• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 5 ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ 15 страница

Антропософія (грец. — людина і мудрість) — це окультно-філософське вчення про людину як носія прихованих зовніш­ніх сил і здібностей, спрямоване на розвиток органів надчуттє­вого сприйняття, мислення, відчуття і волі з метою пізнання "потойбічних" світів і перетворення духовної і фізичної при­роди людини. Засновником вважається німецький філософ Р. Штейнер (1861 —1925), який у 1913 р. створив антропософ-ське товариство, а у 1922 р., разом з протестантським теологом Ф. Риттельмайєром, заснував антропософську громаду хрис­тиян, що поширилась у Німеччині, а після Другої світової ві­йни — у Скандинавських країнах, Австрії, Великій Британії, Нідерландах, Франції, СІЛА. У наш час міжнародний центр антропософії знаходиться у Швейцарії (у м. Дорнах); він за­ймається активною пропагандою антропософських ідей, ви­вченням і поширенням праць Р. Штейнера.

Якщо теософія визнавала право на володіння надприродним "знанням" тільки за окремими особами, то антропософія під­креслює його принципову загальнодоступність. Згідно з Р. ПІтейнером, за допомогою особливого вчення і виховання, яке включає, зокрема, вивчення медитації, музики, евритмії (розроблене Р. Штейнером і його послідовниками мистецтво ті-

Тема 8

лесних рухів, що супроводжують мову або музику) та ін., кож­на людина здатна пробудити дрімаючі в ній духовні сили пі­знання і досягти вищого стану свідомості. При цьому людина повинна розвивати не тільки вищі, а й звичайні свої здібності (мислення, відчуття, волю). Найбільш удосконаленим інстру­ментом такого розвитку антропософія визнає метод медитації — психічної вправи, яка дає можливість людині досягнути ро­зумової зосередженості, психологічного розслаблення, відчу­женості від зовнішніх об'єктів і т. ін.

Традицію синтезу філософії, науки, релігії, культур Сходу і Заходу, розпочату теософією, продовжує Агні Йога, або Жива Етика, — філософсько-етичне вчення, спрямоване на розкрит­тя вищої психічної здатності людини з метою її внутрішнього перетворення і оволодіння космічною енергією — Агні, стиму­лювання еволюції людини і людства до все вищих форм кос­мічного буття за допомогою особливих правил життя і діяль­ності. Серію книг Живої Етики створила О.І. Реріх (Шапошні-ка) (1879—1955) — дружина і соратниця відомого російського художника М.К. Реріха (1874—1947).

Згідно з Агні Йогою, людина — це результат еволюції люд­ських втілень упродовж мільйонів років, тому вона концентрує в собі потужну енергію, здатну впливати на процеси планетар­ного і космічного масштабу. Людина існує за законом карми. Карма — це багатогранний процес перехрещення ліній рас, племен, особистостей (давніх і сучасних). Людина вміщує в глибинах свого духу велику інформацію, не розуміючи цього. Вона — "спляча мудрість", розбудити яку можна завдяки са­мовдосконаленню і сходженню до все вищих форм буття і сві­домості. Для цього потрібно відмовитись від поганих звичок і позбутись негативних якостей (злоби, сумнівів, недовіри, не­терплячості, ліні, почуття власності), стверджувати в земному житті загальнолюдські цінності як магістральний шлях схо­дження людини ступенями космічної ієрархії.

Надконфесіональні синкретичні течії та школи у релігійній філософії вивчені недостатньо, однак у вчених і філософів вони викликають живий інтерес. У XXI ст. вони не сходять зі сцени духовного життя. Найбільшого поширення вони набувають у переломні етапи розвитку історичного процесу. Наш час не є

Філософія XX—XXI ст.

винятком із цього загального правила. Виникають нові секти і релігійні громади, з'являються містичні утопії, створюються і швидко розпадаються поселення і комуни людей, які намага­ються йти до колективного містичного досвіду. Такого роду ір­раціоналізм крайньої форми утворює один із полюсів сучасної духовності особистості і суспільства.

