Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Становлення професійного театру і професійної музики.

Українське національно-культурне відродження, яке розгорталося на

українських землях у ХІХ ст., покликало до інтенсивного розвитку й усі форми художнього життя. Це був період зародження й становлення професійного театру і музичної культури.

Уже наприкінці XVІІІ ст. в Україні з’явився новий тип театру, який став однією з передумов світського професійного театру. Це був

кріпацький театр. Відомим в Україні цього часу був театр поміщика Трощинського у с. Кибинці. У домі Трощинських часто бували освічені люди з передовими поглядами. Керував театром у цьому маєтку Василь Гоголь, батько славнозвісного письменника. У с. Озерках на Полтавщині маршал Гавриленко навіть побудував спеціальне приміщення для свого театру з трьома ложами і партером. Відомо, що у цьому театрі виступав

навіть Михайло Щєпкін.

На Правобережжі свої театри мали деякі польські вельможі. І все ж започаткуванням професійного театру в Україні стали аматорські вистави. Перший постійний театр в Україні був побудований у Харкові за енергійної підтримки Г. Квітки-Основ`яненка. Згодом з’явилися театри у Полтаві, Києві, Одесі. Виступали у цих театрах не постійні, а мандрівні трупи. Репертуар добирався з інтермедій, шкільної драми, з російських трагедій. Помітною подією стала поява на російській сцені, а згодом і на українській, водевілю з українського життя князя Шаховського «Козак – стихотворец». Водевіль був написаний спотвореною українською мовою, побут, відображений у виставі, теж не відповідав дійсності, за що сучасники піддали гострій критиці цю виставу. Але все ж саме цей водевіль відіграв історичну роль у становленні українського театру.

Іван Котляревський, висловлюючи гострі судження про цю виставу, задумав написати справжній український водевіль з життя українського села. Таким твором стала «Наталка Полтавка», яка започаткувала нову українську драматургію. Ця оперета і комедія «Москаль-чарівник» були

поставлені І.Котляревським у Полтаві й саме ці п’єси стали новою точкою відліку для українського театру.

Оформлюючись як професіональне мистецтво, український театр

черпав живлющі соки з різних джерел і, насамперед, використовував і розвивав національні традиції театрального мистецтва, звертався до народної творчості. Давні традиційні ігри і обряди (сватання, вечорниці, весільний обряд) використовували у свої творах і Г. Квітка-Основ’яненко, і

І.Котляревський, і Т. Шевченко. Народна пісня і танок, сатиричні вірші, героїчні думи, шкільна інтермедія – усе це творчо переосмислюється і

знаходить відбиття у практиці нової української драми і театру. Лірична пісня, соковитий гумор, народний комізм, побутова яскравість характерів

— все це входить як важливий компонент до драматургії, зумовлюючи своєрідність жанрів і стильових особливостей українського театру.

Визначними подіями в житті українських труп були постановки п`єс

«Горя от ума» О.Грибоєдова, «Женитьба», «Ревизор» М. Гоголя. На цих

творах зростала майстерність українських акторів. На перше десятиріччя ХІХ ст. російський класицизм пережив себе історично, і його штучні канони і схеми майже не відбились на молодій українській драматургії. Популярними були в Україні російські комічні опери — драматичні твори, де розмовні сцени чергувалися з піснями — аріями, дуетами, вокальними ансамблями. І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко та їх наступники певним чином використали досвід російської комічної опери, проте вони пішли значно далі, створивши реалістичні п’єси, що правдиво відбивали дійсність, змалювали життєві, багатогранні характери, накреслили характерні для того часу соціальні конфлікти. Постаті героїв

«малоросійських опер» немовби вихоплені з життя, їх побут змальовано достовірно, сюжетні ситуації вмотивовані розвитком характерів, умовами і

обставинами народного життя. Саме тому вони увійшли до скарбниці класики української драматургії до нашого часу посідають помітне місце у репертуарі театрів.

Перші українські драматурги ХІХ ст. у своїх «малоросійських операх» щедро використовували скарбницю народної музичної і вокальної культури. Ці твори тим самим розпочали традицію розвитку музично-

драматичного театру. У репертуарах театрів України поступово з’являлося дедалі більше п’єс українською мовою. Здебільшого це були вистави романтичної спрямованості невідомих авторів, але важко було знайти театр в Україні, який би не мав у своєму репертуарі «Наталку Полтавку» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка,

«Назара Стодолю» Т.Шевченка. Це були найкращі з творів української

драматургії того часу. «Малоросійська опера» містить у собі певну соціальну сатиру. Возний у «Наталці Полтавці», Стецько Кандзюбенко у

«Сватанні на Гончарівці» — яскраво окреслені сатиричні образи. Це вже не картонні персонажі комічної опери, а реальні постаті, показані у соціальних зв’язках із своїм середовищем.

