Економічне вчення Давіда Рікардо

Давід Рікардо (1772–1823) був економістом періоду промислового перевороту, коли в Англії бурхливо розвивався капіталізм і рельєфніше виявилася класова структура суспільства.

Вихідною у творчості видатного англійського економіста була прихильність до концепції економічного лібералізму та політики фритредерства, дослідження економіки як складної системи, підпорядкованої дії об’єктивних законів і механізмів саморегулювання.

Розвиваючи теорію класичної школи, Д. Рікардо досліджував економіку як складну систему, підпорядковану дії об’єктивних економічних законів. Він дотримувався абстрактного методу, прагнучи виявити глибинну сутність економічних процесів та явищ. Як і попередники, вчений вважав ринковий устрій вічним, природним і гармонійним, заснованим на ідеально відлагодженому механізмі саморегулювання. Так само, як і А. Сміт, Д. Рікардо пропагував економічну свободу, вільну конкуренцію та невтручання держави в економічне життя, тобто відстоював концепцію економічного лібералізму. У найвідомішій праці “Начала політичної економії та оподаткування” (1817) Д. Рікардо найбільш повно виклав свою систему економічних поглядів. Однак він написав і кілька менш відомих праць, які опублікував до 1807 р., зокрема, з питань економічної природи грошей і закономірностей грошового обігу, заміни золотих грошей паперовими.

Солідаризуючись із А. Смітом, Д. Рікардо також виділив у суспільстві три основних класи — власників землі і власників грошей і капіталу та найманих робітників і три види доходів — ренту, прибуток і заробітну плату. Рікардо дав своє трактування “головного завдання політичної економії”, яке полягає, за його словами, в тому, щоб визначити закони, які керують розподілом доходів. Сукупність виробничих відносин між людьми він звів до відносин розподілу, які й вважав предметом політичної економії.

В основі процесів розподілу доходів у суспільстві в системі Рікардо стоять саме класові відносини, адже на його переконання “зростання доходів капіталістів (прибуток) обов’язково зменшує доходи робітників (заробітну плату), і навпаки”. Дослідник вбачав у цьому жорстку й об’єктивну закономірність зі зворотним зв’язком.

Першим в історії економічної науки в основу своєї теоретичної системи Рікардо свідомо заклав трудову теорію вартості, з позицій якої розглядав усі економічні процеси, закони та категорії.

За аналогією з концепцією “природного порядку” А. Сміта, головною умовою примноження багатства країни, яке розглядається як сукупність вироблених життєвих благ, Д. Рікардо вважав вільну конкуренцію й інші принципи економічного лібералізму — вільне підприємництво, вільну торгівлю та інші “економічні свободи”. Лише за умов вільної конкуренції, підкреслював він, “інтереси індивіда і цілого не зіштовхуються”, а режим вільної конкуренції “в цілому, з тими чи іншими практичними відступами, є найбільш доцільним і найбільше відповідає інтересами нації”. Це свідчить, що найбільш досконалим суспільством Рікардо вважав таке, де найповніше реалізуються принципи вільної конкуренції і вільного підприємництва, тобто капіталістичне (ринкове).

У рікардіанській теоретичній системі при дослідженні економічних процесів і явищ широко застосовувались як метод логічної абстракції, запропонований ще А. Смітом, так і математичні методи, за допомогою яких Рікардо здійснював кількісний аналіз, заклавши основу модельного підходу через побудову простих економічних моделей. Як точний і послідовний теоретик, здатний одержати неочевидний висновок з аналізу запропонованих ним простих економічних моделей, Д. Рікардо (за винятком, можливо, Дж. М. Кейнса) не має собі рівних в історії світової економічної думки.

