• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 13. Система мистецтва та його види: роль ЗМІ

Кіномистецтво - це вид художньої творчості, що увійшов в систему синтетичних видів мистецтва у XX ст. Особливість кіномистецтва у тому, що воно дає можливість безпосереднього відображення дійсності у її просторово-часовій єдності, зображає дійсність рухомою, динамічною. Загальноприйнято, що у сферу мистецтва входять: 1. документалістика; 2. науково-популярне кіно ; 3. рекламні фільми, яким властиві специфічні художні особливості; 4. експериментальні фільми, що поєднують у собі всі названі види.

Кіно справедливо називають наймасовішим видом мистецтва. Воно народилося наприкінці XIX ст., коли 28 грудня 1895 р. на бульварі Капуцинів у Парижі брати Люм’єр продемонстрували свій перший фільм «Прибуття поїзда». У 1908 р. був знятий пер­ший російський фільм «Понизька вольниця» (режисер Дранков). Перший вітчизняний документальний фільм відбивав святкуван­ня 80-річчя від дня народження графа Л.М. Толстого. Але незнач­ний, у порівнянні з іншими видами мистецтва, вік кіно не зава­див йому виробити свою систему художніх прийомів: монтаж, ракурс, план (загальний, середній, широкий), зйомки, наплив тощо. Пізніше стали опановувати виражальні можливості звуку та ко­льору. Усе це зумовило силу впливу кіно на глядача. Кіно справед­ливо вважають найбільш дієвим видом мистецтва, бо та реальність, що її створює кіно, за своєю якістю не відрізняється від реаль­ності буття. Тому ідеї, думки, міфи, що відтворюються через кіно-образи, найлегше сприймаються глядачем, як сама дійсність (зга­даймо вітчизняний кінематограф 30—50-х років).

Кіно має багато спільного з театром, визначаючись як мис­тецтво синтетичне, видовищне та колективне. Але з винаходом монтажу кіномитці здобули можливість створювати свій кіно-час та кінопростір тоді, коли у театрі ці можливості обмежені сценою та реальним часом.

У створенні кінофільму беруть участь люди багатьох про­фесій: сценарист, режисер, актор, оператор, художник, компо­зитор, монтажер, піротехнік, каскадер тощо.

Розрізняють такі жанри кіно:

— художнє, або ігрове, де обов’язкова акторська гра, яка втілює задум сценариста та режисера. У кіносценарії все: ідея, характе­ри, драматичні конфлікти, вибір місця та часу дії, деталі підвладне кінозаконам та складає особливий вид літератури — кінодрама­тургію. Режисер за допомогою інших діячів кіновиробництва втілює задум сценариста. Художнє кіно завжди було живою істо­рією народу та втіленням його соціального, історичного та мо­рального досвіду;

— документальне, де вигадка та гра неможливі. Роль актора зводиться до читання коментаря. Дотримуючись історичних подій, історичного вигляду людей, відображається життя таким, яким воно було того часу. Головний виражальний засіб — вірогідність. Кінокамера документаліста — «кінооко» самої ре­альної дійсності;

— науково-популярне, де також неможливі вигадка та гра. Актор читає авторський текст, а сам фільм знайомить з досяг­неннями новаторів виробництва, винаходами у галузях науки, техніки, культури в цілому, навчає розуміти природу та твори мистецтва. Різновид — учбові фільми;

— мультиплікаційний, або анімалістичний (мальований), фільм відрізняється від художнього тим, що актор залишається за кадром.

Кіно орієнтоване на колективне сприйняття, воно навчає роздумувати про себе, своє життя, сучасність, майбутнє та минуле. Кіно, як ні один із видів мистецтва, зв’язане з розвитком техніки.

Телебачення — наймолодший з видів мистецтва.

Його соціальна цінність полягає в аудіо- та відеоінформатив-ності. Телеекран дає зображення напросвіт, тому має дещо іншу фактуру та інші закони композиції, ніж кіно. Світло — най-сильніший засіб вираження у телебаченні. Ракурс сприйняття предметів, телемонтаж, переміщення камери та наближення предмета зображення дають телебаченню додаткову можливість художньої виразності. Для телебачення характерне поєднання ритмічно-повільного «прихованого» монтажу з його несподіва­ним «збоєм», перенесенням уваги на новий об’єкт.