Гострота соціального аналізу, критичне ставлення до козацької старшини відзначає й історичну п’єсу Т.Шевченка «Назар Стодоля» —

найкращий зразок української драматургії першої половини ХІХ ст. Органічно зливши у своєму творі романтичне і реалістичне, ліричність і драматизм народної думи, Шевченко підніс розвиток української

драматургії на новий щабель, підготував драматургічну творчість М. Кропивницького, М.Старицького, І. Карпенка-Карого, Панаса Мирного, І. Франка.

З появою нового українського театру з’являються й імена перших акторів, які приносять славу цьому театру. Перша половина ХІХ ст. у театральній культурі України позначена іменами Михайла Щепкіна і Карпа Соленика. Перший з них, викуплений з кріпацтва полтавчанами, виступав на сценах Харкова, Полтави, Києва, пізніше працював у Москві. Він першим у театральному мистецтві перейшов до реалістичного втілення

образу на сцені. Виступи у класичному українському репертуарі принесли успіх і К.Соленику. Його театральна діяльність пов’язана з театрами Києва, Полтави, Одеси, і найдовше Харкова, де він очолював театральну трупу.

Поряд з новонародженим професійним театром продовжували побутувати аматорські театральні вистави, які були дуже популярними в

Україні. Саме ці вистави стали важливим чинником національно-

культурного відродження. Аматори намагалися створити справжній український театр не тільки з національним, а й з ідейним репертуаром. У

70-х роках аматорський

театр виникає у Києві. П’єси для нього були написані М. Старицьким, а музика для п’єс — М. Лисенком. На сцені цього театру була поставлена й

перша українська опера «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-

Артемовського.

В останню третину ХІХ ст. видатних успіхів досяг професійний український реалістичний театр, який виник, швидко розвинувся і затвердився у духовному житті України саме в цей період. Переважно з різночинних кіл українського суспільства у професійний український театр

прийшло багато талановитих акторів. У 1882 р. у Єлісаветграді (нині Кіровоград) Марко Кропивницький зібрав українську трупу, до якої увійшли такі актори, як Марія Заньковецька і Микола Садовський. Пізніше до цієї трупи приєдналися І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський і М.Садовська. Організатором хору, оркестру, декорацій був М.Старицький.

Ця трупа започаткувала в Україні новий тип професійного театру зі своїми

традиціями і власним творчим обличчям.

Розвиток театрального мистецтва потребував нового репертуару. На вимогу часу кінець ХІХ ст. позначений в українській театральній культурі розвитком реалістично-побутового напряму з елементами етнографізму. Вагомий внесок в оновлення репертуару зробили М.Кропивницький, М.Старицький. І.Карпенко-Карий.

У драматургічній спадщині М. Кропивницького більше 400 п’єс.

Переважно його твори показують селянське життя у світлі родинно- побутових відносин. Є у нього і п’єси з життя інтелігенції. Талант М. Кропивницького проявився не тільки у драматургії, а й у режисерській, композиторській діяльності. Українська драматургія, як і театр другої половини ХІХ ст., немислимі без таких класичних драм і комедій Кропивницького, як «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «По ревізії», «Глитай або ж Павук», «Дві сім’ї» та ін. Драматург показав себе у своїх творах глибоким знавцем життя українського народу, його звичаїв, побуту, мови. Акторська і режисерська практика Кропивницького була школою вищого ступеня театрального мистецтва, яка і визначила новий період у розвитку українського театру.

Наприкінці ХІХ ст. поряд із драматичним репертуаром в українському театрі набуває поширення і репертуар музичний. У культурі українського народу музиці належить одне із основних місць. Українська народна пісня за всіх часів своєю магічною силою захоплювала дослідників. Українську пісенність досліджували М. Костомаров, П. Куліш, М. Драгоманов, Т.Шевченко. Українські мелодії використовували у своїй творчості російські композитори М. Глинка, О. Даргомижський, М. Мусоргський. На українські теми писали П. Чайковський, С. Рахманінов, М. Римський-Корсаков.

У першій половині ХІХ ст. українська музична культура зазнає романтичних впливів. Романтизм у музиці позначений глибоким

проникненням у внутрішній світ людини, широким використанням фольклору. Незабутню сторінку в історію української музики вписав

С.С.Гулак-Артемовський – славетний співак і обдарований композитор, актор оперних театрів Петербурга і Москви, вихованець М. Глинки і друг Т.Шевченка. С. Гулак-Артемовський — автор вокально-хореографічного дивертисменту «Українське весілля», музичної композиції «Картини степового життя циган», водевілю «Ніч напередодні Івана-Купала»,

солоспівів «Спать мені не хочеться», «Стоїть явір над водою» та ін. Та найбільша заслуга композитора полягає у створенні першої української опери «Запорожець за Дунаєм». У цій опері вперше на повну силу зазвучали українські народні мелодії і саме це визначило творові видатне місце в історії національної музичної культури.

У 1809 році відкривається оперний театр в Одесі (з 1929 року –

академічний). Тут виступали як диригенти П.Чайковський і М.Римський- Корсаков, лунав чудовий спів Соломії Крушельницької, гастролювали всесвітньо відомий італійський співак (тенор) Е.Карузо, американська танцівниця А.Дункан.

