• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ПРО ПРЕДМЕТ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

РОЗВИТОК УЯВЛЕНЬ

1. ЗАПОЧАТКУВАННЯ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ ЯК НАУКИ

У 1859 році приват-доцент кафедри загального мовознавства Берлін-ського университету Г. Штенталь разом із філософом М. Лацарусом по чали видавати спеціальний журнал «Психологія народів і мовознавство». У своїй програмній статті «Думки про народну психологію» вони оголосили про зародження нової науки — науки про пізнання народного духу. Відтоді етнопсихологія почала розвиватися, завойовуючі нові країни і наукові напрямки, висуваючи та відкидаючи окремі гіпо­тези й цілісні теоретичні концепції, вдосконалюючи систему понять і розроблюючи нові методи дослідження.

Який же зміст вкладали засновники психології народів у це поняття? Вони вважали, що існує два різновиди наук: одні — вивчають природу, інші — дух. У природі діють одні закони — механічні принципи, закони кругообігу, в духовній сфері — інші. Тільки духу властивий прогрес, бо дух постійно творить щось, втілюючись у своїх продуктах. Однією з наук, що вивчають дух, є народна психологія. «її завдання — дослідити спе-цифічні способи.життя й форми діяльності духу в різних народів». Вона має встановити психологічну сутність народного Духу та його актив­ності, відкрити закони, за якими відбувається внутрішня духовна діяльність етносів, дослідити засади, причини й передумови виникнен­ня, розвитку й зникнення різних етносів.

Згідно з уявленнями Лацаруса і Штейнталя, народна душа має не- змінну субстанцію — дух племені, від якого й залежить її діяльність, а отже, історія народу. У їхній концепції народний дух не набуває конк­ретних рис, а є напівмістичним абстрактним феноменом.

Учені вважали, що народна психологія як наука складається з двох, частин — абстрактної та конкретної. Перша, тобто народно-історична психологія, має відповісти на питання, що є народний дух, яка його струк тура та найбільш загальні закони розвитку, безвідносно до конкретних народів. Друга — психологічна.етнологія — досліджує окремі народи як прояви цих загальних законів у дії. Джерелом пізнання в народній психо­логії є «продукти» народного духу — мова, міфи, характер, релігія, зви­чаї та історія етносу.

Отже, Лацарус і Штейнталь намагалися вибудувати цілісну систему уявлень про нову науку — народну психологію, систему, яка мала бага­то методологічних недоліків; найсуттєвішим було ідеалістичне тракту­вання народного духу, надання йому субстанційного характеру, що зро­било його позаісторичним і напівмістичним утвореннями.

Другу серйозну спробу створити етнічну психологію зробив видат­
ний німецький вчений, засновник експериментальної психології —
Вільгельм Вундт. «Душа народу», в уявленнях вченого, це не проста сума
душ окремих людей, а їхній специфічний взаємозв'язок і взаємодія, що й
створює нові, специфічні явища із своєрідними законами. Вони й є об'єк­
том народної психології.

З погляду Вундта, народний дух — це вищі психічні процеси, що ви­никають у процесі спільного життя членів етносу, сукупний зміст душев­них переживань,- відчуттів, прагнень. Дослідник заперечував ідею не­змінної субстанційності народної душі Лацаруса й Штейнталя, що було безперечним прогресом порівнянно з його відомими попередниками.

Народний дух вивчається за допомогою аналізу конкретно-історич­них продуктів культури народів: мови, міфів і звичаїв. Цей троїстий набір для автора не випадковий, бо за аналогією зі своїми уявленнями про інди­відуальну психологію він і народну психологію намагається звести до троїстої структури: розуму (його аналогом у народній душі є мова), по­чуттів (міфи) та волі (звичаї). Мова, за Вунлтом, — початок і основна рушійна сила поезії та науки — містить загальні форми всіх уявлень на­роду, закони їхнього зв'язку; міф — основа релігії — вміщує в собі первісні народні уявлення, зумовлені почуттями та прагненнями; звичаї — це мо­ральні принципи, що визначають напрямок дії, волі та бажань.

Концепцію В.Вундта разом з концепцією Лацаруса і Штейнталя час­то об'єднують, включаючи до одного напрямку — психології народів. У сучасній літературі зазначається, що в межах цієї течії було поставле­но численні проблеми етнічної психології, але через певні методологічні спрощення й недоліки цей напрямок загалом не виконав своїх завдань. Водночас варто наголосити, що це був перший напрямок, у межах якого намагалися створити цілісну систему етнопсихологічних уявлень, упер­ше означити предмет і методи науки, напрямок, що створив засади для становлення й розвитку етнічної психології наступними поколіннями.

