• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Навчальна, наукова та науково - практична література

21. Долгов М.А. Большая история нотариата // Нотариус. – 2000. – № 3 (23). – С. 76-80.

22. Історія держави і права України: Курс лекцій / О.О. Шевченко, В.О. Самохвалов, В.П. Капелюшний, М.О. Шевченко; За ред. В.Г. Гончаренка. – К.: Вентурі, 1996. – 287 с.

23. Кальницький М. Нерухомість і посвідчення угод у старому Києві // Нотаріат для Вас. – 2000. – № 2. – С. 46-47.

24. Кальницький М. Як зароджувався київський нотаріат // Нотаріат для Вас. – 2000. – № 1. – С. 31-32.

25. Комаров В.В., Баранкова В.В. Нотариат: Учебник. – Х.: Основа, 2001. – 224 с.

26. Комаров В. В., Баранкова В. В. Нотариат и нотариальный процесс. Учебник. X., 1999.

27. Комаров В.В., Баранкова В.В. Нотариат и нотариальный процесс. –Харьков: Консум. 2004. – 240 с.

28. Мічурін Є. О. Вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Наукою - практичний посібник. X., 2004.

29. Матвієнко Н. Напередодні 200-річчя закону Вантоза // Нотаріат для Вас. – 2002. – № 10. – С. 3-4.

30. Міжнародний Союз Латинського Нотаріату: структура і завдання // Нотаріат для Вас. – 2000. – № 9. – С. 38-39.

31. Никклаус Р. Нотариальная этика. Основные принципы и случаи из практики // Развитие небюджетного нотариата в России: Квалифицированная юридическая помощь и защита прав граждан и юридических лиц / Ред. Б.И. Лившиц. – М.: Издательский Дом “ОСТ-МЕДИЯ”, 2000. – С. 45-68.

32. Сумин А.М. Правовое регулирование нотариата в Германии // Нотариус. – 2005. – № 2 (22). – С. 60-76.

33. Радзісвська Л. К., Пасічник С. Г. Нотаріат в Україні (Навчальний посібник). За відповідальною редакцією Л. К. Радзієвської. К., 2006.

34. Рябоконь Є.О. Правові питання прийняття спадщини // Держава і право: збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 12. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. – С. 327-334.

35. Радзієвська Л.К., Пасічник С.Г. Нотаріат в Україні. –К.: Юрінком Інтер, 2002. – 528 с.

36. Семаков Г. С. Нотаріат в Україні. К., 2001.

37. Фурса С. Я., Фурса Є. І. Нотаріат в Україні. Теорія і практика: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. К., 2001.

38. Фурса С. Я. Нотаріальний процес: Теоретичні основи. К., 2002.

39. Фурса С. Я., Фурса Є.І. Спадкове право. К., 2002.

40. Фурса С.Я. Окреме провадження у цивільному процесі України. – К.: вид-во КДУ, 2005. – 310 с.

41. Фурса С.Я., Фурса Є.І. Нотаріат в Україні. Загальна частина. – К.: Вентурі, 1999. - 215 с.

42. Фурса С.Я., Фурса Є.І. Нотаріат в Україні. Особлива частина. – К.: Вентурі, 2004. – 198 с.

43. Фурса С.Я., Фурса Є.І. Нотаріат в Україні. Теорія і практика. – К.: АСК, 2001. - 976 с.

44. Фурса С.Я. Фурса Є.І. Спадкове право. Теорія і практика. – К.: АТІКА. 2007. – 456 с.

45. Фурса С.Я. Правова концепція нотаріальної діяльності щодо охорони прав громадян. // Право України. – 2006. - № 6. – С.100-104.

46. Фурса С.Я. Теоретична модель нотаріального процесу // Вісник Академії праці і соціальних відносин. Федерації профспілок України. – 2001. – № 1. - С.87-93.

47. Фурса С.Я. Фурса Є.І. Спадкові права в нотаріальній і судовій практиці // Вісник Академії праці і соціальних відносин. Федерації профспілок України. – 2005. - С.317-320.

48. Фурса С.Я. Фурса Є.І. Щодо охорони права спільної власності в нотаріальному процесі // Право України. - 2004. - № 3. – С.80-84.

49. Цивільно-процесуальне право України. Підручник / В.В. Комаров, В.І. Тертишніков, Є.Г. Пушкар та ін.; За ред. В.В. Комарова; Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого; Акад. прав. наук України. — Х.: Право, 1999. — 590 с.

50. Черниш В. Друге народження нотаріату // Нотаріат для Вас. – 1996 (грудень). – б/н. – С. 2-4.

51. Черниш В.М., Штефан М.Й. Нотаріат // Юридична енциклопедія: в 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: „Укр. енцикл.”, 2002. − Т. 4: Н-П. – С. 195-196.

52. Черниш В.М., Штефан М.Й. Нотаріус // Юридична енциклопедія: в 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: „Укр. енцикл.”, 2005. − Т. 4: Н-П. – С. 196-197.

53. Шатіло В. Витоки українського права // Нотаріат для Вас. – 1997. – № 1(2). – С. 31-35.

Вступ

Конституція України (ст. 59) гарантує кожному гро­мадянинові право на отримання кваліфікованої право­вої допомоги. Нотаріат поряд з іншими інститутами забезпечує реалізацію цього конституційного права громадян, при цьому предмет його діяльності обмеже­ний рамками безспірної цивільної юрисдикції.

“Нотаріат України” — одна з основних юридичних дисциплін, яка вивчаються у вищих навчальних закладах юридичного профілю. В умовах кардинального реформування соціально-економічних відносин в нашому суспільстві відповідно зростає і роль нотаріату.

При вивченні навчальної дисципліни будуть розглянуті основні теоретичні проблеми нотаріату, положення чинного законодавства і практики його застосування відповідно до Конституції України, чинного Цивільного кодексу України, Закону України “Про нотаріат”, інших законів України, керівних постанов Пленуму Верховного Суду України. При вивченні курсу нотаріту враховуються новітні досягнення вітчизняної науки, такі відомі українські вчені Срух А. М., Козьяков Ю. М., Круковс Н. В., Комаров В.В., Баранкова В.В., Мічурін Є.О., Радзісвська Л.К., Пасічник С.Г., Семаков Г. С. Фурса С.Я., Фурса Є.І.. та ін.

Метою вивчення навчальної дисципліни “Нотаріат України” є опанування та засвоєння студентами курсу нотаріату, який регулює законодавчо закріплений порядок на­дання офіційної сили, вірогідності юридичним правам, фактам і документам, що виникають з цивільних, житлових, земельних, трудових, сімейних та інших правовідносин.

