• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 5 ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ 14 страница

Філософія релігії вивчає сутність релігії, психологічні, гно­сеологічні, соціальні, об'єктивні та суб'єктивні умови її ви­никнення, існування і поширення, її онтологічну, пізнавальну і моральну суть, співвідношення релігійної віри і знання, функції релігії в духовному житті людини і суспільства.

Антична філософія сприймала релігію у цілому наївно-раціоналістично. Згідно з її натуралістичною концепцією, яка виходила від Теагена Регійського (VI ст. до н. є.), боги — це алегорії зовнішніх природних явищ. За іншою концепцією (антропологічною), автором якої вважається Евтемер (V ст. до н. є.), боги — це обожнені стародавні царі та герої. Платон приписував афінському тирану Крітію (460—403 до н. є.) ав­торство політичної концепції релігії, або концепції обману, яка вбачала в релігії знаряддя управління, свідомий винахід стародавніх законотворців, які видумали своєрідних нагляда­чів за справами людей. Від Секста Емпірика (II — початок III ст.) бере свій початок договірна концепція: "релігія — це ре­зультат домовленості правителів і жерців з народом". В антич­ній філософії зародилась і психологічна концепція релігії, яка пояснювала її страхом людей перед природними силами.

У філософії Середньовіччя незалежний від теології підхід до релігії був неможливим. Однак вчення про "двоїсту істину" було першою спробою часткового позбавлення філософії кай­данів теології. Згідно з цим вченням, філософія має справу з природним станом речей, який може бути порушений у резуль­таті божественного втручання, а теологія займається надпри-

Філософія XX—XXI ст.

родними, ірраціональними речами та спирається не на логіку, а на одкровення. Проте навіть такий "обережний" компроміс не міг задовольнити офіційну церкву. Вчення про "дві істини" було засуджено у багатьох церковних постановах, ав 1512р.V Латеранський собор припинив дискусію про теорію двоїстої іс­тини, проголосивши принцип: "Істина істині не заперечує".

Для філософії релігії епохи Відродження, а потім і Нового часу характерними були пантеїзм і деїзм, які певною мірою стали перехідним ступенем до атеїзму.

Пантеїзм — це філософське вчення про тотожність Бога і світу. Виникнувши в стародавньоіндійській (у брахманізмі та індуїзмі), у стародавньокитайській (даосизмі), давньогрецькій (у Фалеса, Анаксімандра, Геракліта) думці, пантеїстичні ідеї в західноєвропейській філософії XVI—XVII ст. перетворилися на основу більшості натурфілософських вчень, які протистоя­ли креаціонізму (релігійному вченню про створення світу Бо­гом з нічого) монотеїстичних релігій. У цих вченнях Бог, який залишається нескінченним незримим абсолютом, все більше поєднується з природою. У філософії Дж. Бруно Бог є псевдо­німом природи. "Бог — це природа, а природа — це Бог," — стверджував відомий нідерландський філософ Б. Спіноза. "Інша субстанція, ніж Бог, не може ні існувати, ні бути зрозу­мілою. Все, що існує в Богові, без Бога не може ні існувати, ні бути зрозумілим"¹.

Деїзм (лат. — бог) як філософський погляд, згідно з яким Бог, створивши світ, не втручається у його закономірний плин, був найбільш поширеним в епоху Просвітництва. Один із яскравих представників деїзму французький філософ, письмен­ник і публіцист Вольтер у праці "Досвід загальної історії про звичаї і дух народів" (1756) відстоював природну релігію без чудес, попів і фанатизму, наближення до якої він знаходив у релігії китайців. Просвітителі в релігії вбачали продукт неві­гластва та обману людей. Концепція "обману" мала великий успіх у просвітителів майже до XIX ст. та увійшла як дещо за­гальновизнане в декрет Конвенту 1793 р. про скасування релі-

¹ Зріпога В. ЕШса / В. Зріпога. — РгаЬа, 1977. — Р. 69.

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

гії у Франції. З другої половини XVIII ст. у французькому Про­світництві виникли дві течії в тлумаченні релігії: одна з них через К. Гельвеція прийшла до матеріалізму й атеїзму П. Голь-баха; інша в особі Ж.-Ж. Руссо проголосила природну релігію виявом не розуму, а почуття. З англійського деїзму походить сенсуалізм Д. Юма, який по-іншому сформулював проблему релігії. Він відхилив релігію розуму і почуття та дав їй антро­пологічне тлумачення. Д. Юм пояснював релігію схильністю людини наділяти зовнішні природні сили людськими власти­востями: релігія виникає з життєвих турбот, страхів і надій, причини яких людина приписує таємничим зовнішнім силам, прагнучи наблизити їх до себе.

