Форми господарювання в сільському господарстві

Сільське господарство розвивається не відокремлено, а в тісному зв’язку з іншими галузями виробництва. Процес зближення і тісної взаємодії галузей, які технологічно, організаційно, економічно тяжіють до сільського господарства називається агропромисловою інтеграцією. Результатом агропромислової інтеграції є формування аграрно-промислового комплексу .

Аграрно-промисловий комплекс (АПК) – це сукупність галузей національної економіки, зайнятих безпосереднім виробництвом, переробкою, зберіганням і доведенням до споживача сільськогосподарської продукції.

В складі АПК виділяють такі сфери:

Ø аграрно-сировинна: сільське та лісове господарство;

Ø ресурсна: галузі, які забезпечують АПК засобами виробництва і виробничими послугами, включаючи будівництво, ремонтні та меліоративні роботи;

Ø переробна: галузі, що займаються заготівлею, переробкою, реалізацією сільськогосподарської продукції;

Ø виробнича та соціальна інфраструктура: галузі, які забезпечують загальні умови соціально-економічного розвитку, - шляхово-транспортне господарство, зв’язок, складське господарство, підготовка кадрів, житлові та культурно-побутові об’єкти, кредитні установи, страхові компанії тощо.

Аграрно-промисловий комплекс має виконувати наступні функції:

§ стійке, стабільне забезпечення населення якісними продуктами харчування;

§ зниження трудомісткості сільськогосподарського виробництва;

§ поліпшення родючості землі;

§ поліпшення умов праці, побуту працівників села.

З початку 1990-х років Україна знаходиться у стані реформування сільського господарства, метою якого є підвищення ефективності господарювання на землі. В основу реформування було покладено приватизацію землі, перетворення її на об’єкт купівлі-продажу. Проблема власності на землю завжди була і залишається однією із найскладніших і найгостріших. На відміну від інших засобів виробництва, земля не являється продуктом людської праці. Земля – це дар природи, а тому доступ до користування її благами повинні мати усі люди в однаковій мірі. Приватна власність на землю порушує цей, передбачений природою, принцип соціальної справедливості. Багато хто вважає, що саме приватна власність на землю дозволить селянину стати ефективним господарем, адже він зможе сам вирішувати що, скільки, коли і як виробляти та продавати. Вочевидь, що мова іде про монополію на землю як об’єкт господарювання, про користування землею, а не про монополію власності на землю (про землеволодіння). Крім того змішуються поняття “власність на землю” та “власність на продукт землі”.

Необхідно пам’ятати, що юридична власність включає три компоненти: володіння, користування, розпорядження. На сьогоднішній день власність на землю представлена двома компонентами – володінням та користуванням, розпорядження відсутнє, земля не стала ще об’єктом купівлі-продажу. Досвід країн світу показує ,що в розвинутих країнах до питання купівлі-продажу землі ставляться дуже обережно. В Англії орендується 40% землі, а закони оберігають землю від продажу іноземцям. У Німеччині угоди-купівлі продажу укладаються лише з дозволу державних структур влади за обов’язкової умови, що продаж землі не завдасть збитків інтересам суспільства. У Голландії та Ізраїлі приватне землеволодіння взагалі не поширюється на сільгоспугіддя, землю беруть в оренду, і галузь розвивається успішно. У США нині половина землі знаходиться у власності держави, і купити землю там ніхто не може без спеціального на те дозволу правоохоронних органів відповідного штату. При цьому скрупульозно враховуються цілі придбання земельних ділянок, причини їх продажу. У Китаї землю передають селянам в оренду на тривалі терміни (до 30 років) і продовольча проблема там вирішується успішно. Практика засвідчує, що сама по собі приватна власність на землю проблему “ефективного господаря” не вирішує. Селяни ефективно трудяться на землі не тому, що володіють нею, а тому, що їм належать результати їхньої праці. До того ж держава сприяє покращенню умов користування землею. Так на Заході фермери отримують кредит, не закладаючи землю. Державні асигнування на підтримку сільськогосподарського виробництва у США становлять 30% у прибутку фермерів та виробничих колективів, у країнах ЄС – 49%, Швеції – 59%, Фінляндії – 71%, Японії – 75%.

