• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Значення, предмет, завдання та структура 8 страница

Памва Беринда освіту здобув у Львівській братській школі, потім працював у друкарнях м. Стрятина поблизу Бережан, Львова, Перемишля, а також – у друкарні Києво-Печерської Лаври. Найбільш відомою працею П.Беринди є словник "Лексікон словено-руський і імен толкованіє", виданий у Києві в типографії Лаври (1627 р.*. Його використовували у братських школах як навчальний посібник. Словник містив 7000 слів, серед яких багато термінів, присвячених педагогічній темі, що дає змогу проаналізувати педагогічну і психологічну термінологію XVII ст. Наприклад, науку про виховання Беринда називає "пестунство", "педагогія"; є тлумачення слів "освіта", "вчитель", "вихователь" і ін. Все це дає підставу вважати, що в Україні вже на початок XVIIст. сформулювалось чітке поняття про педагогіку як науку про виховання.

Іван Вишенський – видатний український полеміст, демократ, борець проти національного і соціального гноблення. Йому належать твори "Викриття диявола-самодержавця", "Послання князю Острозькому", "Суперечка мудрого латинника з немудрим русином", де автор розглядав проблеми освіти і виховання у взаємозв’язку з іншими соціальними і політичними проблемами. Він пропагандист ідеї рівності всіх людей, доводив, що і бідний, і багатий мають від природи однакову будову тіла, дихають тим самим повітрям. Вишенський піддає різкій критиці єзуїтську систему виховання, виступає проти латинської системи освіти, вказує, що освіта повинна здобуватись рідною мовою і ґрунтуватися на традиціях рідної культури і народного виховання. На його думку, слов’янська мова у повній мірі може бути мовою науки.

Єпіфаній Славинецький – видатний український діяч, перекладач навчальної літератури з медицини, географії, мистецтва, автор багатьох підручників. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Працював у Москві: виконував доручення царя по перекладанню іноземної літератури на слов’янську мову (виправляв помилки перекладачів*. Був дуже освіченою людиною. Серед його праць найбільший інтерес для педагогіки становить твір "Громадянство звичаїв дитячих". Це збірник правил, що визначають поведінку у школі, вдома, в церкві, на вулиці, під час обіду, в грі, а також вимог до мови, до зовнішності і одежі дитини тощо (всього 164 правила*. Твір написаний у катехізичній формі (у формі запитань і відповідей*. Дослідники вказують на подібність цього твору до "Правил поведінки..." Я.Коменського.

Феофан Прокопович – український церковний, громадський і державний діяч, письменник, учений, педагог, викладач і певний час ректор Києво-Могилянської академії. Закінчив Києво-Могилянську та Римську католицьку академії. За викликом Петра І виїхав до Петербурга, де був радником з питань освіти, науки та культури та главою Російської православної церкви.

У своїй діяльності виступав як палкий прихильник петровських реформ, боровся за народну освіту, вважаючи, що суспільний прогрес залежить передусім від поширення освіти. Про це писав у багатьох своїх творах. Зокрема, у творі "Володимир" та інших доводить перевагу знань над "темнотою". П’єса "Володимир" – зразок шкільної драми. Твір намітив тенденцію зближення шкільної академічної піїтики з народним життям.

Просвітительську діяльність Ф.Прокопович вважав найважливішою і не шкодував для неї ні енергії, ні коштів. У своєму будинку він відкрив школу для дітей-сиріт і бідняків, дбав про їхню освіту.

Ф.Прокопович – один з найосвіченіших людей свого часу. Мав гострий розум, феноменальну пам’ять, володів поетичним, педагогічним і артистичним хистом. Про це свідчать передусім його твори.

Ще будучи професором і ректором Київської академії, він написав твори "Поетика" та "Риторика". Ці праці справили помітний вплив на розвиток змісту і методики навчання в академії. Вони свідчать про широкий світогляд автора, його педагогічні знання. Велику увагу в них приділено практичним заняттям студентів. Ф.Прокопович є автором першого математичного курсу в академії.