Помітною постаттю в українській музичній культурі ХІХ ст. був композитор, фольклорист і культурно-громадський діяч П.П. Сокальський, один із організаторів одеського Товариства любителів музики і музичної

школи при ньому. У своїх операх на теми з історії українського народу («Майська ніч», «Облога Дубна»), у фортепіанних п’єсах, у цілому ряді романсів П. Сокальський широко використав багатство мелодій

українських народних пісень. Крім того, він відомий як сумлінний збирач і дослідник української, російської та білоруської народної музики.

Композитори О. Лизогуб і Й. Витвицький були зачинателями

української фортепіанної музики. Ними створені прекрасні варіації на теми українських народних пісень.

На шляху становлення української музичної культури її творці домоглися помітних успіхів, але для того щоб вона могла стати врівень з кращими світовими зразками, потрібно було з’явитися справжньому генієві, людині, здатної піднести національну музику до вершин високого

мистецтва. Таку роль в Україні виконав Микола Васильович Лисенко — великий композитор, основоположник української класичної музики. Своєю багатогранною діяльністю М.В. Лисенко зробив для українського народу те, що зробив для російського народу Глинка, для Норвегії Гріг, для Польщі Шопен, для Фінляндії Сібеліус, — підніс українську професійну музику до рівня світового мистецтва. М.Лисенко навчався в Петербурзькій консерваторії у видатного російського композитора М.Римського-Корсакова, блискуче знав творчість багатьох великих митців світового музичного мистецтва, користувався їх технікою, але ніколи у власній творчості не відривався від народної основи. Саме це й дало йому можливість посісти гідне місце у світовій музичній культурі.

Творчість М. Лисенка становить цілу епоху в музичному житті України, своїми засобами вона слугувала високій меті утвердження української культури як рівноправної серед європейських культур. Композиторська діяльність М. Лисенка розгорталася у зв’язку з розвитком українського театру, з діяльністю драматичних, хорових і музичних труп, ансамблів, гуртків. До М. Лисенка ніхто з українських композиторів не проник так глибоко в розуміння самобутньої краси, багатства народної пісні й музики. Він невтомно збирав, вивчав, обробляв народні пісні, на теми народних казок створив дитячі опери. М. Лисенко пропагував народну музику, був захоплений народними думами.

Протягом усієї композиторської діяльності Лисенко постійно звертався до творчості Шевченка. Він написав музику більш ніж на 80 поетичних творів Кобзаря. Своєрідним апофеозом всієї музичної

Шевченкіани композитора є п’ята частина кантати «Оживуть степи, озера», в якій геніальна прозорливість поета, мрія про світле майбутнє свого народу звучить як урочистий гімн вільній людині праці.

Численні хори, дуети, тріо, сюїти, кантати створив М. Лисенко на тексти українських поетів — Є. Гребінки, С. Руданського, П. Куліша, М.Старицького, І. Франка, Лесі Українки та багатьох інших. Помітне місце у музичній діяльності композитора посіла творчість М.Гоголя.

Серед музичних шедеврів М. Лисенка опери «Різдвяна ніч»,

«Утоплена», музична драма «Тарас Бульба». Цілий ряд поетичних шедеврів зарубіжної класики назавжди увійшли у скарбницю української

культури завдяки музиці Лисенка, написаній на ці твори. Крім того, протягом усього творчого життя композитор писав музику для дітей, збирав, обробляв народні пісні. Велику наукову цінність в історії

фольклористики мають теоретичні праці М.В. Лисенка. В історію української культури він увійшов ще і як диригент, педагог, організатор хорових та інструментальних колективів і як засновник музично драматичної школи у Києві.

Під впливом музикального генія М.Лисенка та його творчості виховувалися видатні українські композитори К. Стеценко, М. Леонтович, Я.Степовий, М. Вериківський, С. Людкевич, Л. Ревуцький та багато інших.

Отже, музична культура ХІХ ст. найтіснішим чином пов’язана з

ідеями національно-культурного відродження. Набувають розвитку теоретичні й методологічні проблеми музикознавства, досліджується

народна творчість. Як самостійна галузь знань з’являється

фольклористика.

5.4. Класицизм в архітектурі ХІХ століття.Розвиток архітектури в Україні у першій половині ХІХ ст. здійснювався у стилі класицизму, який сполучав у собі геометричну чіткість зі статичністю, раціональність з формами античності. Домінуючого значення у цей період набуває забудова міст. Кожна епоха залишає слід в історії міста. Міста періоду феодалізму і переходу до капіталістичного способу виробництва були центрами економічного життя, розвитку продуктивних сил, виробничої техніки, вони впливали на формування ринків, на тодішнє село, у них зароджувалися нові суспільно-політичні ідеї.