Нотаріат є інститутом, що забезпечує охорону й захист прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб шляхом вчинення нотаріальних дій від імені держави.

Відповідно завдання вивчення навчальної дисципліни полягають у засвоєнні студентами основних положень чинного нотаріального законодавства України. Важливим є набуття навичок щодо користування відповідними нормативними актами, вмінь вирішувати конкретні практичні питання, що пов’язані із застосуванням норм нотаріального права з врахуванням змін у поточному законодавстві.

Діяльність нотаріату має певну спільність з діяльністю інших органів цивільної юрисдикції. Разом з тим, нотаріальна форма охорони й захисту відрізняється від інших форм. Особливість нотаріальної форми полягає в тому, що вона, як пра­вило, спрямована не на безпосередній захист, а на по­передження порушення права і тому предмет її діяль­ності специфічний. На відміну від судової діяльності, предметом якої переважно є спори про право цивіль­не, предмет нотаріальної діяльності складають без-спірні справи. Як указує В. Н. Аргунов, нотаріус оформляє волю суб'єктів угоди, суд та інші правоохоронні органи вирішують спори учасників сформова­них у результаті угоди правовідносин.

Вивчаючи дану тему курсу, ми розглянемо основоположні питання курсу, а саме: виникнення нотаріату; поняття, предмет і систему курсу нотаріату; провадження і стадії; принципи та функції нотаріату.

1.Виникнення нотаріату в Західній Європі

Вивчення історії виникнення нотаріату в Західній Європі має особливе значення, оскільки він представ­ляє у теперішній час його класичну модель.

Органи, які виконували нотаріальні функції, ви­никли у Стародавньому Римі. Формалізм, що панував у стародавньоримській правовій системі, спричинив появу юридичних формул, дотримання яких було не­обхідним для всіх, хто звертався до судових установ¹. Редакція юридичних актів, значення яких залежало від точного дотримання таких формул, складала одну з функцій римських юрисконсультів.

У подальшому виникає й інший, нижчий клас обі­знаних у юриспруденції осіб, обов'язком яких було механічне підведення даного правового випадку під ту чи іншу норму. До них належали насамперед багато-численні писарі, які перебували на державній службі або на службі у приватних осіб.

Частково вони служили при посадових особах рим­ського управління і суду. До їх обов'язків входили: підготовка публічних документів, ведення громад­ських рахунків, спостерігання за внесенням едиктів, складання процесуальних формул для осіб, що спере­чаються. За часи Римської імперії такі писарі були об'єднані в окремі канцелярії при римських магістра­тах із складною бюрократичною організацією.

Крім того, за республіканських часів існувало чима­ло приватних писарів, які виконували функції влас­них юрисконсультів у приватних осіб. Вони були, як правило, рабами останніх, надавали їм допомогу своїми юридичними знаннями та технічною роботою — стенографуванням і записом угод, творів або промов. Існували вони і за часів Римської імперії.

Коли ж багаточисленний штат писарів став неспро­можним задовольняти потребу римлян у допомозі осіб, спеціально обізнаних у сфері юриспруденції, ви­ник особливий клас вільних людей — табеліонів — осіб, які, не перебуваючи на державній службі, займа­лися у вигляді вільного промислу складанням юри­дичних актів і цінних паперів під контролем держави для всіх, хто цього потребував, за встановлену зако­ном винагороду. Поповнювати полк табеліонів мали право всі вільні особи без будь-яких обмежень, аби во­ни були обізнані з юриспруденцією. Свої обов'язки та-беліони виконували в особливих конторах, що роз­міщувалися в певних публічних місцях. До складу такої контори крім самого табеліона входили ще його помічник та кілька учнів. Діяльність табеліонів по­стійно контролювалася з боку державної влади в особі певних органів і посадових осіб — дефензорів, які спо­стерігали за точним дотриманням табеліонами урядо­вих приписів і, головним чином, за недопущенням складання ними різних протизаконних угод.

За своєю зовнішньою структурою інститут табеліо­нів мав дещо спільне із сучасним нотаріатом, проте ототожнювати їх не можна, оскільки, незважаючи на весь нагляд, що здійснювався державною владою за діяльністю табеліонів, вчинювані ними акти все ж та­ки не мали публічної довіри (на відміну від актів, що вносилися до судових протоколів) і жодної переваги порівняно із звичайними приватними документами. Табеліони — тільки помічники у складанні докумен­тів, своєрідні юрисконсульти, і акти, складені ними, не мали законної сили.

Більш близьким до сучасного нотаріату за своїм зна­ченням був інший інститут, що існував у римському праві, хоча і не дістав спочатку великого поширення. Це — явка табеліональних документів у суді із зане­сенням їх до протоколу. Явка ця стосувалася не тіль­ки тих документів, що в силу самого закону мали бути внесені до протоколу під страхом їх недійсності (дару­вання на великі суми, судові заповіти, відкриття запо­вітів тощо), а й усіх інших документів і актів, якщо на то була воля сторін. Завдяки такому протоколюванню, документи, що посвідчувалися табеліонами, отриму­вали силу публічних актів і ставали безспірними. Тоді вже йшлося не тільки про надання певної юридичної допомоги, а й про засвідчення приватних актів і доку­ментів, яке надає їм особливу силу і значення безспір-них. Місцем вчинення явок були всі судові установи, деякі органи управління й кесарські намісники у про­вінціях. Особи, що бажали укласти угоду, зверталися до відповідного магістрату і просили про внесення до протоколу акта, який був ними записаний у табеліона. Після цього здійснювався допит цих осіб з метою вста­новлення їх особи та свободи волевиявлення, після чо­го акт записувався повністю в особливі книги, а кон­трагентам за їх бажанням видавалися особливі витя­ги, підписані магістратом і писарем.

Поряд зі світським інститутом табеліонів, який з ча­сом дістав великого поширення та суворої організації, у християнській Церкві виникає аналогічна йому установа — нотаріат. Уже на початку III ст. при єпис­копах під час їх бесід з народом були присутні особи, до обов'язків яких входило записувати такі бесіди і складати протоколи. У подальшому такі «нотаріуси» зустрічаються не тільки в папських, патріарших і єпископських канцеляріях, а й при абатах та інших нижчих церковних владах, причому їм властива кор­поративна побудова бюрократичного характеру. Ко ристуючись великим впливом на правове життя всієї держави, Церква не обмежилася організацією нота­ріату виключно для потреб церковного управління: з плином часу почала вводити цей інститут і у світське життя шляхом призначення для мирян особливих но­таріусів, які конкурували з табеліонами й публічними писарями римського права. У VIII ст. утворений Церк­вою світський нотаріат зводиться у ступінь державної посади, що затверджується духовною владою, внаслі­док чого отримує те велике значення у правовому жит­ті держави, яке дозволило йому вплинути на розвиток у середні віки нотаріального інституту взагалі.

