• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Нормативно-правова база функціонування підприємств на Україні

Підприємства в Україні здійснюють свою діяльність відповідно до вимог ст. 62-71 Господарського Кодексу України, якщо інше щодо підприємств окремих видів не передбачено Кодексом та іншими законами, прийнятими відповідно до нього. Структура цього документу наведена на рис. 1.8.

Згідно із ст. 65 ГКУ управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу. Якщо на підприємстві використовується наймана праця, між власником (або уповноваженим ним органом) і трудовим колективом (або уповноваженим ним органом) повинен укладатися колективний договір, яким регулюються виробничі, трудові та соціальні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства. Вимоги до змісту і порядок укладення колективних договорів визначаються законодавством про колективні договори.

Рис. 1.8. Структура Господарського Кодексу України

Якщо законом не встановлено інше, підприємство в своїх діях керується статутом.

Створення підприємства і налагодження його роботи є доволі клопітливою, надзвичайно вибагливою і досить ризиковою справою.

Як визначається в ст. 56 ГКУ, суб’єкт господарювання може бути утворений за таких умов:

- за рішенням власника майна або уповноваженого ним органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого суб’єкта господарювання з додержанням вимог чинного законодавства;

- шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб’єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України.

Установчими документами суб’єкта господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб’єкта господарювання.

В установчих документах повинні бути зазначені:

- найменування та місцезнаходження суб’єкта господарювання;

- мета і предмет господарської діяльності;

- склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень;

- порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків;

- умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом.

У засновницькому договорі передбачені зобов’язання:

- утворити суб’єкт господарювання;

- визначити порядок спільної діяльності щодо його утворення;

- узгодити умови передачі йому свого майна;

- встановити порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб’єкта господарювання та участі в ньому засновників;

- узгодити порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб’єкта господарювання, які передбачені законом;

- передбачити порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону.

Статут суб’єкта господарювання повинен містити:

- відомості про його найменування і місцезнаходження;

- мету і предмет діяльності;

- розмір і порядок утворення статутного та інших фондів;

- порядок розподілу прибутків і збитків;

- відомості про органи управління і контролю, їх компетенцію;

- відомості про умови реорганізації та ліквідації суб’єкта господарювання;

- інші відомості, пов’язані з особливостями організаційної форми суб’єкта господарювання, передбачені законодавством.

Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству. Статут акціонерного товариства, крім зазначених відомостей, повинен містити також:

- відомості про види акцій, що випускаються;

- їх номінальну вартість;

- співвідношення акцій різних видів;

- кількість акцій, що купуються засновниками;

- наслідки невиконання зобов’язань щодо викупу акцій.

Статут товариства з обмеженою відповідальністю, крім зазначених загальних відомостей, повинен містити:

- відомості про розмір часток кожного з учасників;

- розмір, склад та порядок внесення ними вкладів.

Статут затверджується власником майна (засновником) суб’єкта господарювання чи його представниками, органами або іншими суб’єктами відповідно до закону.

Відповідно до статті 58 ГКУ суб’єкт господарювання підлягає державній реєстрації.

Державна реєстрація суб’єктів господарювання здійснюється у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання даного суб’єкта, якщо інше не передбачено законом.

Для державної реєстрації суб’єкта господарювання подаються такі документи:

- рішення власника майна або уповноваженого ним органу у випадках, передбачених законом;

- установчі документи, передбачені законом для відповідного виду юридичних осіб;

- рішення Антимонопольного комітету України про згоду на створення, реорганізацію (злиття, приєднання) суб’єктів господарювання у випадках, передбачених законом;

- документ, що засвідчує сплату засновником внеску до статутного фонду суб’єкта господарювання в розмірі, встановленому законом;

- реєстраційна картка встановленого зразка;

- документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєстрацію.

При створенні у процесі приватизації та/або корпоратизації відкритих акціонерних товариств повинен також бути поданий звіт про наслідки підписки на акції, затверджений Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Слід зауважити, що власник (засновник) або уповноважені ним органи несуть відповідальність за невідповідність вимогам законодавства та недостовірність документів, що подаються для реєстрації.

Державна реєстрація суб’єктів господарювання здійснюється у строк не більше 10 (десяти) днів з дня подання документів, зазначених у цій статті. Реєструючий орган зобов’язаний протягом цього строку видати суб’єкту господарювання свідоцтво про його державну реєстрацію.

На печатках і штампах суб’єкта господарювання повинен зазначатись ідентифікаційний код, за яким цього суб’єкта включено до державного реєстру суб’єктів господарювання, або ідентифікаційний код громадянина-підприємця.

Свідоцтво про державну реєстрацію суб’єкта господарювання та копія документа, що підтверджує взяття його на облік в органах державної податкової служби, є підставою для відкриття рахунків в установах банків. Відомості щодо державної реєстрації суб’єкта господарювання включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення. Відомості щодо державної реєстрації підприємства, внесення змін до них підлягають опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети «Урядовий кур’єр» та/або офіційному друкованому виданні органу державної влади чи органу місцевого самоврядування за його місцезнаходженням протягом 10 (десяти) днів з моменту проведення державної реєстрації (внесення змін до відомостей державної реєстрації) в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Порушення встановленого законом порядку створення суб’єкта господарювання або недостовірність чи невідповідність вимогам законодавства документів, поданих для реєстрації, є підставою для відмови в його державній реєстрації.