За наказом цариці Катерини П розробляються проекти і забудовуються нові міста, торговельні й військові порти Новоросійського краю на Чорноморському узбережжі — Херсон (1778 р.), Севастополь (1784 р.), Миколаїв (1788 р.), Одеса (1794 р.). В основу містобудування цього часу були покладені регулярне планування, сполучення міської забудови з природними елементами, ансамблевість центральних площ, на яких розміщувалися офіційні установи. Для архітектурного обличчя міських центрів характерна симетрична композиція ансамблів з однаковим ритмом фасадів адміністративних приміщень. Прикладами такої забудови можуть слугувати: магістрат у Миколаєві (кінець ХVІІІ ст., архітектор І.Є.Старов), Громадські місця у Харкові (1805 р., архітектор П.А.Ярославський), Кругла площа у Полтаві (1811 р., архітектор А.Д.Захаров).

Використання типових проектних і «зразкових» фасадів жилих будинків забезпечило формування єдиного стилю забудови прямолінійних або круглих площ. Деякі з них характеризувалися великим простором з невисокою забудовою. На формування архітектурного обличчя міст певною мірою вплинуло будівництво приміщень торговельного призначення — Контрактовий дім у Києві (архітектор В. Гесте), гостинні двори у Білій церкві й у Києві (архітектори А. Руска і А. Меленський). У південних містах — Одесі, Миколаєві, Херсоні — поширився тип багатоповерхового галерейного будинку, який відповідав місцевим кліматичним умовам.

Із розвитком світського мистецтва почалося будівництво спеціальних театральних приміщень. Першими стали Міський театр у

Києві (1804-1806рр., архітектор А. Меленський), театр в Одесі (1809 р.),

побудований за проектом архітектора Ж.Тома де Томона. На жаль, в 1873 році він був знищений пожежею, а в 1887 році на тому ж місці було відбудовано новий театр за проектом австрійських архітекторів Фельнера і Гельмера в стилі венського бароко.

Одеса протягом ХІХ століття розбудовувалася досить інтенсивно. Авторами проектів в основному були російські архітектори французького та італійського походження. У 1841 р. за проектом архітектора Ф. Боффо були побудовані Потьомкинські сходи., які ведуть з Одеського порту на Приморський бульвар. Більше 40 років Ф.Боффо жив і працював в Одесі, з його ім`ям пов`язані такі видатні архітектурні споруди нашого міста як

Воронцовський палац і готель «Лондонський» на Приморському бульварі, будівля старої купецької біржі (сьогодні мерія), Художній музей та ще

багато будинків на вулицях Пушкінській, Катерининській та інших.

Розвиток капіталістичної промисловості й торгівлі, зростання апарату чиновників, зародження жіночої освіти, потреба в офіцерських кадрах у зв’язку зі збільшенням регулярної армії, викликали необхідність у будівництві різноманітних навчальних закладів. З’являються будови з

визначеною архітектурною своєрідністю – монументальні фасади, підкреслені колонадою античних ордерів, нова планувальна система з широкими коридорами з одно - або двостороннім розміщенням приміщень. Такими були: корпус Київської академії (1822-1825 рр., архітектор А.Меленський), інститути шляхетних дівчат у Полтаві (1832 р.) та Києві

(1842 р.) - архітектор В. Беретті, університет у Києві (1837-1842 рр.,

архітектор В. Беретті). План будівлі університету надзвичайно простий і раціональний з притаманною класицизму любов’ю до симетрії і рівноваги частин. В Києві плідно працювали відомий російський архітектор, вихованець Петербурзької Академії мистецтв В.І.Беретті та його син О.В.Беретті.

З посиленням кріпосництва у сільській місцевості виник своєрідний тип палацової архітектури в поміщицьких маєтках. Для палацової

архітектури Криму характерною була наявність романтичних елементів. До цього ж часу належать будівництво палацу Потоцького в Лівадії, палаців Воронцова в Одесі й Алупці.

У 30-40-х роках ХІХ ст. класицизм занепадає, вироджуючись у сухий казармений стиль з елементами еклектизму. Друга половина ХІХ ст. характеризується подальшим розвитком капіталізму, що суттєво

відобразилось на архітектурі. Росли міста, виникали нові промислові і торговельні центри. В результаті розвитку промисловості і залізничного транспорту формувалися великі міста (Київ, Одеса, Харків, Катеринослав), середні (Львів, Миколаїв, Сімферополь та ін.), біля заводів і шахт виникали промислові селища (Маріуполь, Юзівка). Будувалося багато жилих будинків, адміністративних і торгових будівель, але жодна з них не

могла зрівнятися за своїми художніми якостями з пам’ятками попередніх епох. Це були роки занепаду архітектури. Еклектика, наслідування, відсутність смаку — це характерні риси архітектури цього часу. На одній і тій же будові можна побачити поряд колони і капітелі різних епох і стилів. Готика уживається поряд з класицизмом, а Ренесанс — з візантійськими формами.

Поступово вдосконалювалася забудова і благоустрій центрів великих міст. Серед досягнень містобудівництва — площа Богдана Хмельницького у Києві, Адама Міцкевича у Львові, забудова вулиць Дерибасівської і Пушкінської в Одесі, Сумської і Пушкінської у Харкові.