Цінними для педагогіки є думки, висловлені Ф.Прокоповичем у книзі "О риторическом искусстве" щодо ораторського хисту вчителя, який розповідаючи про будь-який предмет повинен, передусім, впливати на почуття своїх слухачів, зачіпати найтонші струни серця людини так, щоб образ з’явився перед очима слухачів. Збереглися згадки, що риторичний клас, який вів Ф.Прокопович, студенти відвідували дуже охоче. Це, звичайно, зумовлювалося і його особистісними якостями.

У розвитку вітчизняної педагогіки, освіти і школи помітну роль відіграв "Духовний регламент" Ф.Прокоповича. У ньому автор ставив питання про відкриття духовних шкіл, шкіл для простого народу, дав розгорнутий план організації академії і духовних семінарій, висловив передові думки щодо методів навчання, режиму учнів. Актуальні для того часу педагогічні ідеї Ф.Прокопович пропагує у написаному ним букварі "Первое учение отрокам".

Ф.Прокопович був прихильником прогресивних методів навчання. Ввів новий науково-історичний метод викладання богословської науки, що полягав у вивченні історії релігії. Подібно до Я.А.Коменського він вимагав свідомого, наочного, доступного, систематичного вивчення матеріалу. Вважав, що підручники і книги для широкого загалу читачів повинні бути написані простою, доступною мовою.

Іван Федоров Іов Борецький

“О воспитании чад” Мелетій Смотрицький

Стефан і Лаврентій Зизанії Памва Беринда

Кирило Ставровецький Іван Вишенський

Герасим Смотрицький Єпіфаній Славинецький

Феофан Прокопович

· Н.Е.2.3.Розвиток української педагогіки у другій пол. XVIII — першій половині XIX ст.

Система освіти в Україні під Російською імперією

Остання чверть XVIII ст. у розвитку початкової освіти в Україні позначилась впливом загальнодержавної шкільної реформи, яку проводив уряд Катерини II. 1786 р. було затверджено "Статут народних училищ у Російській імперії". За цим статутом у губернських містах запроваджувались головні народні училища (чотирикласні з 5-річним курсом навчання*, а в повітових – малі народні училища (двокласні з 2-річним курсом навчання*. Навчальна програма малих училищ відповідала першим двом класам головних училищ. Зміст навчання мав загальноосвітній і реальний характер. Саме навчання у цих школах оголошувалось безстановим і безплатним.

Шкільна реформа 1786 р. мала на меті дати освіту, перш за все, міському населенню, що диктувалось потребами виробництва, розвитком торгівлі, а також намаганням царського уряду і церкви підпорядкувати собі третій стан, який народжувався. На початку XIX ст. головні народні училища були реформовані у гімназії, а малі – у повітові училища.

Статут 1786 р. сприяв відкриттю нових шкіл у ряді українських міст: Ніжині, Новгород-Сіверському, Полтаві, Прилуках, Глухові, Охтирці, Сумах і ін. Але охопити все населення Лівобережжя ці школи не могли і не стали тут масовими. Населення України негативно ставилось до головних і малих народних училищ. Вони носили антинародний характер, тут заборонялась українська мова, ігнорувались народні традиції, звичаї. Ці школи стали знаряддям русифікації українського населення.

Реформа не відміняла існуючі в Україні народні початкові школи. Вони функціонували, хоч і значно в меншій кількості. Зразком для них були програми малих народних училищ. Але уряд вживав всіляких заходів, щоб їх не було. Хоч український народ волів по-старому навчати своїх дітей у дяківських школах, але дітям заборонялось до них ходити. Як уже відомо, школи-дяківки за реформою перетворювались у парафіяльні.

На початку XIX ст. царський уряд Олександра I здійснив реформування освітньої системи Росії. 1804 року було прийнято "Статут університетів" і "Статут навчальних закладів, підпорядкованих університетам", які регламентували структуру і принципи побудови народної освіти в країні і які прямо відображувалися на українському шкільництві.

За прийнятими статутами у Росії вперше запроваджувалась державна система народної освіти. Вся країна поділялась на шість учбових округів, два з яких Харківський і Віленський розміщувались на території України. Реформа передбачала такі типи навчальних закладів у кожному окрузі: парафіяльні училища (1-річні*, повітові училища (2-річні*, гімназії (4-річні*, університет. На чолі кожного округу призначався опікун, а всі навчальні заклади в окрузі підпорядковувались університету.