Телебачення з усією своєю фактографічністю, близькістю до натури має надзвичайні можливості відбору та інтерпретації дійсності. Разом з тим воно містить у собі загрозу стандарти­зації мислення людей. «Масове споживання» однакової духов­ної продукції здатне викликати народження шаблонів у суспільній свідомості Тому такими важливими є естетичний вектор передач та їх художній рівень. Особливістю телебачення, яка поріднює його з декоративно-прикладним мистецтвом, є інтимність, «домашність» сприйняття. Це — мистецтво, яке приходить у наш дім та стає частиною нашого побуту.

Ще на зорі розвитку телебачення С. Ейзенштейн відмічав нову якість актора у цьому виді мистецтва. Усі, хто потрапляє на телеекран, опріч волі стають не тільки людьми певної про­фесії, але й живими образами, персонажами художнього репор­тажу в новому виді мистецтва. Тому важливо, щоб кожен герой телепередачі був «живою», «незапрограмованою» особистістю, яка на очах глядачів створює монолог або бесіду, вміє невиму­шено вести розмову та душевно розкриватися.

Важливою естетичною особливістю телебачення є передача синхронності подій, безпосередній репортаж з місця події, за­лучення глядача до сучасної течії історії. У художньому репор­тажі екранний час дорівнює реальному. І тоді телебачення звер­тається до кінохроніки. Ефект актуальності передачі, присут­ності глядача повинен зберігатися.

Для телебачення важливим є ефект безумовності зображен­ня. На телеекрані відбивається увесь світ. Телевізор здатний при­мушувати глядача мислити категоріями народу, людства, аналі­зувати становище у світі та розкривати його у живих, зорових образах. Розвиваються і все досконаліше починають володіти своєю художньою специфікою жанри телебачення — телевистава, те­лефільм тощо та його види. Все більшого розвитку набуває ав­торське телебачення.

Телебачення, як і кіно, дуже тісно пов’язане з науково-техніч-ним прогресом (кабельне, супутникове телебачення).

Телебачення приховує у собі багато можливостей, загрози та добрі перспективи. Воно може виявитися як троянським ко­нем, так і великим учителем людства.

З розвитком художньої культури посилюється взаємодія і синтез мистецтв, у якому розрізняють такі форми:

— синкретизм — нероздільна, органічна єдність різних мис­тецтв та інших форм духовного життя (наприклад мистецтво народів первісного суспільства);

— підкорення — об’єднання видів мистецтва, один з яких домінує (наприклад, провідна роль архітектури в архітектурних ансамблях, де підпорядковане місце займають скульптура, жи­вопис, декоративно-прикладне мистецтво);

— симбіоз — рівноправна взаємодія видів мистецтва, що зливаються у щось нове. Прикладом може стати у XVII ст. опе­ра, а у XX ст. — естрада, де зливаються слово, музика, танок та інші види мистецтва;

— зняття — вид взаємодії, коли одне мистецтво є основою іншого, яке безпосередньо не бере участі у художньому результаті основними своїми елементами, що існує в ньому лише у «знято­му» вигляді (наприклад, літературне лібретто у балетній виставі);

— концентрація — вид взаємодії, коли одне мистецтво вби­рає в себе інші, використовуючи їхню художню цінність (на­приклад мистецтво кіно);

— трансляційне сполучення — вид взаємодії, за допомогою якої один вид мистецтва є засобом передачі іншого роду художньої інформації (наприклад телебачення як засіб масової комунікації).

Для розвитку дійсно людської чуттєвості, високого естетич­ного смаку, сучасної естетичної свідомості є необхідним досвід спілкування з усіма видами мистецтва, які своєрідно втілюють різні аспекти осмислення людиною світу та себе у ньому.

Мистецтво первісної людини. Художню діяльність, що з’я­вилася на даній стадії суспільного розвитку, лише з великими застереженнями можна віднести до мистецтва, тому що вона була викликана практичними, утилітарними потребами. Виник­нення мистецтва тісно пов’язане з розвитком релігії (елементи мистецтва можна зустріти в тотемізмі, магії, міфології), а та­кож з процесами праці первісної людини. Слід підкреслити, що необхідність у становленні мистецтва була зумовлена потребою спілкування, обміну інформацією між людьми.

