• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 5 ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ 17 страница

З 50—70-х років XIV ст. у культурному житті України по­чали поширюватися єретичні вчення і вільнодумство. Філо­софські ідеї єретиків полягали у сміливій світоглядній оцінці діяльності церковної ієрархії, ченців, думках про свободу волі, умовою реалізації якої вважали поширення освіти. Вони про­понували критичне ставлення до деяких православних догма­тів і церковних обрядів. Представники гуртка київських книжників-єретиків захищали віротерпимість, відкидали ідею Святої Трійці, стверджували, що Ісус Христос ще не народив­ся, а той, хто видавав себе за нього, — просто людина. У діяль­ності вони широко використовували перекладні твори теоло­гічно-філософського змісту. Особливою популярністю корис­тувалися такі твори: "Логіка Авіасафа" (у перекладі має ще назву "Київська логіка"), яка належала арабському філософу XI—XII ст. Аль-Газалі; "Промова Мойсея Єгиптянина" ("Ло­гічний словник"), "Арістотелеві врата", або "Тайная тайних",

Тема 9

єврейського філософа XII ст. Мойсея Маймоніда. "Арістотеле-ві врата" Д.І. Чижевський називав енциклопедією київських книжників. У ній філософську проблематику було представле­но питаннями онтологічного, гносеологічного та етичного пла­ну, в основному з позицій Арістотелізму; центральне місце від­водилося обґрунтуванню добра, справедливості, простоти, по­міркованості; засуджувалися заздрість, зло, скупість, пиха­тість.

Теоретичний рівень цих творів свідчить про істотне розши­рення кругозору київських інтелектуалів, яких вже не задо­вольняв спосіб практичного філософствування. Це був ґрунт для секуляризації філософії як незалежної від релігії галузі знання, формування у складі вітчизняної культури професій­ної філософії.

Кінець XV — початок XVI ст. позначив межу нової епохи в історії філософії України. Розпочався гуманістичний період її розвитку, вершиною якого стала філософія професорів Києво-Могилянської академії і Григорія Сковороди.

Зачинателем українського гуманізму став Юрій Котермак (Дрогобич) (прибл. 1450—1494). Найбільш відомими його пра­цями є: "Прогностична оцінка поточного 1483 року", "Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 року", "Трактат з шес­ти розділів про затемнення" (1490), у яких він виклав свої по­гляди на людину, світ, історію, силу знання та людського розу­му. Він доводив, що людина здатна пізнавати світ, і ця здат­ність зумовлюється наявністю в природі законів; стверджував, що історія не є реалізацією наперед визначеного Божого про­мислу, а постає людською драмою в дії, де головне місце нале­жить силам безвідносно до велінь Бога; тобто підходив до ви­рішення проблем пізнання природи, з'ясування суті історії, держави, влади тощо зі світських, а не теологічних позицій.

Перший український поет-гуманіст, культурно-освітній діяч і філософ Павло Русин (прибл. 1470—1517) у своїй твор­чості на перше місце ставив проблеми реального життя, фор­мування особистості людини, її право на життя, свободу, істи­ну, віру і красу. На його думку, людину слід цінувати за її ро­зум, працьовитість, чесність, мужність, а не за багатство, титули і посади.

Філософська думка в Україні

З особливою повагою Павло Русин ставився до знання: лю­дина повинна працювати над собою все своє життя, поглиблю­вати світогляд і удосконалювати інтелект. Для нього книжка — світлий образ правди та істини, вона яскравіша золота і до­рожча від усіх коштовностей. Велике значення він надавав ви­вченню античної духовної спадщини, яку вважав взірцем, на котрий варто рівнятися. Проблеми державності Павло Русин також вирішував через призму великої поваги до людини, пі­клування про неї. Як і Юрій Дрогобич, він стверджував, що саме людина є справжнім творцем історії, в якій всі події і про­цеси зумовлюються не Божим промислом, а її діяльністю.

Найвизначнішою постаттю серед українських гуманістів XVIст. був Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566)— талановитий оратор, філософ, публіцист, історик. За унікальні здібності у Західній Європі його називали то "Рутенським Де-мосфеном", то "сучасним Ціцероном". Основні праці такі: "Про турецьку загрозу слово перше та друге", "Про целібат", "На­пучення польському королеві Сигізмунду Августу", "Літопис", "Промова на похоронах Сигізмунда І", "Відступництво Риму", "Про природне право", у яких з позицій ренесансного гуманіз­му висловлювалися думки з проблем етики, політики, права, освіти, виховання.