Інститут табеліонату, що розвинувся у Римській ім­перії, зберігся і після навали варварів. Так, уже едикт Ротарі (643 р.) вимагав письмових форм для договорів купівлі-продажу та відпущення на волю рабів. За за­коном Ліутпранда (713—735 pp.), низку угод вимага­лося укладати тільки письмово, при цьому докумен­там, що вчинюються у нотаріуса, надається все більше правового значення. Як за формою, так і за змістом ці документи мало відрізняються від римських табеліональних актів імператорського періоду та свідчать про рецепцію римського права, яка розпочалася в ті часи.

Разом з постановами про документи в цих законах зазначаються й особи, які їх вчинюють (так звані кан­целярії). Вони присутні в судових засіданнях, ведуть протоколи, складають судові рішення та документи про найважливіші договори, що вчинялися перед на­родними зборами. Канцелярії керувалися формулами, напрацьованими ще за часів Римської імперії, і цим підготували ґрунт для остаточної рецепції римського права.

Поряд з такими писарями розвивається інститут особливих королівських нотаріусів, про які вперше йдеться в едикті Ротарі. На відміну від нотаріусів рим­ських імператорів, їм належало не тільки право вчи­нення документів для приватних осіб, а й деяка судова влада. Крім того, при вирішенні судових спорів самим королем вони складали протоколи та рішення. Ці до­кументи, подібно табеліональним, не мали публічної сили і нічим не відрізнялися від звичайних приватних документів.

Набагато більшого значення набули такі нотаріуси у франкських королів, які заснували особливу королів­ську канцелярію, що складалася з певного числа нота­ріусів, на чолі яких спочатку перебувало кілька ре-фендаріїв, а в подальшому один канцлер. Крім того, за часів Каролінгів було засновано особливу канцелярію при вищому судовому місці — гофгеріхті, члени якої (нотаріуси) були підпорядковані королівському суд­ді — пфальцграфу. Ця канцелярія засвідчувала при­ватні документи, після чого вони набували характеру публічних актів. Значення останніх було настільки ве­ликим, що їх оспорювання заборонялося під страхом страти. Документи ці стосувалися, наприклад, таких угод, як передача нерухомого майна іноземцю, повне вивільнення раба, призначення загального представ­ника в суді тощо.

Разом з розвитком нотаріальної діяльності у коро­лівській канцелярії як у вищій судовій установі про­вінційні нотаріуси, що перебували при окремих судо­вих та адміністративних місцях, також почали набу­вати все більшої самостійності, займаючись нотаріаль­ною діяльністю подібно колишнім публічним писарям. Велике значення у цьому відношенні мав капітулярій 803 p., що покладав на зендграфів обов'язок затвер­дження нотаріусів, які обиралися певним числом для кожної місцевості з публічних писарів. Про кожного обраного нотаріуса зендграф, у силу цього капітулярія, мав доповідати імператорові, після чого нотаріус вносився до списків імператорської канцелярії. Таким чином, провінційний нотаріат з вільної професії посту­пово перетворювався на державну посаду, яка отриму вала повноваження від імператора і перебувала у без­посередньому зв'язку з його власною канцелярією. До обов'язків таких нотаріусів входило викладення судо­вих рішень тих місць, при яких вони перебували, і складання приватних актів і документів, аналогічно тому, як це робилося в імператорській (королівській) канцелярії. Такі документи, складені у присутності графа та нотаріуса, мали значення публічних актів, а тому користувалися перевагами порівняно з приватни­ми документами. Було встановлено особливу таксу для винагороди нотаріусів (едикт Лотаря 843 p.).

Перетворення вільного нотаріату на державну поса­ду все ж не скасувало повністю існування колишніх писарів і нотаріусів. Писемність, що розвилася у ці ча­си, та необхідність викладення всіх значущих актів у письмовій формі зумовили той факт, що прості, не за­тверджені верховною владою нотаріуси продовжували існувати ще довгий час поряд з новим інститутом офі­ційного нотаріату, зберігаючи колишню корпоративну побудову. Але значні привілеї нотаріусів, що обирали­ся зендграфами з кола нотаріальної корпорації, спону­кували й інших її членів отримати так звану автори­зацію, тобто повноваження від державної влади. На­магання ці відповідали і бажанням самого уряду, для якого було досить важливим шляхом делегування пов­новажень якомога більшій кількості нотаріусів досяг­ти організації їх в єдину державну установу, що пере­бувала б під безпосереднім контролем державної влади. Тому протягом IX—X сторіч число таких «ав­торизованих» нотаріусів в Італії все більше зростало. У першій половині XI ст. авторизація стала основним принципом в організації нотаріату.

Що стосується компетенції нотаріусів, то головним їх обов'язком, окрім участі в засіданнях судових та адміністративних місць як секретарів і протоколістів бу­ло складання різних актів і документів, а для приват­них осіб — ще й видача копій з нотаріальних актів. Остання процедура залежала від того, чи намагалися сторони надати їй повного документального значення або ж отримати тільки копію для пам'яті. У першому випадку копія могла бути видана лише за участю суд­ді, який остаточно підтверджував тотожність її з про­токолом, у другому — видавалася самим нотаріусом. Деякі документи нотаріус подавав до міської канцеля­рії або в особливу установу, де їх вносили до книги ре­гістрів, після того як була встановлена правильність і законність їх вчинення.

Таким чином, в Італії IX—XI сторіч публічна сила, а отже, і якість безспірності всіх вчинюваних у нота­ріусів документів поступово і все тісніше пов'язують­ся з фактом авторизації, тобто наділення нотаріусів офіційними державними повноваженнями шляхом за­твердження їх на посаді представниками верховної влади.

З Італії нотаріат поширився у Францію (XII ст.) та Німеччину (XIV ст.). У Франції інститут італійського нотаріату, сприйнятий уже в XII ст., досить швидко зазнав значних змін. Тут вчинення офіційних актів було поєднано із судовими функціями і здійснювалося різними органами судової влади — як одноособовими, так і колегіальними. Внаслідок цього такі вчинювані офіційним шляхом документи набували такої ж сили, що й справжні судові рішення, тому їх можна було безпосередньо примусово виконувати без порушення власне цивільного процесу.

Першу реформу у французькому нотаріаті провів Людовик IX, який 1270 року затвердив у Парижі 60 нота­ріусів, цілком незалежних від голови вищого суду, і тим поклав підґрунтя відокремлення судової влади від нота­ріату та спірної юрисдикції від безспірної. Ці нотаріуси мали записувати акти завжди вдвох і потім представля­ти їх зберігачеві судової печатки для прикладення та­кої. 1302 р. Филип Красивий затвердив нотаріусів (від­окремлених від судової влади) в усіх королівських воло­діннях, причому суддям було заборонено користуватися своїми писарями як нотаріусами.

