Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция






Виникнення і становлення Давньоруської держави 23 страница

 

Цього періоду обидві протидіючі сторони збирали та концентрували сили. Діями радянських військ керував харківський центр, до складу якого входили В. Антонов-Овсієнко, М. Муравйов та Г. Орджонікідзе.

 

У Києві 15 грудня було утворено Особливий комітет з оборони України (М. Порш, С Петлюра, В. Єщенко). Опорою Центральної Ради були підрозділи Вільного козацтва (Гайдамацький Кіш Слобідської України, Галицький курінь січових стрільців тощо) та добровольчі формування (26 грудня Генеральний секретаріат прийняв рішення про створення армії УНР на засадах добровільності та оплати). Основну ударну силу протидіючої сторони становили частини регулярної російської армії, що перейшли на бік більшовиків, підрозділи моряків та червоногвар-дійці промислових центрів України та Росії.

 

Вирішальні події розпочалися 25 грудня, коли В. Анто-нов-Овсіенко віддав наказ про наступ 30-тисячному радянському війську проти УНР. Просуваючись прискореним темпом, війська, очолювані М. Муравйовим, досить швидко оволоділи Катеринославом, Олександрівськом, Полтавою, Лубнами, перед ними відкривався шлях на Київ. За цих обставин для Центральної Ради головними стали три завдання: мобілізувати та організувати український народ для відпору агресору; формально відмежуватися від більшовицького режиму; створити передумови для самостійних переговорів з Німеччиною та її союзниками. Спробою реалізувати ці завдання і став IV Універсал, ухвалений 11 січня 1918 р. Лейтмотивом цього документа була теза: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Центральна Рада закликала всіх громадян республіки захищати «добробут і свободу» у боротьбі з «більшовиками та іншими нападниками». Універсал декларував низку принципово важливих положень:

 

— проголошувалася незалежність, суверенність УНР;

— на уряд покладалося завдання «цілком самостійно» довести до кінця переговори з Центральними державами та укласти з ними мир (після укладення миру планувалися демобілізація армії, заміна її робочою міліцією; переведення заводів і фабрик з воєнного на мирний стан, збільшення продукції народного споживання тощо);

— гарантувалася передача землі селянам без викупу ще до початку весняних робіт;

— констатувалася націоналізація лісів, вод та підземних багатств краю;

— було взято курс на запровадження монополії на виробництво і торгівлю залізом, тютюном та іншими товарами і встановлення державно-народного контролю над усіма банками;

— ставилося завдання найближчим часом скликати Українські Установчі збори, які б схвалили Конституцію УНР.

 

Проголошена в універсалі самостійність не мала абсолютного характеру. Навіть у цьому документі цілковито не відкидалась ідея федерації: тільки Українські Установчі збори мають остаточно вирішити питання «про федеративний зв'язок з народними республіками колишньої Російської держави».

 

На жаль, цей важливий юридичний акт було проголошено надто пізно, коли кульмінаційний момент українського національного руху вже був пройдений. На початку 1918 р. Центральна Рада втрачає позицію за позицією — в середині січня радянську владу було встановлено в Миколаєві, Одесі, Херсоні та інших містах України. Маятник суспільних настроїв дедалі більше «зашкалює» у лівий бік, на тлі задекларованих більшовицьким урядом гасел — «Землю — селянам!», «Мир — народу!» — посилюється зневіра народу щодо здатності Центральної Ради вирішити нагальні державні проблеми, соціальні орієнтири беруть гору над національними.

Нерішучість та непослідовність Центральної Ради призвели до того, що у вирішальний момент 16 січня 1918 р. у бою під Крутами (станція між Ніжином та Бахмачем), де вирішувалася доля Києва, вона могла розраховувати лише на багнети 420 студентів, гімназистів та юнкерів, більшість з яких загинула в нерівному протистоянні. Ситуація стала критичною, коли проти Ради повстали робітники столичного «Арсеналу». І хоча це повстання було придушено, втримати Київ все ж не вдалося. Після п'ятидобового бомбардування більшовицькі війська М. Муравйова 26 січня 1918 р. увійшли до столиці УНР. Український уряд змушений був перебазуватися до Житомира, а невдовзі — до Сарн.