2. ЕТНОПСИХОЛОГІЯ В США

В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XX СТОРІЧЧЯ

На початку XX сторіччя центр етнопсихології перемістився в США, де її виникнення було пов'язане з іменем Ф.Боаса. У 1910 році він висту пив на ювілеї Кларкського університету, де були присутні З.Фрейд, К.Юнг та інші відомі дослідники того часу, з доповіддю «Психологічні пробле ми антропології», яка справила на багатьох велике враження і привер-нула увагу вчених і громадськості до етнопсихологічної проблематики. Праці учнів Ф.Боаса — М.Мід, Р.Бенедикт та ін. — заклали фундамент школи, відомої у світі під назвою «культура і особистість». Провідну роль в ній згодом почав відігравати А.Кардинер.

Ця школа почала реально існувати наприкінці 20-х —початку 30-х років, зінтегрувавши і надавши нового звучання ідеям Ф.Боаса, з одно­го боку (зокрема, ідеям культурного детермінізму: характер формується в результаті виховання), та положенням фрейдизму, з іншого (зокрема, положенню про те, що різні культурні типи особистості є результатом обмежених варіацій на підґрунті універсальних, інваріантних законо­мірностей індивідуального розвитку, зосередження особливої уваги на сексуальній сфері тощо). Від попередників-етнопсихологів вона відрізня­лася:

• поверненням до індивідуальної психології, розробкою поняття «осо­бистість» як первинної одиниці, що зумовлює структуру цілого;

• особливою зацікавленістю процесом формування особистості в ранньому дитинстві;

• особливою увагою до сексуальної сфери і перебільшенням її значення.

Основними теоретичними питаннями, що тоді розглядалися, були вивчення національного характеру, проблема розуміння та співвідношення норми і патології в різних культурах, аналіз значення раннього дос­віду дитинства для формування особистості.

У школі було запропоновано теоретичну схему, яку можна подати в такому вигляді:

Первинні інститути —> Базова,особистість —> Вторинні інститути

Поняття первинних інститутів ототожнювалось з раннім досвідом дитинства і зводилося до режиму годування немовлят, способів купання; особливостей сповивання, заколисування і взагалі поводження з ди­тиною протягом перших років її життя. Вважалося, що вироблені пев­ною культурою впродовж століть і усталені первинні інститути породжують таку особистість, яка відповідає цій культурі і потрібна для її продовження. Така особистість дістала назву «базової», нерідко її ототожнювали з поняттям національного характеру. Вважалося, що осо­бистість повністю та остаточно формується в ранньому дитинстві і застигає в цьому стані назавжди — так культура впливає на особистість.

З іншого боку, втілення потреб базової особистості у формах мистецтва,релігії тощо (у психоаналізі все це трактувалося як певні засоби психологічного захисту, сублімації) відповідало поняттю вторинних інститутів і пояснювало, як особистість впливає на культуру.

Впровадження цих ідей на рівні конкретного дослідження можна про­ілюструвати на прикладі відомого представника школи «культура і осо­бистість» Д.Горера. Звернувшись до проблеми російського національного характеру, дослідник вивчив практику поводження з малюками у росіян і дійшов висновку, що найголовнішими рисами їхнього характе­ру є пасивність, інертність, безініціативність. Свій висновок учений ар­гументував, зокрема, тим, що традиційний догляд за немовлям передба­чав специфічний (дуже тугий) спосіб сповивання (у російській культурі навіть існував спеціальний сповивач — «свивальник»). Дитина, сповита у такий спосіб, зовсім не могла рухатися і взагалі проявляти будь-яку ініціативу, а оскільки так сповивали довго, то раннім її досвідом дійсно було обмеження будь-якої активності, що й певною мірою позначалося, як вважав Д. Горер, на її майбутній дорослій психічній діяльності та по­ведінці (пізніше критики назвали таку аргументацію «пелюшковим де­термінізмом»).

Численні критики цієї школи наголошували на багатьох спрощеннях дійсності, характерних для її послідовників, як-то:

• фаталістичне трактування ролі раннього дитинства в розвитку особистості;

•зведення складних процесів соціалізації до окремих елементів догляду за дитиною;

• абсолютизація міжкультурних і. недооцінка внутрішньокультурних відмінностей між особами;

• ідея єдиної для всього суспільства структури особистості й от о т о ж н е н н я її з національним характером тощо.

