Тема 12. Система мистецтва та його види: динамічне мистецтво

Танець(від німецького слова "рух"). Це вид мистецтва, матеріалом якого є поетично осмислені, організовані у часі і просторі рухи і пози людського тіла. Танець і може бути пов'язаний безпосередньо з музикою, тоді він називається "хореографія". В основі танцю, як окремого виду мистецтва, лежать первісні ритуали, ритмізовані рухи, які мали, очевидно, магічний вплив на оточуючих. Танець існував одночасно і як виконавське, як творче мистецтво, тобто автор одночасно виступав і виконавцем. Особливого статусу танець набув у Стародавній Індії, де і сьогодні залишається важливим компонентом культури. У Стародавній Греції танець виступав частиною культу Музика. Назва походить від грецького виразу, що перекладається як "мистецтво муз". Музика - це вид мистецтва, який відображає реальну дійсність в емоційних переживаннях і наповнених почуттям ідеях, що виражаються через звуки особливого роду, в основі яких - узагальнені інтонації людської мови. Музика виникає ще на зорі існування людства. Спочатку вона виконувала ритуальну функцію, повторюючи ритм трудових рухів, полегшувала виконання роботи та сприяла цьому. Музика створює особливі звуки, які не існують в природі і які не існують поза музикою. Але в основі своїй музичний звук має подібність до інтонацій людини, ці інтонації завжди емоційно насичені, сплетені з людських почуттів. Музика говорить з людиною "безпосередньою мовою душі", хвилює людину, викликає багато емоцій. Увага. Музика - це не відображення предметного світу, а відображення людських почуттів та думок. Засобами виразності у музиці виступають мелодія, поліфонія, ритм, композиція. Театр - це вид мистецтва, в якому образне відтворення дійсності відбувається у формі драматичної дії, сценічної гри, що здійснюється акторами перед глядачами Театр займає особливе місце серед інших форм мистецтва, бо належить до так званих синтетичних видів мистецтва, тобто об'єднує у собі різні види мистецтва. Основа театру - драматургія. Жанри драматургії: трагедія, комедія, драма. Елементи процесу створення вистави: режисерський задум, сценографія, музика, костюми, грим, освітлення, реквізит, бутафорія, декорації. Існують різні форми театрального мистецтва: театр драматичний, музичний, ляльковий.

Музика. Вона завжди визнавалася надзвичайним видом мистецтва. Музика — вид мистецтва, який, відтворюючи дійсність, впливає на людину завдяки звуковим комплексам, що побудовані особливим чином. Відомий, наприклад, вислів Конфуція: «Якщо хочеш дізнатися, чи гарно йдуть справи з правління будь-якої країни та чи здорова її вдача, прислухайся до її музики». Біограф та соратник Л. Толстого Гольденвейзер записав якось зауваження письменника: «Музика — найяскравіший доказ духовності нашого існування». Ці вислови ілюструють значення, яке має музика у житті людей.

З давнини використовується цілющість музики не тільки для духовного здоров’я, але й для фізичного, у тому числі й психічного. Ще Піфагор застосував музику для лікування людей. Він вважав, що ритми музики — це відтворення світового порядку. Музикою, як зазначають психологи, можна викликати будь-який ефект — від жаху до захоплення. Платон та Арістотель усю систему естетичного виховання будували на музичному вихованні та, знаючи силу цього виховного знаряддя, пропонували встановити державний контроль за використанням музики. Музика діє одночасно, але по-різному на маси людей. Вона має багаторівневу структуру. Звучання її форм та сенсів важко перекласти на іншу мову, наприклад передати словом. Музика звернена до особливостей слуху кожного. Музику відрізняє динамічний характер звукового потоку, тобто музичний образ розвивається у часі.

Основою музичного твору є почуття, емоції; зміст створюється завдяки пульсації ритму, мелодії тощо. Розуміти музику — це вміти глибоко та сильно відчувати, через почуття вміти розрізнити глибокий життєвий сенс музичних образів.