По-новому вирішувалось питання про релігію німецькою класичною філософією. І. Кант розмежовував функції віри і розуму, релігії і філософії. Проблему реального існування ре­лігійних об'єктів він не розглядав, а необхідність релігії виво­див із практичного розуму, тобто моральності: релігія, згідно з І. Кантом, необхідна для обґрунтування принципів моралі та норм поведінки людей. Г. Гегель вважав релігію попереднім ступенем пізнання абсолютного духу. У "Лекціях з філософії релігії" він представив окремі релігії необхідними стадіями втілення релігійної ідеї, яка завершується християнством. Л. Фейєрбах джерелом релігії вважав роздвоєння людини, від­чуження від реальної людини її "родової суті". У праці "Сут­ність християнства" він доводив, що не Бог створив людину, а людина створила Бога. Водночас, за Л. Фейєрбахом, релігія — це не просто продукт людської неосвіченості, вона має багато позитивних якостей.

У марксистській філософії релігія визначається як фантас­тичне відображення в головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними у їх повсякденному житті, відображення, у якому земні сили набувають форми неземних. Згідно з цією фі­лософією, релігія — це явище історичне, неминуче породжене умовами життя суспільства на певному ступені його розвитку. Зі зникненням цих умов релігія "відмирає", однак не внаслі­док насильницького запровадження в суспільстві атеїзму, а в результаті подолання сил, що поневолюють людину. Марк­систська філософія прогнозує "відмирання" релігії в досить

віддаленому від нас майбутньому. Щодо філософії сучасної епохи, то вона постійно досліджує як чинники, що послаблю­ють релігію або викликають трансформацію її традиційних форм, так і ті, що живлять її, сприяючи збереженню і навіть зростанню її впливу.

У XXI ст. розвивається багато філософських напрямів, те­чій і шкіл; екзистенціалізм досліджує католицизм та іудаїзм; філософська феноменологія намагається застосувати феноме­нологічний метод Е. Гуссерля до вивчення релігійної свідомос­ті; герменевтика з'ясовує абстрактно-повчальний та ідеально-містичний зміст релігійних текстів; філософська антропологія намагається використовувати релігію з метою створення ба­зисної філософської науки про людину тощо. Досягнення філо­софії релігії очевидні. Вони слугують інтересам пізнавального і діяльного ставлення поколінь людей до дійсності, у тому чис­лі до релігії як феномену духовної культури людини і суспіль­ства.

На відміну від філософії релігії, релігійна філософія са­крально тенденційна. її головні завдання полягають у прими­ренні релігійної віри і знання, релігії і науки, поясненні релігії філософськими теоретичними засобами. З огляду на те, що таке примирення принципово неможливе, релігійна філософія була і залишається насправді мистецтвом тлумачення та пояс­нення положень релігійних книг і текстів. Вона екзегетична, тобто в перекладі з грецької спрямована на тлумачення. Релі­гійні книги і тексти — її початок і кінець.

Релігійний соціальний простір ромаїтий. Різноманітною є і релігійна філософія, яка представлена багатьма напрямами, течіями та школами. Кожна конфесія для захисту загальної значущості віровчення намагається мати свою філософію, яка б давала певні шляхи вирішення онтологічних, гносеологіч­них, космологічних, соціальних та інших проблем. Напри­клад, у буддистській філософії є дві основні течії: хінаянська і махаянська.

Базисним у хінаянській філософії (хінаяна — "мала коліс­ниця", або "вузький шлях" порятунку, чернеча форма буддиз­му) є вчення про дхарми. Дхарми — це непізнаванні вічні й не­змінні елементи всього існуючого. Дхарми можуть знаходити -