Критичні зауваження щодо багатьох теоретичних положень і кон­кретних емпіричних досліджень спонукали представників школи певною мірою переглянути окремі ідеї. Зокрема, центральне поняття «базова особистість» було доповнене поняттям «модальна особистість», що дало змогу, диференціювати оптимальну для умов «даної культури структуру особистості} якої вимагає соціум, та реально виявлені в спостереженнях та експериментах статистично переважаючі конфігурації структури осо­бистості (див. гл. «Категоріальний апарат етнопсихології» п. З.2.).

Після другої світової війни спостерігалася тенденція переходу від широких емпіричних досліджень до побудови узагальнюючих теоретич­них концепцій. Значну роль в цьому відіграла монографія Хонігмана «Культура та особистість» (1954), у якій було зроблено спробу предста­вити однойменний напрямок у вигляді методологічної основи етнопси­хології США.

3. ПРОБЛЕМА ПРЕДМЕТА

ТА МЕТОЛІВ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XX СТОРІЧЧЯ В СРСР

У середині 20-х років проблема предмета та методів етнопсихології набула певної гостроти і в СРСР. Уперше вона виникла ще в середині XIX сторіччя. Цікаво, що ще до Лацаруса і Штейнталя, а точніше в, лис­топаді 1846 року на других річних зборах Російської Географічної Спілки її дійсний член М.Надєждін, відгукуючись на заклик К.Бера до терміно­вої організації етнографічних досліджень усіх націй та народностей Росії, виклав своє бачення цього питання. Зокрема, розглядаючи проблему
предмета та методів етнографії, він висунув ідею визначення ролі однієї з її галузей — етнографії психічної, тобто «дослідження всіх тих особли­востей, якими в народах... характеризуються прояви «духовної» сторо­ни природи людської — розумових здібностей, сили волі й характеру, почуття власної людської гідності, а отже, прагнення до безперервного самовдосконалення».

Згодом під керівництвом М.Надєждіна було розроблено програму комплексних досліджень, у якій, зокрема, передбачалося вивчати, народну психологію залежно від етнічної специфіки побуту, культури_, умов життя, сімейних відносин, виховання тощо. Понад 7000 примірників ет­нографічної програми було розіслано в усі регіони Росії (в тому числі, зрозуміло, і в Україну); 1848 року розпочалося інтенсивне збирання ма­теріалів. Незважаючи на те, що це дослідження проводилося за допомо­гою методичного і категоріального апарату етнографії, його матеріали та результати мають величезне значення також для етнопсихології, віддзеркалюючи початковий етап її розвитку.

Проблема предмета та методів етнопсихології була піднята, як зазна­чалося, ще в першій половині XIX сторіччя, але тоді вона ще не набула необхідної гостроти і значення. Пізніше один із активних діячів Російсь­кої Географічної Спілки К.Кавелін спробував обгрунтувати об'єктив­ний, на його погляд, метод, який передбачав вивчення психології наро­ду за продуктами його духовної діяльності — фольклором, віруванням тощо (пізніше цю ідею реалізував у своїх працях В.Вундт). К.Кавелін писав: «Порівнюючи однорідні явища та продукти духовного життя у різних народів і в того самого народу в різні епохи його історичного життя, ми бачимо, як ці явища змінювалися, та визначаємо закони та­ких змін, що, в свою чергу, слугують матеріалом для вивчення законів психічного життя». Учений протиставив свого ідею програмі І.Сєченова, який виступив з досить гострою критикою, зазначивши, що ідея К.Ка-веліна несумісна з визнанням процесуальності психіки: виявити процес діяльності за її продуктами неможливо, а отже, такий підхід не має сен­су. У цьому поєдинку ідей метод К.Кавеліна зазнав поразки і не набув визнання і широкого розвитку в Росії та на Україні.

У 20-х роках XX сторіччя знову постало питання про предмет і метод етнопсихології. Було висловлено кілька принципово відмінних підходів до його розуміння. Найбільшу увагу йому приділив відомий філософ Густав Шпет, який першим у Росії почав викладати курс етнічної психо­логії. Він же у 1920 році організував при Московському університеті пер­ший у країні кабінет етнопсихології, який було закрито лише після звільнення Г.Шпета з університету з ідеологічних мотивів. Саме він над­рукував у 1927 році працю «Вступ до етнічної психології», де у формі полеміки з В.Вундтом і засновниками етнопсихології М.Лацарусом і Г.Штейнталем виклав свої погляди на предмет і головний метод етніч­ної психології.