Мовлення було головною формою висловлювання думок лю­дини. Проте існують й інші способи його вираження. У первіс­ному суспільстві — це, рисунок, пісня, танець та ін., часто вони були пов’язані з магічними ритуалами та обрядами (наприклад обряд ініціації), хоча могли нести і досить об’єктивну інформа­цію. Мистецтво стало засобом спілкування первісних людей, своєрідним акумулятором естетичних цінностей. Так, на стадії родових відносин складаються так і засоби зв’язку між людьми, як сигналізація (за допомогою диму вогнища, вогню, звуку, ба­рабана та ін.) піктографія (лат. pictus — писаний фарбами) — рисункове письмо, що зображувало предмети та явища дійсності.

Піктографія не була справжньою письменністю, тому що ма­люнки не мали постійного значення. Проте за її допомогою з’явилася можливість фіксувати події та передавати різноманіт­ну інформацію. Піктографію доречно розглядати і як ранню форму образотворчого мистецтва. Малюнки були яскравими (поєднання чорних, червоний, білих кольорів), надто вражаючи­ми (печери Альтами в Іспанії, Ласко — у Франції), що свідчило про розвиток естетичної свідомості первісної людини.

Поряд з печерними рисунками і малюнками в той період виготовляли різноманітні вироби з кістки і каменю, які, очевид­но, були пов’язані з віруваннями первісних людей.

За епохи бронзи, після кам’яного віку, набули поширення предмети побуту з вельми гарним оздобленням орнаментом (кола, спіралі, хвилясті лінії та ін.). З’явилися в цей час і своєрідні споруди, що були наслідком, проявом первісних вірувань — менгіри (кам’яні стовпи, кам’яні баби, наприклад у Франції на півострові Бретань).

Група кам’яних стовпів висотою в декілька метрів у науковій літературі дістала назву кромлехів. Збереглися споруди й іншого виду — дольмени, які спочатку служили для поховань (стіни з каменю, перекриті кам’яним блоком, наприклад у Стоунхенджі у Північній Англії).

На стадії родових відносин виникло танцювальне та музичне мистецтво, склалася усна народна творчість (міфи).

Стародавнє мистецтво було синкретичним, тісно пов’язаним з першими віруваннями, звичаями, міфологією. Воно виступало засобом зв’язку поміж родами, поколіннями, передавало нако­пичений досвід і знання, було формою культури, яка вбирала всі думки і уявлення стародавніх людей, усі цінності духовного світу, а також свідчило про зародження творчої діяльності, естетично­го чуття первісної людини. Мистецтво у перші сторіччя свого існування мало поліфункціональний характер і увібрало в себе всі елементи утилітарної та художньої діяльності.

Мистецтво стародавнього світу. Художні цінності, які виникли на цьому етапі, з’явилися вже на нових економічній, соціально-політичній, релігійній основах. У межах рабовласниць­кої епохи можна знайти багато культурно-етнічних і стилістич­них форм мистецтва. Цивілізація, яка існувала у Месопотамії (Межиріччі), створила унікальну художню культуру, що виявила себе в архітектурі, будівництві зіккуратів, храмів, веж, у яких вперше з’явилися такі елементи архітектури, як арка, купол, фриз, пілястр; у скульптурі малих та великих форм у рельєфі; у декоративно-прикладному мистецтві; у писемності. Саме у Ме­сопотамії вперше виникли бібліотека, архіви, твори художньої літератури. Серед перших епічних творів відома видатна «Оповідь про Гільгамеша», деякі сюжети з якої увійшли до Біблії.

У період рабовласницьких відносин склалася єгипетська куль­тура — культура пірамід, палаців, гігантських статуй фараонів, сфінксів, фрескового рисунка та ін. Протягом багатьох сторіч мистецтво Єгипту було умовним, підпорядковане канону, воно регламентувало засоби зображення людей, явищ, речей навко­лишнього світу. Єгипетський стиль був невід’ємним від релігії, влади фараона, наївно-матеріалістичного мислення єгиптян. У його межах складалися елементи реалістичного, скульптурного портрета (наприклад Нефертіті, зображення якої знайдено у гробниці фараона Тутанхамона, та ін.).

Античне мистецтво також склалося у період рабовлас­ницьких відносин. Але це вже зовсім інші культура та мистецт­во, які були зв’язані з умовами існування грецької цивілізації. В основі античного мистецтва лежить міфологія. Але в той же час це було реалістичне мистецтво з елементами ілюзорно-фантас­тичного сприйняття дійсності.