Головним виражальним засобом музики є звук. Проте музичний звук істотно відрізняється від будь-якого іншого звуку або шуму. Він є оброблений, тобто фіксований по висоті, і включений до особливої системи ладових (висотно-функціональних) та метроритмічних (часових) співвідношень, що склалася історично. Звуки створюють мелодію музичного твору, яка має інтонаційну природу. Загальновідомий вислів проголошує: «Тон створює музику». Тому мелодія — це художньо усвідомлений ряд звуків різної висоти, організований ритмічно та інтонаційно. Мелодія організується також за допомогою темпу (швидкості), метра, ритму (закономірного чергування звуків різної тривалості) та тембру (забарвленості звуку, тобто співвідношення основного тону та обертонів). Сучасна музика багатоголоса. Розрізняють гомо-фоно-гармо-нійну музику, що супроводжується акордами, які знаходяться з нею у гармонійній єдності, гетерофонію, де наспів ніби обростає сусідніми тонами та новими мотивами, що гуртуються навколо головного, та поліфонію, де розвивається декілька мелодій, які мають рівноцінне значення (наприклад творчість Баха).

Музику розділяють на інструментальну та вокальну. Але проблема музичних жанрів вирішена ще не повністю. Д. Кабалевсь-кий називав основними музичними жанрами пісню, танок та марш. Однак музична практика має багато різновидів музичних жанрів та форм. Серед них:

— хорал (лат. cantus choralis — хоровий спів) — релігійне багатоголосся;

— меса (франц. messe — літургія) — хоровий твір, який, як правило, називають першим словом молитви;

— ораторія (італ. oratorio від лат. оrо — молю) — хоровий твір для співаків-солістів, пізніше у концертному виконанні став супроводжуватись оркестром;

— кантата (італ. cantata — співаю) — хоровий твір, за змістом менший, ніж ораторія, не має драматичного розвитку сюжету;

— сюїта (франц. suite, буквально — послідовність, ряд) — спочатку — танцювальна музика у концерті; пізніше — самостійний інструментальний твір, що складається з декількох п’єс танцювального характеру;

— фуга (італ. fuga — біг) — музична форма з яскраво відтвореною ідеєю-темою, що відображається в іншій або інших темах, які повторюють головну, в іншій тональності або регістрі; музика фуги витікає з підпорядкуванні та опори цих виявів на одну музичну думку;

— соната (італ. sonata — звучати) — інструментальний твір, який до XVI ст. був частиною релігійної музики; відокремившись, до XVIII ст. розвивався як камерний жанр. У сучасному розумінні соната означає складний музичний твір, що утворюється з декількох частин, які об’єднуються загальними ідеєю та змістом, але є різними за ритмом;

—симфонія (грец. symphonia — співзвуччя) — сонатно-циклічна форма; бере початок від оперної увертюри. Призначена для виконання симфонічним оркестром; являє собою вищу за змістовністю, багатогранністю звукових сполучень, розумністю конструкцій та різноманіттям фактури музичну форму;

— опера (італ. opera, буквально — праця, твір) — бере своє начало у давньогрецькій хоревті. Тепер — це великий музично-драматичний твір, який призначено виконувати у театрі. Перша світська опера під назвою «Орфей» була написана у 1607 р. К. Монтеверді. У Росії першою національною оперою був твір Аблесимова та Соколовського «Мірошник-чаклун, обманщик та сват», яку поставили у 1799 р. В опері використовуються різні типи співу: кантилена, речитатив, колоратура. Оперна вистава складається з цілого ряду номерів: сольних — арія, каватина, монолог, балада, пісня; діалогів — дует, тріо, квартет, квінтет. Хор в оперній виставі виконує багато функцій: він створює фон дії, може коментувати події, іноді виступає як головна діюча особа (наприклад, в операх М. Глінки «Іван Сусанін», у «Хованщині» та «Борисі Годунові» М. Мусоргського). Оркестр в оперній виставі окремими номерами виконує увертюру та іноді музичні антракти. За типами розрізняють оперу-серіа (серйозну оперу) та оперу-буф (комічну, як «Севільський цирульник» Россіні).