Етнічна психологія, на думку Г.Шпета, має бути описового, а не по­яснювальною наукою, що зовсім не принижує її. Предметом цих описів, класифікацій та систематизацій є «типові колективні переживання», тоб­то всі соціальні явища —- мова, міф, наука, релігія тощо — викликають у народу відповідні переживання, незважаючи на те, що його окремі пред­ставники можуть суттєво відрізнятися один від одного і по-різному ста­витися до цих соціальних явищ, — усе ж завжди можна знайти дещо спільне в їхніх реакціях, що й становить предмет етнічної психології. До того ж спільне, за Шпетом, це не середнє, не сукупність подібностей, зав­жди збіднена порівняно з деякими індивідуальними складовими. Спільне, в його розумінні, це «репрезентант багатьох індивідів», «тип» — у вико­ристанні цього терміна для характеристики героїв художніх творів.

Отже, на думку Г.Шпета, етнічна психологія має запозичити в етно­логії класифікацію соціальних явищ і поставити таке питання: а як це переживає народ конкретної епохи? Що він любить, чого боїться, чому вклоняється і т.п.? Г.Шпет, як і численні його попередники й сучасники, абсолютизував роль мови як джерела етнопсихологічних відмінностей, однак у межах розвинутого ним напрямку вивчення мови набуло особ­ливого відтінку. Згідно зі Шпетом, воно зводиться до дослідження того, «як ставиться до мови як соціального явища певний народ у певний час».

Проти гіперболізації значення мови і з іншим баченням предмета ет­нопсихології виступив В.Бехтєрєв. Полемізуючи з В.Вундтом про не­обхідність вивчення міфів, звичаїв і мови як головних джерел етнопси­хологічних знань, він зазначав, що такий аналіз «зовсім не є не тільки єдиним, а й навіть головним джерелом вивчення колективної діяльності». Він різко критикує не лише об'єкти безпосереднього дослідження, а й категоріальний апарат своїх попередників, усіх тих, хто проявляє, на думку автора, суб'єктивізм, говорячи про «народну душу», «народне почуття», «народний дух». В.Бехтєрєв протиставив їм свій погляд на психологію народів, вважаючи, що її має вивчати особлива наука — колективна рефлексологія. Для цієї науки не обов'язково вивчати міфи, звичаї та мову, бо мета її — «не стільки досліджувати племінні особли­вості психічної діяльності, що склалися під впливом низки історичних подій та умов клімату й місцевості, в яких певний народ живе і розви­вається, скільки визначати суспільні настрої, суспільну творчу роботу й суспільні дії». Мова ж, а надто міфи та звичаї, що походять з давніх-давен, на думку автора, не можуть відігравати роль основного матеріа­лу для характеристики сучасного життя народу.

В.Бехтєрєв вважав, що кожна нація має свій темперамент і свої особ­ливості інтелектуального розвитку, які спадкове закріплені, а отже, пе­редаються біологічним шляхом. А «все інше, що характеризує націю, залежить від її суспільного життя та її устрою, що складався століттями» і, зрештою, може бути змінене.

У своїх працях В.Бехтєрєв одним із перших звертається до проблеми національної символіки. Згідно з його уявленнями, життя будь-якої гру­пи, і народу в тому числі, сповнене символізму. Це не випадкове явище, бо «символ полегшує засвоєння складних співвідношень, заміщуючи їх
простішими і легко відтворюваними знаками,, які часто мають історичне значення». Символами може бути широке коло предметів та явищ, мова і жести, прапори й герби, подвиги історичних осіб, видатні історичні події тощо. Основна їх функцій — бути засобом узгодження колективної діяль­ності, а звідси вигниває і важливість тієї ролі, яку вони відіграють у житті народу.

Двадцяті роки — це час протиборства різних течій, концепцій, напрямків у психології. їхній вир поглинув і етнопсихологію. У Харкові, тодішній столиці України, де в той час найсильніші позиції займали рефлексологи В.Протопопов, І. Соколянський, А.Залужний та інші, також робилися спроби поєднати рефлексологію з етнопсихологією. Так, у1925 році на науковому засіданні Харківського інституту поширення природознавства Г.Шпітерс зробив доповідь «Культура і народна і творчість». Доповідач підкреслив, що «назріла потреба звернутися за' матеріалом для роботи з рефлексології до первісного джерела культурного розвитку — народного досвіду». Розмірковуючи над можливос­тями такого поєднання, Г.Шпітерс закликав звернутися насамперед до народних пісень, у яких зафіксовано «формулу висновків з природного експерименту». Він висунув ідею організації Інституту у справі вивчення народної творчості при АН України, яку підтримали інші дослідники.