Розвиток освіти на Правобережній та Західній Україні

Внаслідок першого поділу Польщі (1772 р.* західноукраїнські землі попали під владу Австро-Угорщини, де освіта почала розвиватися за австрійськими стандартами. Волинь і все Правобережжя до останнього поділу Речі Посполитої (1795 р.* залишалися під польським впливом.

У 70-х роках XVIII ст. в Польщі було проведено шкільну реформу, за якою навчально-виховна робота зосереджувалась у віданні створеної 1773 р. Едукаційної комісії (першого у Європі міністерства народної освіти*.

Едукаційна комісія поділила територію Польщі на 10 округів, два з яких розміщувались на українських землях: Волинський (з окружним містом Кременцем* і Український (з окружним містом Вінницею*.

Комісія встановила нову систему народного шкільництва у Польщі. У кожному окрузі мали бути шестикласні окружні школи з 7-річним курсом навчання. А в підокругах відкривались трикласні підокружні школи з 6-річним курсом навчання. У кожній парафії передбачались парафіяльні школи: у містах – вищі, у селах – нижчі.

Що стосується середніх шкіл, то значну частину єзуїтських шкіл з їх майном (1773 року орден єзуїтів було скасовано* Едукаційна комісія передала Василіанам. Але в цих школах було збережено єзуїтську систему виховання і навчання.

Усі свої зусилля Едукаційна комісія спрямовувала на створення системи освіти для дітей польської шляхти. Організовуючи польські школи на території України, вона закривала українські навчальні заклади. Для дітей українців відкривали лише такі школи, у яких виховання і навчання здійснювалось у дусі католицизму.

1789 року Едукаційна комісія видала розпорядок про закриття "руських" церковних шкіл та про усунення з усіх шкіл "руської мови". Українці були позбавлені можливості навчати своїх дітей рідною мовою. Комісії були не до вподоби не лише православні школи, але й рештки греко-східного обряду в уніатських школах. Учням-українцям заборонялось святкувати релігійні свята за грецьким календарем, учнів православної віри примушували відвідувати костели.

Після третього поділу Польщі у кінці XVIII ст. (1795 р.* і приєднання Правобережної України до Росії Едукаційна комісія припинила свою діяльність, а створені нею навчальні заклади було перебудовано.

Складний шлях у другій половині XVIII ст. пройшли освіта і школа в Східній Галичині, на Буковині і Закарпатті, які опинилися під юрисдикцією Австрії. Найкращим засобом насадження й утвердження своєї політики в галузі шкільництва австрійський уряд вважав германізацію школи.

Вся освіта простого люду починалася і закінчувалася вивченням у церкві катехізису. Лише в окремих селах дяки і священики організовували школи, в яких крім азбуки і лічби вивчали Псалтир та Апостол.

Не сприяла поліпшенню народної освіти шкільна реформа, проведена в Австрії 1777 року, згідно якої передбачалося відкриття у селах однокласних церковнопарафіяльних, у невеликих містах – тривіальних, у великих – нормальних шкіл. На реалізацію реформ не вистачало ні вчителів, ні підручників, ні коштів. Тільки після 1781 р., коли було видано спеціальне розпорядження, у містах і містечках Галичини почали створювати головні і тривіальні школи німецького типу, а по селах – парафіяльні школи.

У якості середніх шкіл австрійський уряд запроваджував гімназії, які влаштовувалися за німецьким зразком. З 1784 р. вони стають державними і платними. Такі гімназії існували у Стрию, Бережанах, Бучачі, Дрогобичі Львові, Перемишлі, Станіславі, Збаражі та інших містах, проте вони були доступними лише для дітей заможних батьків через високу оплату за навчання.