Виключно великий вплив на розвиток нотаріально­го інституту у Франції мало розпорядження Филипа Красивого 1304 p., яке вимагало, щоб усі нотаріуси при вчиненні ними актів складали особливий доку­мент, що вносився до книги протоколів, і потім вида­вали сторонам докладну виписку. Було встановлено, що всі нотаріуси затверджуються у своєму званні ко­ролем та обираються з осіб бездоганних і здібних. Од­нак паризькі нотаріуси далеко не одразу підкорилися цим вимогам і досить довгий час іще продовжували видавати особам, що до них зверталися, прості копії без складання належного акта. Тому у 1437, 1539 та 1541 роках було видано королівські ордонанси, які підтверджували розпорядження 1304 p., разом з тим для досягнення суворого виконання цих правил було засновано особливу посаду табеліонів, внаслідок чого всі нотаріуси Франції розділилися на три класи. Пер­ший складали нотаріуси у вузькому розумінні цього слова, які не мали права видавати сторонам жодних витягів, а повинні були обмежуватися складанням чорнового акта; до другого належали табеліони, яким нотаріуси мали передавати ці документи для виготов­лення формального акта; третій клас нотаріусів скла­дався з тих, хто володів правами, і простих нотаріусів і табеліонів. У їх розпорядженні перебувало, як прави­ло, кілька писарів у різних місцевостях їхнього окру­гу, які складали для контрагентів первісні документи, які представлялися потім принципалу для вчинення остаточного акта.

Однак уже Франциск 1 розпорядився про призначення в усіх округах королівських судів табеліонів, яким було надано виключне право виготовлення копій для сторін. У кожному окрузі було засновано особливу посаду — гардеснотес, до обов'язків яких входило прикладати до документів королівську печатку, зав­дяки чому останні набували виконавчої сили. 1543р. було остаточно встановлено несумісність звань нота­ріуса і табеліона і були більш детально визначені пра­ва та обов'язки як тих, так і інших. Патентом 12 груд­ня 1577р. в особі паризьких нотаріусів було поєднано нотаріальні обов'язки з обов'язками гардеснотес, причому ще раніше їм було надано також і права табеліонів. Велика кількість переваг такого об'єднання но­таріальних функцій примусила Генриха IV у травні 1597 р.поширити інститут паризького нотаріату на всю Францію, наслідком чого було створення посади нотаріуса-табеліона-гардес-нотес. Разом з тим король зробив посади нотаріуса спадковими і такими, що під­лягали вільному розпорядженню осіб, які на них при­значалися. У подальшому Людовик XIV у 1696та 1706роках остаточно скасував посаду гардес-нотес і надав кожному нотаріусу право мати свою печатку з королівським гербом, яку вони й повинні були при­кладати до всіх вчинюваних у них актів.

У такому вигляді інститут французького нотаріату проіснував до Великої революції, коли 27 вересня — 6 жовтня 1791р. конституційними зборами був опри­люднений закон, який разом із скасуванням феодаль­ної системи позбавив сеньорів права призначати нота­ріусів, можливості спадкувати та продавати нотарі­альні посади та поєднав їх усіх під загальною назвою «нотаріус паблікс». Кількість нотаріусів була заздале­гідь обмеженою, і діяльність їх була дозволена тільки в межах того департаменту, в якому вони мешкали.

Проте після набрання цим законом чинності було ви­знано необхідність нових реформ в цьому напрямку. Це спричинило появу відомого закону 16березня 1803 p.,або 25 Вентоза XI р. Цим законом введено інститут нота­ріату в тому вигляді, в якому він зберігся з незначними змінами до початку першої світової війни.

У силу цього закону нотаріуси стали публічними по­садовими особами, що призначалися представником виконавчої влади (президентом) за клопотанням попе­редника пожиттєво. Кожний нотаріус повинен жити у місці, призначеному для нього урядом. Нотаріуси розподілялися на три класи — при судових палатах, судах першої інстанції та мирових суддях. Перші діяли у межах округу палати, другі — району суду, треті — у межах мирової дільниці². Нотаріусам суворо заборонялося здійснювати свої посадові обов'язки по­за межами свого району. Порушення цієї заборони тягнуло лише каральні наслідки для нотаріуса, але жодного разу не незначність цих дій з точки зору зако­ну. Кількість нотаріусів у кожній місцевості визнача­лася самим урядом і могла бути скорочена лише при дотриманні особливих, зазначених у законі умов.

Усі акти безспірної юрисдикції підлягали веденню нотаріусів. На останніх покладалося складання опису майна, проведення прилюдних торгів, видача різного роду свідоцтв, шлюбні угоди, акти про усиновлення дітей, встановлення іпотек тощо.

Порядок вчинення нотаріальних актів передбачав присутність двох нотаріусів або одного нотаріуса та двох свідків — грамотних французьких громадян, що мешкають у тому ж адміністративному окрузі. Сторо­ни, які складають акт, мають бути особисто відомі нотаріусу; у противному разі їх особа має бути посвідчена не менш ніж двома свідками, що характеризуються усіма вищевказаними якостями.

Кожний акт повинен був містити вказівку на час і місце його вчинення, імена та звання осіб, що його вчинюють, а також присутніх при цьому свідків і самого нотаріуса. Будь-які виправлення та підчистки в тексті акта мають бути обов'язково обговорені наприкінці його. Підписаний акт повинен був зберігатися у нотаріуса, сторони ж отримували копії або особливі виписки, що містили застереження про їх виконання у такій самій формі, як і судові рішення. Усі вчинюва­ні нотаріусом акти вносилися до особливих реєстрів, форму яких було встановлено декретом 28 березня 1810 р.

Усі нотаріальні акти вважалися повним доказом і підлягали негайному виконанню на всій території французької держави, як і судові рішення. Зупинення їх виконання здійснювалося лише за постановою кар­ного суду у разі порушення обвинувачення у підробці (ст. 1319 Кодексу Наполеона).

Таким чином, можна назвати найбільш характерні риси французького нотаріату: 1) повне відокремлення спірної юрисдикції від безспірної з передачею остан­ньої до виключного відання нотаріату; 2) надання но­таріальним актам сили судових рішень так, щоби при­мусове їх виконання могло здійснюватися без участі у цьому судової влади; 3) надання нотаріусам права рекомендувати собі наступника, що тягло за собою можливість продажу нотаріальних місць, на відміну від усіх інших посад публічного характеру; 4) довічне призначення на посаду нотаріусів.