Наприкінці 20-х років проблеми етнічної психології опинилися в полі зору культурно-історичної школи, на чолі якої стояв Л.Виготський. Як відомо, одна з основних ідей вченого полягала в тому, що психічна діяльність людини в процесі культурно-історичного розвитку починає опосередковуватися психологічними знаряддями. Таке опосередковуван­ня; що принципово перебудовує структуру психічної діяльності, дає змогу людині оволодіти своєю поведінкою. Розроблюючи і пропагуючи так зданий інструментальний метод, сутність якого полягає в дослідженні «поведінки та її розвитку за допомогою аналізу психологічних знарядь у поведінці та створюваної ними структури інструментальних актів», Л>Виготський наголошував, що головними сферами його застосування; є насамперед «галузь соціально-історичної та етнічної психології, що вивчає історичний розвиток поведінки, окремі його етапи та форми». У цьому контексті важливо зазначити, що під етнічною психологією він розумів «психологію примітивних народів», а відтак вважав, що необ­хідний порівняльний аналіз психічної діяльності «культурної» людини та «примітива».

Отже, предметом етнопсихології Л.Виготський вважав кроскультурні дослідження і насамперед міжетнічний, порівняльний аналіз психічної діяльності представників «традиційних» і «цивілізованих» суспільств, а головним методом етнопсихології — інструментальний. Розвиваючи цю ідею, вчений неодноразово висловлював думку про те, що між мисленням «примітива» та «культурної» людини є не лише кількісні, а й якісні |л розбіжності. «Примітив міркує не за допомогою понять, а за допомогою комплексів. Це найсуттєвіша риса, яка відрізняє його мислення від на­шого», — наголошував Л.Виготський.

З позицій культурно-історичної концепції Л.Виготським наприкінці 20-х років було підготовлено програму науково-дослідницької роботи з педології національних меншин. Специфіка його підходу до вивчення дітей різних національностей полягала в тому, що всупереч прийнятим у ті часи тестовим дослідженням він пропонував поставити наголос на вивченні національного середовища, його структури, динаміки, змісту, всьо­го того, що й визначає своєрідність психічних процесів. Це одна особ­ливість пропонованого підходу — вивчення психіки дітей та порівняння її не з психікою «стандартної дитини», як було прийнято, а з психікою дорослої людини тієї самої етнічної групи, що вихована в тому самому культурному середовищі.

Ідеї культурно-історичного підходу було експериментально перевіре­но під час експедиції в Узбекистан (1931-1932 роки). Завдання психо­логів, очолюваних О.Лурія, полягало в аналізі соціально-історичного формування психічних процесів. Було висунуто і в результаті проведе­ного дослідження підтверджено гіпотезу про те, що зміни суспільно-історичного устрою, характеру суспільної практики і т.п. сприяли доко­рінній перебудові психіки узбеків, а саме переходу від неопосередкованих психічних процесів до опосередкованих форм психічної діяльності. Про­ведені групою О. Лурії дослідження пізнавальних процесів (сприйняття, мислення, уяви), а також самоаналізу та самооцінки виявили зміни як форми, так і змісту свідомої діяльності.

Матеріали цієї експедиції було опубліковано лише через 40 років. Гоніння на етнопсихологію, що розпочалися в 30-х роках, припинили процес її природного розвитку в СРСР на декілька десятиліть. Штуч­ному гальмуванню не змогли запобігти навіть покаянні публікації в науковій пресі, які з'являлися тоді на її шпальтах, проникнуті класово-партійною фразеологією. Яскравим прикладом останніх може слугу­вати стаття Т.Баранової та С.Балабуєва «Питання конструювання на­ціонального тесту». Автори статті стверджували, що «тест має бути соціалістичним, пролетарсько-класовим за змістом і національним за формою», і закликали до нещадної боротьби з проявами лівого та пра­вого ухилів при формуванні тестів. Автори детально розглянули при­клади таких помилок, відчайдушно критикуючи і свої Попередні праці. Отже, розвиток етнічної психології на початку XX століття в Ук­раїні, Росії, як і в інших країнах світу, ознаменувався спробами визна­чення її статусу, предмета, методів, категоріального апарату і супро­воджувався залученням професійних психологів до етнопсихології та проведенням перших польових досліджень. У 30-х роках складна сус­пільно-політична ситуація, а далі все більший ідеологічний тиск тези про «нову історичну спільноту» та деякі інші об'єктивні та суб'єктивні чинники не сприяли поширенню етнопсихологічних досліджень, В Україні, як і в інших республіках колишнього Радянського Союзу, етноп­сихологія була проголошена «буржуазною наукою», всі дослідження було припинено і протягом багатьох десятиліть сама згадка про неї здавалася крамольною.