На думку Станіслава Оріховського, держава і державна вла­да виникли внаслідок суспільного договору, тому церква не по­винна втручатися в їх справи; природне право також не зале­жить від релігії. Якщо закони держави суперечать цьому пра­ву, то вони мають бути скасовані. Вищими доброчинностями він вважав патріотизм, доблесть, мужність, чесність, справед­ливість; закликав учнівську молодь боротися з нікчемністю, нечесністю, із застарілими методиками, виховувати в неї по­вагу до праці і військової служби. Мудрість, знання, освіче­ність — головні рушійні сили історичного розвитку, суспіль­ного прогресу.

У другій половині XVI—XVII ст. центром філософствуван­ня стали так звані братства — просвітницькі організації при православних церквах України та Білорусі. Перше братство було засноване 1586 р. у Львові. Згодом виникли братства в Києві (1615), Луцьку (1617), а також в Острозі, Любліні, За-

Тема 9

мості, Галичі, Рогатині, Кам'янці-Подільському, Вінниці, Мо­гильові, Оргаі, Мінську, Полоцьку та в інших містах. При братствах створювались школи, навколо яких концентрува­лась діяльність українських полемістів. їх філософськими основами були ідеї ісихастичного й, особливо, ареопагітичного неоплатонізму.

Ісихазм (від грец. "спокій, відчуженість") — містична течія у Візантії й особлива чернеча практика усамітнення і безмов­ної молитви. Його філософське оформлення належить візан­тійському богослову і церковному діячеві Григорію Паламі (1296—1359). З поширенням ісихазму в Україні утверджува­лась натурфілософська традиція. Основною богословською те­зою ісихазму було розрізнення непізнаваної, абсолютно утаєм­ниченої сутності Бога і так званої божественної енергії, що пронизує все суще буття. Визнання цієї енергії відкривало шлях "природному богопізнанню" — пізнанню Бога через його творіння, тобто природу, а також сприяло подоланню стійкої неоплатонічної ідеї розриву душі і тіла, сприйманню матерії як джерела зла, а тіла як темниці духу; з'єднанню душі і плоті в єдиному цілому — людині як у мікрокосмі, який відображає парадоксальну і суперечливу єдність Бога і світу.

Щодо ідей ареопагітичного неоплатонізму, то вперше вони були викладені Псевдо-Діонісієм Ареопагітом (тобто членом Ареопагу, стародавньої суддівської колегії в Афінах) — хрис­тиянським мислителем V чи початку VI ст., представником пізньої патристики. Це ідеї про безумовну невизначеність Бога, про умовну можливість підніматися до пізнання Бога за допо­могою ієрархії аналогій, про схожість церковної ієрархії "не­бесній" тощо.

Багато полемістів об'єднувалися також у культурно освітні центри України. Найвідомішим з них був Острозький, засно­ваний у м. Острозі князем Костянтином Острозьким у 1576 р. Особливе місце в цьому центрі належало греко-слов'янській школі, у якій викладалися грецька, латинська та слов'янська мови, а також "вільні науки" (граматика, арифме­тика, риторика, логіка тощо). До центру входили гурток гума­нітаріїв і друкарня, створена російським першодрукарем Іва­ном Федоровим (прибл. 1525—1583), який, рятуючись від фа-

Філософська думка в Україні

натизму церковної та світської влади, перебрався в Україну з Москви. Сюди ж, до Острога, не витримавши московського ін­телектуального і політичного клімату, втік відомий письмен­ник князь А. Курдський (прибл. 1528—1587). Він не тільки по­лемізував у листах з царем Іваном IV, а й серйозно вивчав філо­софію Арістотеля, переклав "Діалектику" Іоанна Дамаскіна, написав декілька праць з логіки, у тому числі "Сказ о логике". Діячі Острозького культурно-освітнього центру були людь­ми високої гуманітарної культури, добре ознайомленими з ідейною спадщиною Київської Русі та сучасною їм західноєв­ропейською культурою. Заслуговує на увагу те, що вони добре усвідомлювали роль рідної мови як запоруки чистоти право­славної віри та самозбереження українського народу перед за­грозою його покатоличення і полонізації. У центрі працювали Герасим Смотрицький (пом. 1597)— перший ректор Острозь­кої школи, Христофор Філарет (середина XVI — початок XVII ст.), Дем'ян Наливайко (пом. 1627), Іван Вишенський (між 1545—1550— прибл. 1620) та інші полемісти. Вони ста­вили і вирішували найрізноманітніші завдання як ренесансно-гуманістичного, так і реформаційного напрямів, але основну увагу приділяли розвитку реформаційних ідей, оновленню православної релігії, підготовці творів антикатодицької спря­мованості.

