Власність і виробничі відносини.

Відносини власності є такою ж суспільною формою розвитку продуктивних сил, як і виробничі відносини. Тому важливо з'ясувати їх подібність і відмінність, економічний статус кожної з цих категорій.

У процесі виробництва здійснюються два види привласнення:

1) привласнення предметів природи через процес праці, що є речовим змістом останнього;

2) привласнення засобів виробництва, робочої сили, предметів споживання, послуг та інших об'єктів через суспільну форму.

Привласнення другого типу, яке відбувається між людьми в усіх сферах суспільного відтворення (в безпосередньому виробництві, розподілі, обміні, споживанні), становить якісний аспект відносин економічної власності. На сучасному етапі об'єктом привласнення стає також інтелектуальна власність — патенти, ліцензії, «ноу-хау» тощо.

Власність економічна — виробничі відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва, робочої сили, предметів споживання, послуг, об'єктів інтелектуальної власності в усіх сферах суспільного відтворення.

Таке визначення розкриває якісний аспект власності як економічної категорії. Другим її аспектом є кількісний, а отже, названі в цьому визначенні об'єкти власності. Це означає, що такі економічні відносини між людьми не є безпредметними, беззмістовними: вони завжди пов'язані з привласненням певних економічних благ. Враховуючи наведену вище відмінність між політичною економією та економікс (перша розглядає економічні відносини між людьми, в тому числі діяльність людей; друга — діяльність людей), слід зазначити, що в політичній економії (як складовій частині економічної теорії) третім об'єктом кожного економічного відношення (перше — відносини між людьми; друге — сама людина з її потребами та інтересами в процесі такої діяльності) є об'єкти власності.

Визначальними з-поміж речових об'єктів є відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва, або відносини власності на засоби виробництва. Вони становлять основу виробничих відносин, формують їхній тип. Відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва — важлива підсистема виробничих відносин, що розкривається та функціонує у сферах безпосереднього виробництва, розподілу, обміну та споживання, тому їх не можна називати основними. Такими є відносини власності на засоби виробництва у сфері безпосереднього процесу виробництва. Власне вони створюють соціально-економічну форму поєднання особистісних і матеріальних факторів виробництва.

Відносини економічної власності за своїм змістом охоплюють сукупність виробничих відносин, є їх системною сутністю, тобто для вдосконалення чи докорінної зміни відносин власності необхідно вдосконалити або змінити всі форми власності: ціни, заробітну плату, податки, розподіл прибутку тощо. Але це не означає, що категорії «економічна власність» та «виробничі відносини» ідентичні. Виробничі відносини — місткіша економічна категорія, оскільки, крім сутнісних зв'язків, виражає ще й форми вияву такої сутності, а отже є єдністю сутності та явища. Тим паче неправомірно ототожнювати власність і виробничі відносини.

Власність загалом є містка соціологічна категорія, яка має економічний, юридичний, соціальний, політичний, національний та психологічний аспекти. Найважливішими з них є економічний та юридичний. Оскільки економічний аспект, який, будучи самостійним, отримав назву економічна власність, розглядався вище, з'ясуємо сутність юридичного аспекту, який доцільно називати юридичною власністю.

Юридична власність є загальною умовою виробництва, його передумовою, виявом волі певного класу і правовим оформленням цієї волі в юридичних актах і нормах у праві власності. Оскільки юридична власність є вираженням вольових відносин між людьми, пов'язаних з певним видом матеріальних чи нематеріальних благ або з речами, то вона, як і економічна власність, має також дві сторони:

1) вольове ставлення людини до іншої людини або групи людей до іншої групи;

2) ставлення людини до речі.

В останньому випадку речі (засоби праці, предмети праці, предмети споживання та ін.) належать певним особам, перетворюючись при цьому на сферу вияву людської волі, й становлять об'єкт їхнього володіння, їхнє майно, а люди — власники цього майна.

При цьому встановлюється вольове ставлення людини до речі, вона вкладає свою волю у певну річ. У цьому плані юридична власність означає ставлення індивіда до речей як до своїх, тобто як до самого себе, або поширення самого себе на зовнішні предмети, втягування їх у свою орбіту, владу над речами, коли власник може розпоряджатися ними на власний розсуд. Речі при цьому уособлюються, персоніфікуються і протиставляються іншим речам, які або взагалі не перебувають у чиєму небудь володінні, або перебувають у володінні інших суб'єктів. Вільний доступ до таких речей інших членів суспільства не допускається.

Певні речі як об'єкти володіння становлять майно конкретної особи, стають монопольною сферою вияву виключно волі їх власника. У свідомості власника цей процес втілюється у його ставленні до речей як до своїх, що перебувають у сфері впливу волі інших індивідів.

Право власності — санкціоноване державою законодавче закріплення вольових відносин власності між людьми в правових законах, актах і нормах, які є формою вияву відносин економічної власності.

Найважливіші категорії юридичної власності — володіння, розпорядження, користування. Західні економісти, як правило, у праві власності розглядають лише одну зі сторін вольових відносин власності — відношення індивіда до речі. Разом з таким визначенням значного поширення набула характеристика власності як контролю над ресурсами. Такий підхід уперше запропонував австрійський економіст К. Менгер.