Тема 8

ся або в "належному бутті" (у стані абсолютного спокою, "нехвилювання"), або в "неналежному бутті" (у русі, "хвилю­ванні"). Нескінченний у часі і безмежний у просторі потік бут­тя, всі його композиції, "справи і речі" утворюють комбінації дхарм, що "хвилюються". їх "хвилювання" короткочасне і на­віть миттєве, тому кожного разу виникають інші композиції буття. Людина, її існування також є результатом дхарм, "що хвилюються". Супроводжуються усі "хвилювання" людськи­ми стражданнями, звільнитись від яких можна лише шляхом "заспокоєння" дхарм за умови отримання людиною "вищої му­дрості", тобто знання закону усунення страждань і виконання медитації (лат. — розмірковую, роздумую). Після реалізації цих умов людина стає "архатом" (святим). За досягнення нею нірвани вона спочатку перебуває в ній "із залишком", оскільки ще володіє фізичним тілом, а потім, після розпаду тіла, знахо­диться у нірвані "без залишку", в якій його дхарми повністю "заспокоєні". Більш повно положення хінаянської філософії викладені у трактаті найвидатнішого індійського буддистсько-го філософа Васубандху (V ст.) "Абхідхармакош".

Буддистська філософія досягла свого найвищого рівня роз­витку в махаяні (букв. — "велика колісниця", "широкий шлях" порятунку) та її школах. В основі махаянської філосо­фії лежить ідея "Абсолюту". "Абсолют" — це "тіло дхарми", яке нематеріальне, безмежне в часі і просторі, всюди проникає. Якщо в хінаянській філософії Будда — це людина на ім'я Шак'ямуні, то в махаянській він є виявом, еманацією "тіла дхарми". Отже, особистісного Будду замінює безособистісний "Абсолют". Ототожнена тут з "Абсолютом" і нірвана, яка роз­глядається не як "заспокоєння дхарм", припинення земного існування, а як подолання людиною ілюзорності світу матері­альних і духовних феноменів, здобуття нею незалежності від "справ і речей" як джерела страждань. Мешкаючи в реально­му, земному світі, людина, за цією філософією, завжди пере­буває в нірвані, хоч і не усвідомлює цього, а нірвана розумієть­ся нею як деякий стан психіки буддиста.

Суперечність і міфологічність є характерними особливостя­ми і християнської філософії, представленої трьома основними напрямами: православ'ям, католицизмом і протестантизмом.

Філософія XX—XXI ст.

Православна філософія зародилась у Візантії. її перші представники Іоанн Дамаскін (675—753), патріарх Фотій (прибл. 820—891) та багато інших на підставі Арістотелівської логіки зробили спробу обґрунтувати істинність і неминучу цін­ність християнського віровчення. В Україні та Росії тривалий час центрами формування і поширення цієї філософії були Києво-Могилянська і Московська слов'яно-греко-латинська духовні академії. На початку XIX ст. сформувалась течія, яка отримала назву академічної філософії. її загальні принципи були розроблені професорами кафедр філософії, у тому числі Київської духовної академії, П.Д. Юркевичем (1827—1874) і С.С. Гогоцьким (1813—1889). Завданням філософії вони вва­жали вивчення особливостей релігійного світогляду. Ця філо­софія визнавала його істинним тільки в тому разі, якщо він спирався не на емпіричне, а на наддосвіднє раціональне знан­ня про Бога. Згідно з цією філософією, єдність світу — поза сві­том, в "Абсолютній" сутності, тобто в Богові; людина — вінець Господнього творіння, його безсмертна душа — образ і подоба Бога, що є доказом реальності Бога, оскільки без нього без­смертя душі неможливе.

Ще одна течія в православній філософії під назвою "Мета­фізика всеєдності" пов'язана з іменами таких видатних росій­ських і вітчизняних філософів: В.С. Соловйов (1853—1900), П.О. Флоренський (1882—1937), С.Л. Франк (1877—1950), Л.П. Карсавін(1888—1952).

Всеєдність усього — це одна з центральних категорій де­яких філософських систем, яка виражає досконалу єдність множини об'єктів, котрій притаманні повне взаємопроникнен­ня і водночас взаємоподільність усіх її елементів. У філософії В.С. Соловйова єдність всього — це єдність Творця і творіння. В онтологічному аспекті вона виступає як Бог у трьох іпоста­сях: у гносеологічному — як нерозривний взаємозв'язок емпі­ричного (наукового), раціонального (філософського) і містич­ного (споглядально-релігійного) знання; в аксіологічному — як єдність істини, добра і краси; в соціальному — як єдність всесвітньої церкви і монархічної держави, злиття яких, на думку філософа, має привести до вільної теократії.