Острозький культурно-освітній центр був першою спробою створення вищого навчального закладу в Україні та схід­нослов'янському світі взагалі. У 1636 р. він, на жаль, припи­нив своє існування. Проте за чотири роки до цього у Києві, на базі Київської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря, виникли Києво-Могилянський колегіум (1632), а згодом (з 1701 р.) — Києво-Могилянська академія, яка дійсно стала першим вищим навчальним закладом на східносло­в'янському терені.

Навчальна програма колегіуму будувалася за класичною схемою середньовічного західноєвропейського університету: вивчалися "сім вільних наук" (граматика, поетика, риторика, арифметика, геометрія, філософія, музика). Це — основа ("кла­сика"), але фактично набір навчальних дисциплін був набагато ширшим. Перші чотири роки відводилися на загальноосвітню

Тема 9

Філософська думка в Україні

підготовку, потім один рік — на риторику та поетику, наступні два — на філософію, останні чотири роки — на теологію.

Програма з філософії передбачала ознайомлення з творами східних "отців церкви", філософськими ідеями античності, за­хідної патристики, схоластики, ідеями Відродження, Рефор­мації, раннього Просвітництва та ін. З Києво-Могилянським колегіумом пов'язана діяльність видатних українських мис­лителів: Іова Борецького (пом. 1631) — одного з організаторів Київської братської школи та її перпюго ректора; Касіяиа Са-ковича (прибл. 1578—1647) — ректора братської школи в 1620—1624 рр.; Єлисея Плетенецького (прибл. 1554—1624), який заклав друкарню Києво-Печерської лаври і разом з Заха-рієм Копистенським, Лаврентієм Зизанієм та іншими зібрав навколо друкарні науковий гурток; Петра Могили (1596— 1647) — архімандрита Києво-Печерського (згодом митрополи­та Київського і Галицького), який у 1641 р. відкрив у Лаврі школу, реорганізовану ним наступного року в колегіум, назва­ний на його честь Києво-Могилянським.

Серед професорів Києво-Могилянського колегіуму були такі відомі учені, філософи і письменники: Феофан Прокопович (1681 —1736) — ректор академії з 1711 р. і глава "вченої дру­жини" Петра І у Санкт-Петербурзі з 1716 р.; Іоаникій Галя-товський (пом. 1688) — ректор колегіуму з 1657 по 1665 р.; Стефан Яворський (1658—1722) — реорганізатор греко-латинської школи у Москві у Слов'яно-греко-латинську акаде­мію (1685) на зразок Києво-Могилянського колегіуму, її рек­тор, президент Синоду з 1721 р.; Лазар Баранович (прибл. 1620—1693) — ректор колегіуму з 1650 по 1657 р.; Йосип Коноиович-Горбацький (пом. 1653) — ректор колегіуму в 1642—1645 рр.; Георгій Коииський (1717—1795) — ректор академії з 1751 р. таін.

Викладачі Києво-Могилянської академії, поряд з вітчизня­ною світоглядно-філософською традицією, широко використо­вували досягнення західноєвропейської науково-філософської думки епохи Відродження та Нового часу.

Філософська концепція, розроблена професорами Києво-Могилянської академії, ознаменувала утвердження в складі духовної культури України філософії як відносно самостійної

галузі теоретичної діяльності. У межах цієї філософії зросла найзначніша в тогочасну епоху філософська система, автором якої був видатний український мислитель, вихованець Києво-Могилянської академії Григорій Савович Сковорода (1722— 1794). Він вважається засновником в Україні класичної філо­софської думки. Г. Сковорода народився у с. Чорнухи Полтав­ської губернії. Навчався в Києво-Могилянській академії (1738—1741, 1744—1750), був співаком придворної капели у Санкт-Петербурзі (1742—1744), перебував у складі посоль­ської місії за кордоном (1750—1753), а згодом викладав у Пе­реяславі поетику, працював домашнім учителем. У 1759 — 1764 рр., а також у 1768 р. викладав у Харківському колегіумі, після чого вже до самої смерті був мандрівним філософом, пи­сав діалоги, які читав та дарував своїм друзям і знайомим.