4. СУЧАСНІ УЯВЛЕННЯ ПРО ПРЕДМЕТ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

З початком 60-х років пов'язані пошуки нових шляхів розвитку етніч­ної психології та широкі дискусії щодо її предмета. У 1961 році Ф.Хсю запропонував перейменувати школу «культура і особистість» у «психо-логічну_антропологію», аргументуючи тим, що ця назва менш громізд­ка і більш адекватна предмету. Його пропозицію було підтримано, але в процесі її обговорення проявилася неоднозначність уявлень про пред­мет і методи цієї науки. Нові підходи було накреслено в працях Хсю, М.Спіро, Д.Баркова, Ле Віна та інших учених, хоча більшість дослідників погоджувалися із запропонованим ще М.Мід формулюванням, згідно з яким предметом цієї науки є «вивчення специфіки мислення, дій та почуттів у різних культурах».

Важливою історичною віхою в розвитку психологічної антропології став VI Конгрес МКАЕН, що відбувся в 1973 році в Чикаго. Секція «пси­хологічна антропологія» працювала під головуванням М.Мід і за мате­ріалами роботи випустила узагальнюючу збірку праць обсягом близько 2000 сторінок, де було представлено вчених з усіх куточків земної кулі. У 1977 році було засновано Товариство психологічних антропологів, яке почало видавати журнал «Етнос»; з 1978 року був започаткований «Жур­нал психологічної антропології» (пізніше його перейменували на «Жур­нал психоаналітичної антропології»).

Зараз в США триває відшліфовування уявлень і визначень предмета етнопсихології. Однак ця робота ускладнюється тим, що за кордоном співіснують кілька досить близьких, споріднених галузей: «етнічна пси­хологія», «кроскультурна психологія», «психологічна антропологія» і, нарешті, «культурна психологія». Об'єкти їхніх досліджень перехрещу­ються, а відтак важко знайти чітку межу між ними.

Р.Шведер у останній монографії намагається окреслити специфіку кожної з цих галузей. Кроскультурну психологію він визначає як субдисципліну загальної психології. Вона поділяє уявлення загальної пси­хології про принципову єдність законів і механізмів психіки. Користуючись методами загальної психології, кроскультурна психологія дос­ліджує представників різних етнічних груп. Аналізуючи розбіжності в результатах, її прихильники йдуть двома теоретично можливими шля­хами: одні стверджують, що вони зумовлені тим, що психічні процеси чи механізми, хоча вони й потенційно ідентичні, досягли у різних народів неоднакового ступеня розвитку. На їхній погляд, справа тільки в «дозріванні» цих внутрішніх процесів, для чого потрібні кращі умови, зокрема зовнішні стимули: іграшки, навчання, писемність тощо. Інші дослідники наполягають на тому, що вони ідентичні й зараз, а розбіж­ності зумовлені недосконалістю тестових процедур, які не дають всім етносам однаковою мірою проявити наявні можливості. Вихід вони вбачають у відмові від лабораторних досліджень та переході до при­родних спостережень, які не мають спотворюючого ефекту психологічного тестування і за яких усі внутрішні психічні процеси функціонують безперешкодно.

Як кроскультурна психологія є галуззю загальної психології, так_психологічна антропологія — галуззю антропології. Це й зумовлює її спе­цифіку. Вона мало цікавиться поведінкою та психічними процесами, «пре­парованими» в лабораторії або в тестових дослідженнях, її матеріал – це ритуали, казки, народні вірування, ігри, звичаєве_ право та обряди. Класична психологічна антропологія, за Шведером, також підтримує по­стулат загальної психології про єдність психічних законів і механізмів. Однак загальна і кроскультурна психологія абстрагуються в своїх дос­лідженнях від оточуючого середовища, а психологічна антропологія — ні. Більше того, її аксіомою є те, що внутрішні духовні процеси с первинними, а їхня сила і вплив поширюються й на соціокультурне оточення, яке, аби бути життєздатним, має адаптуватися до психічних законів, що нав'язують йому певні форми; способи існування тощо. З цих позицій будь-яке культурне явище може інтерпретуватися або через систему бінар­них опозицій людського мислення (Леві Строс, 1980), або через форми прояву такої відомої психоаналітичної універсали, як «комплекс Едіпа» (Стефенс, 1962; Спіро, 1983).

