Походження та еволюція моралі. Світоглядна орієнтація моралі. Властивості моралі.

Етика як філософська наука

Осягнути етичні характеристики неможливо, не вводячи безпосередній предмет розгляду — скажімо, той або інший поведінковий акт людини — в цілісну систему загального людського осмислення дійсності, що включає ті або інші ціннісні орієнтації, уявлення про добро і зло, свободу й справедливість тощо.

Зазначені універсалії — предмет роздумів і пошуків філософії як особливої галузі людського пізнання. Звідси й випливає, що етика, принаймні у своїй сутнісній основі, може бути тільки наукою філософською.

Що ж, зрештою, являє собою мораль (звичайно, разом із моральністю) як модифікація подібного загального відношення людини до світу?

Історія філософії й етики знає чимало спроб відповісти на це запитання. Пошлемося на лаконічне визначення моралі, ідея якого належить московському професорові О. І. Титаренку, — воно поєднує в чіткій і стислій формулі саме ті риси моралі, які для етики як філософської науки є найістотнішими.

Отже, відповідно до даного визначення мораль постає як такий практично-оцінний спосіб відношення людини до дійсності, котрий регулює поведінку людей з точки зору принципового протиставлення добра і зла.

Закономірності становлення та прояву мораліетика розглядає на трьох рівнях:

1) на рівні особистості як суб'єкта творення моральності в безпосередньому процесі спілкування;

2) на рівні соціально-історичних форм і способів творення суспільного життя;

3) на загальнолюдському рівні, що відкриває сутнісну єдність людства.

Аналіз рівнів реального прояву моральності дає змогу свідомо підходити до процесів організації суспільного життя на моральних засадах.

Основні завдання етики як науки:

• дослідження закономірностей становлення моральної свідомості, що важливо для практики морального виховання;

• вивчення шляхів формування моралі та людяності у стосунках між людьми;

• формування свідомого суб'єкта моральності, безпосередня участь у становленні особистості;

• безпосереднє розв'язання питання кінцевого призначення людського роду, що полягає в найвищій моральній досконалості, котра досягається через свободу людини, а людина таким чином здобуває здатність до вищого щастя.

Історично першою була звичаєва мораль. Вона базувалася на глибинних психічних процесах, пов'язаних з інстинктом виживання та самозбереження роду як запоруки виживання індивіда. Оскільки така мораль вважалася найважливішим фактором виживання етносів, то базувалася на системі дозволів та заборон, яких необхідно було беззастережно дотримуватися. Вона не ставила особу перед необхідністю вибору вчинку та зберігала етнічно-культурну своєрідність народів. Така мораль формувала духовну спорідненість зі своїм народом, однак обмежувала індивідуальний розвиток особистості.

У добу Реформації в європейській культурі усвідомлюється обмеженість звичаєвої моралі, її поступово витісняє суспільна мораль. Суспільна мораль — явище більш високого розвитку духовності, складний суспільний феномен. Це система норм, які відображають наявне й бажане в стосунках із позицій та інтересів суспільства і людства. Мораль водночас фіксує реальний рівень розвитку людських стосунків у конкретному соціумі на конкретному історичному етапі й вона містить ідею досконалої людяності та закріплює її ідеал у конкретних образах, взірцях поведінки як для людей певного часу, так і для людства загалом.

Людина робить добровільний вибір між добром і злом, створює простір для свободи, покладає на себе моральну відповідальність за вчинки. Саме в добровільності вибору та завдяки йому моральна свідомість набуває можливості піднестися на новий щабель розвитку — до рівня моральної самосвідомості, коли мораль із зовнішньої необхідності переходить у внутрішню.

Якщо сутність етики як вчення про мораль на всіх етапах історичного розвитку залишалася незмінною, то предмет етики, тобто основний комплекс досліджуваних проблем, пріоритетних завдань і методологічних принципів історично прогресував. Це зумовлено, по-перше, тим, що змінювався власне об'єкт вивчення — мораль, — бо переходячи від епохи до епохи, людство кардинально міняло свої етичні орієнтири та цінності. По-друге, тим, що розширювалися проблеми етичних досліджень і вдосконалювалися форми та способи отримання етичного знання.

У цьому процесі зміни предмета етики можна виділити дві основні тенденції. Перша — трансформація загальних наукових підходів до вивчення моралі, трактування її структури та визначення соціально-культурної ролі етики в суспільстві. Друга — виникнення нових морально-етичних проблем і підходів до їх вирішення. Реалізація обох цих тенденцій сприяла постійному вдосконаленню етичної думки, її збагаченню новими інтелектуальними досягненнями та моральною практикою.

