• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 5 ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ 13 страница

Ф. Шлейєрмахер розвиває також поняття герменевтично-го кола. Він вводить два його різновиди. Перший, звичайний для герменевтики, коли частина тексту співвідноситься з усім текстом як із цілим, і дослідник з'ясовує зміст цілого відносно його частин. Проте є й інша інтерпретація цього принципу: якийсь текст-пам'ятка розглядається як частина, а культура, у якій він функціонує, як ціле. Тоді співвідношення між час­тиною та цілим набуває зовсім іншого характеру. Зрозуміти окрему думку і весь твір у цілому можна на основі всієї сукуп­ності "життєвих відносин" автора тексту. Діалектика частини та цілого здійснюється у двох площинах. На першому рівні частина береться як уривок твору, а ціле як сам твір. На друго­му рівні розкривається взаємодія між сукупністю умов зовніш­нього та внутрішнього життя автора як цілим, і його твором як

Філософія XX—XXI ст.

частиною. З розуміння твору як факту мови, частина розумі­ється через ціле, а ціле — через частину. Причому з послідов­ним переходом від першої частини до другої, від другої до тре­тьої і т. д. розуміння цілого кожного разу змінюється. Загаль­не, остаточне розуміння тексту немов би конструюється у процесі курсового (швидкого) читання з множини гіпотез про розуміння цілого, що змінюють одна одну. Більше того, нове гіпотетичне розуміння цілого впливає на розуміння уже про­читаних частин. Здійснюється ніби повернення назад і уточ­нення, переосмислення попереднього матеріалу. Що чекає на дослідника наприкінці шляху і чи можна вийти з кола розу­міння? Ф. Шлейєрмахер бачить таку можливість тільки в тому випадку, коли інтерпретація та зміст твору збігаються. Цей акт збігу Ф. Шлейєрмахер називає конгеніальністю. Метод герменевтичного кола стає основним методом у наступних гер-меневтичних концепціях.

Важливий внесок у подальший розвиток герменевтики зро­бив німецький філософ В. Дільтей (1833—1911), який пов'я­зав з герменевтикою широку галузь знань — "науку про дух", що має своїм призначенням вивчення культури та історії. До неї, так чи інакше, потрапили всі науки, що вивчають суспіль­ство та людину. На думку В. Дільтея, перед філософами неми­нуче постає завдання зрозуміти внутрішній світ автора тексту, оскільки вони реконструюють картину подій завдяки звернен­ню до письмових свідчень. В. Дільтей вважав, що відтворити минуле можливо лише за умови правильної інтерпретації тек­сту першоджерела, а для цього необхідно зрозуміти психоло­гію автора, його мотиви, менталітет, спосіб життя та думки. Дослідник неспроможний буде адекватно відтворити минулі факти, якщо не зможе взяти до уваги психологію автора доку­мента. Іншими словами, В. Дільтею були близькими ідеї Ф. Шлейєрмахєра про включення проблеми розуміння в інтер­претацію культури та її фрагментів. В. Дільтей, як і Ф. Шле­йєрмахер, висунув положення: природу ми пояснюємо, а люди­ну розуміємо. Культура створюється людиною, тому одного її пояснення, що є логічним підведенням певних явищ під закон, недостатньо. Необхідне розуміння явища, що можливе лише тоді, коли дослідник "вживається" в епоху, яка вивчається,

Тема 8

ставить себе на місце того чи іншого автора. З цієї причини представники герменевтики (насамперед В. Дільтей) вважають розуміння основою тлумачення соціально-гуманітарних про­блем та культури певної епохи, її окремих виявів. В акті розу­міння вони виділяють три основні структурні елементи: рекон-струювання (відтворення) мови; реконструювання акта твор­чості конкретної людини — автора тексту; знаходження ін­дивідуальних особливостей автора тексту, його головного "життєвого моменту".