У Києві будується Володимирський собор, Оперний театр,

Педагогічний музей, Будинок земства та ін. Перший проект Володимирського собору належить петербурзькому архітектору П.І.Спарро. Пізніше проект був перероблений архітектором О.В. Беретті. Будувався собор у 1862-1896 рр. Розпис храму був виконаний під керівництвом професора мистецтв Київського університету А.В. Прахова. Розробку ескізів розпису і художнє керівництво виконанням робіт здійснював великий російський художник В.М. Васнецов за участю видатних художників України й Росії М.В. Нестерова, М.А. Врубеля, П.А.Сведомського та ін.

З 1883 року в Одесі жив и працював в Новоросійському (Одеському) університеті видатний російський архітектор О.Бернардацці. Він був прихильником класицизму, хоча в його працях були присутні елементи італійського відродження і навіть готики. За його проектом в 1899 році в

Одесі була побудована Нова біржа (сьогодні філармонія на вулиці Пушкінській). Він проектував також будівництво готелю «Красний», старого театру ляльок на вулиці Пастера, залізничного вокзалу (старого) та багатьох інших споруд нашого міста.

5.5. Стилі і жанри образотворчого мистецтва.В скульптурі першої половини ХІХ століття, як і в архітектурі переважав класицизм, який виражав високий громадянський пафос, патріотичні настрої. У 1802-

1808рр. у Києві за проектом архітектора А. Меленського був побудований пам’ятник на честь повернення місту магдебурзького права; у 1805-1809рр.

— Колона Слави у Полтаві (архітектор Ж. Тома де Томон). У 1828рр. на Приморському бульварі в Одесі було споруджено пам`ятник одному із засновників міста, генерал-губернатору Дюку де Ришельє. Автор

скульптурного зображення – видатний російський скульптор І.П.Мартос, постамент пам`ятника побудовано за проектом Ф.Боффо і видатного петербурзького архітектора А.Мельникова. Скульптору-монументалісту Мартосу належить також пам`ятник Г.Потьомкіну у Херсоні.

Із монументів, які були створені у другій половині ХІХ ст., найбільш відомими є пам’ятник київському князю Володимиру і гетьману Богдану

Хмельницькому. Пам’ятник Святому Володимиру споруджений на одному з придніпровських пагорбів у 1853 р. за проектом В.І. Демут- Малиновського і архітектора К.А. Тона, статуя виконана скульптором П.К.Клодтом.

Пам’ятник Богдану Хмельницькому був споруджений у 1888 р. за проектом скульптора М.І. Микешина і архітектора В.Н.Ніколаєва. Місце

для нього вибране за пропозицією самого Микешина – площа перед

Софійським собором. Тут у 1648 р. після перемог козацького війська над польсько-шляхетськими інтервентами кияни урочисто зустрічали свого національного героя — гетьмана Богдана Хмельницького.

У цьому ж 1888 р. в Одесі було створено пам`ятник за проектом

архітектора Х.Васильєва скульптором Ж.Полонською найвидатнішому поету Олександру Сергійовичу Пушкіну, який в 1823-1824 рр. жив в нашому місті.

На межі століть, у 1900 році, в Одесі було споруджено пам`ятник засновникам Одеси – імператриці Катерині П та її сподвижникам. Адже саме за її наказом у 1794 році було закладено місто Одеса, яке згодом стає Південною столицею Російської імперії і Одеський порт, який за часів

Радянського Союзу був одним з найбільших торгівельних портів у світі. Автори пам`ятнику – архітектор Ю.Дмитриєнко, скульптори М.Попов, Б.Едуардс, інженер А.Сикорський. Пам`ятник розташований в центрі міста, на Катерининській площі. Величну бронзову постать Катерини оточують інші засновники міста – Йосип де Рибас, Платон Зубов, Григорій

Потьомкін, Франц де Волан.

Риси класицизму з його тяжінням до ідеалізації образів досить повно проявилися в образотворчому мистецтві. У станковому живописі, зокрема у жанрі портрета, художники звільнилися від іконописної канонічності, у їх творчості підсилилася увага до індивідуальних рис людини, її зовнішності й духовного життя. Видатними майстрами портретного жанру початку ХІХ ст. залишались Д.Г. Левицький і В.Л.Боровиковський.

Російський художник В.А. Тропінін вперше зобразив на полотні

просту людину. Образи його творів «Весілля в Куківці», «Українець» сповнені душевної краси і незламної волі. Протягом двох десятиліть свого перебування в Україні, коли він був кріпаком подільського поміщика, Тропінін створив чудову галерею портретів селян, картин української природи, жанрових сцен. Реалізм Тропініна був кроком уперед в розвитку мистецтва.

Принципів достовірності образів, їх психологічного трактування дотримувався у своїх портретах К.С. Павлов («Автопортрет», «Бондар»). Образи його полотен приваблюють задушевністю, виразною передачею індивідуальних рис. Велика заслуга Павлова також у тому, що він перший серед українських митців створив реалістичні образи людей праці. У

картині «Тесляр» художник правдиво, без будь-яких рис ідеалізації подає типовий образ майстра, життя якого пройшло у важкій виснажливій праці.