Філософія, за Г. Сковородою, є самим життям, тому голов­ним у людині є не стільки її теоретичні пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове єство її духу, серце, з якого вирос­тають і думка, і прагнення, і почування. Подібно до Сократа, він стверджував: "Пізнай себе", "Поглянь у себе".

Реальність, за Г. Сковородою, не є моністичним (ідеальним чи матеріальним) буттям, вона є гармонійною взаємодією трьох світів: макрокосму, або великого світу, в якому "живе все по­роджене"; мікрокосму, або людини, яка глибиною не поступа­ється великому світу, а у певному розумінні навіть охоплює його; символічного світу, або Біблії. У свою чергу кожен із трьох світів є єдністю двох "натур": видимої (зовнішньої, ті­ньової) і невидимої (внутрішньої, світлої).

Так, макрокосм у його видимій іпостасі сприймався філосо­фом як природний світ відчутних речей і явищ, як матерія, проте насправді він є лише "пустою видимістю", "місцем", "нікчемністю", "тінню" справжньої, але невидимої його "нату­ри" — Бога. Макрокосм єдиний, але єдність його специфічна, це "двоє в одному й одне з двох", вона "нерозривна", але водно­час "незлитна", тобто Бог є не самою природою, а її "джере­лом", "світлом", "сонцем". Існування матерії є "корелятом" іс­нування Бога, і в цьому сенсі — "матерія вічна". Проте ця ві­чність — функція вічності божественного буття, "тінню" якого с буття матеріальне. "Матерія — вічна. Себто усі місця і усі

Тема 9

часи наповнила. Тільки один дитячий розум може сказати, що світу цього великого ідола і Голіанта колись не було, або не буде. Чи не Бог усе в собі тримає? Чи не сам він є голова й усе в усьому? Бог в дереві є правдивим деревом, у музиці — музи­кою, у будинку — будинком..."¹.

Так само і мікрокосм, людина, є єдністю двох "натур": "ем­піричної" (тілесної) та "внутрішньої" (справжньої, істинної). "Емпірична" людина, так само як і матерія, є "тінню", "тьмою", "тлінням". Проте мікрокосм не просто співіснує з макрокос­мом, пасивно відтворюючи його структуру, а є активним мо­ментом у гармонійній взаємодії з ним, адже єством "внутріш­ньої" людини, за Г. Сковородою, є Бог. Сократівський заклик "Пізнай себе" у нього означає "Пізнай Бога", що робить філо­софську позицію Г. Сковороди, про яку говорять дослідники його творчості, по суті діалектичністю.

Діалектика Г. Сковороди не є об'єктивною в гегелівському її розумінні, це радше екзистенціальна діалектика, вихідним пунктом якої є знаменита Сократова "іронія". Це діалектика того типу, який вже у XX ст. помічаємо у засновника німець­кого екзистенціалізму Мартіна Хайдеггера (ідея людини як "висвітлювання" буття людською духовністю, як "світлового отвору" в бутті). Ця ідея є однією з центральних у Г. Сковоро­ди: існує "нерозривність" і водночас "незлитість" природи і людини, єство якої — Бог. До речі, основною вона є і в тлума­ченні французьким екзистенціалістом Ж.-П. Сартром діалек­тики як "логіки людської дії".

Отже, великий світ (макрокосм) і людина (мікрокосм) пере­бувають у стані гармонійної взаємодії, але гармонія ця вста­новлюється не сама собою, не автоматично. Між макрокосмом і мікрокосмом, на думку Г. Сковороди, є посередник, третій світ, світ символів — Біблія. І тут, як у першому і другому сві­тах, теж вирізняються дві "натури" — видима (предметна об­разність символу) і невидима (смисл, розшифровка сенсу сим­волу).

¹ Огородник І.В. Історія філософської думки в Україні: Курс лек­цій : навч. посіб. для ВНЗ / І.В. Огородник, В.В. Огородник. — К. : Знання,1999. — С.257.