При цьому мета розуміння, на думку В. Дільтея, полягає у тому, щоб перенести змістовний зв'язок з іншого світу (істо­ричного, особистого) у власний. Йдеться про уважне ставлення до внутрішнього світу іншої людини, до духу іншої культури, щоб при знайомстві з ними притаманні їм змісти були сприй­няті так, як вони сприймалися самими носіями змістів, і вод­ночас стали доступними суб'єкту розуміння.

Необхідно мати на увазі і те, що поруч із загальним спосте­рігаються і суттєві відмінності у поглядах В. Дільтея та його попередників на зміст герменевтичного пізнання. У Ф. Шле-йєрмахера гермєневтичне коло — це принцип розуміння тек­сту, що ґрунтується на взаємозв'язку частини та цілого, а у В. Дільтея елементами герменевтичного кола (частини та ціло­го) є текст і біографія його автора. Сумніви та нарікання ви­кликав також зайвий суб'єктивізм (психологізм) методів, за­пропонованих В. Дільтеєм, які він назвав "проникненням" та "пройняттям". Прагнення подолати ці недоліки стимулювало подальший розвиток герменевтики.

На стан герменевтики значною мірою вплинув відомий англо-американський філософ та математик Алфред Порт Уайтхед (1861—1947),розвинувши вчення про двояке розу­міння. Якщо стан справ, що розглядається, є складним, то можна окремо розглядати його фактори, синтез яких дає повне уявлення, повну картину. Ще один спосіб розуміння — сприй­няття стану справ безпосередньо як цілого, без проміжних сту­пенів аналізу і незалежно від того, доступне воно аналізу, чи ні. Перший спосіб — це внутрішнє розуміння, другий — зов­нішнє. Обидва перебувають у взаємозв'язку, існують окремо, але ними не вичерпується вся проблематика розуміння і гер-

Філософія XX—XXI ст.

меневтика взагалі. Таке трактування розуміння, на думку А.Н. Уайтхеда, мало прояснити проблему герменевтики як частини методології та науки.

А.Н. Уайтхед зазначав, що в деяких випадках явища мо­жуть існувати, не будучи реальними. Такого роду сутності не можна осягнути тільки науковими методами, але їх можна пі­знати за допомогою розуму. Особливість філософії якраз і по­лягає в тому, що більша частина її досліджень пов'язана саме з розкриттям сутностей, які осягаються за допомогою розуму. Відповідно важливе значення має в ній аналіз структури мови. Якщо логічний доказ спирається на очевидні посилки, що за­безпечує при його демонстрації загальне розуміння, то у філо­софії такої очевидності в явному вигляді немає і вона може спиратися на цілеспрямовані критерії. На думку А.Н. Уайтхе­да, якщо поєднати значущість філософських доказів з очевид­ністю логічних демонстрацій, то можна досягти основної мети — зробити філософію розумінням.

Цікаву концепцію запропонував ще один відомий представ­ник герменевтики — французький філософ Поль Рікер (нар. 1913), зробивши спробу з'ясувати зміст інтерпретуючої пара­дигми для соціальних і гуманітарних наук. Як центральне пи­тання універсальної методології П. Рікер розглядає проблему діалектики пояснення і розуміння, яку він намагався уточни­ти за аналогією з діалектикою осягання змісту тексту у процесі його читання. Тут розуміння використовується як модель. Ре­конструкція тексту як цілого має характер вже відомого гер­меневтичного кола в тому значенні, що знання цілого передба­чає знання його частин та зв'язків між ними. Причому багато­значність цілого є додатковим спонукальним мотивом для постановки герменевтичних питань. Розуміння присвоює отри­маний у результаті пояснення зміст, тому воно завжди вини­кає після пояснення. Пояснення спирається на гіпотези, які реконструюють сенс тексту як цілого. Обґрунтованість таких гіпотез забезпечується ймовірною логікою. Шлях від пояснен­ня до розуміння обумовлюється специфікою тексту. У процесі інтерпретації тексту, на думку П. Рікера, велике значення має правильна методика формулювання питань, які повинні спри­яти засвоєнню змісту конкретного тексту. Запитальну методи-

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

ку дослідження тексту П. Рікер переносить на філософське знання, пропонує навіть вважати "запитування" філософським методом. Більше того, завдання філософа він вбачає у відкрит­ті нових способів запитування.