З метою онімечити українське населення 1785 року в усіх закладах вводиться німецька мова навчання. Тому проблема відкриття шкіл з українською мовою стає ще більш гострою. Такими школами залишалися лише церковнопарафіяльні. Серед міських українських шкіл можна назвати нормальну школу Василіян у Дрогобичі та школу при львівському братстві. Крім того, починається підготовка вчителів для шкіл з німецькою мовою, зокрема у Львові відкрито учительські курси, хоч українці доступу до них не мали. Але в зв’язку з тим, що грамотну молодь забирали в рекрути в першу чергу, селяни не бажали віддавати своїх дітей на навчання, що дуже стримувало поширення освіти серед населення.

На Буковині, яка тривалий час перебувала під владою Туреччини, лише після захоплення її 1774 року Австрією було відкрито кілька шкіл з румунською і німецькою мовами. Перша згадка про існування шкіл на Закарпатті належить до 1400 р. З XVII ст. в Ужгороді функціонувала єзуїтська гімназія, в Мукачевому – духовна семінарія. Школи відкривались і у XVIII ст., але у дуже обмеженій кількості.

Західноукраїнські землі (Східна Галичина, Буковина, Закарпаття* внаслідок першого поділу Польщі (1772* потрапили під владу австро-угорської монархії. Тому з другої пол. XVIII ст. освіта на цих землях пішла дещо іншим шляхом, ніж на інших територіях України.

Австрія об’єднала західноукраїнські землі з частиною польських в одну адміністративну одиницю. Закарпаття залишилось у складі Угорського королівства. Такий устрій зберігся майже без змін аж до розпаду Австро-Угорської монархії 1918 року. Австрія дозволила польській шляхті брати участь в управлінні краєм. Як наслідок, український народ потрапив під подвійний гніт і змушений був боротися з германізацією та полонізацією, а в Карпатській Україні – з мадяризацією.

Важливу роль у розвитку шкільництва в Галичині у першій пол. XIX ст. відігравав австро-угорський шкільний закон "Політична устава шкільна" від 1805 р., за яким запроваджувалась обов’язкова освіта У кожній місцевості, де знаходився парафіяльний священик, повинна була існувати однокласна парафіяльна школа. Початкова освіта була також представлена тривіальними і головними школами. Тривіальні школи розміщувалися в малих містах, мали три класи: підготовчий, перший і другий. Головні школи закла­далися у великих містах, були переважно чотирикласні: підготовчий, перший, другий і третій. У парафіяльних школах весь курс навчання зводився до вивчення елементарної грамоти і "святого письма". Учні тривіальних і головних шкіл навчалися читання, письма, арифметики, практичних вправ, закону божого, а головним було опанування німецькою мовою.

Деякі головні школи мали четвертий двохрічний спеціалізований клас, де учні могли здобувати практичну підготовку. В окремих таких школах проводилися щороку трьохмісячні педагогічні курси для підготовки вчителів (препаранди*. Ці школи називали нормальними.

Середня освіта була представлена гімназіями або реальними школами, влаштованими за німецьким зразком.

Мовою навчання у всіх навчальних закладах визначалась німецька мова, крім парафіяльних шкіл, де діти могли вчитися рідною мовою.

За шкільним законом всі народні школи віддавалися під нагляд духівництва і в Галичині вони поступово переходять у відання консисторій: римо-католицької і греко-католицької. Майже всі народні школи виявились під опікою переважаючої римо-католицької консисторії, яка забороняла викладати українською мовою і поряд з німецькою поширювала й польську мови. У тих школах, якими відала греко-католицька консисторія, навчання переважно проводилось німецькою мовою. Єдиними школами, де не забороняли української мови, були парафіяльні. У шкільництві Галичини запанували фактично німецька і польська мови, хоч церква формально і закликала забезпечити навчання у парафіях рідною мовою.

Низьким був стан освіти на Буковині. Австрійський уряд не дбав про освіту простого народу. Діти змушені були вчити німецьку, польську або румунську мови, а українською мовою навчалися лише закону божого. У 40-х роках XIX ст. на Буковині діяла всього одна гімназія у Чернівцях.

У жалюгідному стані перебували школи і на Закарпатті. Ще в 1791-1792 рр. було видано закон, за яким усі школи Закарпаття переводилися на угорську мову навчання. Тут було всього кілька гімназій німецькою або угорською мовами викладання, зокрема в Ужгороді.

