Додаткова компетенція зарубіжних парламентів.

На правове становище парламентів у системі вищих органів влади сучасних держав впливає не тільки їхня структура та організаційна побудова, а й установлена у законодавстві компетенція вищих представницьких установ. Саме компетенція парламентських установ дозволяє визначити роль і соціальне призначення парламентської установи у житті суспільства.

Компетенція парламентів – це їх здатність здійснювати конкретні повноваження стосовно предметів відання, визначених у конституціях та інших актах, і яка знаходить своє втілення в їхніх функціях.

повноваженнявизначають можливі і незалежні дії парламенту відносно конкретного об’єкта, тоді як функції вказують напрям, сфери діяльності органу народного представництва.

Функції та повноваження парламентів залежать у першу чергу від форми правління, форми державного устрою, історичних умов, ступеня демократичності країни, співвідношення в ній політичних сил і низки інших факторів.

До додаткової компетенції належить:

Повноваження парламентів у галузі оборони і зовнішньої політики обмежені найбільше, хоча і не в усіх країнах. Сенат США, наприклад, здійснює значний вплив на зовнішньополітичну діяльність Президента. До числа тих країн, де існують дійові форми впливу на зовнішню політику, відносяться Скандинавські країни. Конституціями ж інших країн передбачено право парламентів схвалювати укладені міжнародні договори й угоди, а також право на ратифікацію та денонсацію міжнародних договорів і участь у цьому процесі. Важливим повноваженням парламентів є їх право оголошувати війну та укладати мирні угоди.

Судові (квазісудові) повноваження парламентів стосуються переважно відповідальності вищих посадових осіб у порядку імпічменту, а також відповідальності парламентаріїв і непарламентаріїв, які вчинили злочин проти парламенту та парламентських імунітетів (Великобританія). До судових повноважень парламенту може бути віднесено належне йому право вирішувати спори щодо правомірності депутатського мандата і законності виборів.

Останнім часом у конституційному праві зарубіжних країн все частіше виділяють установчі повноваження парламентів, тобто участь парламентів у формуванні інших державних інститутів. Ступінь конституційної регламентації цих повноважень у різних країнах різний і визначається, як і в інших випадках, устроєм державної влади та обсягом загальної компетенції парламентів. Так, у ФРН Бундестаг бере найактивнішу участь у формуванні вищих органів федерації. Згідно з нормами Основного закону, Бундестаг обирає федерального канцлера (ст. 67). Депутати нижньої палати складають половину членів Федеральних зборів, які обирають Федерального президента (ст. 54). Бундестаг обирає також половину членів Федерального конституційного суду (ст.94) і таку ж кількість членів Комітету по виборах федеральних суддів (ст.95).

94.Стадії законодавчого процесу в парламентах ЗК(США, Велика Британія, Італія,Франція,ФРН)

Законодавчий процес – це строго формалізований, врегульований нормативними актами і звичаями порядок прийняття законів. Недотримання законодавчих процедур тягне за собою визнання закону неконституційним.

Важливими учасниками законодавчого процесу є депутати та сам парламент.

Законодавчий процес складається із ряду стадій:

¨ Здійснення права законодавчої ініціативи;

¨ Обговорення законопроекту;

¨ Прийняття закону;

¨ Схвалення його другою палатою (якщо така існує);

¨ Промульгація законів главою держави;

¨ Опублікування закону;

¨ Вступ закону в юридичну силу.

o Деякі із цих стадії відсутні в абсолютних монархіях, а в деяких країнах їх кількість навпаки розширена за рахунок проміжних стадій.

Право законодавчої ініціативи – це правомочність певних передбачених в конституційних (законодавчих) нормах суб’єктів (органів, депутатів та ін.) по внесенню законопроектів в палату парламенту.

Правовим наслідком реалізації права законодавчої ініціативи є обов’язок парламенту розглянути подані законопроекти.

Конституції більшості країн закріплюють коло суб’єктів законодавчої ініціативи, і перелік цих суб’єктів може бути різним.

В парламентських державах основним суб’єктом законодавчої ініціативи є уряд. Деякі законопроекти, наприклад, про державний бюджет може внести лише уряд.

В федеративних державах цим правом наділені законодавчі легіслатури суб’єктів федерації.

В президентських і напівпрезидентських республіках право законодавчої ініціативи широко використовує президент.

Групи депутатів певної кількості (як правило досить великої) теж наділені правом законодавчої ініціативи, в деяких країнах і окремі депутати володіють цим правом (Єгипет, Польща).