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

Православний священик, богослов, вчений і філософ П.О. Флоренський спирався на принцип божественної любові. Без цього принципу може настати тільки психічний і мораль­ний розлад особистості, який він називав другою смертю — від­окремленням дуіпі від духу, на відміну від природної смерті, яка відокремлює душу від тіла; поза любов'ю до Бога людина втрачає власні субстанційні основи, втрачає свої творчі здіб­ності, опиняється поза ідеєю життя.

Православна філософія час від часу оновлюється, пристосо­вується до зміни обставин життя. Відомими представниками релігійно-філософського відновлення були Л.І. Шестов (1866—1938), П.О. Лоський (1870—1965), М.О. Бердяєв (1874—1948), С.М. Булгаков (1871—1944), Д.С. Мережков-ський (1865—1941), В.В. Розанов (1865—1919), Д.В. Філосо-фов (1875—1929), Н.М. Мінський (1855—1937).

М.О. Бердяєв свою позицію виклав у працях "Філософія волі", "Досвід есхатологічної метафізики", "Самопізнання" та деяких інших. В їх основі лежить поняття універсального, аб­солютного буття, яке є трансцендентним, не має просторових і часових визначень, не підпорядковане закону необхідності. Гріхопадіння призвело до створення вторинного буття — тим­часового, народжуваного і вмираючого, просторового і відчу­женого, предметного. Первинне буття пізнається шляхом міс­тичної інтуїції, вторинне — шляхом об'єктивації. Безперспек­тивно, надумкуМ. Бердяєва, змінювати суспільні умови життя всупереч божественній творчості. Братерство людей можливе лише у Христі і через Христа, а колективізм реальний тільки в соборних зборах церкви, оскільки коріння людських бід закла­дено в гріховній природі людини і світу.

Отже, апологетична функція релігійної православної філо­софії очевидна. Ця функція знаходиться в центрі і релігійної католицької філософи, представленої нині неотомізмом, нео-августинізмом, тейярдизмом та іншими релігійно-філософ-ськими течіями у християнстві.

Неотомізм (лат. — новий і томізм) — це офіційна філо­софсько-теологічна доктрина католицької церкви, в основі якої лежить вчення систематизатора середньовічної схоласти­ки Фоми Аквінського. Серед філософів-неотомістів найбільш

відомі Ж. Марітен (1882—1973), Е. Жільсон (1884—1978), Г. Марсель (1889—1973), М. Бубер (1868—1965), /. Варт (1886—1968), П. Тілліх (1886—1965), Р. Нібур (1892—1971). Неотомізм функціонує з 70-х років XIX ст. Його завдання визначається заповіданою Ф. Аквінським методологічно-ці­льовою установкою: примирити догматичні основи християн­ської віри з вимогами мислячого розуму, з раціонально-ло­гічною силою знання, і таким чином захистити християнське віровчення від зростаючого авторитету науки та освіти. Згідно з неотомізмом, релігійна віра без розуму перетворюється на сліпе поклоніння божествам і забобони, а розум без віри — на зарозумілість думки про себе. Проте навіть такий своєрідний погляд на гармонію віри і розуму ця філософія тільки проголо­шує, а насправді реалізує варіант підкорення розуму вірі. У неотомізмі безумовні і абсолютні тільки "істини" віри. Вони недоступні раціональному пізнанню, недоказові, надрозумові, відкриваються людині лише в акті релігійного переживання; натомість розум теоретично оберігає чистоту віри, захищає її від невіри та помилок логічними аргументами. Лише віра, згідно з неотомізмом, відповідає на питання про самосущу при­роду Бога, а обмежений у своїх можливостях розум пізнає Бога опосередковано, методом "вичерпання", заперечення у приро­ді всього того, що не є Богом. Душа в неотомізмі — це також продукт Господнього творіння. Кожну душу Бог створює інди­відуально, наділяє її волею вибору і вміщує в тіло нібито для випробовування: доля людини залежить від неї самої, від того, як вона поведеться зі своєю волею — використає її для служін­ня Богу чи впаде в боговідступництво. Природну і соціальну детермінацію історичного процесу неотомісти відкидають, іс­торичні події проголошують непередбачуваними, науку про суспільство, здатну прогнозувати майбутнє, не визнають. Істо­рія для них є таїнством і промислом Божим, а людське суспіль­ство — "містом Божим", земною подобою якого є католицька церква.