Отже, релігійна думка та філософія, що пов'язана з нею, за своєю сутністю належать до традиціоналістського, догматич­ного типу свідомості. Однак це не означає, що в ній не можуть формуватись і функціонувати філософські вчення значного і тривалого впливу на загальнолюдську культуру. Багато філо­софів православ'я, католицизму, протестантизму, ісламу, ін­ших віросповідань зарекомендували себе знавцями історії фі­лософії, талановитими авторами. їх зусиллями у релігійній думці XX ст. здійснено антропологічний поворот, коли голов­ною проблемою філософствування стала людина. При цьому передумова і кінцева мета релігійної філософії, якими є понят­тя Бога та центральні догми, принципи релігійної свідомості,

зберігаються.

XX ст., всупереч очікуванням і припущенням, не стало сто­літтям атеїзму ні на Заході, ні на Сході. Навпаки, кінець сто­ліття ознаменувався активізацією церкви і релігій, наростан­ням релігійності великих груп населення внаслідок того, що офіційна і тим більше неофіційна релігійні філософії, зберіга­ючи вихідні догми і принципи, водночас виявили здатність до відновлення та модернізації.

8.10. Філософська тенденція в постмодернізмі

У середині XX ст. у філософському типологічному плюра­лізмі сформувалася стійка і впливова позиція протиставлення класичних і некласичних його напрямів, течій і шкіл. Класич­ними були визнані неокантіантство, неогегелянство, неопози­тивізм, неотомізм, структуралізм, аналітична філософія, марк­систська філософія й усі інші філософські спадкоємці того ду­ховного повороту, початок якому поклали ренесансний гума-

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

нізм і німецька філософська класика. Не всі вони однаковою мірою вписуються в таку загальну філософську картину, однак їхній конгломерат, нерідко навіть суперечливий, не позбавле­ний раціоналістичної і наукової спільності. Всі вони стверджу­ють культ людського розуму як ідейної основи і стимулу пере­будови суспільства на ідеалах Свободи, Рівності і Братерства, виступають за вдосконалення розуму та його індивідуальній і неіндивідуальній іпостасях через прогрес науки. Знання і ра­ціональне пізнання оголошуються головною силою у вирішен­ні всіх проблем людини і людства; філософським покликанням вважаються роздуми про буття світу, людини і суспільства, про метди пізнання, загальні принципи і норми моральності, про людину як таку, про її сутність, про шляхи і способи ство­рення загальнолюдської ціннісної системи практики, науки і культури.

До некласичного філософствування нині зараховують "фі­лософію життя", екзистенціалізм, персоналізм, постмодернізм та інші сучасні ілософські напрями, течії і школи ірраціона-лістичного спрямування. У сфері їх інтересів — несвідоме і надсвідоме; людські інстинкти, емоції і воля; обґрунтування обмеженості раціонального пізнання, протиставлення йому ін­туїції. Соціальною базою виникнення, формування, розвитку і функціонування такого роду філософствування є крах ілюзій сучасного суспільства, нездатність його економічної і політич­ної системи задовольняти постійно зростаючі потреби й інте­реси людей, перебороти відчуження праці, реалізувати свої гасла свободи і рівності громадян. Замість суспільства високо­го рівня масового споживання було створено суспільство ви­живання. Всі його привабливі обіцянки виявилися утопіями. Ейфорії з приводу безмежних можливостей сучасного суспіль­ства щодо створення гідних для людей умов життя більїне не­має. Гносеологічними і методологічними відповідями на такі виклики стала некласична філософія. Однак перебороти їх вона пропонує шляхом не докорінної зміни економічних, по­літичних і правових парадигм, а шляхом пошуку та реалізації альтернатив раціональності, недоступного розуму і розумінню в межах логічного мислення. Показовим тут є найпопіирені-

ший і найбільш популярний сьогодні філософський постмо­дернізм (англ. — буквально те, що після модерну).

Питання про сутність і час виникнення постмодернізму до­тепер залишається дискусійним. Безперечно лише те, що він виник як художнє явище в середині 50-х років XX ст. у США в архітектурі, скульптурі, живописі, а потім стрімко поширився в літературі та музиці. Для його художньої практики харак­терні такі стильові особливості: свідома орієнтація на еклек­тичність, мозаїчність, іронічність, ігровий стиль, пародійне переосмислення традицій, неприйняття поділу мистецтва на елітарне і масове, подолання межі між мистецтвом і повсяк­денним життям.