Для античного реалізму характерна героїчна концепція люди­ни, утвердження єдності людини й суспільства, гармонія внутріш­нього світу. Мистецтво базувалося на розвитку античної філософії, релігії, моралі, художній герой — активний громадянин з власти­вим йому чуттям міри, з єдністю фізичних та духовних засад. Він вірить у долю, але не пасивно, а бореться з труднощами буття.

Античне мистецтво при всій своїй внутрішній єдності стилі­стично різноманітне. Кріто-мікенський, архаїчний, класичний, еллі­ністичний — це періоди розвитку грецького мистецтва, протягом яких були створені унікальні пам’ятники архітектури (храм Пар­фенон, храм Ерех-тейон та ін.), скульптури («Дискобол» Мирона, «Мойри» Фідія, «Дорифор» Поліклета), літератури (твори Гомера, Есхіла, Сапфо, Евріпіда, Софокла, Арістофана та ін.), театру. Традиції грецького реалізму продовжив Рим, який створив не менш значні художні цінності (наприклад, Колізей, амфіте-атри, Пантеон, форуми, арки, мости, портретну скульптуру, мо­нументальний живопис, поезію та ін.).

Мистецтво середньовіччя. На зміну античному мистецтву прийшло середньовічне, яке з’явилося на нових економічній фе­одальній, релігійно-християнській засадах: склалося нове світо­сприйняття, поганство поступилося релігійній картині світу. Се­редньовічний митець сприймав світ двомірним, тривіальними темами його творчості стали сцени із Біблії, Євангелія, Житія святих. У художній культурі з’явився канон, який надавав авто­рам межі змісту, художні форми і мету творчості. Середньовіч­не мистецтво перетворилося у символічне, у ньому знайдено безліч алегорій. У середньовічному символізмі склалися дві ху­дожні течії — релігійне та світське мистецтво. Художня культу­ра середньовіччя пройшла такі етапи розвитку: дороманський, романський, готичний, у межах яких існували звірячий (вар­варський), романський, готичний стилі. Головними формами мистецтва були у літературі Житія святих, у архітектурі — цер­кви, у живописі — ікони, у скульптурі — зображення Христа, Богоматері, святих. Поряд з ними справжнє багатство явило світське мистецтво, яке створило неоціненні пам’ятки худож­ньої літератури (легенди, саги, хроніки, романи, ліричну поезію, фабліо тощо), живопису (мозаїка, вітраж, декоративний малю­нок та ін.), архітектури (замки, міські ратуші, маєтки та ін.), скульптури (портрети, рельєфи).

Мистецтво епохи Відродження. Розвиток товарного ви­робництва, торгівлі, міської культури, а також науки у XIV— XVI ст. в Італії, а пізніше в усіх країнах Європи створив переду­мови для виникнення нового мистецтва, що продовжило ан­тичні традиції, в основі якого була гуманістична концепція осо­бистості. У цей час надзвичайного розвитку зазнала і художня культура. Мистецтво остаточно відокремилося від ремесла й зро­билося професійним. Художники Відродження намагалися по­казати дійсність такою, якою вона була насправді, розкрити її. Реалізм епохи Відродження відкрив внутрішній світ людини й затвердив його велич і красу. Художнім героєм стала титанічна особа, вільна та гармонійна.

У мистецтві з’явилися нові теми, жанри, зображувально-вира­жальні засоби. Були відкриті станковий живопис, гравюра, роз­роблені закони перспективи, композиції, світлотіні і колориту, склалися нові жанри: портрет, пейзаж, натюрморт. Особливого розвитку за епохи Відродження зазнали такі види мистецтва, як живопис, скульптура, архітектура, література; виявили себе театр (наприклад, англійський театр «Глобус», італійський театр масок тощо) і музика (італійські композитори Монтеверді, Палестріна та ін.). У 1585 р. митці брати Карраччі організували першу Ака­демію мистецтв у Болоньї. В епоху Відродження змінилися відно­сини художників та публіки. Художників почали запрошувати до двору, їх послугами користувалися герцоги, папи, королі, але це не виключало їх соціальної залежності.

Таким чином, епоха Відродження змінила стан мистецтва і художника у суспільстві. Художня творчість стала чільним фак­тором суспільного життя, тому що була тісно зв’язана з політи­кою, філософією, наукою, впливала на формування духовної куль­тури суспільства.