У середині XX ст. неотомісти зрозуміли необхідність модер­нізації своїх теоретико-догматичних засад. З одного боку, вони намагаються асимілювати деякі наукові ідеї і відкриття, по­ставити досягнення науки на службу релігії і таким чином

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

укріпити "союз віри і розуму", з іншого — прагнуть антрополо-гізувати свою доктрину. Останнього десятиліття неотомізм значно активізувався у напрямі утвердження добрих начал людського існування і миру між народами. Йому належать де­які ініціативи з питань ядерного роззброєння, співпраці людей різних переконань на основі загальнолюдських цінностей. У теоретичному аспекті очевидна орієнтація неотомізму на син­тез своїх принципів з положеннями екзистенціалізму, феноме­нології, філософської антропології.

Неоавгустипізм — це течія у сучасній католицькій філосо­фії, яка розвиває філософську традицію середньовічного хрис­тиянського теолога і філософа Аврелія Августипа (354—430). Вона представлена такими численними школами, як "філосо­фія дії" М. Блонделя (1861 —1949), "персоналізм" Ж. Лакруа (1900—1986), "філософія духу" Л. Лавеля (1883—1951), "ак-тивізм" І. Гессена та ін. Усіх їх об'єднує прихильність до вчен­ня про безпосередні стосунки між Богом і людиною, зосере­дження уваги на проблемах окремої особи, абсолютизація емоційно-інтуїтивних засобів пізнання реальності. З позиції "філософії дії", поєднання розуму, пізнавальні можливості якого вона обмежує світом явищ, і релігійного одкровення, яке ніби спрямоване на надприродний світ, розкриває людині сут­ність її життя і вищі релігійні цінності. Головними з цих цін­ностей, за вченням М. Блонделя, є дії. Бути означає діяти, тоб­то вступати у контакт із зовнішнім світом, перетворювати його, створювати матеріальну і духовну культуру. При цьому кожна дія у нього визначається трансцендентною силою або боже­ственним одкровенням, розуміння якого настає лише тоді, коли людина приходить до усвідомлення залежності духовно­го світу і взаємовідносин з іншими людьми від власного став­лення до Бога.

Поширеним у неоавгустинізмі є персоналізм (лат. — осо­бистість), що визнає особистість первинною творчою реальніс­тю і вищою духовною цінністю, а весь світ вважає виявом утво­рюючої активності верховної особистості Бога. Сутність осо­бистості персоналізм вбачає також у безмежному і єдиному началі — Богові. Згідно з цією філософією, особистість може утвердитися в житті тільки шляхом вільного волевиявлення,

завдяки волі, яка долає і скороминучість життя людини, і со­ціальні обмеження. Питання про закономірності соціального розвитку неможливо розв'язати за допомогою раціонального пізнання: рішення завжди належить особистості, припускає спрямованість її волі, вибір, моральну оцінку; внутрішнє само­вдосконалення — головний спосіб самоутвердження людини.

Отже, персоналізм є спробою конкретизувати християнський ідеал особистості в умовах сучасного суспільства. Аналогічна проблематика розробляється також феноменологією, екзистен­ціалізмом, філософською антропологією, герменевтикою.

Тейярдизм — це течія в католицькій філософії, започатко­вана французьким філософом, вченим (геолог, палеонтолог, археолог, антрополог), теологом П. Тейяром де Шарденом (1881 —1955). Своє життєве покликання він вбачав у суттєво­му відновленні християнського віровчення згідно з досягнен­нями сучасної науки. Тейяр де Шарден відкидав старозавітний міф про створення Богом першолюдини, заперечував наро­дження Ісуса дівою Марією, вважав еволюціонізм централь­ним методологічним принципом мислення. Він розмежовував три послідовні, але якісно різноманітні стадії еволюції неорга­нічного та органічного світу: переджиття (літосфера), життя (біосфера) і феномен людини (ноосфера). Людина для нього — найбільш удосконалений результат тривалої еволюції органіч­ного світу, який у свою чергу розвинувся на основі еволюції неорганічного світу. Людина — це не завершення еволюції, а ключ до розгадки шляхів удосконалення світу. Еволюціонізм цього філософа теологічний. Рушійною силою еволюції висту­пає цілеспрямована свідомість до Бога ("точки Омега" — Хрис-та). Христос — осередок любові. Людство не сформувалося б, доводив він, якби не було земної любові людей. Любов знімає політичні, національні, мовні та інші перепони на шляху до їх об'єднання. Як результат виникають єдині загальнолюдські цінності — культура, техніка, релігія, мораль тощо. Отже, фі­лософія Тейяра де Шардена перетворилася на вчення про долі світу і людини.