 

Потерпівши найдошкульнішу поразку на теренах України, Центральна Рада спробувала взяти реванш у зовнішньополітичній сфері. Річ у тім, що жовтнева перемога більшовиків у Петрограді, декрет про мир створювали підґрунтя для переговорного процесу та виходу Росії з війни. Вже 2 грудня 1917 р. між країнами німецького блоку (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією) та Радянською Росією було підписано угоду про перемир'я, а через тиждень у Брест-Литовську розпочалися мирні переговори. Намагаючись зміцнити свої внутрішні позиції, не втратити шансу легалізації та утвердження української державності на міжнародній арені, Генеральний секретаріат Центральної Ради 12 грудня 1917 р. звернувся з нотою до всіх воюючих сторін. Суть цього документа полягала в тому, що оскільки влада Раднаркому не поширюється на українські землі, то будь-яка угода, підписана Росією, не буде право-чинною в Україні без ухвали урядом УНР. Країни німецького блоку погодилися з аргументами Центральної Ради і дали згоду на участь у переговорах делегації УНР. 28 грудня 1917 р. розпочалося перше пленарне засідання мирної конференції у Брест-Литовську. Вже наступного дня було офіційно визнано повноправним учасником переговорного процесу делегацію України, до складу якої входили В. Голубович (голова), М. Левицький, М. Лю-бинський, М. Полозов, О. Севрюк.

 

Голубович Всеволод Олександрович (1885—1939) — політичний і державний діяч, за фахомінженер шляхів сполучення. Народився в сім'ї священика. З 1903 р.член РУП, з 1912 р.член УПСР. Член Центральної Ради і Малої Ради. З 31 січня 1918 р. голова Ради Народних Міністрів і міністр закордонних справ УНР. Очолював українську делегацію на мирних переговорах у Брест-Литовську. За Директорії займався журналістською діяльністю. В 1921 р. разом з іншими провідними діячами УПСР засуджений радянською владою на п'ять років таборів. Наприкінці 1921 р. амністований. Деякий час працював інженером-будівельником. У 1931 р. засуджений у справі т. зв. Українського національного центру. Помер на засланні.

Під час переговорів українська делегація мала обстоювати програму максимум (включення до складу УНР усіх західноукраїнських земель — Східної Галичини, Закарпаття, Буковини, Підляшшя та Холмщини), а за несприятливих умов програму-мінімум (виділення західноукраїнських земель в окремий коронний край з широкими автономними правами).

 

ЗО грудня 1917 р. у складі російської делегації участь у переговорах почав брати радянський уряд України, який того часу був на піднесенні і щоденно суттєво розширював територію свого впливу в Україні. Проте навіть за таких несприятливих обставин молода українська дипломатія зуміла зіграти на міждержавних протиріччях і уклала вигідну угоду. Оцінюючи результати Брестсько-Литовського переговорного процесу, член уряду, міністр УНР М. Тка-ченко зазначав: «Умовами згоди досягнуто з нашого боку найбільшого, чого тільки можна було досягти». Річ у тім, що мирний договір між УНР і країнами німецького блоку було підписано 26 січня 1918 p., тобто саме того дня, коли війська М. Муравйова захопили Київ, що суттєво вплинуло на повноваження членів української делегації, але державні інтереси змусили делегації Німеччини та Австро-Угорщини закрити очі на ці обставини й укласти мир з УНР. Підписана угода передбачала:

 

— встановлення кордонів (кордон між УНР та Австро-Угорщиною пролягав по лінії Хотин—Гусятин—Збараж— Броди—Сокаль, майже вся Холмщина і Підляшшя поверталися УНР);

— відмову від взаємних претензій на відшкодування збитків, заподіяних війною;

— взаємний обмін військовополоненими;

— взаємний обмін надлишками промислових та сільськогосподарських товарів;

— встановлення взаємних митних пільг та режиму найбільшого сприяння у прикордонному товарообміні;

— налагодження дипломатичних відносин.