У Німеччині нотаріуси італійського типу з'явилися у XIV ст. До цього вони перебували при різних присут­ніх місцях у ролі офіційних писарів. Спочатку призна­чення нотаріусів, як і італійських, залежало від Папи та імператора, оскільки надані їм повноваження, за загальним принципом, вважалися дійсними повсюди. З часом право такого призначення перейшло до німець­ких імператорів, які здійснювали його разом з Папою й не втратили своїх привілеїв і пізніше. З появою у Німеччині особливих пфальцграфів імператори поча­ли делегувати їм також і право призначення нотаріу­сів, що у XV ст. зробилося їх виключним привілеєм.

Через зловживання, які спостерігалися у нотаріаль­ній діяльності, а головне — з досить частими призна­ченнями з боку гофпфальцграфів нотаріусами осіб, аб­солютно не обізнаних в юриспруденції, незабаром після рецепції італійського нотаріату в Німеччині по­чала відчуватися нагальна потреба у докладнішому й точнішому законодавчому врегулюванні нотаріальної справи. Виданий імператором Максиміліаном І 1512 р. перший нотаріальний устав хоча й регламентував діяльність нотаріусів щодо складання та посвідчення приватних документів, але не вніс якихось суттєвих, значних змін у діяльність нотаріального інституту. Подальший його розвиток відбувався, з одного боку, на ґрунті впорядкування канцелярії при рейхс-камер-геріхт, що регулював цілий ряд законів XVI—XVII ст. (1521, 1548, 1555, 1557 та інші роки), а з іншого — шляхом видання окремих партикулярних законів для різних місцевостей Німецької імперії, яка в ті часи бу­ла роздробленою державою.

Поряд з розвитком партикулярного законодавства ще одне явище мало великий вплив на розвиток нота­ріального інституту в Німеччині — це рецепція фран­цузького права в багатьох німецьких державах на по­чатку XIX ст. Принципи французького нотаріату, що мали багато переваг порівняно з німецьким законодав­ством XVII та XVIII ст., спричинили дуже великий вплив на подальший розвиток нотаріального інститу­ту в німецьких державах. У Німеччині почали посту­пово з'являтися різні законодавчі акти, які видавали­ся на зразок французького закону 1803 р. і більш чи менш вдало його рецепіювали. Найхарактернішою відмінністю цих законодавчих актів від французьких слід вважати встановлення нагляду в особі судових установ. Крім того, ніде у Німеччині не була відокрем­лена спірна юрисдикція від безспірної так різко й ви­разно, як це було зроблено у Франції, внаслідок чого діяльність нотаріусів виявлялася в багатьох аспектах такою, що конкурувала з діяльністю судових місць.

З часу укладання Північно-Німецького союзу та за­снування Німецької імперії все гостріше поставало пи­тання про необхідність нотаріального інституту в Німеччині та видання одного загального нотаріально­го уставу. Найбільш значущим кроком у цьому напря­мі були імперський закон від 17 травня 1898 р. про безспірну юрисдикцію та пруський закон від 21 верес­ня 1898 p., що поєднали нотаріальні установи всієї Прусії в один інститут, підпорядкований одним нор­мам. За цими законодавчими актами, право вчинення та засвідчення різних приватноправових документів у Німеччині стало належати рівною мірою і нотаріусам, і нижчим, одноособовим судовим місцям. Вчинення акту відбувалося складанням у присутності нотаріуса, контрагентів і свідків особливого протоколу, який за­читувався вголос і підписувався всіма присутніми осо­бами; потім, за вимогою сторін, останнім може бути видана посвідчена виписка з протоколу. Судове або но­таріальне посвідчення здійснювалося тільки в разі, якщо підпис було зроблено або визнано у присутності нотаріуса чи судді (ст. 126 Цивільного укладення Німецької імперії).

Не мали права брати участь у складанні акта як суд­ді, нотаріуси, писарі чи свідки: а) особи, які укладали акт; б) їхні родичі; в) особи, на користь яких вчиню­вався акт. Що стосується питання про силу і значення нотаріальних актів, то він вирішується у § 794—880 загальнонімецького Уставу цивільного судочинства в редакції від 20 травня 1898 p., який визнає, що вчине­ні законно німецькими нотаріусами документи підля­гають примусовому виконанню без подальшої участі судової влади, причому виконавчий лист видається са­мим нотаріусом, який зберігає цей документ; те саме стосується і документів, вчинених за участю суду

З огляду німецьких законодавчих актів кінця XIX — початку XX сторіч, що регулюють діяльність нотаріату, випливає, що вони здебільшого сприйняли основні принципи французького нотаріату (здатність нотаріальних документів до безпосереднього примусо­вого виконання, довічний характер нотаріальної поса­ди тощо). Разом з тим спостерігається відсутність су­ворої межі між спірною та безспірною юрисдикціями, наслідком чого є підкорення нотаріусів нагляду судо­вих місць і надання останнім деяких нотаріальних функцій, покладених французьким законодавством виключно на нотаріуса. Так, І. С. Вольман 1915 р. пи­сав, що нотаріат в Німеччині так само тісно пов'яза­ний із судовими установами, як і у нас, якщо ще не більше. Судді в Німеччині у сфері нотаріату відігра­ють досить велику активну роль, конкуруючи з нота­ріусами, а в деяких випадках виключаючи діяльність нотаріусів. Отже, для вчинення нотаріальних дій у Німеччині покликані як нотаріуси, так і судді.

Що стосується організації нотаріату в Англії та США, слід зазначити, що нотаріату у західноєвропей­ському розумінні і як особливої системи там не було. За загальним правилом, для дійсності угод особливої форми не потребувалося (ст. 821 Саксонського цивіль­ного укладення).

Нотаріальні дії доручаються, головним чином, суд­дям і судовим урядовцям. Наприклад, в Уставі цивіль­ного судочинства Каліфорнії великий розділ присвяче­ний правилам провадження в охоронному суді, яким вважається в кожному повіті вищий суд. Аналогічні суди були у штатах Нью-Йорк, Іллінойс, Массачу-сетс. Але фактично існували й нотаріуси, коло дій яких полягало у вчиненні за бажанням осіб, що звер­нулися до них, різного роду актів цивільного права, зберігання оригіналів актів, засвідчення дат.

Висновок: Таким чином, уся історія нотаріату підтверджує, що розвивався він на відміну від судової юрисдикції як безспірна публічна юрисдикція.