У першій половині XIX ст. вища освіта на західноукраїнських землях зосереджувалася у Львівському університеті, реальній і технічній академіях Львова та Чернівецькому ліцеї. В університеті діяло чотири факультети: філософський, юридичний, теологічний і медичний. Викладання велося латинською, польською і німецькою мовами. Вступ українців до університету всіляко обмежувався.

Під тиском поляків 1813 року в Галичині було відмінено обов’язкову освіту. Парафіяльні школи майже занепали. Це було викликано, передусім, тим, що батьки-українці не бажали віддавати своїх дітей до школи, оскільки до війська забирали, перш за все, грамотних людей. Важливою причиною була також відсутність вчителів, які могли б навчати українською мовою.

Все це привело до активізації боротьби за українську школу, мову й літературу, за її національний характер. Початок такої боротьби поклали молоді представники української інтелігенції, вихованці духовних греко-католицьких семінарій та богословського факультету Львівського університету. Ця боротьба почалася з Перемишля.

1816 року канонік Іван Могильницький під заступництвом митрополита Михайла Левицького заснував у Перемишлі "Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письма, просвіти і культури серед вірних". Метою товариства було поширення віри і моральності шляхом видання шкільних книг народною українською мовою.

З метою підготовки вчителів для українських шкіл 1817 року у тому ж Перемишлі було відкрито дяко-вчительський інститут. Його директором став І.Могильницький. Інститут працював впродовж XIX ст.

Для відродження музичної справи єпископ Іван Снігурський заснував у Перемишлі 1828 року першу в Галичині музичну школу.

З 1848 р. у розвитку освіти в Галичині, Буковині і Закарпатті сталися певні зміни. Вони були викликані революційними подіями, що охопили всю Австро-Угорщину, у тому числі і західноукраїнські землі.

Об’єктивно статути 1804 р. були прогресивними. Ними проголошувались безстановість і наступність всіх типів навчальних закладів, державність освіти (безплатність на всіх ступенях*. Серед негативних рис реформи були багатопредметність навчання при його обмежених термінах, декларативність програм, недостатнє фінансування навчальних закладів. Добре фінансувались лише гімназії і університети, де навчались, як правило, діти вищих станів.

Невдовзі після опублікування шкільного статуту було зроблено його додаткові тлумачення. Оголошувалось, що доступ в університети та гімназії кріпакам і вихідцям із нижчих станів є закритим. Нерозв’язаним залишалося питання про надання права на вищу освіту жінкам.

У Віленському окрузі навчальні заклади хоч і діяли за новими статутами, але з деякими особливостями, які випливали з того, що дані території перед цим були під Польщею. Зокрема, викладання велось польською мовою (російська мова була окремим предметом навчання*. Але після польського повстання 1830-1831 рр. у всіх школах округу запроваджувалося викладання лише російською мовою.

У губерніях Харківського навчального округу освіта розвивалася нерівномірно. У зв’язку з реформою на початку XIX ст. тут було створено всього 18 повітових училищ і 8 гімназій. Перші гімназії відкрито у Харкові, Чернігові, Новгород-Сіверському, Полтаві, Херсоні, Катеринославі.

1805 року було відкрито Харківський університет, який понад чверть століття залишався важливим центром освіти, наукової і громадсько-педагогічної думки Лівобережної України. У ньому були такі факультети: історико-філологічний, фізико-математичний, медичний, юридичний. З 1811 р. при університеті утворено педагогічний інститут, а з 1852 р. – кафедра педагогіки.

Краще освітня справа була поставлена у Чернігівській і Полтавській губерніях округу, де народні училища відкривалися ще з кінця XVIII ст. А на землях півдня України, які на початку XIX ст. почали тільки заселятися, освіта перебувала на етапі становлення. Поодинокі школи існували лише у губернських і повітових містах – Херсоні, Миколаєві, Одесі і ін. Інтенсивне відкриття шкіл у цьому регіоні припадає на другу чверть XIX ст.