Високим рівнем професійної майстерності й помітним прагненням

до романтичної інтерпретації образу виділялись роботи А.М.Мокрицького

(«Портрет Є.Гребінки», «Портрет незнайомої», «Італійський пейзаж»). Твори А. Мокрицького дещо сентиментальні і мають салонний характер.

Крім того, А.М. Мокрицький залишив цінну мемуарну спадщину

«Щоденник художника А.М.Мокрицького».

Самостійним жанром стає пейзаж, який дедалі більше відходить від класицистичної умовності і набуває більшої емоційної виразності і місцевої своєрідності. Про це яскраво свідчать акварелі О.М. Кунавіна,

пейзажі І.М.Сошенка і М.М. Сажина.

Новий етап у розвитку українського образотворчого мистецтва відкрила творчість Т.Г.Шевченка. Вихований на народних традиціях, він під час навчання у Петербурзі ознайомився з досягненнями російської та світової культури. У формуванні світогляду Шевченка важливу роль відіграла передова суспільна думка Росії, ідеї Бєлінського, Герцена, Чернишевського. Величезний вплив на його творчість мали діячі російської культури, видатні художники Карл Брюллов та Олексій Венеціанов, учнем яких був Шевченко.

Своєю творчістю Шевченко заклав основи критичного реалізму в українському мистецтві. Художник головну увагу приділяє темам, взятим з історії українського народу, зображенню його життя, побуту, звичаїв. У жанрових картинах «Селянська сім’я», «На пасіці», у серії малюнків в

узагальнюючих образах він правдиво відобразив життя і побут простого

народу. У полотні «Катерина» художник показав трагедію української дівчини-кріпачки, зведеної і покинутої офіцером. Зосереджуючи головну увагу на образі Катерини, він виділяє її кольором. В образі дівчини Шевченко підкреслює моральну чистоту і глибоку тугу. На другому плані подано постать спокусника, що тікає верхи на коні. Драматичному напруженню сцени сприяє постать літнього селянина, який сидить біля

куреня. Його обличчя виражає співчуття до покинутої жінки. Конкретності цій сцені надає український пейзаж з вітряком удалині. У цьому творі Шевченко виявив себе великим майстром олійного живопису.

Емоційність, колористична виразність, благородство провідної ідеї ставлять картину в ряд найвизначніших творів українського жанрового живопису першої половини ХІХ ст.

У 1847 р. Шевченко подорожує Україною. Сповнений нових вражень, він по приїзді до Петербурга задумав видати серію офортів під назвою «Живописна Україна», у якій мав намір показати історичне минуле, побут і звичаї рідного народу, природу України. Шість його офортів — «У Києві», «Видубицький монастир у Києві», «Судна рада»,

«Старости», «Казка», «Дари в Чигирині 1649 року» — відзначаються

блискучою технікою, типовістю образів селян, життєвою й історичною правдивістю.

Ще в перші роки навчання в Академії мистецтв Шевченко багато уваги приділяє портрету. Можливо, найбільше тут позначився вплив на нього його вчителя К.П. Брюллова. Віртуозне володіння різноманітними

художніми засобами, гострота психологічних характеристик притаманні портретам Шевченка, які він виконував аквареллю, масляними фарбами, олівцем або у техніці офорту (портрети М. Луніна, М. Щепкіна, Ф.Толстого та ін.) Глибоким психологізмом сповнені автопортрети Т.Шевченка, які є своєрідним літописом життя видатного українського митця. Уже в ранній своїй роботі «Автопортрет» (1840-1841 рр.) Шевченко

показує себе справжнім майстром портретного жанру. В енергійному повороті голови, у погляді молодих і жвавих очей, в різко окресленій лінії

губ – і романтична піднесеність, і благородство поривань. Портрет виконаний у спокійній колористичній гамі. По закінченні Академії художник працював у Київській археографічній комісії, що займалася вивченням пам’яток старовини. Під час поїздок Україною він виконував багато малюнків, ескізів, етюдів, збираючи матеріал для майбутніх творів.

Творчість Т.Г. Шевченка становить новий етап в історії українського образотворчого мистецтва. Вплив цього талановитого митця багато в чому позначився на творчості художників другої половини ХІХ ст. — Л.М.Жемчужникова, І.І. Соколова, К.О. Трутовського.

Л.М.Жемчужников був другом і палким прихильником великого

поета. У своїх статтях, у власній художній практиці Жемчужников обстоював реалістичне мистецтво, виступав проти академічної умовності, відірваності мистецтва від життя. За роки перебування в Україні він виконав кілька творів на теми поезій Шевченка — «Чумаки в степу»,

«Лірник у хаті», «Отара овець, що повертається в село» та ін. У цих творах Жемчужников виявив себе хорошим рисувальником, художником, який уміє передати душевний стан людини. Як і Шевченко, Жемчужников високо цінував гравюру, вважав цей вид мистецтва доступним широким

колам людей. Кращими його офортами вважаються «Покинута», «За штатом», «Українська дівчина», «Портрет П.А.Федотова». Офорти Жемчужникова відзначаються високою технікою виконання. Однією з

характерних рис його творчості є те, що тематику для більшості своїх живописних і графічних робіт він бере з життя України, її народу.