Особливе місце у розвитку гермєневтичного методу займає видатний німецький філософ, один із творців екзистенціаліз­му Мартіп Хайдеггер. Він розглядав екзистенцію як розумін­ня. На перший погляд, така інтерпретація парадоксальна, але вона слугує головній ідеї М. Хайдеггера, згідно з якою герме­невтика як інструментальний метод повинна перетворитися на онтологію.

Світ має зміст, а мова — це ціле буття. Той, хто розмовляє, скоріше сам присутній у мові при своїй розмові, тому що сут­ність мови міститься у розмові, тобто показі того, що вже є в мові. У мові вже здійснено первісне врахування взаємозалеж­них елементів світу, тому розуміння, на думку М. Хайдеггера, має онтологічне значення. Він вважав, що на долю людини припадає лише інтерпретація як прояснення вже дійсно дано­го екзистенціального змісту.

Великий вплив на філософську герменевтичну думку XX ст. мали ідеї німецького філософа, учня М. Хайдеггера, Ханса-Георга Гадамера (1900—1989). Він практично осмислив попе­редню герменевтичну традицію, виявив у ній основні напрями і запропонував власний підхід. НадумкуХ.-Г. Гадамера, Ф. Шле-йєрмахер і Г. Гегель представляють дві лінії, які тісно пов'язані одна з одною, але протилежні за своєю спрямованістю.

Ф. Шлейєрмахер, підкреслював Х.-Г. Гадамер, прагнув до відтворення минулого стану предметів мистецтва, до "історич­ної реконструкції": твір мистецтва, вирваний із культури, до якої він належав, втрачає, на думку Ф. Шлейєрмахера, свою цінність. Для Х.-Г. Гадамера такий підхід — "немічний поча­ток". Будь-яке розуміння герменевтики, що базується на інле-йєрмахерівських ідеях — чи то тлумачення в дусі автора, яке призначене для сучасного споживача мистецтва, підігнане під його смак та рівень компетенції (таке тлумачення Х.-Г. Гада­мер називає "репродукцією минулої продукції"), чи адекватне відтворення минулого — "не більш осмислене, ніж реставрація минулого життя".

Для філософської системи Г. Гегеля, вважав Х.-Г. Гадамер, горменевтичне завдання не є її основним призначенням. Г. Ге-гель розумів філософський аспект герменевтики в її зв'язку з сучасністю. Х.-Г. Гадамер погоджується з Г. Гегелем, що при­значення герменевтики полягає не у відтворенні минулого, а в мисленому посередництві з сучасним життям. Саме діалекти­ка історії та сучасності дає можливість, як підкреслював Х.-Г. Гадамер, вирівняти виграш зі збитками від застосування гермєневтичного підходу. Метою гермєневтичного мистецтва, наголошував він, повинно стати не занурення у світ автора, а "уявлення його в собі" для актуалізації його для себе. Просте уявлення минулого, хоч і може бути в певному відношенні на­уковим завданням, все-таки є однобоким та зовнішнім. Істин­ним завданням духу, що мислить, відносно історії, а також стосовно історії мистецтва, на думку Х.-Г. Гадамера, має бути не зовнішнє, а дух, що сам себе уявляє в ній, але на вищому ступені.

Розвиваючи запропонований М. Хайдеггєром "онтологіч­ний поворот герменевтики до мови", Х.-Г. Гадамер виділяє ка­тегорію "передрозуміння" як найважливішу структурну оди­ницю цього підходу. Передрозуміння — це сукупність забобо­нів, пересудів, "горизонт розуміння", який визначається тра­дицією. Центральним тут є поняття "пересуду", що обумовлює зміст дослідження. Пересуд — це судження, яке має місце до остаточної перевірки всіх його визначальних моментів. Отже, пересудом X.-Гадамер не називав помилкове судження. У його зміст вкладається як позитивне, так і негативне знання. Тра­дицію Х.-Г. Гадамер вважав однією з форм авторитету, що пов'язує історію та сучасність.