Невдовзі після видання статуту 1804 р. уряд дозволив відкривати дворянські пансіони і гімназії. На Україні у зв’язку з цим почали діяти дворянська гімназія у Харкові, комерційна гімназія в Одесі, вищі гімназії у Кременці та Ніжині. З’являються жіночі станові заклади – інститути шляхетних дівчат, які були першими середніми школами для жінок у всій Росії. На території України перший такий заклад було відкрито 1818 року у Харкові. Такі ж інститути почали працювати і в інших українських містах: у Полтаві, Одесі, Києві. Згодом середня жіноча освіта була представлена ще й жіночими єпархіальними школами, які відкривало духовне відомство, та жіночими гімназіями, що відкривалися міністерством народної освіти. Перша на Україні жіноча гімназія (Фундукліївська* почала роботу 1859 р. в Києві. Існували також середні дівочі школи відомства імператриці Марії.

Відкриття вищої гімназії у Кременці пов’язано з необхідністю існування університету у Віленському учбовому окрузі, який мав розташуватись у Києві. З ініціативи графа Тадея Чацького 1805 року було відкрито у Кременці гімназію, яка мала виконувати функцію університету, але університету польського. 1819 року її було реорганізовано у ліцей. 1831 року його закрили, а матеріальну частину перевезли до Києва для університету, який відкрився там 1834 року. З 1836 р. у приміщенні ліцею діяла духовна семінарія.

Царська реакція внаслідок поширення вільнодумства серед селян після війни 1812 р. привела до багатьох змін у народній освіті Росії. 1819 року у парафіяльних і повітових училищах та в гімназіях було скасовано безплатність навчання. Було заборонено природознавство, збільшувався час на вивчення закону божого. Після розправи з декабристами царський уряд провів 1828 року контрреформу освіти, видавши "Статут гімназій і училищ, підпорядкованих університетам". Школи у Росії поверталися "до начал, які ґрунтуються на "чистоті віри, на вірності і обов’язку перед государем і вітчизною". Головне завдання школи Микола I визначив так: підготовка людини до виконання своїх станових обов’язків.

За статутом 1828 р. зберігалися існуючі типи шкіл, але узаконювались становість, монархізм і релігійність освіти. Порушувалась наступність між навчальними закладами (крім гімназій і університетів, які ставали дворянськими навчальними закладами*. Новий статут насаджував у школах муштру, зубріння, офіційно дозволяв тілесні покарання у всіх типах шкіл (у гімназіях лише у молодших класах*. Учбове навантаження учнів різко збільшувалось, заборонялись зібрання і зустрічі учнів великими групами. Встановлювалась система суворого нагляду за учнями і вчителями.

Розвиток педагогічної думки

Григорій Сковорода

Іван Котляревський Пантелеймон Куліш

Тарас Шевченко Олександр Духнович

Культурно-освітня діяльність членів гуртка “Руська трійця”

Григорій Савич Сковорода (1722-1794 рр.* – видатний український педагог, поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напрямку вітчизняного просвітительства. Народився на Полтавщині. Навчався в Києво-Могилянській академії, згодом поглиблював свої знання за кордоном. Повернувшись на батьківщину, працював викладачем піїтики в Переяславській семінарії, а згодом – у Харківській колегії. Після звільнення з колегії Сковорода до кінця свого життя залишається мандрівним філософом і учителем.

Сковорода вважав, що через поширення освіти можна зробити життя народу щасливим. У центрі його філософських поглядів стояли етичні питання – проблема людини, її природа, щастя. Щастя людини ставить у пряму залежність від її діяльності. Висунув концепцію про "сродну працю". Людина щаслива тоді, коли її життя відповідає своєму призначенню. Щастя полягає в "сродній праці", яка відповідає внутрішнім здібностям людини та приносить користь суспільству.

Шлях до щастя, на думку мислителя, лежить через самопізнання людиною своїх здібностей і нахилів до певного виду діяльності, кожен повинен пізнавати себе. По суті, принцип "сродної праці" і вчення про щастя фактично є двома сторонами етико-філософської концепції Сковороди.

Спираючись на таку етико-філософську концепцію та власний педагогічний досвід, Сковорода висловив свої педагогічні погляди у діалогах, віршах, байках, притчах, листах. Зокрема, проблеми виховання піднімаються у таких притчах як, "Благодарний Еродій", "Убогий Жайворонок", "Харківські байки" тощо.