Деякі органи держави володіють правом законодавчої ініціативи, але лише з питань, віднесених до їх відання (в Бразилії – федеральний Верховний Суд, Генеральний прокурор)

В деяких країнах є види законопроектів, які можуть вноситися лише у верхню палату парламенту, або лише у нижню палату (наприклад, фінансові законопроекти).

У деяких країнах (США, Швейцарії, Австрії, Іспанії, Італії, на Кубі) існує інститут народної ініціативи, сутність якого полягає в тому, що громадяни, які зібрали встановлену конституцією кількість голосів виборців, можуть вимагати від парламенту розгляду законопроекту.

Обговорення законопроекту це найбільш тривала стадія, внесений законопроект розглядається як у комітетах, так і на засіданнях парламенту.

Як правило законопроект проходить три читання (в Албанії – 4), але при прийнятті термінових законопроектів їх кількість може скорочуватися.

В першому читання обговорюються принципові положення проекту, вирішується питання про необхідність прийняття закону і його концепцію.

У другому читанні заслуховується доповідь автора законопроекту і співдоповідь постійної комісії, на розгляд якої проект було передано. Обговорюється і голосується кожна стаття, поправка (часто поправки можуть ставитися разом на голосування). Законопроект удосконалюється, до нього вносять поправки. Обговорення може бути вільним (депутат не зв’язаний партійною дисципліною) та фракційним (від партії).

В третьому читанні закон приймається в цілому.

При необхідності законопроект схвалений в нижній палаті надсилається для схвалення у верхню палату. Процес обговорення у верхній палаті проходить ті ж стадії, що і в нижній палаті.

Прийняття закону здійснюється шляхом голосування і вимагає певної більшості. В Чехії звичайні закони приймаються трьома п’ятими голосів складу кожної палати, в Ізраїлі – більшістю присутніх, тобто кворуму не потрібно, в Румунії – більшістю присутніх, при кворумі більше половини складу парламенту.

Члени палати голосують різними способами: з допомогою електронної системи (нажимаючи кнопки на пульті), бюлетенями, підняттям рук, шляхом розділення (виходу в різні двері), криком, у відповідальних випадках використовують поіменне голосування. В деяких країнах можливим є голосування за довіреністю замість відсутнього депутата. В деяких країнах, якщо не заперечує опозиція, то рішення вважається прийнятим без голосування шляхом консенсусу (Індонезія, Іспанія).

У випадку розбіжностей між палатами застосовуються різні способи подолання розбіжностей: 1) «правило човника» – проект переходить з одної палати в іншу, поки не буде прийнятий в однаковому тексті; 2) створення примирної комісії з однакової кількості представників різних палат; 3) скликання спільного засідання двох палат із загальним голосуванням, так як нижня палати як правило більш багато чисельна, то закон приймається в її редакції. Вето верхньої палати так само може бути поборене кваліфікованою більшістю голосів членів нижньої палати, як правило дві третіх від загальної кількості членів палати (в Іспанії, Польщі – простою більшістю членів палати, у Великобританії вето може бути подолано лише на наступній сесії, тобто практично через рік).

Особливий порядок встановлено для прийняття закону про бюджет, по перше є термін, протягом якого він повинен бути прийнятим ( в Великобританії 26 днів, у Франції – 40 днів), якщо закон не прийнятий в установлений строк, то уряд може тимчасово ввести в дію проект бюджету чи продовжити дію минулорічного бюджету. Поправки депутатів, які пропонують збільшити видатки та зменшити доходи як правило неможливі.

Після прийняття узгодженого проекту закону палатами він підлягає промульгації главою держави.

Після прийняття закону парламентом глава держави може використати право вето на закон, але лише протягом певного терміну.

Розрізняють: 1) абсолютне (резолютивне) вето, яке застосовується в державах з монархічною формою правління, тобто прийняття закону є неможливим, і таке вето парламент не може побороти, та 2) відкладальне вето, яким володіє президент, та яке парламент може побороти шляхом голосування кваліфікованою більшістю голосів депутатів, або парламент може внести в законопроект поправки, які задовольняють президента (капітуляція).

Після промульгації закон підлягає обов’язковому опублікуванню в офіційних виданнях, без якого закон не може вступи ти в силу. Вступ в силу може визначатися також в законі певним терміном, наприклад, через 10 днів після опублікування.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Основна компетенція зарубіжних парламентів.	\|	Форми парламентського контролю за органами виконавчої влади в ЗК

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.