За ідеї, відмінні від традиційних релігійних установок, Те­йяр де Шарден був позбавлений права викладання та публіка­ції своїх творів, був вигнаний церковниками із Франції. Понад

Тема і!

Філософія XX—XXI ст.

20 років він прожив у Китаї, а потім у США. Його вчення по ширилося серед інтелігенції Франції і багатьох інших країн. Тейярдизм став найвпливовішою теологією, яка сьогодні про­тистоїть неотомізму.

Протистоїть неотомізму і сучасна протестантська філосо фія, що виникла в період Реформації (XVI ст.), коли один із основоположників протестантської церкви Мартін Лютер (1483—1546) проголосив вчення "Про виправдання вірою". У ньому людський розум виносився за межі релігійної віри, а фі­лософія втрачала навіть своє схоластичне призначення бути "прислугою теології": розум, за М. Лютером, може тільки під­готувати віру, але відкривають людині Бога тільки віра і Бі­блія. Отже, протестантська філософія з самого початку ствер­джує релігійну віру як особистий зв'язок людини з Богом. В історії філософії і теології вона відома як протестантська орто­доксальність М. Лютера і М. Кальвіна (1500—1564), як лібе­ральна теологія /. Землера (1725—1791), діалектична теологія К. Варта (1886—1968), секулярна теологія Д. Бонхьоффера (1906—1945), деконструктивна теологія Д. Зьолле (нар. у 1920), есхатологічна теологія Є. Блоха (1885 — 1977), фунда-менталізм, контекстуальна теологія тощо. Якщо І. Землер до­водив історичну недостовірність біблійних повідомлень, ви­знавав за ними лише наставницько-моральний зміст, запере­чував богодуховність Біблії, раціоналістично тлумачив біблійні дива, то фундаменталісти проголошували незмінність релігій­ної догматики, вимагали буквального прийняття чудес і про­роцтв, що містяться у "священних" книгах, надавали перевагу сліпій вірі перед висновками розуму. Засновник діалектичної теології К. Варт намагався відновити богослов'я за допомогою екзистенціальної філософії. За його уявленням, абсолютні су­перечності між людиною і Богом може подолати тільки Бог, повідомляючи людині про себе завдяки словам проповідей Христа і біблійних текстів.

Ще далі шляхом екзистенціалізму пішов німецько-аме­риканський теолог і філософ П. Тілліх. У праці "Систематична теологія" він закликав відновити втрачений синтез християн­ства з удосконаленою свідомістю і культурою, доводив, що Бога потрібно шукати не в "потойбічному" світі, а в глибині

буття світу і людини. П. Тілліх стверджував, що людина від­чужена від Бога, від світу, від самої себе, і метою історії є подо­лання цього відчуження, зробити це повинен Ісус Христос — не Бог, що став людиною, а людина, якою вона повинна бути.

Отже, сучасна християнська філософія продовжує викону­вати свою апологетичну функцію. Вона перестала бути "при­слугою богослов'я", однак залишається догматичною, консер­вативною, традиціоналістичною. Модернізується вона вкрай повільно, головним чином у напрямі пристосування до даних науки і філософії, а також шляхом зближення позицій її різно­манітних течій і шкіл.

Щодо мусульманської філософії, то з кінця XIX ст. весь час зростає інтерес до середньовічного спадку арабської філо­софської думки, її інтерпретація є нині предметом ідейної по­леміки і гострих дискусій. Мислителі традиціоналістської спрямованості закликають до відродження "справжнього" іс­ламу часів його засновника Мухаммеда. Вони підкреслюють незмінність традицій минулого, наголошують на суперечності думок релігійних авторитетів, не визнають тих вчень середньо­вічних арабо-мусульманських філософів, які орієнтувались на античні моделі філософствування, вважаючи їх чужими ісла­му. Опоненти традиціоналістів, навпаки, вбачають у релігій­ному і філософському спадку минулого позитивний чинник еволюції суспільної думки і світогляду людей. У ньому вони особливо відзначають оцінку розуму як вищої інстанції у ви­рішенні світоглядних проблем, утвердженні свободи людської волі, розглядають його як заклик до усвідомленої діяльності.