2.Виникнення та розвиток нотаріату в Україні

Встановлення та організація вітчизняного нотаріату має свою історію. Так, вже у XII ст. складання таких актів перейшло до рук дяків та піддячих, які у досить великій кількості пе­ребували при різних присутніх місцях. У XIII ст. дя­ків стали називати писарями. Спочатку це були особи вільної професії, потім вони представляли первісний склад приказів, що виникли у XV ст., а в подальшому (XVII ст.), у період повного розвитку приказної систе ми, перетворилися на обов'язкових членів приказів, що вчиняли великий вплив на здійснення всіх судо­вих і адміністративних справ у державі.

Основна діяльність дяків так само, як їх найближ­чих помічників (піддячих), полягала в тому, що вони відали усією письмовою частиною тієї урядової устано­ви, при якій перебували: складання грамот, їх редак­ція та викладення на письмі, підписання грамот, вида­ча прохачам оригіналів, копій і довідок — усе це входило до обов'язків дяків. Вони ж відали нотаріаль­ними функціями приказів, переданими їм у XVI ст. Паралельно з приказними дяками у XVI ст. з'являєть­ся особливий клас майданних піддячих, в обов'язок яких входило складання письмових актів у містах. Майданні піддячі, на думку багатьох правознавців, є зачатком того органу публічної діяльності, який у по­дальшому вилився у форму нотаріату. Це були свого роду табеліони.

З XIV ст. почали з'являтися особливі форми закріп­лення юридичних актів, що надавали їм силу та значен­ня. Так, уже у Псковській судній грамоті згадується, що для повної достовірності деяких актів вимагалося, щоб копію акта було зроблено у Соборі Святої Троїці. За Су­дебниками Іоанна III та Іоанна IV вступ вільних осіб до холопства й відпуск на волю холопів мали вчинятися не інакше, як через затвердження урядом, що реєструвало­ся в особливих книгах. З 1558 р. особи, що приймали новохрещених на службу, записували вчинювані на них кріпості у скарбників. 15 лютого 1597 p., після закріп­лення селян послідував указ царя Федора Іоанновича, яким було приписано: «Подлинные докладные и купчие и всякие крепости и кабалы записывати в Холопьем Приказе в книги, а тем всяким холопьим крепостям людским книгам быти за дьячею рукою болынаго для укрепления». Таким чином, кінцеве закріплення деяких актів було передано до рук вищого урядового місця — приказу, що дозволяє визнати його першою уста­новою нотаріального характеру.

Епоху в розвитку нотаріального інституту утворило Укладення царя Олексія Михайловича 1649 p., яке не тільки впорядкувало і систематизувало діючі до його появи окремі укази, а й створило передумови та під­ставу того складного порядку закріплення прав на майно, який в подальшому був прийнятий у Зводі За­конів 1832 р. і довгий час зберігав свою силу. На дум­ку Л. Б. Мандельштама, Укладення 1649 р. хоча і не створює органу публічної діяльності з якоюсь більш або менш суворою організацією, але встановлює від­мінності у силі й значенні актів (або кріпостей, як во­ни тоді звалися) домашніх від вчинених у площадних піддячих, які, вочевидь, отримують особливу публіч­ну силу і є безспірними.

Укладені та підписані дяками кріпості користува­лися більшою повагою й довірою і вважалися безспір­ними доказами у цивільному процесі. Оспорювання їх справжності не тільки не допускалося, але навіть суп­роводжувалося суворими покараннями для особи, яка «учнет ту крепость на суде лживить».

За часів Петра І та його послідовників роботи в галу­зі порядку вчинення актів велися з 1693 по 1761 роки. Головним перетворенням, що мало безумовний вплив на весь подальший розвиток нотаріату, слід вважати встановлення суворого нагляду за площадними піддя­чими та безпосередньої їх залежності від органів уря­дової влади.

Нагляд за діяльністю площадних піддячих доручався в різні часи різним органам (наприклад, Оружейній Па­латі — 1701 p., особливому наказу кріпосних справ — 1702 p., Московській ратуші — 1703 p., губернаторам — 1708 р. та Юстиць-Колегії, утвореній 1819 p.). Врешті-решт, за часів Катерини II разом зі скасуванням 1755 р. Юстиць-Колегії, вчинення кріпосних актів було переда­но палаті цивільного суду, яка являла собою поєднаний Департамент Юстиць-Колегії та Вотчинної Колегії¹. При кожній палаті цивільного суду, а також при повітових судах були засновані відділення кріпосних справ, які існували до введення у дію Нотаріального Положення 1866 р.

Встановлювалася обов'язковість вчинення всіх письмових угод у належній установі — «у кріпосних справ». Проте усе подальше законодавство наступни­ків Петра І було спрямовано на пом'якшення вимог, що пред'являлися при вчиненні актів кріпосним по­рядком. Саме цим пояснюється поява тих численних виключень із загального принципу, які часто зустрі­чаються в усіх подальших законодавчих актах. Але, звільняючи певні види актів від обов'язкового вчинен­ня їх у кріпосних справ, законодавство не передбачало виключення їх повністю з-під нагляду урядової влади. Внаслідок цього було засновано новий спосіб вчинення таких документів, який був перехідним від кріпосного до домашнього — це так званий явочний порядок вчи­нення актів, за якого вчинений домашнім порядком акт надається до певного присутнього місця тільки для засвідчення. Залежно від місця засвідчення акта виділялися явочний кріпосний та явочний нотарі­альний види вчинення актів.

Так, до кола актів, які обов'язково вчинювалися кріпосним порядком, під страхом їх повної недійсності, належали за Зводом Законів 1832 p.: а) акт про звільнення селян від кріпосної залежності; б) будь-які акти, спрямовані на перехід або обмеження права власності на нерухоме майно; в) документ про відчу­ження кріпосних людей; г) акти про переуступку рек­рутських квитанцій. Деякі акти, що вчинювалися не кріпосним порядком, мали бути вчинені (явлені) у будь-якій з установ кріпосних справ на розсуд сторін незалежно від суми самого акта. До таких належали: а) запродажні написи на нерухоме майно; б) духовні заповіти; в) угоди про найм майна; г) довіреності та де­які інші.

Явочним порядком могли бути вчинені всі акти, окрім тих, для яких було встановлено кріпосний поря­док вчинення або явка у кріпосних справ. Згідно зі ст. 529 Зводу Законів, «места и лица, у коих является акт к свидетельству, обязаны: а) удостовериться в под-линности его; б) рассмотреть, не противен ли он зако­нам; взыскать установленный сбор; в) записать акт в книгу; г) засвидетельствовать оный, возвратить его просителю».