Філософська думка в Україні

Шлях до невидимої натури третього світу проходить через розшифрування символів натури видимої, яка не є суто теоре­тичною працею, а охоплює всю сферу людської життєдіяльнос­ті, оскільки вимагає бачення за оманливою зовнішністю жит­тєвих реалій їх справжній (духовний — етичний, естетичний тощо) сенс. З огляду на це філософія тлумачиться Г. Сковоро­дою як саме життя, а не теорія сама по собі. "Філософія або лю­бов до мудрості, — наголошував Г. Сковорода, — скеровує усе коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духу нашому, бла­городство — серцю, світлість — думкам. Коли дух веселий, думки спокійні, серце мирне, то й усе світле, щасливе, блажен­не. Оце є філософія"¹.

У цій екзистенціальній зорієнтованості сковородинської думки не на вузько раціоналістичні філософські обрії, а на весь людино-життєвий розмай думок і почуттів, міркувань і емо­цій, голови і серця, абстрактного й образно-символічного, український історик філософії Д.І. Чижевський вбачав індиві­дуальну неповторність філософської позиції Григорія Сково­роди. Відзначаючи близькість сковородинського способу фі­лософствування до сократівського (у літературі нерідко зу­стрічаємо оцінку Г. Сковороди як "українського Сократа"), Д.І. Чижевський водночас застерігає від ототожнення цих спо­собів. Точнішим було б порівняння Г. Сковороди не з Сокра-том, а з досократиками, оскільки вони, на відміну від Сократа, шукали уточнення не термінів, а понять-образів: "води", "вог­ню, "повітря" тощо. Кожний символ у Г. Сковороди не має твердого певно-усталеного, різко обмеженого значення, а має певну множинність значень, межі значності яких почасти су­міжні, почасти перехрещуються, почасти цілком різні².

Розшифрування символіки третього світу має метою знайти відповідний ("сродний", заГ. Сковородою) спосіб гармонійних взаємин зі світом. Успіх такого пошуку та правильний вибір

¹ Огородник І.В. Історія філософської думки в Україні: Курс лек­
цій : навч. посіб. для ВНЗ / І.В. Огородник, В.В. Огородник. — К. :
Знання, 1999. — С.255.

² Чижевський Д. Нариси історії філософії на Україні / Д. Чижевсь­
кий. — Мюнхен, 1988. — С. 39.

Тема 9

Філософська думка в Україні

життєвого ілляху ("сродної праці") дає щасливе життя. Голов­не джерело всіх бід людських — "несродність" (невміння чи не­бажання творчого пошуку "сродної праці"). "Я зневажаю кре­зів, не заздрю Юліям, байдужий до Демосфенів, жалію бага­тих: нехай придбають, що хочуть! А я, якщо у мене є друзі, почуваюся не лише щасливим, а й найщасливішим"¹. Подібні міркування спостерігаються у таких працях Г. Сковороди, як "Басни харьковския", "Разговор, називаєм алфавит, или Бук­вар мира" та ін.

Отже, у філософії Григорія Сковороди домінантні лінії укра­їнської світоглядної ментальності — антеїзм ("сродність" лю­дини і всього світу), екзистенціальність (орієнтованість на не­повторне у своїй винятковості людське існування, плюра-лістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентризм ("серце — всього голова") — вперше набувають класичної форми вияву. Філософія в Україні вступила у свою класичну епоху.

Як засновник класичної філософії в Україні Г. Сковорода одночасно справив великий вплив на формування філософської думки в Росії. Більшість російських істориків філософії (О.І. Введенський, В.Ф. Ерн, Е.Л. Радлов, М.О. Лоськийтаін.) прямо називають Г. Сковороду "градоначальником російської філософії", іноді ставлячи поряд з ним імена М.В. Ломоносова, О.М. Радищева, П.Я. Чаадаєва.

Григорій Савович Сковорода помер 9 листопада 1794 р. на Харківщині, у с. Пан-Іванівці (нині — Сковородинівка), у ма­єтку свого давнього приятеля М. Коваленського. На могильно­му камені згідно із заповітом було написано слова, що визна­чають розуміння сенсу життя і спрямування філософії велико­го мислителя: "Світ ловив мене, та не впіймав".

¹ Таранов П.С. Анатомия мудрости: 120 философов : в 2 т. / П.С. Та-ранов. — Симферополь : Реноме, 2001. — 432 с.