Якщо основними елементами (або «пучками» — за визначенням американських вчених Р. Коуза та А. Алчіана та ін.) права власності раніше називались три базові елементи (володіння, розпорядження і користування), то в сучасних умовах право власності розглядається як володіння «пучком» із 11 таких прав. До них належать:

1) право володіння (або виключного фізичного контролю над матеріальними та нематеріальними благами);

2) право використання (тобто право застосування корисних властивостей матеріальних і нематеріальних благ для себе);

3) право управління (тобто право вирішувати, хто забезпечить ефективне використання таких благ і механізм цього використання);

4) право на дохід (тобто право володіння результатами від використання матеріальних і нематеріальних благ);

5) право на відчуження, споживання, зміну або знищення таких благ, що загалом називається правом суверена;

6) право на безпеку (або право на захист від експропріації благ і можливої шкоди, збитків від зовнішнього середовища);

7) право на передання благ у спадок;

8) право на безтерміновість володіння благом;

9) заборона використовувати блага способом, який завдає збитків довкіллю;

10) право на відповідальність у формі стягнення (тобто можливості вилучення блага для сплати боргу);

11) право на існування інститутів та процедур, за допомогою яких можна відновити порушені правомочності, що загалом отримало назву права на остаточний характер.

Такий внесок західних економістів у розвиток теорії прав власності загалом позитивний. Проте науково необґрунтованою є їхня позиція щодо ігнорування економічної власності. Вона, по-перше, відповідає вимогам позитивної економічної теорії, по-друге, засвідчує їх неспроможність заглиблюватися в економічну сутність проблеми і акцентування уваги на формах вияву цієї сутності, а отже на поверхових зв'язках.

Юридична власність в Україні сприяє формуванню класу капіталістів шляхом надання численних податкових пільг наближеним до влади директорам підприємств, прийняття відповідних за змістом законів.

Крім економічного та юридичного аспектів, у власності слід виділяти й інші аспекти.

Соціальний аспект власностірозкриває процес формування і розвитку класів, соціальних верств і груп та їх взаємодію залежно від ставлення до засобів виробництва, способів отримання певної частки національного багатства. Так, в Україні у 90-х роках XX ст. — на початку XXI ст. активно формується клас буржуазії, так званих «нових українців», які збагатилися переважно за рахунок державної власності, ухиляючись від сплати податків, та іншими незаконними методами.

Політичний аспект власностіхарактеризує вплив на політику держави залежно від наявності певної частки власності, привласнення різних форм національного багатства. Скажімо, клас «нових українців» формується і внаслідок надмірного «роздування» державного апарату, розкрадання державної власності, отримання чиновниками хабарів, проведення державою вигідної для них політики.

Психологічний аспект власності відображає наявність почуття господаря у людини-працівника або його відсутність, ставлення до власності як до своєї, нічийної або чужої. Внаслідок тотального одержавлення власності в колишньому СРСР переважна більшість працівників ставилася до неї як до чужої, що виявлялося у масовому розкраданні цієї власності. В процесі роздержавлення і приватизації в Україні масштаби розкрадання значно зросли.

Продуктивні сили та виробничі відносини в їх діалектичній єдності та взаємодії становлять суспільний спосіб виробництва, а особливості цієї взаємодії визначаються законом відповідності виробничих відносин рівню, характеру і структурі продуктивних сил. Продуктивні сили відіграють визначальну роль, є його речовим змістом, виробничі відносини — суспільною формою. Розвиваючись динамічніше (під впливом потреб, інтересів людей, внутрішніх суперечностей продуктивних сил та їх матеріально-речової форми тощо), продуктивні сили поступово вступають у дедалі більшу суперечність з виробничими відносинами. Ці відносини спочатку є формою їх розвитку, а згодом перетворюються на гальмо зростання продуктивних сил, перестають відповідати їхньому рівню й характеру розвитку, і між двома сторонами суспільного способу виробництва виникає конфлікт, що з економічного погляду зумовлює настання епохи соціальних революцій. Основними ознаками такої невідповідності є:

1) відсутність стимулів до праці у більшості працівників;

2) повільне впровадження нової техніки;

3) низька ефективність наукової діяльності, недостатнє впровадження результатів наукових досліджень у виробництво;

4) зниження або надто повільне зростання життєвого рівня населення;

5) втрата країною своїх позицій на світовому ринку;

6) неспроможність уряду проводити раціональну економічну політику та ін.

Оскільки виробничі відносини менш активні порівняно з продуктивними силами, то вони у межах суспільного способу виробництва прагнуть пристосуватися до рівня й характеру їх розвитку. Це виявляється в еволюції форм власності. Так, на зміну індивідуальній капіталістичній власності, що переважала на початкових етапах розвитку буржуазного суспільства, прийшла колективна акціонерна, її діалектично заперечує державна форма капіталістичної власності, а державну — інтегрована (процес її становлення почався у країнах Європейського Союзу). Кожна з них тимчасово і частково розв'язує суперечність між двома сторонами суспільного способу виробництва, згодом розвиваючи й поглиблюючи його на ширшій основі. Отже, суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами є визначальною рушійною силою розвитку суспільного способу виробництва, перетворення його на більш розвинутий.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Продуктивні сили і виробничі відносини.	\|	Економічна система.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.