Хореографія (грец. choreia — танець та grapho — пишу). Цим терміном первісно позначали тільки запис танцю. З кінця XIX ст. став використовуватися для позначення мистецтва танцю у цілому, в усіх його різновидах. Мистецтво хореографії будується на музично організованих, умовних, виразних рухах людського тіла. Започаткування образної виразності наявне у людській пластиці вже у реальному житті. У тому, як людина рухається, жестикулює, діє й пластично реагує на дії інших, виявляються особливості її характеру, складу почуттів, своєрідність особистості. Такі характерно-виражальні елементи, що народилися у реальності, називають пластичними інтонаціями та мотивами. У них містяться джерела образної природи хореографії. Вона заснована на тому, що характерно-виражальні пластичні мотиви відбивають різноманіття реальних життєвих рухів, узагальнюються і організуються за законами ритму та симетрії, орнаментального візерунка, декоративного цілого, спираючись на музику.

Хореографічне мистецтво з самого початку синтетичне, тому що музика посилює виразність танцювальної пластики і дає їй емоційну ритмічну підставу. Разом з тим хореографія — видовищне мистецтво, де суттєвого значення набирає не тільки динамічна, часова, але й просторова композиція танцю, зоровий образ танцюриста (звідси — роль костюмів, образотворчого оформлення тощо). Найвищою формою хореографії є балет (франц. ballet від давньолат. ballo — танцюю), що, як і опера, є різновидом музичного театру.

Мистецтво хореографії народилося у глибоку давнину. Вже у первісну епоху виник танок як безпосереднє втілення, реакція на те чи інше явище у житті племені, його трудовій або воєнній діяльності. Він відтворював рухи співвідносних родів діяльності, мав спочатку релігійно-магічне значення, був невід’ємним від обрядів. У класовому суспільстві розпочався поділ танцю на народний та професійний. Народний танок довгий час зберігав зв’язок з трудовими процесами, мовою та побутовими обрядами (танцювальні пантоміми у Стародавньому Китаї та Індії, давньогрецькі діонісійські вистави, російські та українські мас-ляницькі забави тощо). У них знаходили втілення почуття народу, особливості національного характеру, відтворювались різні сфери його життя. Поступово втрачаючи прямий зв’язок з працею та обрядом, танок набирав значення мистецтва, втілюючи красу та різні стани людської душі. Вже за античності існував професійний танок як видовище, яке було аналогічним театральному. З кінця XVI ст. почав формуватися балет, який спочатку існував у вигляді інтермедій в оперних та драматичних виставах, а в XVII ст. відокремився у самостійне мистецтво. Протягом усієї своєї історії професійне мистецтво хореографії спиралося на народний танок і переусвідомлювало більшість його елементів.

У сучасній хореографії розрізняють побутовий (народний і бальний) та сценічний (естрадний та балет) танок. У балеті хореографія стає центром синтезу мистецтв, органічно поєднуючи музику й театр. Основою хореографічної дії у балеті є танок, який втілює події сюжету, стан та характер дійових осіб. Підпорядковану роль відіграє пантоміма, що може як складати основу окремих епізодів, так і включатися до танцю. Відзначають танок класичний та характерний, а у межах кожного з них сольний, ансамблевий та масовий (танок солістів, корифеїв та кордебалету). Нерідко зустрічаються сполучення та взаємопере-ходи усіх цих різновидів танцю. Основу балету складає дійовий танок (який розвиває дію), але часто до балету входить також дивертисмент (який характеризує середовище, фон, дію).

Театр. В. Гюго говорив; «Театр — країна дійсного на сцені — людські серця, за лаштунками — людські серця, у залі — людські серця». О.І. Герцен вважав театр «вищою інстанцією для розв’язання життєвих питань». Таке суспільне значення театр мав з часу свого виникнення у Стародавній Греції, де громадяни у театральних виставах вирішували проблеми суспільної ваги.