Реформування відносин власності спричинює зміни в організаційній структурі аграрного сектора, розвиток різних форм господарювання. Слід розрізняти організаційно-правові та організаційні (організаційно-виробничі) форми господарювання. Останні можуть мати статус різних організаційно-правових форм господарювання. Прикладом організаційно-виробничої форми господарювання є агрофірма, яка відрізняється від звичайного сільськогосподарського підприємства тим, що, крім виробництва сільськогосподарської продукції, займається ще її переробкою на готові продукти споживання і торгівлею ними, маючи власні торговельні точки. Переважна більшість сільськогосподарських підприємств спеціалізується на виробництві продукції, що використовується безпосередньо або після певної переробки як продукт харчування або стає сировиною для виготовлення нехарчової промислової продукції. Разом з тим існують підприємства які мають дещо інші організаційні форми господарювання: насіннєві господарства, племінні господарства, племінні заводи, радгоспи-заводи з вирощування і переробки винограду.

Організаційно-правові форми підприємств, принципи їх формування, функціонування і ліквідації визначаються відповідними законами вищого державного законодавчого органу країни, а організаційні форми – самими підприємствами, їх засновниками самостійно або за порадою (пропозицією) відповідних органів сільськогосподарського управління.

До організаційно-правових форм сільськогосподарських підприємств в Україні початку ХХІ століття відносяться: господарські товариства, приватні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські виробничі кооперативи, колективні сільськогосподарські підприємства, державні сільськогосподарські підприємства (радгоспи). Більшість з них виникає в процесі реорганізації колективних сільськогосподарських підприємств (КСП), які, в свою чергу, були результатом реорганізації колгоспів та радгоспів.

Господарські товариства– це підприємства статутний фонд (власність) яких формується лише із майнових паїв переданих засновниками у вигляді внеску. Земельним кодексом заборонено внесення землі до статутного фонду господарських товариств, тому земельні паї засновників передаються їм в оренду. Основна маса використовуваних товариствами матеріально-технічних засобів виробництва і всі сільськогосподарські угіддя є орендованими. Більшість господарських товариств має не більше як 10 засновників. Засновники господарських товариств (їх співвласники) не мають беззаперечного права трудитися у створеному ними товаристві. Як і інші особи, вони можуть брати трудову участь у цьому товаристві на контрактній основі, тобто як наймані працівники.

Приватні сільськогосподарські товариства створюються колишнім керівником або іншим членом реорганізованого КСП, який взяв в оренду всі або переважну більшість земельних ділянок (часток) і майнових паїв членів цього КСП, зберігши у багатьох випадках (значною мірою) цілісність його земельного і майнового комплексів.

Фермерські господарстває формою підприємництвагромадян. Майно і земля в них належать членам господарства на правах спільної власності. Земельна ділянка, одержана для ведення фермерського господарства, поділу не підлягає. Членами фермерського господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім’ї, родичі, що об’єдналися для його спільного ведення, визнають і дотримуються положень Статуту фермерського господарства. Фермери є одночасно власниками, господарями (менеджерами) і працівниками власного господарства. Трудові відносини регулюються самими членами господарства, а з особами, залученими для роботи в них, - законодавством про працю.

Сільськогосподарські виробничі кооперативи Учасники цього формування передають право користування належною їм земельною ділянкою кооперативу як пайовий внесок, а в разі виходу з нього одержують його в натурі. Порядок використання доходу кооперативу визначається статутом. Члени кооперативу (крім асоційованих) зобов’язані брати трудову участь у процесі виробництва. У кооперативах усі члени (без асоційованих – непрацездатних власників земельних та майнових паїв) мають рівні права у прийнятті управлінських рішень за принципом “один член кооперативу – один голос”, навіть у тих випадках коли вони мають різні пайові внески до пайового фонду.