Зображенню життя українського народу присвятив свій талант

І.І.Соколов. У своїх творах художник відтворює народні звичаї, костюми, архітектуру. Пейзаж у жанрових творах Соколова завжди активний, він допомагає глибше розкрити їх зміст. Це відчувається в його картинах

«Жінка з дітьми», «На баштані», «Ніч на Івана Купала» та ін.

Цього часу в образотворчому мистецтві спостерігаються нові тенденції. У мистецьких колах Петербурга виникає новий художній рух,

який був позначений соціальними впливами. Відкидаючи гасло

«мистецтво для мистецтва», лідери цього руху вважали, що мистецтво повинне слугувати громадянським ідеалам. У 70-х роках у межах цих ідей з’являється Товариство пересувних художніх виставок. Ідеї російських та українських демократів, діяльність Товариства, у складі якого було багато й українських художників, обумовили піднесення художнього життя в Україні.

Суттєві зміни сталися у галузі художньої освіти. Цього часу засновується Одеська малювальна школа (1865 р.), Харківська малювальна школа М.Д. Раєвської-Іванової (1869 р.), Київська малювальна школа М.І.Мурашка (1875 р.). Ці навчальні заклади відіграли важливу роль у

підготовці місцевих художніх кадрів і активізації художнього життя

України.

Діяльність передвижників, їх щорічні виставки у великих містах стимулювали розвиток українського мистецтва, сприяли виникненню місцевих художніх об’єднань. В Одесі виникає Товариство

південноросійських художників, головою якого був одеський художник, майстер пейзажу світового рівня К.Костанді. Створюються також Київське

товариство художніх виставок, Товариство для розвою руської штуки

(мистецтва) у Львові та ін.

Українська тема знайшла яскраве вираження у творчості видатного російського художника І.Ю. Рєпіна, вихідця з України. Широковідомі його полотна «Українська хата», «Запорожці пишуть листа турецькому султану», «Козак у степу. По сліду», «Чорноморська вольниця», портрети

Т.Г.Шевченка, С.М. Драгомирової, М.І. Мурашка. З великим захопленням писав видатний митець про українське мистецтво, підтримував творчість українських художників.

Поетичну красу України оспівували у своїх пейзажах І.К.Айвазовський («Чумацький обоз», «Весілля на Україні», «Український пейзаж»), М.М. Ге («Місячна ніч. Хутір Іванівський», «Ранок. Хутір Іванівський»), А.І. Куїнджі («Вечір на Україні», «Місячна ніч на Дніпрі»,

«Українська ніч»), І.М. Крамськой («Місячна ніч», «Русалки» та ін.).

Проблеми пореформеного українського села, переживання простої людини-трудівника передавали у своїх творах художники, які були тісно

пов’язані з передвижниками: М.Д. Кузнецов («У свято», «На заробітки»), К.К. Костанді («В люди», «У хворого товариша»), М.К. Пимоненко («Збір сіна», «Весілля у Київській губернії» та ін.).

5.6. Декоративне та ужиткове мистецтво.Наприкінці ХІХ ст. у зв’язку з розвитком капіталістичних відносин на селі зростає кустарна художня промисловість і фабричне виготовлення масової продукції. У ряді галузей помітне наслідування національних художніх традицій. Поширеними видами художнього виробництва в Україні були керамічне,

зокрема фарфоро-фаянсове, виробництво кахлів і декоративне виготовлення текстилю — вишивок і килимів. Килимарство, вишивка, кахельне виробництво хоч і мали товарне значення, але були так органічно пов’язані з домашнім виготовленням народних тканин і деталей вбрання, з народним художнім гончарством, що ці види слід розглядати разом з усіма іншими галузями народного декоративно-прикладного мистецтва.

Фарфоро-фаянсові виробництва виникали в місцевостях, багатих на родовища вогнетривких глин, каолінів, з великими лісовими масивами (переважно на Волині та Чернігівщині), де були осередки гончарів і майстрів гутного скла. У фарфорове виробництво місцеві митці перенесли багатовіковий художній досвід. Народні традиції виявлялися у трактуванні

форм, у характері розпису. Не тільки сюжет чи мотив фарфорового розпису ХІХ ст., але й колір, спосіб нанесення фарб, поєднання малюнка з

тлом, максимальне використання пластичних властивостей матеріалу — все це свідчить про національну своєрідність творів прикладного мистецтва.

Здавна Україна славилася своїми майстрами обробки дерева. З

дерева будували житла, господарські та оборонні споруди, церкви, пам’ятники, виробляли предмети сільськогосподарського і домашнього

вжитку, меблі, посуд, пряничні форми тощо. Мотиви пласкої різьби по

дереву збереглися у побутових селянських виробах. Нею оздоблювали полиці для посуду, божниці, днища для гребеня, ярма, задники возів та саней. Особливо широко використовувалась різьба в іконостасах, кіотах, підсвічниках.

