Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Історичної пісні

Жанр історичної пісні в українській фольклористиці традиційно розглядається надто широко й доволі-таки аморфно. Традиції цій поклав початок М. В. Гоголь у відомій своїй статті "Про малоросійські пісні" (1833): "Пісні малоросійські можуть цілком називатися історичними, тому що вони не відриваються ні на мить від життя та завжди вірні тодішній хвилині й тодішньому стану почуттів"⁷¹. Потім В. Б. Антонович і М. П. Драгоманов у передмові до своєї вже не раз тут згаданої антології (1874) своїм шляхом прийшли до близького гоголівському розуміння цього терміну: "Хід праці по вибору, зведенню докупи й поясненню тих пісень, що з першого погляду приймаються за історичні, цебто пісень з іменами осіб та подій, записаних у літопису, привів нас поступово до необхідності прийняти термін історичні пісні дещо ширше, ніж приймали його інші видавці <...> Ми зупинилися на думці видати під звичним, хоч і не зовсім точним завдяки своїй загальності ім'ям "Історичних пісень малоруського народу" всі пісні, у котрих відбилися зміни суспільного стану цього народу, як інші пісні відбили на собі історію його релігійно-обрядового, а ще інші – родинного, економічного життя"⁷².

Гоголівська метафора сучасній науці не підсудна, а щодо пропозиції В. Б. Антоновича і М. П. Драгоманова можна сказати, що як на свій час задум був новаторський, проте прийняте наповнення терміна аж ніяк не є жанровим. Не дивно, що до антології потрапили думи, які зайняли в ній почесне місце, балади і навіть колядки.

Традиція ця живе дотепер. М. С. Грицай, наприклад, у розділі "Історичні пісні" підручника для вищої школи (1983) починає з колядок, розглядає вже відому нам "думу" П. Древченка "Про Сулиму, Павлюка ще й Яцька Острянина", цілу низку балад, починаючи від славнозвісної пісні про Байду, думу "Проводи козака" в записі М. Цертелєва називає історичною піснею і т. п. Проте в цілому закріпилася тенденція відрізняти історичні пісні від дум за формальними ознаками: вони співаються, а не рецитуються, строфічні, мають пісенні розміри, вільне римування, не мають кінцевих "слав". Проте, відділивши в такий спосіб історичні пісні від дум, фольклористи залишили цей жанр "відкритим" з іншого боку, з боку балад і ліричних пісень.

Слід нагадати, що у світовій фольклористиці жанр історичної пісні вирізняють лише слов'яни, а в західноєвропейських науках про фольклор подібні пісні визначаються як один із різновидів балади – історичний. Цікаво, що у фольклористів західних слов'ян термін "історичні пісні" завоював права громадянства лише в останні десятиріччя під впливом фольклористик української та російської. На думку словацького фольклориста І. Горака, для історичної пісні характерна настанова на хронікальність і точність. а починаючи з XVI ст. історична пісня виконує функції прокламації та замінює газету⁷³. Для І. Горака є самоочевидною ознака жанру, на якій наполягає польський фольклорист С. Чернік, що, порушуючи традицію вітчизняної фольклористики, намагається вирізнити в масиві польської усної епіки й "пісні історичні": це "безпосередня згадка в тексті імен історичних осіб або подій, що насправді мали місце"⁷⁴.

Отже, західнослов'янські фольклористи повертаються до того простого визначення жанрової специфіки історичної пісні, котре було відкинуте колись В. Б. Антоновичем і М. П. Драгомановим. А в наших популярних антологіях і хрестоматіях досі передруковуються не лише балади та ліричні пісні, а й просто новотвори, що до фольклору стосунку не мають: "Гей то не грім в степу гуркоче.."; "Годі, коню, в стайні спати..."; "О як пішли козаки (Пісня про битву під Солобківцями)" тощо, а також стилізація "народної поетеси" Ф. А. Карпенко, члена Спілки письменників, "Ой з-за гори чорна хмара, мов хвиля, йде..." Передруковуються вони з капітальної радянської антології "Українські народні думи та історичні пісні" (1955), а туди потрапили не тільки через естетичну "глухість" її складачів, тих співробітників М. Т. Рильського, що про них академік влучно зазначив: "Смак далеко не остання якість у фольклористів". Тут позначилася – і позначається дотепер – невизначеність жанрових критеріїв.