9.3. Професійна філософія в Україні XIX—XX ст.

З початку XIX ст. філософська думка в Україні зосереджу­валась головним чином в університетах. У 1805 р. за ініціати­вою відомого українського просвітителя Василя Каразіна (1773—1842) був відкритий університет у Харкові. У 1817 р. після закриття Києво-Могилянської академії в її приміщеннях почала працювати Київська духовна академія. Тоді ж в Одесі було створено Рішельєвський ліцей, який у 1865 р. перетво­рився на Новоросійський університет. У 1834 р. на базі ліцею, переведеного до Києва з Кременця-Волинського, було відкрито Київський університет імені святого Володимира.

Українська "університетська" філософія XIX—XX ст. за­знавала значного впливу з боку німецької класичної філософії І. Канта, Г. Гегеля, Й. Фіхте й, особливо, Ф. Шеллінга. Геге­льянців було представлено головним чином професорами Київ­ського університету Орестпом Новицьки м (1806—1884)і Силь-вестром Гогоцьким (1813—1883). Вони високо цінували історико-філософську концепцію Г. Гегеля і водночас крити­кували її за надмірний раціоналізм, оскільки найцінніший зміст духовного світу, на їх думку, живе у переконаннях сер­ця, а не в поняттях розуму; а також доводили, що німецькі фі­лософи помилялись у своєму прагненні замінити християнсь­ку віру знаннями.

На думку О. Новицького, предметом філософії є усвідомлю­юче "Я", усвідомлюване "не-Я" і перша причина того й іншого, тобто "Я" — дух, що пізнає себе, обмежений зовнішніми реча­ми; "не-Я" — світ зовнішній, що визначається духом; Бог — те, що нічим не обмежене, вище і за дух, і за світ, чинник і кінець усього. Проте спочатку ці три моменти — людина, світ і Бог — постають перед мисленням в єдності та загальності. При по­дальшому дослідженні буття мислення вивчає і людину, і світ, і Бога відокремлено, і тільки на останньому етапі дослідження за допомогою філософського світосприйняття і людина, і світ, і Бог знову сходяться в єдине буття.

С. Гогоцький вважав, що правильним у Гегеля було те, що історія філософії мусить відображати розвиток ідей філософії,

Тема 9

де поступ історичного спрямування філософії визначається об'єктивно, а не бажанням дослідника. Недоліки філософи Г. Гегеля він вбачав у суперечності його системи та методу ін терпретації принципу тотожності мислення та буття, тлума ченні тріади "буття — ніщо — становлення".

Послідовником Ф. Шеллінга в Україні був перший ректор Київського університету Михайло Максимович (1804—1873). Захоплюючись філософією, М. Максимович стверджував, що філософія не може базуватися виключно на розумі, потрібне "серце", оскільки вона є любов'ю до мудрості. Він цікавився проблемами історії, літератури, а особливо українським пісен­ним фольклором. На матеріалі порівняльного аналізу україн­ського пісенного фольклору з російським, М. Максимович зро­бив цікаву спробу дослідження відмінностей між українською та російською ментальністю. Ці його дослідження в подальшо­му мали певний вплив на творчість М. Гоголя і М. Костомарова. Микола Васильович Гоголь (1809—1852) — класик росій­ської та української літератури. Такі його твори, як збірник "Вечори на хуторі біля Диканьки", комедія "Ревізор", роман -поема "Мертві душі", книга "Вибрані місця з листування з дру­зями", справили вирішальний вплив на розвиток критичного реалізму, становлення сатиричних жанрів, ствердження гума­ністичних і демократичних принципів у літературі.

Д. Чижевський у "Нарисах із історії філософії на Україні" назвав М. Гоголя "одним з найвидатніших українців усіх ча­сів". Усією своєю творчістю великий письменник проголошу­вав принцип: любов до абстрактної людини, до народу взагалі — то не любов, а пусті слова. Служіння абстрактному ідеалу може обернутись безмежною жорстокістю щодо особистості. Він переконаний, що через страждання, що випали на долю його народу, треба прийти до співчуття і, зрештою, — до справжньої любові. За допомогою такого розуміння любові М. Гоголь обґрунтовував класичну парадигму, значущу для всього XIX ст., що протистоїть як крайньому індивідуалізму, так і культурі "світлого майбутнього".