У зв'язку з тим, що будь-яка традиція нерозривно пов'язана з мовою, у ній відображається і певною мірою нею обумовлена, першим предметом і джерелом герменевтичної рефлексії та гермєневтичного досвіду є саме мова як структурний елемент культурного цілого. На думку Х.-Г. Гадамера, мова — це світ, що оточує людину; без неї неможливі ні життя, ні свідомість, ні мислення, ні почуття, ні історія, ні суспільство. Все, що пов'язане з людиною, відображається у мові. Мова — це не

_________________________________________________ Тема 8

тільки "дім буття" (М. Хайдеггер), а й "спосіб буття" (Х.-Г. Га-дамер) людини, її сутнісна властивість. Мова є умовою пізна­вальної діяльності людини. Отже, розуміння з модусу пізнан­ня перетворюється в Х.-Г. Гадамера на модус буття. Принци­пом та джерелом дійсного розуміння і взаєморозуміння є діалог, розмова. Х.-Г. Гадамер вводить поняття "аплікація". Неможливо зрозуміти жодну подію в житті людей, спираючись на абстрактне уявлення про неї. Необхідний момент аплікації нашого розуміння події на історичний час, на ту культуру, в якій здійснювалась ця подія. Аплікація у процесі розуміння історичних фактів має обов'язковий характер і за суттю є перед­умовою наукового підходу. Х.-Г. Гадамер вважав, що розумін­ня можливе тоді, коли ті, хто розуміють, включають у свою "гру" власні передумови. Така оцінка розуміння трансформу­вала прагнення герменевтики як наукової дисципліни. У зв'язку з цим герменевтика набуває ще більшої філософської значущості, стає вченням про людське буття, своєрідною філо­софською антропологією.

Отже, філософська герменевтика ставить багато цікавих проблем, які потребують подальшої розробки, поглиблення чи спростування. Основні дослідження цих проблем ще в майбут­ньому. Проте вже сьогодні можна констатувати: герменевтич-не вчення виявило певні свої риси, що яскраво відрізняють його від філософської класики. По-перше, воно чітко конста­тувало, що суб'єкт більш складний, ніж у розумінні його пред­ставниками класичної філософії. Зокрема він включає не тіль­ки свідомість, тобто те, що усвідомлює. Свідомість — це лише тонка плівка, яка вкриває більш глибокі шари людської су­б'єктивності. По-друге, протиставлення людини (суб'єкта) та світу (об'єкта) виправдане тільки у вузьких межах — для ме­тодологічних потреб класичного природознавства. Насправді людина занурена у світ, є його невід'ємною частиною. Буття людини — складова світового буття. Якщо це так, то опанува­ти і пізнати буття можна лише шляхом глибокого та всебічно­го вивчення людського світу. У прагненні подолати суб'єк­тивно-об'єктивний підхід герменевтика об'єднується з фено­менологією.

Філософія XX—XXI ст.

8.8. Феноменологія

Феноменологія (від "феномен", тобто "явище") — це один з напрямів сучасної філософської думки. Засновником його був німецький філософ Едмунд Гуссерль (1859—1938). Він наро­дився в Проснітце, у Моравії. Вивчав математику в Берліні, а потім — психологію у Відні. Був професором філософії в Ґет-тінґені та Фрейбурзі, Брейсгау, де і жив до кінця свого життя, потерпаючи від переживань та обмежень, пов'язаних з його єв­рейським походженням.

У XIX ст., і навіть раніше, термін "феноменологія" мав різні значення. Більшість учених розглядали феноменологію як описове дослідження, яке має передувати явищу, що вивчаєть­ся. Е. Гуссерль першим визначив феноменологію як нову філо­софію з притаманним їй методом, що становить фундамент науки.