З наведеного короткого огляду правил про порядок закріплення прав на майно і вчинення нотаріальних актів, що містилися у Зводі Законів, видно, що в ньо­му не було чіткого розмежування актів домашніх, но­таріальних і кріпосних. Крім того, жодного слова ані про порядок обрання та призначення нотаріусів, ані про знання, що від них вимагалися, ані про порядок посвідчення справжності актів та осіб сторін, що ви­магали вчинення цих актів. Також не були вказані всі умови, необхідні для надання вчиненому в нотаріуса акта законного значення. Внаслідок покладення нота­ріальних обов'язків на судові місця не було чіткого розподілу провадження по вчиненню актів і прова­дження по спірних питаннях, що вимагали судового вирішення.

Характерною рисою діяльності кріпосних нотаріаль­них установ за Зводом Законів 1832 р. була відсутність суворої та однакової їх організації. Паралельно з ко­лишніми відділеннями кріпосних справ, що перебува­ли у безпосередній підпорядкованості й залежності від судових місць, існувало багато інших установ (почасти самостійного характеру, почасти пов'язаних з різними адміністративними присутніми місцями), наділених такими самими правами й повноваженнями.

Так, Звід Законів передбачав порядок, за яким право вчинення кріпосних актів належало головним чином відділенням кріпосних справ, заснованим при палатах цивільного та кримінального суду (при повітових су­дах — на суму не більшу за 200 крб.). На чолі таких від­ділень для завідування ними призначалися особливі до­глядачі, які керували цілим штатом чиновників — кріпосних писарів. Усі службовці були підпорядковані нагляду членів і секретаря цивільної палати.

Але паралельно кріпосні акти дозволялося складати у ряді інших урядових установ (наприклад, в обласно­му правлінні Кавказької області та ін.). У повітах пра­во вчинення кріпосних актів, що належало повітовим судам, було поступово поширене на багато інших міс­цевих установ (магістрати та ратуші, поліцейські та повітові управління тощо).

Внаслідок роз'єднаності та децентралізації нотарі­альної справи, а також відсутності правильного й доб­ре організованого нагляду за нотаріальними установа­ми відчувалася нагальна потреба у серйозній реформі всього інституту, спрямованій на об'єднання його в од­ну цілісну урядову установу, вільну від стороннього впливу інших присутніх місць адміністративного й су­дового відомств. Це завдання покликане було виріши­ти Положення про нотаріальну частину 1866 р.

Головною ідеєю цього Положення було відокремлення нотаріальної частини від судової. Вирішено було виключити з ведення судових установ нотаріальні функції що­до вчинення актів та інших несудових дій. У містах бу­ли засновані посади нотаріусів, коло яких було обмеженим. Вони призначалися старшим головою судо­вої палати з осіб, які витримали іспит та внесли доволі значну заставу, що поповнювалася з часом із винагоро­ди, отримуваної нотаріусом. Державна Рада вважала, що доручити судовим місцям засвідчення актів є не­зручним, оскільки завідування кріпосною частиною відволікало б членів судових місць від властивих їм су­дових занять у спірних справах; тому зручніше за все доручити закріплення актів на нерухоме майно шляхом внесення їх до кріпосних книг старшим нотаріусам, які очолюють нотаріальні архіви при окружних судах, тоб­то вчинення подібних актів доручити¹ іншим нота­ріусам. Вчинення актів щодо нерухомого майна також було виключено з ведення мирових суддів.

Автономізація нотаріату потягла необхідність на­лежного визначення статусу нотаріуса, що відзначав­ся двома найважливішими моментами: з одного боку, нотаріуси визнавалися такими, що не перебували на державній службі і не мали права присвоєння чинів і отримання пенсій, а з другого — їх діяльності було на­дано статус приватної юридичної практики. Таким чи­ном, нотаріус був одночасно і посадовою особою, що дозволяло піддавати його дисциплінарним стягненням за порушення посадових обов'язків, і представником вільної юридичної професії.

Положення про нотаріальну частину 1866 р. регу­лювало діяльність нотаріату до 1917 р. у період 1918—1920 pp. Організації та діяльності нотаріату в колишній УРСР приділялося мало уваги. Нотаріальна компетенція у цей час нормативно не була визначена. Цивільний обіг був вкрай незначним. Зобов'язальні відносини зводилися до аліментних, шлюбно-майно вих розділів, побутової купівлі-продажу, побутового підряду і не виходили за межі домашнього ужитку.

Декрет РНК УРСР від 19 лютого 1919 р. «Про суд» скасував дореволюційні нотаріальні органи України, що існували до того часу, а Декретом від 25 лютого 1919 р. було засновано інститут народних нотаріусів, який проіснував до 16 квітня 1921 р.. Вчинення най­простіших нотаріальних дій було покладено на нарсу­ди, міліцію та домкомбіди.

Ріст цивільного обігу, пов'язаний з переходом до но­вої економічної політики, об'єктивно зумовив суттєвий розвиток нотаріальної діяльності. Існування договірних відносин між державними господарськими організа­ціями та приватними особами вимагало встановлення контролю за законністю вчинюваних правочинів. З цією метою 1921 р. було видано декрети, які вимагали обо­в'язкового нотаріального засвідчення договорів про дер­жавні підряди та поставки, а також угод про купівлю-продаж немуніципалізованих жилих будівель. Таке посвідчення здійснювали нотаріальні столи при губерн­ських відділах і повітових бюро юстиції. Через відсут­ність законодавчого акта, яким регулювалася б нота­ріальна діяльність, було розроблено і прийнято 1923 р. Українське нотаріальне Положення.

Цей законодавчий акт передбачав утворення в усіх містах, а також у найбільш значних пунктах сільської місцевості державних нотаріальних контор. Там, де нотаріальні контори не були засновані, виконання но­таріальних функцій (за деяким виключенням, — на­приклад засвідчення угод) покладалося на народних суддів. Розташування нотаріальних контор встанов­лювалося виконкомами місцевих рад і затверджувало­ся Народним комісаром юстиції. На чолі нотаріальних контор стояли нотаріуси, що призначалися президі­ями губернських рад народних суддів з кола осіб, які володіли виборчими правами та пройшли встановлені іспити у комісії. Остання призначалася президією Раднарсуда за програмою, затвердженою Наркомюстом. Нотаріуси не мали права на сумісництво не тіль­ки у приватних організаціях, а й у державних устано­вах. Вони були державними службовцями й отриму­вали винагороду від держави за встановленими став­ками, як і всі службовці.

Таким чином, місце нотаріату в системі державних органів було точно встановлено: нотаріат було включено до складу органів юстиції. Організація та керівництво нотаріатом доручалися органам судового управління.