Одним із характерних видів народної творчості є настінний розпис, у декоративній майстерності якого виявилися естетичні особливості й смаки українського народу. Означеного періоду художній розпис був досить поширеним, цього ж часу він став об’єктом вивчення художниками, етнографами і мистецтвознавцями. Найбільшого розвитку настінний розпис набув у степових районах України, де гладенькі, обмазані глиною стіни хат являють собою зручні площини для нанесення на них будь-якого малюнка.

Настінний розпис виконувався найчастіше кольоровими вохристими й червоними глинами, розведеними сажею та синькою, а також

рослинними й мінеральними фарбами. З ХІХ ст. для розпису стін всередині хат, а з ХХ ст. і для розписів на папері почали широко вживати різноманітні анілінові барвники. Фарби при цьому розводилися на рідкому

борошняному клеї, молоці та яйцях, щоб надати малюнку блиску. Застосування мінеральних фарб зробило розписи поліхромними, нарядними й багатими. Найпоширенішими мотивами орнаментики були квіти, звідси й термін «квітчасті» хати. Настінним розписом оздоблюють стіни зовні і всередині хат, вікна та двері, сволоки і найчастіше печі. Розташування і характер малюнка завжди тісно пов’язані з архітектурою

будівель та їх конструкцією. Декоративний розпис широко застосовувався в Україні не тільки в зовнішньому та внутрішньому оздобленні жител. Ним прикрашалися також меблі й різні господарські речі.

Любов українського народу до орнаменту яскраво виявилась у писанкарстві. У розписі писанок виходили із декоративних завдань і

суворо дотримувались установлених традицій. З писанками в народному побуті було пов’язано багато звичаїв і обрядів. Із «щасливим» візерунком

їх закопували весною в полі або при закладенні житла, дівчина дарувала зроблену нею писанку нареченому тощо. Орнаментика писанок, по суті, є творчою переробкою старовинних мотивів вишивки, ткацтва, різьблення. У виконанні їх проявилися декоративні прийоми української народної

творчості.

Безпосередньо пов’язаними з народним побутом в Україні були також ткацтво і вишивка. Ці види народної творчості були поширені на всій території України. Вироблялися різноманітні тканини, зокрема рядна, скатертини, рушники та інші побутові речі. Ці вироби оздоблювалися тканими узорами, а також узорами, виконаними технікою вибійки і вишивками.

Виготовлялися також різні за призначенням, типом і технікою виконання килими. Українські килими відзначаються багатством і різноманітністю орнаментальної композиції, тонкими барвами. Орнамент килимів, будова усієї його композиції, малюнок окремих елементів надзвичайно різноманітні, і в різних районах України мають власне

трактування і своєрідне вирішення. Еволюція художніх форм українського

килима відбувалася не тільки шляхом зміни колориту і композиційних прийомів, а також шляхом зміни характеру і прийомів стилізації малюнка. У ХІХ ст. трактування окремих елементів рослинних мотивів дедалі більше наближається до натури.

До декоративного ткацтва належить виготовлення узорчастих полотен, вовняних носильних тканин і високохудожніх вишивок. Полотна ткали з льняної та конопляної пряжі різних сортів. Узори тканин

створювалися переплетенням ниток і мали встановлені з давніх часів назви

— «окружки», «сосонки», «гречечка», «коропова луска» тощо.

З давніх-давен в Україні у народному побуті широко використовувалися рушники. Орнаментальні мотиви, узори, кольори

українських рушників у кожній місцевості мали свої особливості. Лічильна вишивка ХІХ ст., що виконувалася такими швами, як «низь»,

«занизування», «затягування», різного роду мережки й «вирізування»,

«викол», «настилування» тощо, зберегла мотиви, структуру і весь стрій українського ткацького орнаменту. Всі прийоми лічильної вишивки були підпорядковані тому, щоб створити узор на основі комбінацій, які давали переплетення ниток тканини, причому узор разом із структурою тканини мав складати одне нерозривне ціле.

Народна творчість органічно пов’язана з історією народу, його трудовою діяльністю, побутом. Наприкінці ХІХ ст. із розвитком капіталізму і класовим розшаруванням на селі поступово зникає багато видів народних художніх промислів. Народне мистецтво переживає кризу, хоч у багатьох областях ще зберігалися старовинні традиції і працювали талановиті народні митці.

Отже, у ХІХ ст. в Україні в умовах зародження і розвитку капіталізму відбувався процес формування української нації. Цей період став часом народження становлення української інтелігенції, яка стала основною рушійною силою національно-визвольного руху й руху за культурне відродження України. В означений період у культурному

розвитку відчувалася активізація антиукраїнської політики у сфері освіти, літератури, художньої культури.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Архітектура і мистецтво. Українське бароко.	\|	Теми рефератів

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.02 сек.