Головна мета феноменології, на думку Е. Гуссерля, — по­будувати наукознавство, науку про науку, і розкрити життє­вий світ, світ повсякденного життя, звичайної думки, як осно­ву всього пізнання. Визначальним мотивом, що стимулює по­шуки, розпочаті засновником феноменології, було знаходжен­ня шляхів і засобів очищення свідомості від нашарувань, які затьмарюють розум. Життя людини у сучасному суспільстві не сприяє чистоті свідомості, тому необхідні спеціальні зусилля і особливі методи її досягнення. З огляду на це Е. Гуссерль за­пропонував побудувати феноменологію як строгу філософську науку, здатну розрубати вузли суперечностей, у яких, на його думку, заплуталася сучасна йому європейська наука. Віддале­ним зразком для нього стала робота Г. Гегеля "Феноменологія духу" (1807), у якій класик німецької філософії розглядав ета­пи дозрівання людської душі від наївно-дитячої свідомості до стадії зрілого духу. Згідно з Г. Гегелем, на шляху сходження до зрілості дух поетапно засвоює нові знання, інформацію тощо, і за рахунок цього все більше розвивається та мужніє.

На думку Е. Гуссерля, становлення свідомості має відбува­тися шляхом, протилежним гегелівському. Необхідно знайти

Тема 8

спосіб позбавлення від плутаної та суперечливої інформації, якою наповнене життя сучасного світу. Завдання феноменоло­гії, доводив Е. Гуссерль, полягає саме у розкритті змісту пред­метів, затемненого численними словами, різноманітними дум­ками та оцінками.

Е. Гуссерль вважав, що розпочинати вивчення світу і науки слід з дослідження свідомості, оскільки реальність осягається людьми лише через свідомість. Він не мав сумніву щодо існу­вання навколишнього світу і називав це "природною установ­кою", яка є безпосередньою впевненістю у тому, що існує об'єктивний світ і що ми здатні описувати хід матеріальних процесів, тобто мати власний досвід. У праці "Логічні дослі­дження" (1900—1901) він писав так: "Поміж світом і відповід­но істинами, що мають власну значущість, нашими пізнаваль­ними актами існує гармонія. Без сумніву, наше пізнання спря­моване саме на світ. Якщо пізнання здійснюється в такий спосіб, то і наш досвід своїми власними засобами досягає тієї самої мети. Але тоді і світ, що постає в такій однозначній фор­мі, має об'єктивну правомочність, він є чимось само собою зро­зумілим"¹.

Е. Гуссерль доводив, що людина у своїй діяльності, як тео­ретичній, так і практичній, "наївна", вона не бачить тих "зміс­тів", які сама вносить в усвідомлені нею предмети. Людина вважає, підкреслював він, що пізнає об'єкти як дещо незалеж­не від свідомості, своєї та інших людей, але насправді це не об'єкти, а "предмети" (те, що перед очима), іншими словами, об'єкти, в які я вношу певні змісти — "олюднені об'єкти", або дані нам у свідомості. Важливо відрізняти "чисту свідомість" і те, що поза нею, тобто власне об'єкти. До виникнення всіх наук та теорій існував яшттєвий світ — наївне повсякденне життя, яке і є джерелом усіх теорій та понять науки. Зосередившись на предметах зовнішнього світу, вважають представники фе­номенології, свідомість неминуче потрапляє у полон ілюзій, для неї стає неможливим неупереджений, тверезий погляд на світ та на самого суб'єкта пізнання. Проте трагедія в тому і по-

¹ Гуссерль 9. Логическиеисслодования / 9. Гуссерль. — СПб., 1909. Т. 1. — С. 101.

Філософія XX—XXI ст.

лягає, що ми цього не розуміємо. Ми думаємо, що досліджуємо первинне буття поза свідомістю, а насправді маємо справу з вторинними утвореннями "життєвого світу" і з них черпаємо поняття науки. Причиною цього є інтенціональність (спрямо­ваність) свідомості, яка визначається її типом, наприклад, сприйняття означає, що щось сприймають, мислення — що про щось думають, почуття ненависті — що щось ненавидять. Головним в інтенціональності постає момент співвідношення свідомості з об'єктом. Ця інтенціональність завжди присутня в акті свідомості незалежно від того, існує об'єкт, чи він видума­ний або абсурдний.