Цілком можливо, у майбутньому українські фольклористи приєднаються в цьому питанні до західноєвропейських колег (у російській фольклористиці таку хірургічну операцію давно пропонує Д. М. Балашов⁷⁵). Але поки що, зберігаючи раціональне зерно вітчизняної наукової традиції, доцільніше розуміти під історичною піснею таку, що розповідає про реальну історичну особу або про подію в історичному минулому, яку традиційний слухач міг розпізнати, зі змістом, що має для народу суспільно-історичне значення, і настановою на достовірність цього змісту, а також на хронікальність, тобто на фіксацію змісту пісні в певному відтинку історичного часу. Таке розуміння історичної пісні залишить за межами цього жанру ліричні пісні, а також балади, наприклад, відому пісню про "пана Каньовського", в якій ідеться про вбивство магнатом дівчини. Подія ця, звичайно, прикра, однак вона не має суспільно-історичного значення настільки вагомого, щоб її можна було б включати до корпусу історичних пісень.

Що ж до внутрішньої класифікації визначених таким чином історичних пісень, то цілком раціональною залишається використана свого часу В. Б. Антоновичем і М. П. Драгомановим (за винятком першого циклу "Пісні віку дружинного і князівського"): "Пісні віку козацького; Пісні віку гайдамацького; Пісні віку рекрутського і кріпацького; Пісні про волю (про скасування панщини)". Слід визнати, що в разі застосування таких досить суворих критеріїв корпус українських історичних пісень дуже рідшає – особливо в циклах козацькому й гайдамацькому, які розглянемо, досліджуючи деякі особливості поетики української історичної пісні.

Доволі чітко вирізняється тут група пісень, в яких поетика історичної пісні використовується для переспівування сюжетів думового епосу. Не дивно, що найяскравіші такі пісенні переробки дум записано на Галичині: у XIX ст. Західна Україна не знала власної кобзарської традиції. Ось і в пісні "Чи не той-то хміль?..." метафоричне обігравання імені гетьмана є еквівалент картини "варіння пива" в думі "Корсунська перемога", а відповідь гетьмана на попередження про похід "ляхів" – його промові на початку цієї думи; далі знаходимо відповідники тамтешньої оповіді про втечу "панів-ляхів", а також голосінню "пані-ляшок". Увесь цей сюжетний матеріал послідовно переспівано у двочленній, з обов'язковим паралелізмом, суто пісенній манері:

Гей, там поле,

А на полі цвіти –

Не по однім ляшку

Заплакали діти.

Жанрова аморфність, притаманна історичній пісні у слов'ян, узагалі полегшує її складачам використання структурних особливостей творів інших жанрів. Так, під час облоги польського табору під Збаражем на мелодію з використанням ритмічного малюнка популярної гуртової пісні козаки склали пісеньку "Ой що то за хижка...", якою дражнили жовнірів, що почали вже голодувати. Особливо цікавий приспів:

Виступцем,

Пане Вишневецький,

Воєводо грецький,

Та виведи танчик

По-німецьки.

Коментатори вказують, що князя Ієремію Вишневецького було поранено в ногу, а ось звернення "воєводо грецький" поки що не отримало вдалого пояснення. Можна запропонувати ще таке: пісеньку цю склав козак освічений, він читав панегіричні "довоєнні" присвяти тому ж Вишневецькому або його православним родичам у книжках Києво-Печерської друкарні, або згадав і літописні порівняння – скажімо, князя Костянтина Острозького з "грецьким воєводою Антиохом". Тоді "воєводо грецький" пісеньки пародіює ці колишні пишні компліменти колись православному ("грецькому") князеві, а водночас має підкреслити гіркоту поразки поляків, на боці яких воює князь Ієремія, тепер лютий ворог свого народу та його віри.

Група оповідних, інформативних текстів на своєрідні сюжети утворює певне жанрове "ядро" корпусу українських історичних пісень. За формою вони дуже різноманітні. Ще з XV ст., мабуть, дійшла до нас пісня, де про жахливі події татарського нападу на село розповідається від першої особи:

За річкою вогні горять,

Там татари полон ділять.

Село наше запалили

І багатство розграбили.

Стару неньку зарубали,

А миленьку в полон взяли.

А в долині бубни гудуть,

Бо на заріз людей ведуть:

Коло шиї аркан в'ється,

А по ногах ланцюг б'ється.