Етнопсихологія, з погляду Р.Шведера, взагалі полишає поза увагою психічну діяльність окремої людини. Етнопсихологія, в його розумінні, це субдисципліна етнографії та етносемантики. Це означає, що вона по­в'язана з дослідженням розуму, душі, особистості лише як темами в на­родних віруваннях.

Культурна психологія, за Р.Шведером, синтезує риси загальної пси­хології, кроскультурної психології, психологічної антропології та етніч­ної психології, позбавившись вад кожної з цих галузей. Головним її досяг­ненням є відмова від положення про існування універсальних і головне — фіксованих законів психічного_життя. З погляду культурної психології.

Немає суто психологічних законів, як немає неопосередкованих стиму­лами подій. Психіка і культура взаємозалежні й створюються через діяльність унаслідок взаємовпливу.

Зазначені труднощі, пов'язані з визначенням предмета етнічної пси­хології, характерні й для вітчизняної психології. Зараз існує три основ­них підходи в його розумінні.

• Перший напрямок нагадує кроскультурну психологію Заходу. Його прихильники вважають етнічну психологію галуззю загаль­ної психології і, користуючись поняттями та методами останньої, вбачають свою мету у встановленні конкретних проявів, особли­востей формування та протікання психічних процесів і станів у представників різних народів.

• Другий напрямок трактує етнічну психологію як галузь соціаль­ної психології, що вивчає процеси міжетнічної та внутрішньоетнічної взаємодії на груповому рівні. Його відмінність від першогонапрямку полягає в тому, що в центрі уваги перебувають не ок­ремі представники етнічних спільнот, а цілісні етнічні групи і прин­ципи їхнього психогенезу, розвитку, взаємодії тощо.

• Третій напрямок пов'язує етнічну психологію з етнографією та зосереджується на особливостях культури (переважно духовної) певних народів і встановленні її взаємозв'язку з національною пси­хологією.

І все ж, зрештою, при всьому різномаїтті поглядів на предмет етнічної психології об'єктивні етнічні відмінності психічної діяльності все ще існують як наукова проблема. Розв'язання цієї проблеми безумовно по­в'язане з широкою програмою описових і констатуючих досліджень по­рівняльного характеру, але не вичерпується ними. Нам, поза всяким сум­нівом, важливо знати як конкретні параметри протікання психічних процесів у представників різних етносів, таї і особливості динаміки психічної діяльності в умовах переходу від однієї культури до іншої,. Безумовно, науковий аналіз нагромадженого в таких дослідженнях матеріа­лу дасть змогу, врешті-решт, підійти до визначення більш-менш загальних законів функціонування індивідуальної та суспільної свідомості у їх ет­нічному аспекті, продемонструє географічно-просторові та національно-культурні виміри психічних функцій (переживання ілюзій сприйняття, систем цінностей тощо). Уже після виходу на цей рівень опрацювання матеріалу етнопсихологію можна вважати загальною науковою дисцип­ліною, оскільки вона починає описувати загальні закономірності роз­гортання етноспецифічної психічної діяльності. Але набувши статусузагальності стосовно власного емпіричного матеріалу, етнічна психоло­гія ще не досягає рівня теоретичної дисципліни, а отже, не перетворюється на власне ЗАГАЛЬНУ ЕТНОПСИХОЛОГІЮ. Останній перехід буде можливий лише за умови, коли етнопсихологія створить власну загальну концепцію явищ, які вона досліджує, тобто створить загальну концеп­цію формування етнічної специфіки психічної діяльності. Отже, загаль­на етнічна психологія — це наука про загальний механізм етнопсихогенезу.

Таке розуміння загальної етнопсихології дає змогу, в свою чергу, здійснити наступний етап дисциплінарного інституювання етнопси­хологічної науки, тобто: довести її внутрішнє самовизначення до стану виокремлення — як певних протилежностей — загальної та прикладної етнопсихології.

Цілком зрозуміло, що визначивши загальну етнопсихологію як нау­ку про загальний механізм етнопсихогенезу, на прикладну етнопсихоло­гію ми покладаємо розгляд проблеми реалізації відповідних загально-концептуальних уявлень у різних сферах культурного буття етносу, пов'язаних з формуванням, функціонуванням і коригуванням етнічної свідомості. Серед таких сфер доцільно виокремити:

1) етнопедагогіку як систему етнотрадиційних уявлень і практичних заходів виховання дітей;

2) етноконфліктологію як систему народних засобів запобігання кон­фліктним ситуаціям різного рівня та їхнього розв'язання;

3) етнопсихіатрію як систему етнічних способів нормалізації відхи­лень, спричинених нервово-психічними захворюваннями, та ко­ригування хворобливих новоутворень свідомості соматогенної природи;

4) етнопсихолінгвістику як систему знань про етнічні особливості мовно-розумового розвитку.