 

Не знайшовши формули компромісного рішення з більшовиками, німці 18 лютого 1918 р. розпочали широкомасштабний наступ. За день до цього М. Любинський від імені Центральної Ради звернувся до німецької сторони з проханням «надати допомогу українському народові у важкій боротьбі за своє існування». Центральна Рада розраховувала, що ця допомога цілком може обмежитися введенням на територію України двох дивізій, сформованих у Німеччині та Австро-Угорщині з військовополонених українців (майже ЗО тис. осіб). Проте німецький блок не бажав ризикувати і перетворювати договір з УНР, за словами Людендорфа, «на світовий фарс і дурисвітство», і тому німецький та австро-угорський уряди наполягали на введенні в Україну власних регулярних військ.

 

Під тиском 450-тисячної армади німецького блоку більшовики втрачали позицію за позицією і вже на початку березня були змушені залишити Київ. До травня німецько-австрійське військо зайняло майже всю Україну і Крим. Проте для Центральної Ради це була «піррова перемога». Військо УНР того часу, за німецькими даними, налічувало лише «дві тисячі колишніх солдатів і офіцерів, безробітних і авантюристів» і тому не могло контролювати ситуацію у всій Україні. Через це фактично було встановлено окупаційний режим (німці безконтрольно хазяйнували в окремих галузях господарства; видавали власні нормативні акти, що мали чинність в Україні тощо).

 

Розуміючи, що Центральна Рада не може гарантувати централізованої влади, стабільних поставок продовольства, німецьке командування почало схилятися до пошуків встановлення альтернативної влади в Україні. Консерватизм німецького генералітету став підґрунтям для зближення німецької воєнної адміністрації та колишнього царського генерала П. Скоропадського. Невдовзі саме на нього німецька сторона і зробила ставку.

 

Отже, проголошення Української Народної Республіки стало своєрідною реакцією на жовтневе більшовицьке повстання в Петрограді. Намагаючись завоювати владу в Україні, більшовики розгорнули широку пропагандистську кампанію, підтримували ліві елементи українських партій з метою розколу Центральної Ради, чинили зовнішній силовий тиск тощо. їхня спроба легітимним шляхом-завоювати командні висоти та трансформувати Центральну Раду в «кишеньковий» Центральний виконавчий комітет рад України зазнала поразки.

 

Грудневий ультиматум Раднаркому призвів до спалаху війни між Раднаркомом і Центральною Радою, яка в критичних умовах своїм IV Універсалом проголошує суверенність, незалежність УНР. Проте проголошення універсалу не давало змоги зберегти контроль за територією України. Під тиском переважаючих сил радянських військ Центральна Рада втрачає територію, вплив, владу.

 

Брестська мирна угода давала Центральній Раді ще один шанс для політичної самореалізації, але її демократизм та республіканізм не стикувалися з консерватизмом керівництва окупаційних військ німецького блоку. За цих обставин встановлення авторитарного правління в Україні було лише питанням часу.

64. Гетьманат П. Скоропадського

 

Навесні 1918 р. Україна стала ареною найбільш хаотичних і складних політичних подій. Реальність поновлення більшовицької експансії, нездатність Центральної Ради опанувати ситуацію і досягти необхідного рівня державного та економічного розвою, наростаюча загроза перетворення України на німецьке генерал-губернаторство, а насправді в колонію, підштовхнули до консолідації та активізації несоціалістичних сил, лідером яких став почесний отаман Вільного козацтва генерал П. Скоропадський.

 

Скоропадський Павло Петрович (1873—1945)гетьман України (1918). Походив зі старовинного українського аристократичного роду (нащадок гетьмана І. Скоропадського). Закінчив Пажеський корпус у Петербурзі. З 1905 р. — на військовій службі, генерал-лейтенант. 31917 р. — командувач 34-им армійським корпусом (після українізації —1-й Український корпус). У жовтні 1917 р. обраний отаманом Вільного козацтва. Один з організаторів оборони України від наступу більшовицьких військ. У березні 1918 р.один з організаторів Української Народної Громади, яка обстоювала ідею сильної влади. Після поразки країн Четверного союзу Скоропадський був змушений звернутися за підтримкою до країн Антанти. Під їх тиском 14 листопада 1918 р. гетьман проголосив федерацію Української держави з майбутньою небільшовицькою Росією для створення єдиного фронту боротьби з радянською владою. Це стало формальним приводом до повстання проти гетьмана. 13 грудня в Києві було проголошено Директорію. Наступного дня гетьман підписав зречення від влади і виїхав до Швейцарії, а згодом до Німеччини. Під час Другої світової війни Скоропадський сприяв звільненню українських військовополонених з німецьких концтаборів. З його ініціативи були звільнені лідери українських політичних партій і рухів: С. Бандера, А. Мельник, А. Левицький та ін. Помер від тяжкого поранення, отриманого під час бомбардування.