Мистецтво Нового часу. Криза гуманізму епохи Відрод­ження, пов’язана з виникненням нових буржуазних економіч­них, соціально-політичних відносин, з формуванням нового інди­відуалістичного мислення породила багато течій і стилів у мис­тецтві даного періоду.

Бароко — художній напрям, який сформувався в Італії у 80— 90-ті роки XVI ст., а пізніше поширився в інших європейських країнах. Термін «бароко» у перекладі з португальської мови — перлина неправильної форми. В основі цього художнього на­пряму лежать контрасти земного та небесного, реального та. нереального, дійсного та вигаданого, багатства та злидарства, влади та безвладдя тощо.

Класицизм — це художній напрям, який виник у Франції у XVII ст. Класицизм відображав інтерес буржуазно-аристокра­тичної верхівки. Його виникнення було підготовлене буржуаз­ними відносинами, які складалися за таких державних форм правління, як абсолютизм, формування філософської концепції раціоналізму (Р. Декарт). Теоретичне обгрунтування цього на­пряму дав Н. Буало у творі «Поетичне мистецтво». Мистецтву класицизму притаманні громадянський пафос, віра у силу розу­му, чіткість, якість, велич, певний поетичний стиль мови, віршо­вий розмір (П. Корнель, Ж. Расін, Ж.-Б. Мольєр та ін.).

Щоб розкрити сучасність, класицизм узяв античні, насампе­ред римські, теми. Найбільш популярним жанром мистецтва була трагедія, але почав створюватися і новий жанр — жанр високої комедії, в якій відбилися певні сюжети тогочасного життя. Класицизм проіснував до початку XIX ст., тому що він найбільш повно відповідав завданням формування національних буржуазних держав і сприяв вихованню громадянських якостей особистості. Художній напрям «класицизм» відтворив­ся у художньому стилі «академізм».

Просвітницький реалізм склався у XVIII ст. у період соціаль­ної боротьби, коли на історичну арену вийшла буржуазія. Ре­алізм Просвітництва вже не висував таких великих титанів, як мистецтво Відродження. Його героями стали громадяни, які обстоювали свободу. (Згадаймо Д. Дефо, Дж. Свіфта, Г. Філдінга, П. Бомарше, Ф. Лассаля, Вольтера, Д. Дідро та ін.).

Мистецтво демократизується і звертається до життєвого матері­алу, в художніх творах з’являються представники різних соціальних верств, навіть нижчих. Провідним жанром стає соціально-побуто­вий роман. За цієї доби митець свідомо втілює радощі та хвилю­вання своєї епохи і розкриває певний настрій часу, притому голов­ним об’єктом типізації робить соціальну природу своїх героїв.

Сентименталізм — художній напрям, який виник на про­тивагу вигадливому аристократичному мистецтву. Він апелює до почуттів людей, ідеалізує добропорядність героїв і протис­тавляє злу добро. Сентименталізм звертається до дійсності, але, на відміну від реалізму, він є наївним, ідеалістичним в її сприй­нятті (Ж.-Ж. Руссо, Ж.-Б. Грьоз, М. Карамзін та ін.). Сентимен­талізм ідеалізує теми природи сільського життя, патріархаль­ності, високої любові та ін. Він започаткував такі жанри, як елегія, кладовищенська лірика слізливих комедій, міщанська драма, чуттєва повість, пригодницький жанр тощо. Сентимен­талізм існував у багатьох європейських художніх культурах (німецькій, французькій, російській та ін.).

Романтизм — художній напрям, який з’явився наприкінці XVIII ст. і був зумовлений великими соціально-економічними і політичними подіями того часу, наприклад передреволюційними і пореволюційними подіями у Франції останньої чверті XVIII ст. В основі романтизму лежить концепція безсмертя зла і вічної бо­ротьби з ним. Романтики створили образ ідеального героя, який бореться з несправедливістю, злом. Вони звернулися до спадщини середньовічного мистецтва, до християнських ідей, акцентуючи увагу на внутрішньому світі людини. Особистість для романтиків — це увесь Всесвіт зі своїми світлими та темними сторонами. Вони по­родили культ індивідуальності, протиставляючи її високі пориван­ня існуючій дійсності. Мистецтво романтизму метафоричне, асо­ціативне, багатобарвне, воно тісно пов’язане з філософією, релігією. Тому романтизм і використовував такі форми комічного, як іронія, гротеск для зображення реальних процесів життя. Центром романтичного руху стала Німеччина (Г. Гете, І. Шіл-лер, Г. Лессінг, І. Гердер, І. Вінкельман, Е. Гофман та ін.). В Англії романтизм пов’язаний з іменами У. Вордсворта, Н. Байрона, С. Кол-ридж, у Франції — Ф. Шатобріана, В. Гюго, у Росії — В. Жу­ковського, М. Лєрмонтова.