Отже, розглядаючи смисл поняття "інтенціональність", Е. Гуссерль виділяє у свідомості її предметний аспект і називає його поемою. Цей аспект не дорівнює самому предмету, що ві­дображається свідомістю. "Рослина моєї свідомості, — під­креслював Е. Гуссерль, — не рівнозначна самій рослині як предмету навколишнього світу". Сприйняття окремого пред­мета складається із серії сприйняттів, поєднаних у ціле актив­ною синтезуючою діяльністю самої свідомості, яка і забезпечує цілісність сприйняття предмета. Отже, в інтенціональному аналізі, крім предметних аспектів, міститься ще і сам акт сві­домості в тій чи іншій формі, який Е. Гуссерль називає ноези-сом. Єдність ноеми та ноезису визначається синтезуючою ді­яльністю свідомості, завдяки чому цілісність предмета забез­печується цілісністю свідомості.

Е. Гуссерль та його прихильники виділяють у свідомості низку прошарків залежно від інтенціональності. Вона може бути спрямована виключно на предмети зовнішнього світу. Ця спрямованість свідомості утворює її первинний шар. У такому вигляді свідомість є не що інше, як потік вражень. Проте свідо­мість здатна переорієнтовуватися на себе, тоді враження стають об'єктом її уваги, і виникає другий рівень — рівень рефлексії. Інтенціональність свідомості свідчить, що свідомість є феноме­ном (звідси і назва філософського напряму), який може як при­ховувати, так і розкривати людське "Я", що стоїть за ним. Саме тому феноменологія ґрунтується на розрізненні свідомості та її суб'єкта — того, хто цю свідомість спрямовує. Іншими слова-

Тема 8

ми, людське "Я" не зводиться до свідомості в цілому, як це було, наприклад, у філософському вченні Р. Декарта.

Отже, феноменологічна теза щодо нетотожності суб'єкта та його свідомості спрямована на те, щоб усунути можливість об­ману та самообману, коли суб'єкт сприймає свою свідомість за самого себе. Насправді, суб'єкт — власник свідомості, або гли­бинне "Я" свідомості є "інтенціональним полюсом" — центром, де народжуються наміри. Він здійснює управління свідомістю, спрямовуючи її на ті чи інші об'єкти. Саме в такому плані роз­різняються свідомість та її власник. Разом з тим, "Я" поза ме­жами свідомості не є чимось темним і непізнаваним. Для його пізнання непридатні методи, що є загальновизнаними в нау­ках, які базуються на суб'єктно-об'єктному підході. Власне "Я" (як і "Я" іншого) неможливо пізнати на основі ставлення до нього як до зовнішнього об'єкта, адже неможливо винести себе за дужки відносно самого себе. Тут необхідні особливі під­ходи.

На шляху до розуміння "Я", який одночасно відкриває мож­ливості для неупередженого пізнання світу, особливе місце відводиться процедурі, що отримала назву "феноменологічна редукція". Термін "редукція" {букв, "зведення, зменшення") пов'язаний з очищенням свідомості від предметного змісту, пе­реходом від розгляду конкретних предметів до аналізу їх чис­тої сутності. Результатом цієї процедури є умовне винесення всього предметного змісту свідомості "за дужки". Свідомість очищається, стає, за термінологією Е. Гуссерля, чистою свідо­містю. Вона зберігається лише в тих своїх якостях, які прита­манні свідомості всіх людей чи людині як абстрактному пред­ставнику людського роду. Поняття абстрактного представника людського роду Е. Гуссерль, як і І. Кант, називав трансценден­тальним суб'єктом. Процедура редукції саме і полягає в мисле-ному ототожненні себе з трансцендентальним суб'єктом. Інак­ше кажучи, чиста свідомість — це свідомість, яка досягла усві­домлення себе як загального для всіх людей, як загальнолюдсь кої свідомості. її змістом є внутрішні закономірності, принци­пи та механізми свого функціонування.