 

29 квітня 1918 р. Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР, а Всеукраїнський хліборобський з'їзд проголосив П. Скоропадського гетьманом України. Внаслідок майже безкровного державного перевороту Центральна Рада була розпущена і в українських землях виникло нове державне утворення — гетьманат «Українська держава». Суть перевороту полягала в спробі шляхом зміни демократичної парламентської форми державного правління на авторитарну створити нову модель української держави, яка була б здатною зупинити радикалізацію, дезорганізацію і деградацію суспільства, стала б творцем і гарантом стабільного ладу, що ґрунтувався б на приватній власності та дотриманні правових норм. Сам П. Скоропадський так характеризував свою програму: «Створити здібний до державної праці сильний уряд; відбудувати армію та адміністративний апарат, яких у той час фактично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на право; провести необхідні політичні і соціальні реформи. Політичну реформу я уявляю собі так: ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь усіх класів суспільства в політичному житті краю. Соціальні реформи я хотів проводити в напрямі збільшення числа самостійних господарств коштом зменшення обширу найбільших маєтків».

 

Державний переворот був узгоджений з представниками німецької військової адміністрації. Фактично він здійснювався під її контролем, але при формальному нейтралітеті німецької сторони.

 

Очоливши гетьманат, П. Скоропадський зосередив у своїх руках усю повноту влади. Він призначав отамана (голову) Ради міністрів, мав право затверджувати і розпускати уряд, контролював зовнішньополітичну діяльність держави, міг оголошувати воєнний чи особливий стан, проводити амністію. У «Грамоті до всього українського народу» гетьман обіцяв «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».

 

Сучасники П. Скоропадського та історики констатують факт певного економічного піднесення України періоду гетьманату. Цьому сприяли відновлення приватної власності, підтримка гетьманом вільного підприємництва, можливість промислових та торговельних кіл суттєво впливати на економічну політику влади, широкий збут товарів до Австро-Угорщини та Німеччини. У цей час було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії, відроджено промислові підприємства та біржі. Поступово було відновлено залізничний рух, реорганізовано і зміцнено державний флот. Як засвідчує один з мешканців столиці України, «відносний добробут Києва за гетьманських часів різко контрастував з швидким зубожінням Петрограда та Москви. На півночі вже починався голод, який був нам ще зовсім незнайомий... Після «московського пекла» Київ здавався людям своєрідним Ельдорадо».

 

За доби гетьманату помітними були зрушення і в галузі культури та освіти: створено понад 150 українських гімназій; вийшло з друку кілька мільйонів примірників українських підручників; відкрито два державних університети в Києві та Кам'янці-Подільському; засновано широку мережу загальнокультурних закладів та установ (Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Українська національна бібліотека, Український театр драми та опери, Українська державна капела, Державний симфонічний оркестр тощо). У листопаді 1918 р. відкрито Українську Академію Наук, президентом якої став В. Вернадський.

 

Вернадський Володимир Іванович (18631945)геолог, геохімік, академік Російської АН (з 1909), академік УАН (з 1918). У 1885 р. закінчив фізико-математичний факультет Петербурзького університету. В19171921 pp. жив і працював в Україні, взяв активну участь у створенні УАН, був її першим президентом (1918— 1921). У1922 р. переїхав до Петрограда. Досліджував основні геохімічні закономірності будови Землі, хімічний склад земної кори, гідросфери, атмосфери, міграцію хімічних елементів у земній корі, роль і значення радіоактивних елементів у її еволюції, розподілив хімічні елементи за їх поширенням в названих шарах Землі. Ідеї Вернадського про роль живої речовини в житті земної кори стали фундаментом створеної ним наукибіогеохімії. Вернадський — засновник вітчизняної школи геохіміків, основоположник учення про біосферу та ноосферу. Член багатьох академій наук та наукових товариств. У 1943 р. АН СРСР встановила премію, а в 1963 р.золоту медаль імені Вернадського.