Наприкінці 1845 — на початку 1846 р. у Києві було органі­зовано таємне Кирило-Мефодїівське товариство, метою яко­го було створення федерації вільних слов'янських республік.

Філософська думка в Україні

До нього входило 12 членів, майже 100 осіб підтримували з ними зв'язки та дружні взаємини. У березні 1847 р. за доносом студента Петрова товариство викрили, а його учасників заареш­тували. Після слідства вони отримали різні строки ув'язнення. Серед учасників товариства були ад'юнкт Київського універси­тету, згодом відомий історик, етнограф, письменник, культур­ний діяч Микола Костомаров (1817—1885); учитель, згодом мі домий письменник, історик, етнограф і культурний діяч Пантелеймон Куліш, (1819 —1897) і видатний український поет і художник Тарас Шевченко (1814—1861).

Микола Костомаров народився у Воронезькій губернії, за­кінчив Харківський університет. Він автор "Книги буття укра­їнського народу" — фактично маніфесту-програми Кирило-Мефодіївського товариства, написаної своєрідним біблійно-пророчим стилем. Основна думка "Книги буття": історія — це накреслений Богом людству шлях до спасіння через любов до єдиного Бога. Навколишній світ, природа, за М. Костомаро­вим, не є просто "бездушною" матерією, вона перебуває в по­стійному зв'язку з духовним світом людини. Бог, створюючи світ, втілив у ньому духовне начало, яке безпосередньо сприй­мається людським серцем.

Надзвичайно суперечливою здається філософія Пантелей­мона Куліша. Головна його позиція (традиційна для україн­ської думки ще за часів Київської Русі) — спрямованість думки на "внутрішню" людину. "Глибиною" "внутрішньої" людини, уособленням її найпотаємнішого єства є серце, яке нерозривно пов'язане з рідним краєм, батьківщиною, Україною. "Внутріш­нє", "глибина" постійно протистоять "зовнішньому", "поверх­ні", що уособлюють згідно з П. Кулішем все вороже людині, все чуже рідному краю, Україні. З постійного змагання "внутріш­нього" із "зовнішнім" виникає безліч антитез: минуле — сучас­не, хутір — місто, Україна — Європа та ін.

Народну мову П. Куліш вважав безпосереднім виявом ек­зистенціальної "глибини" людського єства, безпосереднім "го­лосом" серця, просте слово протиставляв штучній мові літера­турних салонів як чомусь "чужому" (навіть "іноземному"). Його приваблювала простота народна, оскільким вона дає лю­дині "серце". Жодна наука, жодна "громадянська" філософія

Тема 9

не зможуть дати такого правдивого серця. Саме "селянська" філософія походить безпосередньо з Євангелія, з цієї вічної книги, з цієї істинної науки. З цих міркувань П. Куліш закли­кав тікати від міського життя і йти в село, хутір, тобто до жит­тя серця.

Народний український поет, художник і мислитель Тарас Григорович Шевченко усією своєю творчістю стверджував гід­ність людини, дружбу і рівність народів. У вірші "Молитва" він писав:

А всім нам вкупі на землі

Єдиномисліє подай

І братолюбіє пошли. Він був упевнений у тому, що народ України досягне усього найвищого і прекрасного, а головне — свободи і незалежності. З цих позицій поет оцінював діяльність історичних особистос­тей і народний патріотизм.

У Т. Шевченка світ України складається з двох головних компонентів — світу українського села і світу козаччини. Зна­чення їх неоднакове. Якщо світ козацтва уособлює українське минуле, то світ села — позачасовий, як світ органічно пов'язаної з ним природи з її вічним рослинним циклічним життям; світ села — це передусім світ сакрального ідеалу, що відтворює мо­дель України як ідеальної цілісності. У поемі "Княжна" Т. Шевченко писав:

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. II. Вивчення нового матеріалу
3. II. Вивчення нового матеріалу
4. II. Вивчення нового матеріалу
5. II. Вивчення нового матеріалу.
6. II. Вивчення нового матеріалу.
7. II. Вивчення нового матеріалу.
8. II. Вивчення нового матеріалу.
9. II. Вивчення нового матеріалу.
10. II. Вивчення нового матеріалу.
11. II. Вивчення нового матеріалу.
12. II. Вивчення нового матеріалу.

Переглядів: 359