Теоретико-методологічною основою постмодернізму став французький поструктуралізм з його націленістю на осмислен­ня всього неструктурного у структурі; на виявлення апорій і парадоксів, що виникають за спроби об'єктивного пізнання людини і суспільства за допомогою мовних структур; на побу­дову нових моделей змістоутворення; на створення нової прак­тики відкритого читання, подолання герменевтичних і аналі­тичних моделей тлумачення. З таким особливим комплексом ідей і уявлень світоглядного характеру постмодернізм став ши­рокою ідейною течією нашого часу і здійснити експансію в усі галузі соціально-гуманітарного знання і громадського життя, претендуючи спочатку на статус загальної теорії сучасного мистецтва, а потім особливої ментальності, на завершене ви­раження "духу часу". У літературі використання постструкту-ралістських підходів у постмодернізмі спричинило феномен деконструктивізму — уявлення про перетворення в сучасному пізнавальному полі мови на самостійну силу, що загрожує єд­ності людини, і про культуру, як суму текстів будь-якого її фе­номену. Як наслідок, до 80-х років XX ст. у духовній культурі суспільства оформився ідейний комплекс, що поєднує постмо­дернізм, постструктуралізм і деконструктивізм та тлумачить як найбільш адекватне духу часу відображення інтелектуаль­ного й емоційного сприйняття епохи.

Поширення постмодернізму зумовило також його експан­сію в галузь філософського знання. Поштовхом була публіка­ція книги Римського клубу "Межі зростання" (1972), у якій

Тема 8

містився висновок про неминучу глобальну екологічну ката­строфу у світі, якщо людство не відмовиться від нинішнього економічного і науково-технічного зростання. Під впливом цього висновку французький філософ Жан-Франсуа Ліотар (нар. у 1924)у книзі "Стан постмодернізму" (1979) вперше у загальному вигляді розкрив характерні філософські ознаки постмодернізму. Його теоретиками також стали такі французь­кі філософи: Жак Дерріда (нар. у 1930), Жиль Делез (1925— 1995), Мішель Фуко (1926—-1984), Фелікс Гваттарі (1930— 1992), Жан Бодрійяр (нар.у 1929), Ролан Варт (1915—1980)таін.

Мода на постмодернізм у сучасному світі зумовлена суспіль­ною незадоволеністю станом справ у багатьох сферах культу­ри, особливо в мистецтві і самій філософії. З моменту виник­нення постмодернізм розглядається як феномен мистецтва фі­лософії у Франції, а з 70-х рр. XX ст. — як факт європейської культури. У межах постмодернізму поняттям "модерн" позна­чається мислення про еволюційні процеси в науці, філософії, релігії, початок яких у Європі датується XVII ст. У вузькому значенні "модернізм" — художня і літературна течія в куль­турі кінця XIX — початку XX ст., в основі якої лежить ідея множинності форм раціональності в мистецтві взагалі і мисте­цтві філософії зокрема.

Сама ідея множинності, плюралізму раціональності відо­бражає багатозначність дійсності. Однак у мисленні вона за­своюється значно складніше, ніж ідея однозначності, вивіре-ності, жорсткої детермінованості. Очевидно, ця обставина ста­ла однією з причин полегшеного тлумачення ідеї множинності переважно як всеохошюсті, еклектики, тотального експери­менту без обмежень і будь-якої функціональності, як чергової кризи мистецтва — від музики до кінематографа, літератури, філософії, культури в цілому.

Постмодернізм виник як альтернатив такого роду нега­тивного тлумачення дійсності, що не вписувалася в концепції ні філософської класики, ні філософського модерну, які пре­тендували на універсальність. Плюралізм як реальність і як нова модель сприйняття культури і суспільства в цілому не міг бути аргументований відтворенням базових вихідних ідей фі-

Філософія XX—XXI ст.

лософської традиції, що починається від Платона, Г. Гегеля, К. Маркса. З цієї причини виникла настійна потреба в новій раціональності. Однак замість її розробки постмодернізм залу­чив до філософії ірраціоналізм переважно у вигляді семантич­ної теорії та інтуїтивістської методології. Це спричинило звіль­нення власної думки від будь-яких обмежень епохи, призвело до деконструювання таких складових компонентів світогляду, як "Бог", "Я", "Мета", "Зміст", "Реальний світ", "Істина", "Аб­солютна істина" та ін. Водночас філософський постмодернізм реконструює, іноді абсолютизуючи до абсурду, такі наріжні положення класичної філософії, як вчення про відносну істину (заміняючи таким чином гносеологічний детермінізм реляти­візмом); потребує посилення антидогматизму; наголошує на відмові від жорстокого доктринерського монополізму; запере­чує пошук штучних протилежностей (що взагалі розглядають­ся тільки як символічні); наполягає на відмові від подвійного розгляду явищ світу, тобто пропонує відмовитися від бінарних опозицій типу "раціональне — ірраціональне", "скінченне — нескінченне", "старе — нове", "дух — матерія", "матеріалізм — ідеалізм" та ін.; рекомендує перехід з позицій класичного антропоцентристського гуманізму на позиції гуманізму уні­версального, екологічний вимір якого охоплює у нього вселюдство, природу, космос, Всесвіт (постмодернізм широко ви­користовує метафори; метафорична свідомість для його пред­ставників є нормою); стверджує ірраціоналістичний статус мислення.