Теорії вартості, яка і в А. Сміта, посідала одне з центральних місць у його дослідженнях, Д. Рікардо присвятив перший розділ “Начал політичної економії та оподаткування”. Тут він полемізує зі своїм видатним попередником, заперечує подвійне трактування вартості А. Смітом, беззаперечно наполягаючи на її однофакторному (трудовому) походженні. “Вартість товару або кількість якогось іншого товару, на яку він обмінюється, — наголошує Рікардо, — залежить від відносної кількості праці, необхідної для його виробництва, а не від більшої чи меншої винагороди, яка сплачується за цю працю”. Так англійський дослідник вперше в історії економічної думки виявив повну прихильність до трудової теорії вартості.

Отже, Д. Рікардо не сприйняв думки А. Сміта стосовно того, що вартість визначається працею тільки в “примітивному стані суспільства”. Завжди і всюди вартість визначається тільки працею, стверджує Рікардо, і “це є абсолютним і загальним законом”, тому “вартість товару прямо пропорційна кількості праці й обернено пропорційна продуктивності праці”.

У праці “Дослідження про природу грошей” Рікардо трактував гроші з позицій товарної теорії. Вартість грошей (золота і срібла) він визначав затратами праці на їх виробництво, виділяв специфіку грошей як особливого товару, який є мірою вартості всіх інших товарів і засобом їх обігу. Він зазначав також, що кількість паперових грошей в обігу має визначатися вартістю товарної маси на ринку.

В основній праці “Начала політичної економії та оподаткування” Рікардо став на позиції кількісної теорії грошей, згідно з якою вартість грошей встановлюється у сфері обігу і визначається їх кількістю.

Як відомо, Рікардо послідовно дотримувався трудової теорії вартості. Праця має свою ціну, що, на його думку, визначається вартістю життєвих засобів, необхідних для утримання робітника і його родини. Зміна заробітної плати не впливає на вартість (і ціну) вироблених продуктів. Змінюється лише співвідношення між розмірами заробітної плати і прибутку, одержуваного підприємцем: “Усе, що збільшує заробітну плату, з необхідністю зменшує прибуток”. Таким чином, заробітна плата і прибуток знаходяться у зворотному взаємозв’язку.

Рента має диференційований характер, її одержують власники кращих ділянок і більш родючих земель. Але джерелом ренти є не родючість землі, а праця, що затрачається на виробництво хліба та інших сільськогосподарських продуктів. Надлишок продукції, одержуваний на кращих землях, трансформується в ренту, що сплачується власнику землі.

Рікардо прагнув визначити динаміку доходів, одержуваних трьома основними класами. З розвитком виробництва реальна заробітна плата залишається незмінною (вона зумовлена вартістю засобів існування). Рента зростає тому, що кількість родючих земель обмежена, у виробництво залучаються гірші землі, а ціна хліба визначається витратами на найгірших землях. Рівень прибутку знижується: “Прибуток має природну тенденцію падати, тому що з прогресом суспільства і багатства додаткова кількість їжі, яка потрібна, надходить при витратах усе більшої і більшої праці”. Підвищення заробітної плати (номінальної) не підвищує ціни товарів, але незмінно зменшує прибуток.

Рікардо дотримувався принципу, що одержав згодом назву “залізний закон заробітної плати”. Заробітна плата утримується в межах твердого фізичного мінімуму, тому що у разі його перевищення починає збільшуватися народжуваність, зростає пропозиція на ринку праці й плата за працю неминуче зменшується до дуже низького, фізичного, мінімуму.

Продовжуючи традиції класичної школи у відстоюванні принципу свободи зовнішньоекономічної діяльності, Д. Рікардо приділяв велику увагу дослідженню питань розвитку міжнародної торгівлі.

Аналізуючи відмінності між внутрішньою та міжнародною торгівлею, учений зазначав, що розвиток внутрішньої торгівлі зумовлений тенденцією норми прибутку до вирівнювання, тоді як основу спеціалізації країни у зовнішній торгівлі становлять порівняльні витрати. Науковою заслугою Д. Рікардо стало переконливе доведення того факту, що вигоди від зовнішньої торгівлі для окремо взятої країни не обмежуються лише її абсолютними перевагами, як це стверджував А. Сміт.