Розглядаючи свідомість як сукупність сутностей, Е. Гус­серль розуміє її як потік, як непорушну цілісність. Свідомість

Філософія XX—XXI ст.

у нього має вигляд потоку переживань, елементами якого є фе­номени. Ці феномени теж становлять певну цілісність, що має самостійну та складну структуру. Зрозуміти феномен як ціліс­ність можливо лише у випадку осягнення його за допомогою інтуїції. Цього можна досягнути, не описуючи зовні, а "пере­живши", тобто безпосередньо занурившись у потік свідомості. При цьому здійснюється ініціативне, безпосереднє, суто умо­глядне розуміння його сутності. Феноменологічний метод саме і полягає в тому, щоб безпосередньо злитися з потоком свідо­мості.

Досягнувши чистоти свідомості, суб'єкт отримує можли­вість неупередженого погляду на світ і на самого себе. Він опи­няється перед відчиненими дверима "в дім", у якому прихову­ються глибини "Я" суб'єкта, а ззовні відкривається ясний го­ризонт просторів зовнішнього світу.

Отже, феноменологічна редукція — операція попереднього характеру. Вона передує тому, що повинно розкритися потім. Проте значення її не обмежене окремим етапом, окремим епі­зодом. Суб'єкт постійно має її на увазі, перебуваючи в стані протистояння процесу затьмарення свідомості, яким супрово­джується наповнення її предметним змістом. Для того щоб ре­дукція відбулася і була відтворюваною, слід відмовитися від суджень, оскільки вважається, що відмова не лише на їх зов­нішнє винесення, а й для самого себе, "отвережує" та мобілізує суб'єкта. Заборона на судження є важливою складовою редук­ції. Е. Гуссерль називає її терміном "епохе": "...феноменологіч­не епохе... дає мені можливість бути вільним від використання будь-яких суджень, що стосуються просторово-часового існу­вання світу"¹.

Феноменологія не прагне обґрунтовувати тезу про принци­пову непізнаваність людини та світу, за що їй часто докоряли радянські автори. Навпаки, вона спрямована на знаходження нових шляхів пізнання. Ці шляхи виявляються нею через ме­тоди більш витончені, ніж методи, притаманні філософській класиці. Феноменологія є своєрідною переорієнтацією філо-

¹ Гуссерль 9. Логические исследования / 3. Гуссерль. — СПб., 1909. — Т. 1. — С. 101.

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

софського погляду. З позицій, що обґрунтовуються нею, люди можуть пізнавати сутнє тільки завдяки розумінню самого себе, осягнення самої людини. Поглиблення розуміння самого себе досягається через розуміння культури, вивчення її творів. Саме різноманітні твори культури і є тими феноменами, що трактуються феноменологією. З цієї причини змістовний ана­ліз творів мистецтва та літератури, а також усіх інших свід­чень культури є, за феноменологічним підходом, найбільш продуктивним і за своєю суттю єдиним шляхом пізнання. Для того щоб скласти правильне уявлення про якесь питання, не­обхідно подивитися, як це питання ставилося в історії культу­ри, познайомитися з відповідним матеріалом та зуміти описа­ти його.