Державні сільськогосподарські підприємства (радгоспи) після 2003 року займали у загальній чисельності сільськогосподарських підприємств менше як 3 %.

Особисті селянські господарстваОдночасно із створенням юридичних осіб під час реорганізації КСП багато селян, вийшовши із складу КСП, приєднали свої земельні частки (паї) до особистих підсобних господарств без створення юридичної особи. Це особисті селянські господарства які не обмежуються виробництвом сільськогосподарської продукції для власних потреб. Великі обсяги її вони реалізують на міських ринках і поставляють переробним підприємствам.

В масштабах України важко виділити найбільш ефективну та оптимальну форму господарювання чи площу сільськогосподарських угідь підприємства. При виборі форми господарювання необхідно враховувати як об’єктивні, так і суб’єктивні регіональні особливості. Про те, що Україна є досить неоднорідною країною, свідчить поділ її на 8 економічних районів: Східний, Донецький, Придніпровський, Причорноморський, Подільський, Центральний, Карпатський, Поліський. Вони відрізняються між собою кліматичними умовами, площами земельних масивів сільськогосподарського призначення та сформованими поселенськими мережами. З іншого боку існують регіональні відмінності у традиціях, звичаях та досвіді ведення господарства. Це, також, в значній мірі впливає на організаційно-правову структуру аграрного сектора.

В Україні реформовано земельні та майнові відносини власності, змінилась організаційна структура сільського господарства. Проте згадані перетворення не зумовили підвищення ефективності аграрного виробництва, використання його земельно-ресурсного потенціалу і гарантування продовольчої безпеки країни.

Реформування земельних відносин мало на меті створити умови для формування із селян ефективних господарів –товаровиробників. Проте за роки трансформаційних перетворень близько 60% селян безповоротно вибули, близько 1 млн. чол. стали найманими працівниками, 92% орних земель здається в оренду.

Показник розораності території України становить 56,2%, а сільськогосподарських угідь – 77,8%, що є одним з найвищих у світі. Однак на 1/3 орних земель поширена водна ерозія. Щорічні втрати гумусу через мінералізацію та ерозію ґрунтів становлять 32-33 млн. т , що еквівалентно 320-330 млн. т органічних добрив. Виробництво валової продукції сільського господарства в розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь в Україні в останні роки становило в середньому 270 євро, тоді як у країнах Євросоюзу – понад 2 тис. євро.

У сільськогосподарське виробництво вкладається лише 50- 70 грн. при потребі щонайменше 1000 грн. на 1 га сільськогосподарських угідь. Стабільний розвиток потребує великих коштів. Для підтримки існуючого рівня сільськогосподарського виробництва щороку необхідно до 7 млрд. грн., а технічного оновлення – 9 млрд. грн. інвестицій. У переважної більшості сільськогосподарських підприємств відсутні необхідні кошти на техніко-технологічне оновлення виробництва, адже лише один зерновий комбайн коштує близько 750 тис. грн., трактор – 160 тис. грн. За роки реформування частка механізованої праці у виробництві сільськогосподарської продукції знизилася із 70% до 40%. Спрацьованість основних засобів виробництва у переробній сфері АПК у межах 41,3-69,5%, а частка повністю проамортизованих основних фондів становить 6,6%.

Стан нинішньої ситуації в аграрному секторі національної економіки показує, що передача засобів виробництва (в тому числі і землі) селянам є не достатньою умовою підвищення ефективності виробництва. Щоб функціонування сільського господарства та АПК у цілому було ефективним потрібна зважена, науково обґрунтована політика держави щодо напрямків його фінансово-кредитної підтримки, цінового, податкового, митно-тарифного регулювання.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Земельна рента та її форми	\|	Суть та структура ринку

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.