Важливим зрушенням у духовній сфері стало утворення влітку 1918 р. Української автокефальної православної церкви на чолі з митрополитом В. Липківським.

 

Значними були успіхи гетьманської держави у сфері зовнішньої політики. Вона мала дипломатичні зносини з Грузією, Доном, Кримом, Кубанню, Литвою, Фінляндією, Голландією, Іспанією, Данією, Норвегією, Швецією та іншими державами.

 

Та все ж, незважаючи на помітні позитивні зрушення в суспільному житті, П. Скоропадському не вдалося надовго втримати владу. Річ у тім, що всі успіхи гетьманату пов'язані, головним чином, зі стабільністю держави, а гарантом цієї стабільності виступала зовнішня сила — окупаційні війська Німеччини та Австро-Угорщини. Фактично гетьманська держава перебувала у німецькому броньованому кулаку, що, з одного боку, гарантувало їй безпеку і стійкість, з іншого — справжніми господарями в Україні були не гетьман і його уряд, а німецька військова адміністрація, очолювана генералом В. Тренером. Характерно, що кожна із сторін намагалася використати іншу у своїх, часто протилежних, цілях. Гетьманат, спираючись на багнети окупантів, хотів накопичити і сконцентрувати сили, щоб вибороти справжню незалежність.

 

П. Скоропадський у приватній бесіді заявив, що «сподівається обійти німців і змусити їх працювати на користь Україні»/Німеччина ж прагнула перетворити Україну на маріонеткову державу. В економічній сфері найближчою метою був вивіз продовольства і сировини, у перспективі — встановлення цілковитого контролю за ринком, торгівлею та промисловим потенціалом. У політичній сфері українська держава потрібна була Німеччині і як своєрідна противага більшовицькій Росії, і як слухняний суб'єкт міжнародного права (Начальник штабу Південного фронту генерал Гофман самовпевнено і самовдоволе-но констатував: «Я створив Україну для того, щоб мати можливість укласти мир хоча б з частиною Росії»). Очевидно, саме тому німецька сторона змусила П. Скоропадського дати їй письмове зобов'язання не допустити скликання Українських Установчих зборів. Цей крок гетьмана заблокував конституційний процес і позбавив український народ реальної змоги законного і демократичного формування власної держави.

 

Прагнучи зробити Україну маріонетковою країною, німецька сторона не тільки заважала легітимній, послідовній розбудові держави, а й створювала значні пере-шкоди на шляху формування дієздатної української армії, яка могла б стати надійним гарантом державної стабільності. На жаль, плани П. Скоропадського щодо створення регулярної армії у складі 8 армійських корпусів і 4 кавалерійських дивізій так і не були реалізованими. Не дала бажаного ефекту і спроба поновити українське козацтво як окремий привілейований напіввійськовий стан населення і резерв національної армії значною мірою через те, що незаможне селянство негативно відреагувало на цей крок гетьмана. Реставрація старих порядків (законодавство гетьманату майже дослівно повторювало Основні закони Російської імперії) та відродження архаїчних форм організації суспільного життя (сучасні історики називають запозичений з доби феодалізму гетьманат «лише декоративним обрамленням держави»)1 не додавали Українській державі авторитету і сили, навпаки, на міжнародній арені вона створювала враження опереткової державності, ширми для австро-німецького всевладдя. З іншого боку, ці чинники перетворювали Україну на своєрідну резервацію для консервативних та реакційних сил колишньої Російської імперії. У цей час в українських землях активно діють «Монархический блок», «Союз возрождения России», «Союз русского народа», «Национальный центр» та ін. У Києві знаходять притулок відомі контрреволюційні лідери Пуришкевич, Рябушинський, Шульгін, Мілюков та ін. В українській столиці перебувало головне бюро у справі вербування до білогвардійської Південної армії генерала Семенова. Опорні пункти формування цієї армії функціонували в Одесі, Харкові, Житомирі, Рівному та інших містах. Вплив цього організаційно міцного, фінансово могутнього російського чинника ставав дедалі відчутнішим і робив державну лінію гетьмана непослідовною.

 

, Основною опорою гетьманського режиму були поміщики, буржуазія та старе чиновництво, значною мірою зрусифіковані, яких насамперед цікавили стабільність та звичні норми життя. До національної ідеї вони ставилися байдуже.

