Продуктивні сили і виробничі відносини.

Якщо розглядати загальну для всіх суспільно-економічних формацій структуру продуктивних сил, то до них належать засоби виробництва і люди, які мають виробничий досвід і приводять у рух засоби виробництва. Головною продуктивною силою є людина. Це зумовлено тим, що, по-перше, людина — творець усіх інших елементів продуктивних сил; по-друге, без праці людини вони не перетворюються на фактори виробництва (наприклад, найновіша техніка без дії людини стає купою металу); по-третє, потреби та інтереси людини — основна рушійна сила соціально-економічного прогресу суспільства. Зіставлення засобів праці, предметів праці і людини дає підставу для висновку про активну роль людини в процесі праці й пасивну роль засобів виробництва. Цей висновок, у свою чергу, свідчить про неспроможність теорії факторів виробництва, яка проголошує рівність капіталу (його ототожнюють із засобами праці) і людини. Предмети праці належать до продуктивних сил тією мірою, якою вони використовуються на продуктивне споживання і як джерело енергії. До структури продуктивних сил в усіх формаціях належать також використовувані людьми сили природи: вітер, сонце тощо.

В сучасних умовах до продуктивних сил відносять також науку (як специфічну продуктивну силу), форми і методи організації виробництва. Окремим елементом продуктивних сил стає інформація. Отже, сучасні продуктивні сили — це складна система, що містить матеріальні й духовні (за складом), об'єктивні і суб'єктивні (за характером відтворення і специфікою функцій), суспільні й природні елементи. В процесі історичного розвитку продуктивні сили загалом, як і окремі їх елементи, постійно збагачуються, наповнюються якісно новим змістом. На ранніх стадіях розвитку капіталізму потреби виробництва задовольняли робітники з низьким рівнем освіти і кваліфікації. Нині робітники переважно мають високий рівень освіти (середню загальну або середню спеціальну), кваліфікації, а в Японії вже постала проблема переходу до загальної вищої освіти. Сучасний етап автоматизації виробництва вимагає не лише більшого залучення фізичних і розумових здібностей робочої сили, а й творчих обдарувань особистості, її організаторських здібностей, духовних компонентів (схема 1).

Внаслідок постійно поновлюваного процесу взаємодії всіх елементів продуктивних сил вони перебувають між собою у діалектичній єдності, кількісній та якісній функціональній залежності. При цьому виникають такі суспільні продуктивні сили, як кооперація, поділ праці тощо.

Кооперація праці—така форма організації праці, виконання робіт, за якої значна кількість людей планомірно і спільно бере участь в одному або різних пов'язаних між собою трудових процесах.

Завдяки такій кооперації праці було побудовано гігантські піраміди, інші споруди ще в рабовласницькому суспільстві.

Поділ праці — процес відокремлення різних видів людської діяльності, що виявляється у спеціалізації працівника на виготовленні якогось одного продукту, окремих його деталей або на виконанні певної трудової операції.

Системі продуктивних сил властиві свої внутрішні закони та суперечності розвитку. Такими, зокрема, є закон переходу функцій від особистісних до матеріальних факторів виробництва, або закони випереджаючого зростання обсягу уречевленої праці в структурі сукупної праці, закони відповідності живої й уречевленої праці, переміни праці, закони зростання продуктивності праці тощо. Дія цих законів пронизана внутрішніми суперечностями, зумовлює зміни в розвитку продуктивних сил, якісні зрушення в їхньому змісті. Зокрема, між елементами продуктивних сил існують суперечності, які розв'язуються відносно незалежно від виробничих відносин. Продуктивні сили виражають ставлення людини до природи, процес праці, спільний для всіх суспільних способів виробництва.

Продуктивні сили — фактори (передусім людина), які забезпечують перетворення речовин природи відповідно до потреб людей, створюють матеріальні й духовні блага і визначають зростання продуктивності суспільної праці.

Оскільки продуктивні сили виражають ставлення людини до природи, то одним їх аспектом є сили природи, географічне середовище, а другим — система суспільних, насамперед економічних, відносин, у складі яких виділяють техніко-економічні, організаційно-економічні та соціально-економічні (тобто виробничі) відносини.

Виробничі відносини — суспільна форма розвитку продуктивних сил, змістом якої є відносини (зв'язки) між людьми у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання матеріальних і духовних благ.

Звідси випливає ще одна важлива відмінність предмета економічної теорії від політичної економії, а саме: якщо політична економія вивчає виробничі відносини у взаємодії з розвитком продуктивних сил, то пред-мет економічної теорії є повнішим. Крім виробничих відносин, економіч-на теорія приділяє значну увагу вивченню техніко-економічних відносин (відносин спеціалізації, кооперування, комбінування "виробництва, рів-ня концентрації його тощо), які разом з виробничими та організаційно-економічними (тобто менеджментом, маркетингом та ін.) становлять економічні відносини. Економічна теорія вивчає ефективність техніко-економічних відносин і тому більшою мірою, ніж політична економія, повинна узагальнювати результати дослідження галузевих економік.

Техніко-економічні відносини визначаються рівнем розвитку техніки, вдосконалюються паралельно з нею (звідси й їх назва) та іншими елементами продуктивних сил. До них належать відносини обміну діяльністю між людьми, спеціалізації, кооперування виробництва тощо, які у своїй діалектичній взаємодії формують суспільний характер виробництва, є матеріально-речовою формою розвитку системи продуктивних сил. Ця система — проміжна ланка між продуктивними силами і виробничими відносинами, надає цілісності системі продуктивних сил. У діалектичній єдності з продуктивними силами вона утворює технологічний спосіб виробництва, матеріальний зміст суспільного способу виробництва.

Відповідно до трьох етапів розвитку техніки розрізняють три технологічні способи виробництва:

1) заснований на ручній праці;

2) заснований на машинній праці;

3) заснований на автоматизованій праці.

Приділяючи більше уваги вивченню технологічного способу виробництва, економічна теорія значно менше використовує класовий або соціальний підхід, тобто оцінку певного економічного явища з погляду боротьби інтересів протилежних класів. Більше того, західні науковці свою теорію називають нейтральною щодо цих інтересів, що, звичайно, є перебільшенням. Водночас слід визнати, що низка економічних явищ і процесів, які розвиваються в межах технологічного способу виробництва, або не потребують для свого пояснення класового підходу, або потребують його набагато менше, ніж це робила політична економія, особливо у застійні часи в колишньому СРСР. Тому однією з передумов формування нового економічного мислення є запозичення всього раціонального, що створено в економікс, яка є більш прикладною і конкретною наукою, ніж політична економія.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Матеріальне виробництво – основа життя людського суспіль-ства	\|	Власність і виробничі відносини.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.