З середини XX ст. у мусульманській філософії активізува­лась її панісламістська (грец. — усі й іслам) течія, засновником якої вважається афганський мислитель Джемаль-ад-Дін аль Афгані (1830—1897). Йому належить головна ідея панісламіз­му про "єдність" мусульман усього світу і необхідність їх об'єднання в єдиній мусульманській державі під керівництвом халіфа. Ця ідея надала нові імпульси інтегративній функції іс­ламу. Водночас лозунги панісламізму були взяті на озброєння силами крайньої реакції деяких мусульманських країн і гро­мад для прикриття політичної експансії проти так званих не­вірних. Нерідко вони використовуються і з метою консервації

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

віровчення і культу ісламу, спонуки до закликів про обмежен­ня прав жінок, орієнтації на жорсткі норми шаріату, повного контролю духовного життя народів, аж до джихаду — війни за віру, нібито продиктовану Кораном.

Для релігійної філософії XX—XXI ст. характерні також різ­номанітні надконфесійні синкретичні течії і школи, тобто ті, які формуються під час змішування різноманітних віровчень і культів у процесі взаємовпливу релігій у їх історичному розви­тку. Основою цих течій і шкіл є філософський комплекс окуль­тизму (лат. — таємничий) — містико-філософського вчення про існування прихованої за матеріальними процесами і яви­щами вищої реальності, надприродних сил, які персоніфіку­ються під впливом магії, кабалістики, астрології, алхімії, фре­нології, мантики тощо і можуть бути підкорені людиною. Еле­менти окультної філософії знайдені в єгипетській, індійській, китайській передфілософії, зороастризмі, у піфагорійців, у фі­лософії Платона, а потім в Агріппи Неттесгеймського (1486—1535), Ф. Парацельса (1403—1541), Я. Бьоме (1573— 1624), П.К. Сен-Мартена (1743—1803), Е. Сведенборга (1688—1772) і багатьох інших. У XX ст. найвідомішими течія­ми цієї філософії були теософія і антропософія.

Теософія (грец. — бог і мудрість: божественна мудрість) — це релігійно-філософське вчення про можливість безпосеред­нього осягнення Бога за допомогою містичної інтуїції та одкро­вення, доступних певному колу посвячених осіб. Його теоре­тичною основою є пантеїстичне уявлення про єдиний, безособовий, всеохопний абсолют, про божественну сутність усіх речей. Його практична складова виражається у містичних прозріннях і магії. Теософи визнають можливість безпосеред­ніх контактів з надприродними, "потойбічними" силами, пере­втілення душі, проповідують ідеї загальнолюдського братер­ства, терпимості до всіх релігій, ставлять мету розвивати над­чуттєві сили людини.

Виникнення теософії як особливої філософської системи пов'язане з діяльністю російської письменниці О.П. Блават-ської (1831 —1891) та її послідовників. У 1875 р. вона і амери­канський полковник Г. Олкотт заснували в Нью-Йорку теософ­ське товариство, вплив якого поширився на багато країн Євро-

пи і Америки. У 1879 р. центр товариства був перенесений в Індію (з 1882 р. — у передмістя Мадраса). Члени товариства намагалися об'єднати різноманітні віросповідання шляхом розкриття ототожнення всіх релігійних символів і створити на цій основі універсальну релігію, не пов'язану з будь-якою до­гматикою. Згідно з теософією, кінцевим завданням життя лю­дини є досягнення окультного "знання" і надприродних зді­бностей. На початку XX ст. керівники товариства проголосили новим "рятівником" людства Крішнамурті (1895—1986) — індійського мислителя і поета. У 1909 р. ще хлопчиком він вразив членів теософського товариства, в якому служив його батько, умінням впадати в екстаз, був вихований під наглядом президента (на той час) товариства А. Безанта і визнаний тео­софами месією. Проте у 1929 р. Крішнамурті відмовився від будь-якої участі в організованій релігійній діяльності. У тео­софському товаристві відбувся розкол, і з теософії виокреми­лась антропософія.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. II. Вивчення нового матеріалу
3. II. Вивчення нового матеріалу
4. II. Вивчення нового матеріалу
5. II. Вивчення нового матеріалу.
6. II. Вивчення нового матеріалу.
7. II. Вивчення нового матеріалу.
8. II. Вивчення нового матеріалу.
9. II. Вивчення нового матеріалу.
10. II. Вивчення нового матеріалу.
11. II. Вивчення нового матеріалу.
12. II. Вивчення нового матеріалу.

Переглядів: 474