 

Гетьманат мав не тільки вузьку соціальну базу, але вона ще й не відповідала проголошеному П. Скоропадським курсу на розбудову національної державності. Однобічна орієнтація на імущі класи, потреба задовольнити апетити австро-німецьких окупантів зумовили таку соціально-економічну політику гетьманського уряду, яка вела не до консолідації суспільства, а до поглиблення розколу. Спроби повернути поміщикам землю, обов'язкова передача селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків (за участь у страйках ув'язнення до двох років, великі штрафи) сприяли формуванню опозиції, яка досить швидко перейшла до активних дій. У липні—серпні 1918 р. піднімається антигетьман-ська хвиля страйкового руху (припинили роботу майже 200 тис. залізничників). У цей час На Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині активізується селянська боротьба проти окупантів та гетьманщини. Повстанські загони налічували у своїх лавах понад 40 тис. осіб. Поразка Німеччини у війні позбавила Українську державу опори та гаранта стабільності. Спроби гетьмана змінити орієнтири (офіційне скасування державної самостійності України, проголошення федеративного союзу з небільшовицькою Росією, створення уряду «українського за формою, але московського за змістом») вже не могли врятувати ситуацію. 14 грудня 1918 р. війська Директорії вступили до Києва і П. Скоропадський був змушений зректися влади і незабаром виїхав за кордон.

 

Отже, спроба консервативних політичних сил шляхом встановлення авторитарної форми правління стабілізувати ситуацію в Україні зазнала невдачі. Окремі успіхи П. Скоропадського та його однодумців у сфері освіти, економіки, міжнародних відносин не могли кардинально змінити ситуацію на краще. Складний клубок внутрішніх та зовнішніх протиріч виявився не під силу гетьманській владі.

 

Основними причинами падіння гетьманату були: залежність стабільності держави від австро-німецьких збройних формувань; відсутність численної дієздатної регулярної української національної армії; реставрація старих порядків та відродження архаїчних форм організації суспільного життя; посилення впливу на державну лінію гетьмана російських консервативних кіл; вузька соціальна база; підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади; наростання напруженості у суспільстві та формування організованої опозиції.

65. Директорія УНР

 

У травні 1918 р. партії просоціалістичної орієнтації утворили опозиційний гетьманові Український національно-державний союз (з серпня Український національний союз). 13 листопада на таємному засіданні цієї організації розглядалося питання про збройний виступ проти П. Скоропадського. Було вирішено не поспішати з відновленням Української Народної Республіки, а визначити оптимальну форму державного правління після перемоги повстання. Для керівництва виступом обрали тимчасовий верховний орган УНР — Директорію — у складі В. Винниченка (голова), С Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського, А. Макаренка. Проголошений наступного дня гетьманом курс на федеративний союз з небільшовиць-кою Росією прискорив розвиток подій. Члени Директорії спішно прибувають до Білої Церкви, де була зосереджена їхня головна ударна сила — формування Січових стрільців, і переходять до активних бойових дій.

 

Після розгрому під Мотовилівкою (18 листопада 1918 р.) найбільш боєздатних сил гетьмана питання про владу було вирішене: на початку грудня армія УНР контролювала майже всю територію України. Проте вже через півтора місяця вона змушена була під ударами зброй-них формувань радянської Росії залишити українську столицю. З цього моменту для Директорії розпочинається період політичної нестабільності, жорсткої боротьби за владу, безуспішних пошуків надійної зовнішньої та внутрішньої підтримки, нескінченних переїздів (Вінниця — Проскурів — Рівне — Станіслав — Кам'янець-Подільсь-кий), періодичних реорганізацій уряду (урядовий кабінет змінював свій склад шість разів і очолювався по черзі В. Чехівським, С. Остапенком, Б. Мартосом, І. Мазепою, В. Пилипенком) та кардинальних змін офіційної політичної лінії. Протягом свого існування Директорія поступово еволюціонізувала до диктатури військових на чолі з С. Петлюрою.