Пісня свідчить про неабияке вміння народних співців викласти важливу історичну інформацію у формі ліричного виливу, і не відразу помічаєш, що оповідач ставить себе й на місце тих, кого ведуть "на заріз". Пісню складено так майстерно, що наприкінці її слухач відчуває ефект присутності: це він намагається сховатися під водою, дихаючи через очеретинку, і це над ним, виказуючи вбивцям, кружляє дурна чайка:

Нехай йому із водою...

Ось-ось чайка надо мною.

Якщо вже шукати українську "ліро-епічну кантилену", то ось вона – тут справді є й могутній виплеск ліризму (хоч індивідуальне "я" майже не відчувається), й епічно відтворені страждання людей одного села, за якими – роздуми автора-співця про долю народу, що його по-звірячому безвинно знищують.

Як розповідь від першої особи побудовано й пісню про захоплення козаками Азова, тільки тут уже не "я", а "ми", що має викликати у виконавця та слухача враження власної участі у славній козацькій виправі. Нетрадиційно використано художній час: про підготовку до козацького, як казали в XVII ст., "фортелю" (відтворено мандрівний сюжет "Троянського коня", що багаторазово повторювався й у реальній дійсності) розповідається в майбутньому часі, теперішній виникає лише в кульмінаційний момент – коли у "купців" вимагають показати "славний товар з возів", а минулий з'являється тільки в кінцівці, де підсумовується зроблене:

Да тоді тряхнули

Да й узяли Азов!

("Ой що то за крячок...")

Намагання "точно" вказати дату визначної події, дуже помітне, наприклад, у російській історичній пісні⁷⁶, в українській не спостерігається – хіба що в дуже пізніх новотворах, піснях уже не власне історичних, а, як влучно назвав їх М. П. Драгоманов, "про громадські справи". Одна і них, складена наприкінці XIX ст. у Бразилії емігрантом І. Греськовим, починається двовіршем:

А в тім року вісімсотнім дев'яносто п'ятім

Вийшла пісня з Бразилії – варт її перейняти.

Якщо ж, наприклад, у пісні про зруйнування 1775 р. Січі дія починається "у неділю да пораненьку", то це вже згадана загальнопісенна формула часу події, яка в конкретному використанні може набувати й індивідуальної забарвленості. Тут її продовжено уточненням "Та стало світати", що має підкреслити підступність "Текелі з москалями", які захопили запорожців зненацька, але ж є тут і нотка релігійного осуду "москалів", що пограбували при цьому, як повідомляють інші пісні про цю подію, церкву; відчувається й намагання виправдати пасивність запорожців їхнім благочестям:

Ой збіглися запорожці,

Щоб до бою стати,

А проти їх святий отець;

А годі, хлоп'ята!"

("Ой летить куля з ворожого поля...")

У слов'ян існує три типи композиції "хронікальних" історичних пісень. Перший передбачає послідовну оповідь з багатьма подробицями, найкраще він представлений, мабуть, чеською "ярмарковою піснею". В українців цей тип репрезентують тексти досить пізні – про арешт і смерть Лук'яна Кобилиці ("Ой слухайте, люди добрі..."), про повстання 1789 р. в селі Турбаях ("Задумали базилевці..."). Для української історичної пісні характернішим є другий, фрагментарний тип композиції, знайомий уже нам із пісні "Чи не той-то хміль?..". Оповідь тут рухається вперед немов поштовхами, чергування епізодів нагадує монтаж у фільмах С. Ейзенштейна, заповнювати оповідні "лакуни", відтворювати змістові зв'язки між епізодами слухач змушений самотужки, що вимагає від нього посиленої співпраці.

Можна зрозуміти, чому найбільшою популярністю в народі користуються пісні одноепізодні, що відбивають лише одну оповідну ситуацію, відтворюючи один якийсь "кадр" швидкоплинної дійсності. До того ж цей тип композиції – один із найпоширеніших у ліричній пісні та єдино можливий у коломийці – отже, знайомий кожному слухачеві, давно вже ним естетично освоєний. Як ілюстрацію можна згадати славнозвісну пісню "Ой на горі та женці жнуть...". Розглянемо найпопулярніший її варіант, не торкаючись питання про його співвідношення з варіантом XVII ст. із збірника Доменіка Рудницького, що його Я. Пилинський, розвиваючи інтерпретацію цього запису Б. Д. Грінченком, беззастережно вважає за "авторський вірш"⁷⁷. На відміну від багатьох інших історичних, ця пісня починається не "психологічним паралелізмом" як стилістичною фігурою, а справжнім зіставленням праці женців і козаків у поході. Водночас це яскравий зображальний образ, подібний до етюду живописця або миттєвого фото, що назавжди зберігає неповторний момент життя:

Ой на горі та женці жнуть,

А попід горою,

Попід зеленою

Козаки йдуть.