Оскільки в кожній із перелічених сфер ми стикаємося як з очевидною
залежністю практики етносу від особливостей психіки його представ­ників, так і з фактами протилежного характеру, — тобто постійно на­штовхуємося на діючий механізм етноспецифікації психіки, — остільки наше визначення етнопедагогіки, етноконфліктології, етнопсихіатрії та
етнопсихолінгвістики: як власне прикладної етнопсихології змістовно виправдане.

Список літератури

1. Барокова Т., Балабуев С. и др. Вопросьі конструирования национального теста // Сов. психотехника. — 1933. — № 1. — С. 47-53.

2. Белик А. А. Психологическая антропология. — М., 1993.

3. Бехтерея В. М. Коллєктивная рефлексология. — Петроград, 1921.

4. Бороноев А.О. Основні зтнической психологии. — СПб., 1991.

5. Вундт В. Проблеми психологии иародов. — М., 1912.

6. Кавелин К.Д. Собранис сочинений: Т. 3. Зтнография и ггравоведение. — СПб., 1900.

7. Лурия АР. Об историческом развитии познавательньгх процессов. — М., 1974.

8. Надеждин Н.И. Об зтнографическом изучении народности русской // За­писки РГО: Кн. 2.— СПб, 1847, С. 61-116.

9. Сеченов И. М. Замсчания на книгу К.Кавелина «Задачи психологии» // Избр. философ. н психолог, произведенйя. — М., 1947, С. 179-219.

10. Шпет Г.Г. Ввсдение в зтпическую психологшо: Соч. — М., 1989, С. 475-575.

11. Шпітерс Г. Культура і народна творчість // Червоний шлях. — 1925, — №8.—С. 103-146.

12. Штейнталь Г., Лацарус М. Мисли о пародіюй психологии // Филологичес-кие записки. — Воронеж. — 1864. — Вьіп. 1, 2, 5.

13. ЗІімесіег К.А. ТЬІпкіп§ іЬгои^Ь сиііигез: ЕхресЧііопз іп сиКигаї рзусЬоІоду. — СатЬгісІбе, Ьопііоп, 1991.

Контрольні запитання

1. Де, коли й ким етнопсихологія була започаткована як самостійна наука? У чому полягає специфіка уявлень про етнічну психологію у її засновників?

2. Чим відрізняється розуміння предмета й методів етнопсихології В.Вундта?

3. Які основні ідеї й дослідження було запроваджено американського етно­психологічною школою «культура і особистість»?

4. З чиїми іменами і з якими ідеями пов'язано зародження етнопсихології в Росії?

5. Дайте порівняльну характеристику поглядів Г.Шпста, В.Ьехтєрєвата Л.Ви-готського на предмет і методи етнопсихології.

6. Який зміст вкладається за кордоном у поняття «етнічна психологія», «крос-культурна психологія», «психологічна антропологія», «культурна психоло­гія»? У чому відмінність між ними?

7. Сформулюйте сутність трьох основних підходів до визначення предмета етнічної психології у вітчизняній науці.

Читайте також:

1. А є А, тобто усякий предмет є те, що він є.
2. Абетково-предметний покажчик
3. Аналіз основних систем трудового і професійного навчання: предметної, предметно-операційної, операційної, операційно-предметної, системи ЦІП, операційно-комплексної тощо.
4. Аналіз предметної сфери соціальної роботи
5. Аналогія - спосіб отримання знань про предмети та явища на основі їхньої подібності з іншими.
6. Банківське право України: поняття , предмет регулювання, джерела і система
7. Банківське право: предмет та методи правового регулювання
8. Бібліографія. Інформаційно-пошукові мови бібліографічних фондів. Види каталогів: систематичні, предметні, абеткові.
9. В якості критеріїв для оцінки або вимірювання предмета завдання з надання впевненості не можуть використовуватись очікування, судження або власний досвід аудитора.
10. Види аналізів, які використовуються для атрибуції предмета.
11. Види руху предметів праці
12. Визначення предмета діяльності по зв'язках з громадськістю

Переглядів: 3206