У 1925 р. в Україні було прийняте нове Нотаріальне положення слідом за прийняттям Цивільного кодек­су України, що передбачав для низки цивільно-право­вих угод обов'язкове нотаріальне посвідчення під страхом недійсності, а відносно інших угод надавав право розсуду сторонам — чи посвідчувати угоду у но­таріальній конторі чи обмежитися простою письмовою формою без нотаріального посвідчення. З Нотаріаль­ного положення було вилучено суто організаційні пи­тання, які увійшли у «Положення про судоустрій» (розд. VIII «Про державний нотаріат»)

У подальшому поряд з республіканським законодав­ством про нотаріат виникає і законодавство Союзу РСР, що регулювало питання організації нотаріату та основні принципи діяльності нотаріальних органів. Основи судочинства Союзу РСР і союзних республік від 29 жовтня 1924 р. встановили однакову структуру нотаріальних органів для всіх союзних республік, призначення нотаріусів та їх звільнення губернськи­ми й повітовими виконавчими комітетами Рад, вимо­ги до кандидатів на посаду нотаріуса, можливість ви­конання окремих нотаріальних дій народними суда­ми, а також волосними та районними виконавчими комітетами Рад, і, врешті-решт, необхідність видання загальносоюзного закону про основні принципи нота­ріату, з яким мали бути узгоджені республіканські по­ложення про державний нотаріат.

14 травня 1926 р. ЦВК та РНК СРСР видали поста­нову «Про основні принципи організації державного нотаріату». У ній було сформульовано основні прин­ципи організації та діяльності нотаріальних органів, а також завдання державних нотаріусів, до яких насам­перед належали перевірка відповідності вчинюваних ними дій і документів, що ними складалися, чинним законам. Цим документом було встановлено, що по­свідчення угод і вчинення інших дій здійснюються державними нотаріальними конторами, які діють у порядку, що визначається законодавством союзних республік відповідно до загальносоюзного закону. Окремі функції державних нотаріальних контор мо­жуть законодавством союзних республік покладатися на народні суди та виконкоми місцевих рад. Нота­ріальні дії за кордоном в інтересах радянських грома­дян і організацій виконуються консульськими устано­вами Союзу РСР

Стаття цієї постанови скасувала різницю між вчи­ненням актів і посвідченням угод. Замість цих двох форм нотаріальних дій було встановлено єдине нота­ріальне посвідчення угод. Скасовано всякого роду ак­тові книги та встановлено, що нотаріальне посвідчен­ня угод полягає в напису про це на самому акті за підписом державного нотаріуса з прикладенням печат­ки нотаріальної контори.

На основі постанови від 14 травня 1926 р. союзні республіки прийняли положення про нотаріат. Зако­нодавство союзних республік пішло шляхом розши­рення нотаріальних функцій, особливо з метою вивіль­нення народних судів від справ безспірного характеру.

Нове Нотаріальне положення в Україні було прий­нято 14 серпня 1928 р.. Воно характеризувалося та­кими основними моментами:

· розширення функцій нотаріальних контор — їм передані справи окремого провадження, підсудні ра­ніше народним судам (виконавчі написи на безспірних зобов'язаннях, вжиття заходів охорони спадкового майна і прийняття до депозиту предметів зобов'язань);

· на нотаріальні контори покладено обов'язок вида­вати закладні свідоцтва;

· розширені нотаріальні функції райвиконкомів, зокрема сільських і селищних Рад;

· введено однакову форму нотаріального засвідчен­ня всіх актів і доказів.

У 60-і роки минулого сторіччя було проведено нову кодифікацію цивільного й цивільного процесуального законодавств, а у подальші роки поновлені шлюбно-сімейне, колгоспне, земельне, трудове та інші законо­давства. У зв'язку з цим багато правил колишніх за­конодавчих актів про нотаріат втратили чинність, ви­явилися прогалини, з'явилася необхідність у законо­давчому врегулюванні низки питань, поставлених но таріальною практикою й розроблених правовою на­укою. Нотаріальні положення в Україні приймалися 26 грудня 1956 р. та 31 серпня 1964 р.

У 1973 р. був розроблений і прийнятий Закон СРСР «Про державний нотаріат». Він містив норми про зав­дання та організацію державного нотаріату, принципи його діяльності, компетенцію, загальні правила вчи­нення нотаріальних дій і про застосування законодав­ства про нотаріат до іноземців та осіб без громадян­ства. Законом встановлено було компетенцію викон­комів місцевих рад, а також уперше перераховано до­кументи, що дорівнюються до нотаріально посвідче­них, вказано посадові особи, які вповноважені посвід­чувати такі документи². Закон змінив систему джерел законодавства про нотаріат, передбачив прийняття со­юзними республіками Законів про державний нота­ріат (а не Положень, як це було раніше). Подібне ви­рішення питання було спрямоване на підвищення зна­чущості й авторитету республіканських актів про но­таріусів з урахуванням характеру та сутності норм, що мали знайти закріплення у цих законах, а також сприяло той ролі, яку відігравав нотаріат серед інших юрисдикційних органів, покликаних захищати права та законні інтереси громадян і організацій³. Відповід­но до загальносоюзного закону 25 грудня 1974 р. було прийнято Закон УРСР «Про державний нотаріат», де була конкретно визначена компетенція нотаріальних органів і врегульований порядок вчинення окремих нотаріальних дій.

Незважаючи на те, що цей закон наділяв нотаріаль­ні органи досить широкою компетенцією, донедавна нотаріат був не дуже помітною інституцією. Форму­вання ринкових відносин, що спричинило підсилення цивільно-правової активності населення, розвиток підприємництва, цивільного й міжнародного еконо­мічного обігу зумовили прийняття 2 вересня 1993 р. Закону України «Про нотаріат» (далі — Закон), при­нциповою новиною якого було введення у вітчизняне законодавство та нотаріальну практику приватного нотаріату.

Висновок: Порівняння нового Закону з раніше діючим дозво­ляє зазначити, що за своєю структурою та за змістом правового регулювання нотаріальних дій він повністю сприйняв раніше діюче законодавство. Аналіз вказа­них законодавчих актів у частині кола нотаріальних дій, правил вчинення окремих нотаріальних дій, за­стосування законодавства іноземних держав свідчить навіть про уніфікованість режимів їх правового регу­лювання.

Нові положення, що містяться у цьому Законі, сто­суються організації нотаріату і не чіпають режиму вчинення нотаріальних дій. Вони передбачають вве­дення приватного нотаріату, більш докладну регла­ментацію правового статусу нотаріуса та допуску осіб до нотаріальної діяльності, а також утворення держав­них нотаріальних архівів.

Читайте також:

1. III. Практична частина.
2. IV. Практична робота.
3. IV. Практична частина
4. VI. Практична робота .
5. VI. Практична робота .
6. VI. Практична робота.
7. VI. Практична робота.
8. VI. Практична робота.
9. VI. Практична робота.
10. VI. Практична робота.
11. VI. Практична робота.
12. VI. Практична робота.

Переглядів: 641