Учений звернув увагу на те, що в міжнародному масштабі фактори не є мобільними, і дійшов висновку, що країни можуть виграти від взаємної торгівлі й за умов відсутності абсолютних переваг у виробництві певних товарів завдяки наявності переваг відносних. Останні, на думку дослідника, виникають за умов, коли для виробництва двох товарів необхідні різні затрати праці, що спричиняє нерівність внутрішніх альтернативних вартостей цих товарів у різних країнах і різне внутрішнє співвідношення їхніх цін. Тому спеціалізація країн на випуску тих продуктів, у виробництві яких вони мають найвищу відносну ефективність, сприяє одержанню ними взаємної вигоди, уможливлюючи розвиток міжнародної торгівлі.

Виходячи з того, що свобода економічної діяльності та вільна конкуренція товаровиробників найбільшою мірою відповідають інтересам економічного прогресу нації, Д. Рікардо відстоював політику економічного лібералізму. Він стверджував, що держава не повинна втручатись у процеси суспільного виробництва й розподілу. Д. Рікардо продовжив аналіз принципів оподаткування, започаткований А. Смітом. Учений обґрунтував ряд важливих положень, згідно з якими податки мають бути справедливими і не обтяжливими для населення. “Найкращий податок, — писав Д. Рікардо, — найменший податок”. При цьому вчений виходив з того, що будь-який новий податок:

§ стає тягарем для виробництва, зумовлюючи підвищення природної ціни;

§ змінює відносні ціни і заважає національному капіталу розподілятися найбільш вигідним для суспільства способом;

§ часто викликає зменшення обсягу продукції.

Трактуючи податки як неминуче зло, яке підриває можливості нагромадження капіталу та стимули розвитку виробництва, англійський дослідник відстоював необхідність оподаткування доходу, а не капіталу. Він стверджував, що завданням податкової політики є заохочення “прагнення до нагромадження”.

Класична школа політичної економії, започаткована Адамом Смітом і Давідом Рікардо, зумовила великий вплив на дальший розвиток економічної науки та формування економічної політики. Універсальність і космополітичність теорії забезпечувала можливість її використання в будь-якій країні, але особливості економічного розвитку кожної з них сприяли тому, що класичні ідеї адаптувались різними авторами для розв’язання теоретичних і практичних проблем соціального розвитку власних країн. Класичні доктрини знайшли відображення у працях багатьох авторів, зокрема економістів нової хвилі — Сея, Мальтуса, Бастіа, Мілля та інших, що висвітлювали важливі проблеми розвитку суспільства.

Ці автори належать до представників класичної школи, тому що в центрі їхньої уваги все ще залишаються проблеми економічного розвитку, зростання масштабів виробництва. Як і основоположники класичної школи, вони вважали, що капіталізм, побудований на приватній власності й зіткненні інтересів економічних суб’єктів — власників факторів виробництва, є прогресивним ладом; головні умови зростання багатства суспільства – вільна конкуренція та раціональний розподіл вартості; що в основі ринкового саморегулювання лежить “вартість”, величина й рівень відшкодування якої визначають дальшу долю виробництва товарів, рівень доходів власників і безпосереднього виробника; що розподіл є раціональним, коли частка вартості, одержана у вигляді доходів, відповідає затратам праці; що тільки ринок визначає, скільки й чого необхідно виробляти, а держава не повинна втручатися в ринкові відносини, бо це зруйнує ринкові механізми саморегулювання.

Більшість ідей, сформульованих цими авторами, були своєрідним розвитком класичної доктрини. Адже теорія Сміта і Рікардо — це теорія ринкової економіки та якісної характеристики її основ: вартості, ціни, доходів і їхніх джерел, це доведення визначальної ролі матеріальної сфери виробництва, об’єктивної суті економічних законів, необхідності свободи підприємництва, вільної конкуренції.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Початок промислового перевороту в Німеччині припадає на період 50-х років, після революції 1848 р.	\|	Еволюція класичної школи політичної економії в Англії, Франції, США

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.