Елементи системології і кібернетика

Оскільки концептуальною основою системних наук є метод системного підходу, доцільно буде розглянути його основні принципи:

· принцип системності – розглядання об’єктів дослідження як систем;

· принцип кінцевої цілі (мети): абсолютний пріоритет кінцевої (глобальної) цілі (мети), тобто всі процеси в системі підпорядковані глобальній цілі (головному призначенню), що накладає особисту відповідальність на вибір цілі та її трактування. Не повністю визначені кінцеві цілі або не однозначне їх трактування ушкоджує структуру та процеси в системі і взагалі управління системою;

· принцип ієрархічності пізнання, який потребує трирівневого вивчення об’єкта: вивчення самого об’єкта – „власний” рівень; вивчення об’єкта як елемента більшої системи – „зовнішній” рівень та вивчення об’єкта у відношенні з його складовими - „нижній” рівень;

· принцип інтеграції: відображається саме та особливість системного підходу, яка спрямована на вивчення інтегративних властивостей і закономірностей системи, розкриття базисних механізмів інтеграції цілого;

· принцип функціональності: сумісний розгляд структури й функцій з пріоритетом функцій над структурою. Цей принцип стверджує, що будь-яка структура тісно зв’язана з функціями системи та її елементів, тому досліджувати та створювати структуру необхідно після з’ясування (розуміння, точно визначення) функцій в системі. Зокрема, на практиці принцип функціональності означає те, що у випадку додавання системі нових функцій доцільно буде переглянути її структуру, а не намагатись впровадити нову функцію в стару схему.

Основні проблеми системного підходу зв’язані з розвитком методів практичної реалізації указаних принципів, зокрема, з виявленням законів об’єднання частин в ціле, законів, що визначають характер структури, функціонування і розвитку, зв’язки з умовами та середовищем існування, граничних характеристик систем; з розробкою змістовних та формальних засобів подання об’єктів, які досліджуються, з дослідженням методологічних основ різних системних теорій і.т.д.

Всебічне вивчення будь-якої системи передбачає установлення складу її компонентів, структури та функцій як системи в цілому, так і її складових частин, а також факторів, які забезпечують цілісність та відносну самостійність системи. Відповідно розрізнюють декілька аспектів системного підходу.

Системно – історичний аспект: розглядання процесу виникнення системи, її розвитку (еволюції), передбачення історичної перспективи.

Системно – компонентний аспект: вивчення елементного складу системи, тобто із яких компонентів утворено ціле (система).

Системно – структурний аспект: вивчення внутрішньої організації системи, способів взаємодії елементів та підсистем, типів між елементних зв’язків системи. Структура системи відіграє велику роль. Вона зв’язує компоненти системи, що надає їй цілісність та виникнення нових властивостей, які не має жоден компонент. Для збереження системи особливого значення набуває стійкість структури, яка визначається стійкістю зв’язків її компонентів.

Системно – функціональний аспект: зв’язки з вивченням поведінки окремих частин системи та функціонування системи в цілому. Кожна реальна система виконує певні функції, які представляють деякий інтегративний результат функціонування її компонентів. Функції компонентів відносно системи несе доцільний (цільовий) характер, інакше компонент випадає із системи. Функції компонентів узгоджені за часом і в просторі і часто являються результатом впливу загальносистемних функцій.

Системно – комунікаційний аспект: розглядає взаємозв’язки системи з іншими об’єктами, явищами, системами.

Системно – інтегративний аспект: вивчає фактори збереження, досконалості та розвитку системи, тобто механізми які забезпечують збереження якісної специфіки системи.

Розглянуті аспекти системного підходу в своїй єдності та взаємодії перетворюють системний підхід в ефективний засіб пізнання.

Всебічне дослідження системи, процесу або проблеми може бути забезпечено тільки сукупним використанням всіх аспектів системного підходу.

Термін „система” досить давно використовується як в науковій літературі, так і у повсякденному житті: „сонячна система”, „система рівнянь” у математиці, „система зв’язку” і т.п. З грецької система – це „складено з частин” і з нею завжди пов’язувалось поняття визначеного порядку, який протипоставлений хаосу (де все залежить від чогось іншого, невизначений порядок).

Отже, система – це внутрішньо організована сукупність взаємозв’язаних елементів, що утворює єдине ціле і спільно діє для досягнення поставленої цілі.

Розглянемо загальні властивості систем різної фізичної природи.

Властивість – здатність системи виявляти ті чи інші сторони у процесі взаємозв’язку і взаємодії.

Ця здатність обумовлюється внутрішньою природою системи, її будовою, структурою.

З визначення поняття „система” випливає, що сукупність об’єктів (предметів, елементів) в результаті їх поєднання у систему отримує нові властивості, які відрізняються від властивостей окремих елементів. Це явище називають “емерджентність” (від англ. – поява нового). Воно було відкрите англійським кібернетиком У.Р. Ешбі і визначає основну властивість системи – цілісність – поява у системі властивостей, що не випливають із частин (елементів системи), тобто система володіє інтегрованими властивостями (приклад про навчальну аудиторію). З цим зв’язана інша властивість систем – єдина ціль, якій підпорядковані цілі підсистем та елементів системи, тобто єдина функціональна спрямованість.

Щоб деяке з’єднання будь-яких об’єктів можна було назвати системою, воно повинно бути досить стійким, здібним на існування тривалий час. Тому важливою властивістю системи є гомеостатичність, тобто здібність тривало функціонувати без суттєвого зниження ефективності.

Крім названих основних властивостей можна виділити такі загальні властивості систем, як динамічність (наявність в системі активних процесів), детермінованість (закономірний і логічний розвиток процесів у системі, чітке виявлення зв’язків), ізоморфізм (подібність процесів у системах однакової структури). Остання властивість є особливістю систем різної природи – біологічних, соціальних, економічних, технічних та інших.

Будь-яка система існує у середовищі і може розглядатись як підсистема більш загальної системи (макросистеми). Для дослідження системи, її необхідно виділити із сукупності інших систем, тобто визначити її склад і межі. Схематично (рис. 1) будь-яку систему у природі можна подати об’єктом із входами (вхідні фактори, один з яких позначає вплив зовнішнього середовища – ) та виходами (вихідні фактори – реакція на вхідні фактори).

Рис. 1

Система відносно зовнішнього середовища виступає і відповідно сприймається як єдина і відносно самостійна, в чому полягає її цілісність. Однак, відокремленість системи надто умовна, бо завжди має місце взаємодія системи із зовнішнім середовищем (іншими системами).

Середовище є сукупністю елементів, які не входять до складу системи, але впливають на неї деяким чином. Одні з них є пасивними природничими об’єктами (природне середовище), які тільки обмежують поведінку системи, інші – активними елементами позитивного або негативного впливу на систему.

Таким чином, основними положеннями, на яких основується поняття системи, є:

· множина взаємозв’язаних компонентів, які складають об’єкт обмежений зовнішнім середовищем і взаємодіючий з ним;

· ця множина утворює єдине ціле, яке має визначену ціль або призначення, характерне для всієї сукупності елементів;

· кожний елемент множини виконує визначену функцію, яка сприяє досягненню цілі, виконанню загальносистемних функцій.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Системний підхід. Основні принципи та аспекти.	\|	Основні характеристики систем.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.04 сек.