Але романтизм з’явився і в живописі: у Німеччині — Ф. Рунге, К. Фридрих, у Франції — Г. Жеріко, Е. Делакруа; у музиці — німецькі композитори К. Вебер, Р.Шуман, Р. Вагнер; французькі — П. Бер-ліоз, польський — Ф. Шопен, угорський — Ф. Ліст та ін.

Критичний реалізм виник у 20-х роках XIX ст. у Європі. Це художній напрям, в основі якого — принцип історизму, прав­дивого зображення дійсності. Але завданням мистецтва є не тільки відобразити світ, але й дати йому оцінку. Для реалізму характерна типізація як засіб розкриття соціальних якостей особи. Реалізм створює типові характери за типових обставин.

Критичний реалізм народився насамперед в Англії та у Франції. Його представниками були такі художники, як Стен­даль, О. Бальзак, В. Скотт, Ч. Діккенс. Найбільшого розвитку критичний реалізм набув у літературі XIX ст. У російській літе­ратурі його виразниками були М. Гоголь, Л. Толстой, Ф. Досто-евський, А. Чехов та ін. Серед жанрів мистецтва критичний ре­алізм висунув сатиру і комедію.

Мистецтво XIX ст. обстоювало гуманістичні ідеали, утверд­жувало головну цінність — людина та її життя. Критичний ре­алізм мав значний виховний вплив на духовний розвиток суспіль­ства у XIX ст.

Мистецтво XX ст. Культура XX ст. складна й суперечлива, охоплює якісно нові явища, стадії занепаду та деградації. Вона започаткувала складну, розірвану свідомість особистості, що при­звело до виникнення різноманітних художніх напрямів, які відпо­відали певним формам світосприйняття. Мистецтво XX ст. по­в’язано з швидким, ритмічним ходом суспільного розвитку, за­гостренням соціальних протиріч внаслідок еволюції науково-технічного прогресу. Одним із художніх напрямів, який перейшов з XIX у XX ст., вважається критичний реалізм, що сконцентрував увагу на проблемах відчуження, самітності, роз’єднання людей. Сучасні митці намагаються вивести людину з цього стану (У. Фолкнер, Е. Хемінгуей, А. де Сент-Екзюпері, І. Бергман, М. Анто-ніоні, Ф. Фелліні, С. Креймер, С.М. Реріх та ін.).

Мистецтво реалізму хоче показати людині, що спілкування на основі культури допоможе їй перебороти складність буття, знайти сенс життя. Реалізм XX ст. набув різких відтінків, він став політичним, філософським, психологічним тощо.

Ще однією його формою став соціалістичний реалізм. По­ява соціалістичного мистецтва пов’язана з історичним проце­сом формування революційного пролетаріату. У 40-і роки XIX ст. у Німеччині склалася його ідеологія — марксизм. Перші творчі паростки спостерігалися у літературних творах Гервега, Веерта, живописних працях Гюбнера, Лессінга, драматургії Ф. Лассаля, М. Каутської, М. Гаркнесс. Нове мистецтво розповсюджувалося і в інших європейських країнах: в Англії (поезія Е. Міда, проза В. Морріса), у Франції (поезія Е. Потье, Б. Дегейтера, графіка Дом’е), а потім вилилося у широкий демократичний рух XX ст. (Л. Арагон, П. Елюар, А. Франс, А. Барбюс, Р. Роллан та ін.).

У Росії пролетарське мистецтво проторувало собі шлях ще у 90-х роках XIX ст. у революційній прозі та піснях Л. Разіна, Г. Кржижановського та ін.