Отже, постмодернізм відмовляється від логіцизму, від абсо­лютної істини, релятивізує теорію, переходить, по суті, на по­зиції агностицизму. Для його прибічників знання не просто стають кумулятивними, а все більше базуються на незнанні, що набуває поширеного характеру. Оволодіваючи світом, ми, на їхню думку, розширюємо горизонти знань про нього, однак при цьому зібльшується і наше незнання про світ. На підставі зазначеного вище постмодерністи роблять висновок про не­можливість існування в змісті знань елементів абсолютної іс­тини або результатів діалектики абсолютного і відносного знання. Думки і знання в постмодернізмі — це ідеологізовані тотальності тектсів і лінгвістичних конструкцій.

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

Згідно з постмодернізмом, народжуючись людина освоює світ не сама і не безпосередньо, не діяльністю, а за допомогою мови, текстів, слів, що дісталися у спадок. Мислення, яке не навчилося мислити самостійно, користуючись словом, текста­ми, обмежує спектр значень трансльованими змістами, тому людина, ідучи на поводі засобів масової комунікації, створює для себе світ, у якому замість справжніх почуттів і думок їй пропонують підмінні утворення, в результаті чого вона живе у фантомному світі псевдодумок, псевдопочуттів і псевдоподій. Так виникає "сіра" більшість, яка сліпо вірить в одну спеціаль­но трансльовану для неї істину. Теоретики постмодернізму під­креслюють, що завдання полягає в тому, щоб прорватися у за-дзеркалля мови, а точніше текстів, з метою осягнення прихо­ваного простору ризоми.

Ризома (від фр. — кореневище) — це поняття у постмодер­нізмі, що фіксує принципово позаструктурний і нелінійний спосіб організації цілісності і зберігає можливість власної рух­ливості й відповідно реалізації її внутрішнього творчого потен­ціалу самоконфігурування. У філософію це поняття було за­проваджене Ж. Делезом і Ф. Гваттарі в однойменній спільній праці.

У метафоричній постмодерністській свідомості ризома сприймається як кореневище, корінні або стриженві системи (корінь), з одного боку, і мочкуваті або брунькоподібні системи (корінці), що радикально відрізняються від кореня або цибу­лини — символу потенційної нескінченності, яка містить при­ховане стебло, з іншого боку. Вона є системною ланкою (буль­ба), в якій спресовані найрізноманітніші види діяльності — лінгвістичний, перцептивний (несвідомий), пізнавальний. Самої по собі мови та її універсальності немає, стверджують прихильники постмодернізму, є лише стан діалектів, говорів, спеціальних мов. Ризома потенційна і нестабільна, тому вона є джерелом трансформації ізольованого середовища, що має власний творчий потенціал. Вона не кібернетична, тобто не підвладна командам центру, синергетична (самоорганізацій­на). Ілюстрацією синергетизму ризоми може бути програмний для постмодернізму текст "Трагедія мови", у якому йдеться про те, як відбулася дивна подія. Спостерігач не розуміє, як це

трапилося. Текст перетворився на його очах. Цілком прості і ясні пропозиції самі по собі прийшли в рух. Вони зіпсувалися, перекрутилися, щоб уже в наступну мить спотворитися знову. Це хаос, але хаос позірний. Насправді він таїть у собі потенцій­ні можливості нескінченного числа нових організаційних трансформацій, забезпечуючи безмежну плюралістичність ри­зоми.

У межах ризоми в принципі неможливе виокремлення фік­сованих точок. У ризоми немає і не може бути ні початку, ні кінця, є лише середина, з якої вона виростає і виходить за її межі. До ризоми неможливо застосувати чітке диференціюван­ня зовнішнього і внутрішнього. Вона розвивається, варіюється, розширюється, втілюється, але ніколи не може бути фіналом.