 

Петлюра Симон Васильович (1879—1926) — державний, політичний військовий діяч, літератор, публіцист. Народився в Полтаві в сім'ї міщан козацького походження. Освіту здобув у Полтавській духовній семінарії. Член РУПз 1900 р. (з 1905УСДРП). За участь в українському національному русі зазнавав переслідувань. До Першої світової війни займався журналістикою. В19121917 pp. разом з О. Саліковським редагував журнал «Украинская жизнь». У 1916—1917 pp. — заступник уповноваженого «Союзу земств» на Західному фронті. 28 червня 1917 р. призначений Центральною Радою на посаду генерального секретаря військових справ. 31 грудня 1917 р., не погоджуючись з політикою голови Генерального Секретаріату, вийшов з уряду. В січні 1918 р. перед загрозою більшовицького наступу виїхав на Лівобережжя для створення -Українського Гайдамацького Коша Слобідської України», який відіграв головну роль у боях за Київ і придушенні більшовицького повстання в місті. Після гетьманського перевороту очолював Всеукраїнський союзвемств. Перебував у опозиції до уряду гетьмана П. Скоропадського, був заарештований. 14 жовтня 1918 р. виїхав до Білої Церкви, звідки керував антигетьманським виступом. Стаєчленом Директорії, очолює Армію УНР. Після відступу військ УНР з Києва і виїзду В. Винниченка за кордон став Головою Директорії (11 лютого 1919),перервавши членство в УСДРП. Протягом 1919 р. керує боротьбою проти червоних і денікінських військ. У 1920 р. очолює війська УНР, які разом з польськими силами вступають в Україну. Внаслідок невдачі наступу і договору між РСФРР та Польщею виводить свої війська за Збруч, де вони були інтерновані польською владою. На еміграції перебував у Польщі, згодом (1923) у Будапешті, потім у Відні, Женеві. 25 травня 1926 р. був убитий в Парижі агентом НКВС Шварцбартом.

Наприкінці 1920 р. Директорія остаточно втрачає контроль над територією України і С. Петлюра емігрує за кордон.

 

Прихід Директорії до влади був забезпечений вдало вибраним моментом для атаки на гетьманський режим, адже саме в середині листопада 1918 р. П. Скоропадський тільки-но лишився без підтримки Німеччини, яка потерпіла поразку у війні, відмовився від державної незалежності України та проголосив непопулярний проросійський курс. Уміло нейтралізувавши німців (було укладено угоду про нейтралітет з Великою солдатською радою), перетягнувши на свій бік значну частину гетьманських військ (за Січовими стрільцями Є. Коновальця на бік повсталих досить швидко перейшли ще вісім інших гетьманських корпусів), проголосивши популярні в народі гасла (радикальна аграрна реформа, відновлення 8-годинного робочого дня та ін.), Директорія забезпечила собі перемогу.

 

Момент захоплення влади був кульмінацією її успіху. Саме тоді чітко виявилися сильні сторони Директорії, оскільки вона, хоч і на короткий період, стала виразником інтересів більшості населення. її виступ, який на початку багато хто вважав авантюрою, досяг успіху тільки тому, що спирався на піднесення народної активності, на масовий рух проти політики гетьманату та окупаційного режиму. Саме ці обставини дали змогу Директорії зібрати численну армію (у грудні 1918 р. у її складі налічувалося 100 тис. осіб, за іншими даними — навіть 300 тис.) і протягом кількох тижнів взяти під контроль майже всю територію України. Сильною стороною Директорії було й те, що під своїми знаменами вона зібрала хоча і різних за поглядами, але досить впливових та авторитетних лідерів — В. Винниченка, С. Петлюру, М. Шаповала, М. Пор-ша та ін. Це дало змогу сформувати, хоча і не монолітний, але сильний антигетьманський фронт.


Читайте також:

  1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
  2. III. Процедура встановлення категорій об’єктам туристичної інфраструктури
  3. IV-й період Римської держави ( ІІІ – V ст. н. е. ) – пізня Римська імперія
  4. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
  5. XVII ст.). Виникнення козацтва.
  6. А. В. Дудник 1 страница
  7. А. В. Дудник 10 страница
  8. А. В. Дудник 11 страница
  9. А. В. Дудник 12 страница
  10. А. В. Дудник 2 страница
  11. А. В. Дудник 3 страница
  12. А. В. Дудник 4 страница




Переглядів: 454

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Виникнення і становлення Давньоруської держави 21 страница | Виникнення і становлення Давньоруської держави 27 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.008 сек.