В основі нового мистецтва лежить реалізм. Художники відтво­рювали дійсність з позиції робітничого класу і його комуністич­ної партії. Мистецтво спиралося на такі принципи: комуністичну ідейність, партійність, народність, показ життя у революційному розвитку, оптимізм, створення образу позитивного героя. Серед російських письменників, які стали на шлях пролетарського ми­стецтва, були М. Горький, О. Серафимович, Д. Бєдний (Ю.О. При-дворов) та ін. Після перемоги Жовтневої революції позиції соці­алістичного реалізму усталилися. Будівництво нового суспільства почали оспівувати М. Горький, Д. Бєдний, О. Серафимович, В. Мая-ковський, М. Шолохов, О. Фадєєв, Вс. Іванов, С. Ейзенштейн, В. Пу-довкін, К. Петров-Водкін, О. Дейнека, В. Мухіна, І. Шадр та ін.

Термін «соціалістичний реалізм» з’явився у Росії після дис­кусій 20—30-х років. На І з’їзді письменників у 1934 р. соціаліс­тичний реалізм був проголошений єдиним пануючим художнім напрямом радянського мистецтва. Він проіснував протягом усього періоду існування СРСР. Окремі його паростки можна було побачити у мистецтві європейських країн, насамперед країн колишнього соціалістичного табору.

У противагу реалістичному мистецтву у XX ст. з’явилося мистец­тво, яке в сучасній літературі дістало назву «модернізм» — сучасний, найновітніший. Модернізм вбирає багато напрямів, течій сучасного буржуазного мистецтва. Він базується на запереченні традицій ми­нулого, акцентує увагу на умовності, на суб’єктивному сприйнятті дійсності та експериментаторстві, протиставляючи себе реалізмові. Одним із художніх напрямів модернізму є експресіонізм, який виник в атмосфері незадоволеності та невпевненості у дні прийдешньо­му у Німеччині на початку XX ст. Художники-експресіоністи (Е.-Л. Кірхнер, Е. Хеккель, О. Мюллер, Є. Нольде та ін.) намагалися донести до споглядача те нервове напруження, яке існувало у країні. Деформація стала основою їх стилю. Напруження, загостреність людсь­ких почуттів характеризує їх творчість, і це відбивається у ламаній формі, у контрастах фарб та світлотіні, зміщенні планів тощо.

Експресіонізм охопив не тільки живопис, а й літературу, те­атр, кінематограф. Крім того, цей напрям став не тільки німець­ким, але з’явився й у творчості австрійського художника О. Ко-кошки, швейцарського — К. Амієта, фінського — А. Галлен-Каллела та ін. Окремі митці цього напряму намагалися відобра­зити громадянський протест проти негативних явищ дійсності, які стримували прогрес. У творчості представників лівого на­пряму експресіоністів (Г. Гросс, К. Кельвіц та ін.) домінує тема страждань, самотності людини у суспільстві. Цей напрям спи­рається на філософію екзистенціалізму.

Експресіонізм впливав і впливає на творчість багатьох сучас­них митців Європи та Америки.

Абстракціонізм — напрям, в якому художники, відкинувши об’єктивну дійсність, намагаються створити нову, суб’єктивну реальність, яка заснована на їх чуттях і думках. Основополож­никами цього напряму були В. Кандинський, К. Малевич, П. Мон-дріан. Абстракціоністи апелюють до кольору, зводячи його до абсо­люту, або до різних геометричних фігур, інколи цілком запере­чуючи зв’язок з дійсністю. Абстракціонізм, що виник на початку XX ст., набув широкого розвитку під час другої світової війни у європейських країнах (М. Шагал, М. Ернст та ін.). Наприкінці 40-х років абстракціонізм розповсюдився в Америці. Але й сьогодні на вернісажах можна зустрітися з абстракціонізмом.

Сюрреалізм — один з напрямів модернізму, який спирається на діяльність фантазії, уявлення, а часом і напівсвідомості. Сюр­реалізм виник на початку сторіччя й означає «надреалізм» (франц. sur — над). Теоретично це мистецтво базується на ідеалістичних концепціях XIX — початку XX ст.: інтуїтивізмі, фрейдизмі та ін. Очолив сюрреалізм письменник Андре Бретон. Його підтримали художники У. Арп, М. Ернст, поети П. Елюар, Б. Перета та ін. При створенні художніх творів, як вважали сюрреалісти, необхід­но ізолювати мислення, волю. Тому за кращий стан для створен­ня робіт вбачали стан духовного сп’яніння, сну, марення, галюци­націй, тобто стан, який не контролює розум. Художники намага­лися проникнути у глибину людської душі, тому записували сновидіння, вивчали творчість дітей та психічно хворих. Найбільш відомим художником-сюрреалістом XX ст. був С. Далі. Він не тільки займався живописом, але й оформляв театральні вистави, брав участь у створенні кіносценаріїв, постановці фільмів, працю­вав у журналах мод, оформляв вітрини, інтер’єри крамниць тощо.