Сковорода був прихильником гуманістичного підходу у вихованні, прагнув до формування мислячої, чуйної, освіченої людини зі світлим розумом та гарячими почуттями, яка б жила на благо народу. Виховним ідеалом Сковороди є людяність, благородство і вдячність.

Сковорода першим в історії української педагогічної думки висунув ідею природного виховання. Виховання людини, вважав він, повинно бути спорідненим з її природою. Під природою людини розумів її обдарування, нахили. "Без природи – як на манівцях: чим далі йдеш, більше заплутуєшся", – байка "Собака і Кобила". На думку Сковороди, головне завдання виховання полягає в тому, щоб допомогти розкрити в дитині її природні здібності та спрямувати її на шлях дійсного щастя і служіння батьківщині.

У думках Сковороди про виховання, про природу дитини є багато такого, що нагадує ідеї Руссо про вільне виховання, за що його називали українським Руссо. Він першим у вітчизняній педагогіці поставив у центр уваги почуття дитини, її стосунки зі світом, її справи, її щастя. На відміну від французького просвітителя, Сковорода не розглядав природу, як засіб ізоляції дітей від розтлінного суспільства. Передбачав розвиток природних задатків шляхом самовдосконалення.

У зв’язку з ідеєю спорідненості виховання з природою людини новим в українській педагогіці прозвучало застереження батькам і вихователям про наслідки навчання без урахування природних можливостей дитини. У байці "Жайворонок" читаємо: "Багато людей без природи починають великі справи та погано закінчують".

Сковорода – прихильник принципу народності у вихованні. Виховання повинно відповідати інтересам народу, живитися з народних джерел і зберігатися в житті кожного народу. Він – палкий прихильник виховання дітей на основі вітчизняного досвіду. Як і інші українські просвітителі, Сковорода висміює прагнення дворян та козацької старшини виховувати своїх дітей на зразок західноєвропейських магнатів і з допомогою іноземних вчителів .

Сковорода вказує, що виховання має бути загальнодоступним, безплатним, охоплювати всі верстви населення, особливо народні маси: "виховання й убогим потрібне".

Важливими засобами виховання Сковорода називає рідну мову, народну педагогіку. Першим з педагогів минулого вимагав вивчення усної народної творчості, яка зберігає скарби народної мудрості. Відстоюючи рідну мову, він користувався нею у навчальних цілях. Для учнів Харківської колегії переклав на українську мову байку Езопа "Про Вовка-музиканта".

Сковорода виступає за гармонійне виховання, розуміючи його як єдність розумового, фізичного, морального і естетичного виховання.

Розумове виховання – важливий елемент педагогічної системи Сковороди. Розум – головний регулятор людської діяльності. Спираючись на знання, людина спроможна пізнати добро і зло, оцінити явища навколишньоі дійсності.

Він радив повсякчас займатись наукою: "Коли не любити всією душею корисних наук, то всякий труд буде марним". Засвоювання знань забезпечується серйозними заняттями.

Сковорода – неперевершений майстер і прихильник індивідуальної роботи з учнями. Поряд з лекціями у навчанні він високо цінував доповіді, бесіди, розмови з учнями. Особливого значення надає самостійним практичним заняттям учнів у навчанні, серед них називає такі форми як перекладання на рідну мову іноземних авторів, віршовані перекази прозових творів, листування тощо. Цінуючи лекційну форму навчання, він критично ставився до розповсюджених тоді диспутів, які мали у колегіях схоластичний характер і викликали відразу у студентів.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. III. Географічна структура світового ринку позичкового капіталу
3. V. Завдання.
4. VІ. Підсумки уроку і повідомлення домашнього завдання.
5. VІ. План та організаційна структура заняття
6. А. В. Дудник 1 страница
7. А. В. Дудник 10 страница
8. А. В. Дудник 11 страница
9. А. В. Дудник 12 страница
10. А. В. Дудник 2 страница
11. А. В. Дудник 3 страница
12. А. В. Дудник 4 страница

Переглядів: 395