Персонажі пісні Сагайдачний і Дорошенко, незважаючи на більш ніж сторічні зусилля коментаторів, так і не знайшли собі загальновизнаних у науці історичних прототипів. Проте в народного епосу своя логіка, і за народним переконанням ідеться про гетьманів Петра Конашевича-Сагайдачного та Петра Дорошенка, людей небуденної вдачі, драматичної долі. І за цією логікою не важливо, що вони не могли бути разом в поході й що пісенна колізія "необачного" в родинному житті Сагайдачного не має ніякого стосунку до взаємин Петра Конашевича-Сагайдачного та "Анастасії, малжонки його, дому їх милостей панов Повченских", як називає жінку гетьмана Касіян Сакович, автор "Віршів..." на його похорон. Важливий зміст, вкладений у цю драматичну колізію, втілений нею "тодішній стан почуттів" (М. В. Гоголь). Важливо, що в цій колізії знаходить розвиток заявлене на початку пісні протиставлення мирної праці хліборобів "козацькому життю". Такий любий поетиці історичної пісні ефект присутності виникає й тут, бо гротескний обмін ще можна відмінити:

"Гей, вернися, Сагайдачний,

Візьми свою жінку,

Оддай мою люльку,

Необачний!"

Століттями пісня чарувала українців безоглядним втіленням лицарського ідеалу безженності та своєрідного козацького аскетизму, що дуже мало потребує для світлого, оптимістичного сприймання жорстокого світу:

Да викрешем огню,

Да потягнем люльки,

Не журися!

Наступна група історичних пісень, яку можна назвати "пропагандистською", іноді робить враження, ніби її тексти були почуті записувачами в тій самій формі, що виникла сторіччями раніше. Буває, що їхню
об'єктивну ретроспективність у тексті відбито формально, й оповідь іде в теперішньому часі, а кінцівка зазирає в "майбутнє в минулому":

Ой ви, ляшки та недовірки,

Годі ж панувати;

Гей, недалеко іде Гонта –

Дасться він вам знати!

("Ой наварили ляхи пива...")

Нарації таких пісень у записах XIX ст. іноді втрачають історичну конкретність. Так, у пісні "По тім боці огні горять..." змішано докупи реалії (і відповідні формули пісенного епосу) ординських нападів
XV–XVII ст., служби турецькому султанові козаків П. Дорошенка та "мазепинців", що залишилися в Туреччині тощо, а загальне історіософське осмислення занепаду України пов'язане з Хмельниччиною:

Іде ляшок улицею, шабельку стискає,

Навстріч його козак іде, шапки не здіймає.

Кинувсь ляшок до канчука, а козак до дрюка,

Із-за цього лиха-шпунти схватилися бунти.

Ой билися, рубалися сім год ще й чотири,

Ізгубили Україну, як самі схотіли.

Спокійно сприйнявши такий епюр, історик суспільної думки знайде тут пояснення причин "Руїни", котре заслуговує на таку ж увагу, як Кулішеве або пропоноване М. І. Костомаровим. Якщо ж оцінювати цю пісню як естетичне явище, доведеться визнати, що на її художній цілісності руйнівно позначилася – поряд з іншими факторами – і певна внутрішня напруга, закладена вже в самій внутрішній структурі історичної пісні. Порівнюючи епос і роман, М. М. Бахтін, між іншим, зазначає: "Епопея ніколи не була поемою про сьогодення, про свій час (ставши тільки для нащадків поемою про минуле)"⁷⁸. Але ж історична пісня саме й була колись твором "про сьогодення" і лише для нащадків стала твором про минуле. Зустріч затриманих у тексті прикмет сьогоденної актуальності з ознаками ретроспективності, що виникали з часом у процесі усної трансмісії – ось що викликає в деяких піснях відчутний естетичний дисонанс. Якщо ж геніальність співця-поета зустрічається з художнім тактом обдарованих пізніших інтерпретаторів, отримуємо такий шедевр, як пісня про Сагайдачного.

Історична пісня не тільки зберегла й донесла до нас великий масив інформації про сприймання народом свого історичного минулого та невловимий "дух минулого віку" (М. В. Гоголь). Вона зробила свій помітний внесок до естетичної скарбниці національного фольклору.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ЗАПИТАННЯ	\|	ЗАПИТАННЯ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.