Фундаментальною категорією постмодерністської філософії є також категорія "ацентризм", що уточнює і розвиває зміст ризоми про деструктурність соціального простору. Згідно з ацентризмом, у цьому просторі втрачається вибраність будь-яких точок, він перестає сприйматися як система місць. За ме­тафорою Ж. Бодрійяра, немає більше ліжок, на яких лежать, немає більше стільців, на яких сидять, є лише функціональні лежання і сидіння, що вільно синтезують всілякі пози, а отже, всілякі стосунки між людьми. Аналогічно немає і не може бути ні елітарної, ні масової культури як таких. Мішель Фуко ствер­джував, що влада також є скрізь і йде звідусіль. Ідею децентра­лізму постмодернізм експлуатує в широкому діапазоні: від де-централізованості текстів будь-якого призначення до ради­кального заперечення ідеологічних, філософських і соціальних моделей. Як констатує відомий представник постмодернізму філософ Ж. Ліотар, у постмодерністській культурі всі колишні центри тяжіння, утворені національними державами, партія­ми, професіями, інституціями й історичними традиціми, втра­чають свою силу. У постмодерністському соціумі стратегій жодна не має привілеїв перед іншими.

Отже, ацентричність соціального і культурного простору в постмодернізмі є програмною. Якщо системи для класичної філософії є ієрархічними системами, які містять центр значен­ня і суб'єктивізації, то ризома є нецентралізованою ієрархіч­ною системою без центрального керівного начала.

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

Постмодернізм відмовляється також від євро- і етноцен-тризму. Він обстоює створення єдиної універсальної культури, єдиної науки, історії, релігії. Щоправда, всесвітній світогляд він вважає справою майбутнього, а тому плюралізм культур­них традицій пропонує брати до відома як світоглядні орієнти­ри і духовні світи інших людей та народів. При цьому серед за­пропонованих постмодернізмом шляхів реалізації своїх утопій не йдеться про усунення реального ідеологічного регулювання духовного життя людей, зате не бракує пропозицій щодо цьо­го, наприклад, лінгвістичного порядку.

З викладеного вище випливає, що філософський постмодер­нізм у принципі заперечує можливість вірогідності і будь-якої об'єктивності, поняття "справделивість", "свобода", "право­та", "вина" оголошує такими, що втратили своє значення, втрату ціннісних орієнтирів сприймає позитивно, "вічні цін­ності" розглядає як тоталітарні та параноїдальні ідефікси (від фр. — маніакальна ідея), що перешкоджають творчій реаліза­ції. Ідеалом постмодернізму є первісний стан невпорядкова­ності, стан нескутих можливостей. Теоретики постмодернізму стверджують, що у світі царюють два начала: шизоїдне — на­чало творчого становлення; параноїдальне — начало задушли­вого порядку. Будь-який стан порядку негайно повинен бути підданий деконструкції, тобто позбавлений змісту, шляхом ін­версії базових понять. У світі панують бажання, а у світі ба­жань все можливо, оскільки це шизофренічний світ. Філосо­фія — також шизофренія, правда не тотожна клінічним фор­мам шизофренії, вона — процес, а не мета, виробництво, а не його вияв. Соціум — другорядний стосовно логіки бажань, оскільки обмежується досвідним інтересом, у той час як ба­жання належить до більш глибокого свідомого шару. Соціум — маргінальний. Він постійно руйнується і змінюється. Поді­бну позицію активно відстоював Ж. Делюз. Він стверджував, що шизофренія і параноя — це два протилежних способи мис­лення. Перший, на його погляд, позитивний, а другий — нега­тивний. На поняттях параної засновані державна влада, іден­тичність, подібність, істинність, справедливість, заперечення та ін. На його думку, вони дають змогу владі вибудовувати свою ієрархію. Сила філософа-мислителя полягає в опозиції до

влади в усіх її іпостасях. Звідси виводиться основне завдання шизоаналізу — звільнення потоків бажання з-під влади пара-ігоїдального структурування.