Феноменолог свідомо утримується від суджень, оскільки прекрасно бачить, що світ і без того наповнений суперечливи­ми оцінками та думками, які сприймаються як малозначущі вже тому, що їх багато. Додання до них нових суджень лише множить суспільний хаос і плутанину в розумі людей. Сучасна ситуація багато в чому подібна до тієї, що була характерною для пізнього періоду Стародавньої Греції — часу занепаду ан­тичної культури. Сумісне існування та боротьба суперечливих теорій і поглядів настільки ускладнили спілкування людей, що розраховувати на розуміння між ними стало майже немож­ливо. Невипадково деякі філософи тієї епохи пропонували вза­галі відмовитися від користування мовою і мовчати, або гавка­ти по-собачому. Ці філософи називали себе кініками. Відомий Діоген-кінік (який, згідно з легендою, жив у бочці) — пред­ставник цього напряму. Феноменологія, звичайно, не йде шля­хом, запропонованим кініками. Проте запозичення Е. Гуссер-лем античного терміна "епохе" є показовим. Згідно з феноме­нологією епохе водночас не рівнозначне вимозі мовчати або приховувати власну думку. Необхідно знайти спосіб вислови­ти її. Для того щоб не замутити свою і чужу свідомість, феноме­нолог прагне не судити, а розповідати, описувати.

Описуючи культуру, що вивчається, слід прагнути точності і повноти, а не оцінки. Феноменологічний опис — це опис, ав­тор якого принципово утримується від оціночних суджень від­носно об'єкта опису. Якщо опис буде точним і повним, охопить

максимальну кількість свідчень, то оцінка з логічною необхід­ністю виникне з опису. Сучасна цивілізована людина не може відкинути, не брати до уваги створене попередніми покоління­ми. Власне судження вона має ґрунтовно аргументувати лише шляхом усвідомлення накопиченого.

Отже, феноменологія здійснила і продовжує робити вели­кий внесок у дослідження сутності, змісту та структури свідо­мості. Це нове начало у філософії, перехід від конструктивізму та ірраціоналізму до можливості рефлексивного дослідження різноманітних видів людського досвіду. їй належить також правильна постановка питання про зв'язок філософії і кон­кретних наук з фундаментальними сферами практичної діяль­ності людини та суспільства. Методи феноменології мають великий вплив на становлення сучасної філософської думки, зокрема на розвиток екзистенціалізму, герменевтики, аналі­тичної філософії тощо.

Такими є найбільш поширені напрями, течії та школи у фі­лософії XX—XXI ст. їх різноманітність і неоднозначність — наслідок складності і суперечливості сучасного природного та соціального буття. Філософський пошук шляхів подальшого розвитку людини і суспільства триває.

8.9. Релігійна філософія

Релігія в сучасній Україні переживає своєрідний ренесанс. У державі відроджуються конфесії, відбудовуються зруйнова­ні і будуються нові храмові та інші культові споруди; в індиві­дуальній і суспільній свідомості людей все глибше утверджу­ється розуміння релігії як феномену загальнолюдської культу­ри та ефективного духовного засобу морального становлення і виховання особистості; право громадян на свободу совісті на­було не тільки конституційного закріплення, а й справжньої реалізації через сформовані механізми.

Разом з тим, релігійне відродження в державі відбувається не без проблем. Усе ще складними залишаються міжконфесій­ні суперечності, які час від часу загострюються. Важко пере-

Тема 8

борюються стереотипи неприйняття релігії, "подвійних стан­дартів" у ставленні до неї, коли її використовують лише як за­сіб для досягнення бажаного результату; все ще мають місце спроби політизації релігії, спекуляції на її канонічних вну­трішніх розбіжностях. Усі ці та інші не менш суттєві обстави­ни зумовлюють зростання інтересу до дослідження релігії, її історії та функціонування в Україні з боку вітчизняних філо­софів, соціологів, політологів, правознавців, представників ін­ших галузей гуманітарного знання. Ці дослідження значно до­повнюють світоглядний і методологічний арсенал релігієзнав­ства, вивчення якого нині стало частиною навчального проце­су у вищій піколі.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. II. Вивчення нового матеріалу
3. II. Вивчення нового матеріалу
4. II. Вивчення нового матеріалу
5. II. Вивчення нового матеріалу.
6. II. Вивчення нового матеріалу.
7. II. Вивчення нового матеріалу.
8. II. Вивчення нового матеріалу.
9. II. Вивчення нового матеріалу.
10. II. Вивчення нового матеріалу.
11. II. Вивчення нового матеріалу.
12. II. Вивчення нового матеріалу.

Переглядів: 557