Сюрреалізм поширився й на кіномистецтво (К. Шаброль, Л. Бюнюель та ін.). І за наших днів сюрреалізм продовжує впли­вати на сучасне мистецтво.

У 50-х роках виник новий художній напрям, в якому світ було представлено реальним, але суто абстрактним. Цей напрям дістав назву в Англії і США поп-арт (pop-art) — популярне мистецтво. Його засновником став М. Дюшан. Ця течія швидко охопила Анг­лію, США, Канаду та інші країни. Художники почали створювати свої картини на основі принципу комбінування — нагромаджували усякий мотлох на живописній поверхні полотна. Предметом мис­тецтва стало навколишнє середовище, сфера буття: різноманітна реклама, ілюстрації з газет, меблі, одяг, продукти харчування, речі технічного та побутового призначення виявилися в центрі уваги. Представники нового напряму намагалися відкрити людині зовнішнє середовище: консервні банки, газетні кліше, побутові речі та ін.

Художник Ф. Бекон використовував в живописних творах фотографії. Так, у поп-арті застосовувалися реальні речі на пло­щині картини, поряд з цим у творчості художників поєдналися калейдоскопічна живописна поверхня абстрактного експресіо­нізму, заплутаність композиції, абсурдне зображення речей, створення колажу. У цьому мистецтві важко відокремити худож­ника від скульптора. Поп-арт існує й сьогодні і знаходиться у центрі уваги реклами. Одним з його видів є оп-арт (оптичне мистецтво), яке з’явилося у 60-х роках. Спираючись на певні психологічні особ­ливості сприйняття людиною світу, художники оп-арту викорис­товують зорові ілюзії. Серед зображувально-виражальних засобів вони використовують колірну гаму, геометричний рисунок, який створений за допомогою ліній у вигляді спіралей, накладення різних планів та ін. Творчість художників цього напряму можна розглядати як різновид декоративного мистецтва.

Представники кінетичного мистецтва використовують дзер­кала, різні механізми, споруди з дерева тощо. Іноді твори роб­ляться з дерева, металу, скла тощо; вони рухаються, обертають­ся, світяться. Теоретичне обгрунтування оп-арту і кінетичного напряму еклектичні, суперечливі, заплутані.

В останні десятиріччя XX ст. з’являються нові художні течії, такі як гіперреалізм, мінімальне мистецтво. Модернізм набув нової форми — постмодернізму. Поряд з ним продовжують розвиватися і реаліс­тичні художні напрями. Тому XX ст. відзначено багатством різних напрямів та стилів у мистецтві, одні з них крок за кроком вирод­жуються, інші набувають нових рис. Але все найкраще, що було створено у мистецтві XX ст., повинне перейти у XXI ст., сприяючи при цьому виникненню нових художніх форм і засобів. Гумані­стичні ідеї повинні бути головними у мистецтві сучасного століття.

Читайте також:

1. Active-HDL як сучасна система автоматизованого проектування ВІС.
2. II. Бреттон-Вудська система (створена в 1944 р.)
3. IV. Система зв’язків всередині центральної нервової системи
4. IV. УЗАГАЛЬНЕННЯ І СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ВИВЧЕНОГО
5. V. Систематизація і узагальнення нових знань, умінь і навичок
6. VI. Система навчаючих завдань для перевірки кінцевого рівня завдань.
7. VI. Система навчаючих завдань для перевірки кінцевого рівня завдань.
8. VI. Узагальнення та систематизація знань
9. VII. Закріплення нового матеріалу і систематизація знань.
10. Автоматизація водорозподілу на відкритих зрошувальних системах. Методи керування водорозподілом. Вимірювання рівня води. Вимірювання витрати.
11. Автоматизована система ведення державного земельного кадастру
12. Автоматична система сигналізації

Переглядів: 1152