З позицій протиставлення способів мислення у філософсько­му постмодернізмі розглядається і проблема свободи. Згідно з Ж. Бодрійяром, бути вільним у суспільстві споживання на­справді означає вільно проектувати свої бажання на вироблені товари і впадати у заспокійливу регресію (залежність від ре­чей). Індивідуальних бажань і потреб немає, є "машина вироб­ництва бажань", яка змушує нас насолоджуватися. У самому акті споживання, в чаруванні покупки відтворюється несідоме і кероване сприйняття людиною всієї соціальної системи норм. Усе, що звільнено, неминуче розпочинає нескінченно розмно­жуватися, змінюватися у процесі часткового розпаду і розсію­вання. Поняття аксіології "прогрес", "багатство", "демокра­тія" втрачають свій зміст, але їхнє відтворення триває. Вони поширюються світом і проникають всюди, перетікаючи одне в інше. Секс, політика, економіка, спорт і т. ін. тепер скрізь, а отже, ніде. Політика є сексуальною, бізнес — спортом, еконо­міку не можна відрізнити від політики. Цінності вже немож­ливо ідентифікувати. Культура стала транскультурою, політи­ка — трансполітикою, сексуальність — транссексуальністю, економіка — трансекономікою. Відчуження більше немає.

У постмодернізмі вся реальність мислиться як текст, дис­курс (від лат. — шукати, блукати; у постмодернізмі — розмір­ковувати в мовній сфері), міркування. Ніщо не існує поза тек­стом. Культура будь-якого історичного періоду виявляється як сума текстів, або інтертекст. Розуміння текстів можливе лише в "дискурсивному полі культури", тобто розуміти їх можна тільки у зв'язку з іншими текстами, але не у зв'язку з якимось "буквальним" значенням або нормативною істиною. Неминуча присутність попередніх текстів — інтертекстуальність — не дає можливості розглядати будь-який текст як автономний. Отже, мова є непостійним середовищем, вона не може мати безпосередній зміст або бути істиною. Звідси випливає найваж­ливіша теза постмодернізму про несамототожність тексту і не­надійність знання, здобутого за допомогою мови, і, як наслі­док, про проблематичність тієї картини дійсності — епістеми,

Тема 8

що існує в ту або інілу історичну епоху. Мітель Фуко визначив епістему як пізнавальне поле. Відповідно до його тверджень, у кожну історичну епоху існує специфічна більш-менш єдина система знання. Вона реалізується як мовний код, мовна нор­ма, що несвідомо визначає мовне поводження, а отже, мислен­ня індивідів. На думку М. Фуко, епістема завжди внутрішньо залежна від структури владних відносин, є "тоталізуючим дис­курсом", що легітимізує владу, тому вона не може бути ней­тральною або об'єктивною.

Цю одну з вихідних і головних ідей постмодернізму та весь пов'язаний з нею критичний пафос, що спричиняє установку на опозицію до влади мовних структур, неможливо зрозуміти поза тими кардинальними змінами соціокультурної ситуації, які відбулися у світі, насамперед у західному суспільстві, під глобальним впливом системи мас-медіа, що містифікують ма­сову свідомість з її ілюзіями. Ці зміни зумовлюють фундамен­тальну, онтологічну трансформацію культури. Найбільш ре­презентативною в інтерпретації цих змін є теорія гіперреаль-ності (від англ. — надреальність) Жана Бодрійяра. На його думку гіперреальність виникає тоді, коли культурні уявлення і знання втрачають зв'язок із соціальною і людською реальніс­тю, яку вони повинні відображати, і стають автономними — симулякрами. Симулякр — це псевдоріч, що заміщує "агоні­зуючу" реальність, яка стирає розбіжність між реальним і уяв­ним; позірність, що не володіє жодними референтами (відношеннями до об'єктів дійсності). Зв'язок образності й ре­альності, згідно з Ж. Бодрійяром, проходить декілька етапів перетворень, що характеризуються наростаючою емансипаці­єю кодів від референтів: відображення об'єктивної реальності змінюється її перекученням, потім — маскуванням її відсут­ності і, нарешті, втратою будь-якого зв'язку з реальністю, за­міною видимості симулякром. Весь сучасний світ складається із симулякрів, які не мають підстав для існування в жодній ре­альності, крім власної; це світ співвідносних знаків, тобто аб­солютно штучний світ.