У ранньоантичній думці етика була об'єднана з філософією та мала характер практичної моралі. Етика трактувалася як наука про природу людини, причини та цілі її діяльності. Вона поєднувала в собі теорію буття людини, вчення про її пристрасті, проблеми людської душі та здійснювала аналіз шляхів досягнення шляхетного життя. Мораль розглядалась як суб'єктивно-особистісний феномен. У центрі етичних учень перебувало поняття досконалої особистості та її чеснот.

Етична теорія виходила з тези про єдність належного та сущого, ставила перед собою подвійне завдання: пояснити місце людини в світі та дати моральні настанови для практичного життя. Мораль розглядалась як суб'єктивно-особистісний феномен. У центрі етичних учень перебувало поняття досконалої особистості та її чеснот.

Подальший розвиток етики вимагав дослідження моралі як об'єктивного, позаособистісного явища. Ця мета була реалізована в Середні віки християнською етикою, що стала розглядати моральність як систему об'єктивних загальнозначущих принципів, розробила комплекс позаособистісних критеріїв розмежування добра та зла. Проте, ототожнюючи об'єктивність моралі з її божественним походженням, середньовічні мислителі, фактично, винесли її за межі особистості й реального світу.

У Новий час виникає прагнення осмислити моральність і як сукупність об'єктивних норм, і як суб'єктивно-особистісний елемент. Ця орієнтація, вирізняючись теоретичною різноманітністю та багатством проблематики, стала основною для подальшого розвитку етичної думки.

У XVIII ст. Іммануїл Кант здійснив своєрідний переворот в етиці. Він протиставив належне та суще, виділивши в етиці вчення про належне й учення про втілення належного в практичному житті. На думку І.Канта, етика за своєю сутністю є наукою про належне. Тож вона не може шукати свого підґрунтя в сущому, тобто в природі людини чи суспільних умовах її життя. Її основа — позаемпіричні постулати розуму, а завдання —вироблення універсального апріорного етичного закону, з якого можна було б вивести всі конкретні моральні вимоги.

Суще, тобто аналіз реальних моральних норм, як і розробку системи моральних уявлень, І.Кант виносив за межі етики, оголошуючи їх сферою практичної філософії, котру він зближував з релігією, психологією та педагогікою.

Кантівське переосмислення предмета етики в XIX-XX століттях справило глибокий і суперечливий уплив на розвиток світової етичної думки. Переносячи опис форм моральності в сферу психологічних і етнокультурологічних дисциплін, І. Кант дійсно стимулював розвиток у науках про людину етичного компонента, накопичення історико-морального матеріалу. Він також вказав на те, що в етиці існує розрив у часі між тим, що повинно бути, й тим, що відбувається. Водночас кантівська позиція містила можливість перетворення етики на відірваний від конкретного історичного підґрунтя збірник абстрактних правил, вела до однобічної абсолютизації теоретичного чи практичного в ній.

Таке значення предмета етики втілили в життя наприкінці XIX-XX століттях філософи позитивістського й ірраціонального напрямів. Так, позитивісти, говорячи про науковий підхід в етиці, зводять її лише до двох моментів: формулювання етичних імперативів (вважаються чимось належним, не пов'язаним з реальною дійсністю) й обговорення загальногносеологічних питань етики, аналізу моральної мови. Решта традиційної проблематики виноситься за межі етики.

Прихильники ірраціоналістичної етики абсолютизують інший, практичний бік етики, тлумачачи етику як життєво-практичну філософію, що діє в межах неповторної життєвої ситуації. Під приводом унікальності моральної свідомості заперечується можливість створення загальної теорії моралі, нормативної етики.

Проте далеко не всі етичні школи дотримувалися позицій І. Канта. Завдяки цьому в етиці зберігається міцна традиція розглядати її як нерозривну цілісність належного та сущого, теоретичного і практичного. Ця позиція характерна для низки провідних шкіл — від гегельянства та марксизму до християнської етики й етичних учень українського національного відродження. Таке визначення предмета етики найбільшою мірою відповідає сучасному станові вітчизняної етичної думки та її теоретичним засадам.

Важливим моментом методологічного інструментарію етики сьогодні є наявність чіткої ідеологічної орієнтації. Якщо протягом тривалого часу етика розробляла концепції індивідуального морального вдосконалення, то в XX і XXI століттях у ній також реалізується завдання вивчення моральних механізмів поведінки й удосконалення моральних взаємин у великих соціальних спільнотах і суспільних прошарках.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття «етос» і «мораль». Виникнення етики, її філософський характер, предмет та завдання.	\|	Світоглядна орієнтація вчення про мораль.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.