Театр — це особлива форма, вид мистецтва, де розкриваються суперечності часу та внутрішнього світу людини, стверджуються ідеї за допомогою драматичної дії — вистави. У виставі використовуються виражальні засоби всіх основних видів мистецтва. Вистава звернена одночасно й до духу, й до очей, й до серця глядача. Театр — це видовищне мистецтво. Під час театрального дійства події розгортаються у часі та просторі, але театральний час є умовним і не дорівнює астрономічному. Вистава у своєму розвитку розподіляється на акти, дії, а ті, в свою чергу, — на мізансцени, картини тощо.

Розрізняють види театру: музичний, драматичний. ляльковий, тіньовий, цирк та естрада.

Театр — мистецтво колективне. У створенні вистави беруть участь багато людей, які мають найрізноманітніші суто театральні професії, наприклад, одна з яких — макетник, який повинен зробити сферу вистави, що відтворює місце майбутньої дії, за масштабом один до двадцяти.

Основою театральної вистави є літературний твір: п’єса або інсценівка, де слово підлягає законам театральної дії. Драматургія — найскладніша форма літератури. У ній відсутній авторський коментар, використовується тільки пряма мова. Головний герой — людина, що є носієм певної ідеї (Гамлет, Отелло, Тартюф тощо), але ідеї виявляються через вчинки та дії, бо дія — основна сила п’єси. Гарна драматургія одночасно має не тільки зовнішню, а й внутрішню дію, а розкрити її допомагає слово.

На сцені звучить діюче слово, в ньому виявляється ставлення до інших осіб, тобто драматичне слово є відповіддю на вчинок та викликає новий вчинок і нове слово. Тому діалог є основою драматичного твору, він являє собою розмову двох (або більше) персонажів. Часто у драматургії використовується монолог — роздуми людини з самим собою, іноді — від автора. Мова героїв на сцені завжди індивідуальна та служить особливою характеристикою дійових осіб. Яскраво окреслені характери у спектаклі спрямовують сценічну дію, на шляху якої зустрічаються перешкоди, що породжують конфлікти. Конфлікт може бути не тільки зовнішнім, але й внутрішнім. Розрізняють основний конфлікт та побічні, які дозволяють повніше з’ясувати життєво важливі, істотні аспекти буття.

Однак, щоб донести глибокий зміст вистави, виголошене на сцені слово посилюється й по-різному забарвлюється інтонацією актора, його мімікою, поведінкою (тому що він особисто являє собою головний виражальний засіб театру), обстановкою, зоровим образом вистави. Зоровий образ вистави створює мистецтво сценографії. Художник-сценограф створює декорації, костюми, театральні конструкції, освітлення вистави. Сценографічне рішення вистави може бути реалістичним та метафоричним.

Усі атрибути театральної вистави — результат тривалого історичного розвитку. Так, у Стародавній Греції вперше збудували декоративно-об’ємну площадку, де розвивалася сценічна дія. У Стародавньому Римі вперше почали використовувати завісу, що обмежувала простір театральної дії. За епохи Відродження вперше застосували об’ємно-перспективну декорацію.

У XVII—XVIII ст. знайшли практикабль (об’ємну декорацію, що може обертатися), у XVII ст. японці, актори театру Кабукі, почали вперше використовувати сцену, що обертається, вони були авторами ханаміті (шляху квітів) — помосту, що виходить до залу. У 1829 р. у «Гранд-Опера» застосували електричне освітлення та завісу під час антрактів.

У створенні сценічного образу вистави актор завдяки своїм тілу, міміці, голосу створює власного героя, режисер організовує виставу, художник шукає ідею її зорового оформлення, композитор — її звуковий образ. Театр являє собою не тільки взаємодію актора, режисера, художника, композитора тощо — це завжди взаємодія з глядачем, коли у випадку успіху досягається співчуття та глядач стає учасником театральної творчості.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тема 11. Система мистецтва та його види: образотворче мистецтво	\|	Тема 13. Система мистецтва та його види: роль ЗМІ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.