Отже, відносини людини зі світом у постмодернізмі фунда­ментально трансформуються. Вже ніхто не апелює до реально­го об'єкта, оскільки у світі, де домінують штучні моделі, не до-

Філософія XX—XXI ст._______________ .----- .--------------------------------------

пускається розбіжність між "словами" і "речами" Суб'єкт, по­збавлений об'єкта, не може порівнювати свої уявлення з об'єктом і опиняється в повній залежності від гшерреальності. Людське життя стає оманливим, неавтентичним, викликає відчуття порожнечі і безглуздості, хаосу і відсутності гармонії, нестабільності і загальної дезорганізованою світу. Так пост­модернізм розкриває внутрішній механізм процесу містифіка-пН суспільної свідомості, Що відбувається під впливом засобів масової інформації, доводить ненадійність, невірогідність, не-Гстинність знання, робить розпливчастою, туманною "розділю-вальну лінію" між світом і знанням.

Розглядаючи як текст літературу, культуру, суспільство и історію, постмодерністи уподібнюють свідомість особистості якійсь сумі текстів. "Нічого не існує поза текстом", тому будь-який індивід неминуче перебуває всередині тексту, що веде до "смерті суб'єкта", завдяки чому відбувається мовлення. У цьо­му процесі "поглинання суб'єкта текстом" завершується транс­формація "сутпісної людини" модерну в "людину відносин , характерну для ностмодерну. Новий суб'єкт постмодерну може бути осмислений як калейдоскоп фрагментів ідентичності, "прив'язаних" до локально-історичних і культурних обставин. Перетворення суб'єкта на текст унеможливлює його ставлення до самого себе як до чогось постійного, що існує незалежно від світу знаків, якимим він обплутаний.

Постмодернізм обґрунтовує неможливість незалежного ін­дивідуального існування, доводить, що індивід постійно, і на­самперед несвідомо, обумовлюється в процесі свого мислення мовними структурами. Ця позиція, загальна длявсьогс^ост-модерністського способу мислення, одержала назву творе Зичного антигуманізму". И суть полягає у визнанні того фак­ту що незалежно від свідомості і волі індивіда, через нього, над ним і поза ним виявляються сили, явища і процеси, над якими він не владний, а тому індивід не може бути поясню­вальним принципом при дослідженні будь-якого "соціального

^ЦІЛОтже постмодернізм руйнує ідеологічну позицію попе­редньої філософії, що базується на уявленні про суб єкт як центр світобудови, нехтує теоретичною традицією розгляду ш-

Тема 8

дивіда як суверенної, незалежної, самодостатньої і тотожної своїй свідомості особи. На думку представників постмодерніз­му, таке уявлення про людину в наш час стало необґрунтова-ним і навіть безглуздим.

Цей висновок постмодернізму безпідставний. Він зумовле­ний слабкістю наведених аргументів, непереконливістю запро­понованих ним способів і засобів опору особистості стереоти­пам масової свідомості, складністю, розпливчастістю та розма­їтістю розроблених ним альтернативних програм досягнення людиною своєї мети, тому його постулати не можна цілком і беззаперечно сприймати, оскільки вони орієнтують особис­тість на недовіру до великих базових ідей, напрацьованих люд­ством, що забезпечують єдність знання, організують суспіль­ство і є засобом його легітимізації. Це насамперед стосується історії, науки, релігії, мистецтва, і особливо організуючих принципів філософської думки Нового часу і класики, таких як гегелівська діалектика духу, ідея прогресу, емансипації особистості, ідей Просвітництва про знання як засіб встанов­лення загального щастя на землі і т. ін.

Аналіз філософствування постмодернізму був би неповним без виявлення його точок зіткнення з наукою, що дає змогу більш реально оцінити його місце і роль у тій духовній транс­формації, яку переживає сучасний світ. З 70-х років XX ст. не-класичну науку, що склалася на межі XIX—XX ст., змінила постнекласична наука. Виник новий тип знання, принципово відмінний від того, який прийнято називати класичною нау­кою, або наукою Нового часу. Він характеризується підвищен­ням суб'єктивності, гуманістичності, самокритичності, пере­глядом таких класичних характеристик знання, як його об'єктивність та істинність.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. II. Вивчення нового матеріалу
3. II. Вивчення нового матеріалу
4. II. Вивчення нового матеріалу
5. II. Вивчення нового матеріалу.
6. II. Вивчення нового матеріалу.
7. II. Вивчення нового матеріалу.
8. II. Вивчення нового матеріалу.
9. II. Вивчення нового матеріалу.
10. II. Вивчення нового матеріалу.
11. II. Вивчення нового матеріалу.
12. II. Вивчення нового матеріалу.

Переглядів: 394