Перереєстрація суб’єкта господарювання проводиться у разі:

- зміни форми власності, на якій засновано даний суб’єкт;

- зміни організаційної форми господарювання;

- зміни найменування суб’єкта господарювання.

Скасування (припинення) державної реєстрації суб’єкта господарювання здійснюється за його особистою заявою, а також на підставі рішення суду у випадках визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів, або здійснення діяльності, що суперечить закону чи установчим документам, або в інших випадках, передбачених законом. Скасування державної реєстрації припиняє господарську діяльність і є підставою для здійснення заходів щодо ліквідації суб’єкта господарювання.

Відповідно до статті 59 ГКУ припинення діяльності суб’єкта господарювання здійснюється шляхом:

- реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення);

- ліквідації – за рішенням власника чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб – засновників суб’єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених Господарським Кодексом, - за рішенням суду.

У разі злиття суб’єктів господарювання усі майнові права та обов’язки кожного з них переходять до суб’єкта господарювання, утвореного внаслідок злиття. У разі приєднання одного або кількох суб’єктів господарювання до іншого суб’єкта господарювання до останнього переходять усі майнові права та обов’язки приєднаних суб’єктів господарювання.

У разі поділу суб’єкта господарювання усі його майнові права і обов’язки переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з нових суб’єктів господарювання, утворених внаслідок такого поділу. У разі виділення нових суб’єктів господарювання до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках майнові права і обов’язки реорганізованого суб’єкта.

У разі перетворення одного суб’єкта господарювання в інший до новоутвореного суб’єкта господарювання переходять усі майнові права і обов’язки попереднього суб’єкта господарювання.

Суб’єкт господарювання ліквідується:

- за ініціативою власника чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб – засновників суб’єкта господарювання чи їх правонаступників, або за рішенням суду;

- у зв’язку із закінченням строку, на який він створювався, чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено;

- у разі визнання його в установленому порядку банкрутом, крім випадків, передбачених законом;

- у разі скасування його державної реєстрації у випадках, передбачених законом.

Скасування державної реєстрації позбавляє суб’єкта господарювання статусу юридичної особи і є підставою для вилучення його з державного реєстру, підприємство вважається ліквідованим з дня внесення до державного реєстру запису про припинення його діяльності. Такий запис вноситься після затвердження ліквідаційного балансу відповідно до ГКУ.

Оголошення про реорганізацію чи ліквідацію підприємства підлягає опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети «Урядовий кур’єр» та/або офіційному друкованому виданні органу державної влади або органу місцевого самоврядування за його місцезнаходженням протягом 10 (десяти) днів з дня припинення діяльності суб’єкта господарювання.

Загальний порядок ліквідації підприємства. Відповідно до статті 60 ГКУ ліквідація здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником майна суб’єкта господарювання чи його представниками, або іншим органом, визначеним законом. Ліквідацію підприємства може бути також покладено на орган управління суб’єкта, що ліквідується.

Орган (особа), що прийняв рішення про ліквідацію повинен здійснити такі кроки:

- встановити порядок та визначити строки проведення ліквідації;

- визначити строк для заяви претензій кредиторами, що не може бути меншим, ніж два місяці з дня оголошення про ліквідацію.

Ліквідаційна комісія або інший орган, який здійснює ліквідацію підприємства, розміщує в друкованих органах повідомлення про його ліквідацію та про порядок і строки заяви кредиторами претензій, а наявних (відомих) кредиторів повідомляє персонально у письмовій формі у встановлені строки.

Одночасно ліквідаційна комісія вживає необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості підприємства, яке ліквідується, та виявлення вимог кредиторів, з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію суб’єкта господарювання.

Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно підприємства, яке ліквідується, і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідаційного балансу повинні бути перевірені у встановленому законодавством порядку.

Претензії кредиторів до суб’єкта господарювання, що ліквідується, задовольняються з майна цього суб’єкта. Черговість та порядок задоволення вимог кредиторів визначаються відповідно до закону.

Вважаються погашеними такі претензії:

- претензії, що не задоволені через відсутність майна суб’єкта господарювання;

- претензії, які не визнані ліквідаційною комісією, якщо їх заявники у місячний строк після одержання повідомлення про повне або часткове відхилення претензії не звернуться до суду з відповідним позовом;

- претензії, у задоволенні яких за рішенням суду кредитору було відмовлено.

Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, використовується за вказівкою власників.

Тема 2. Планування діяльності підприємства

2.1. Поняття, види та систематизація планів підприємства

2.2. Технологія планування діяльності підприємства

2.3. Стратегічне та бізнес-планування діяльності підприємства

2.4. Тактичне і оперативне планування на підприємстві

2.1. Поняття, види та систематизація планів підприємства

Планування як розділ економіки підприємства становить собою систему упорядкованих знань про сутність, методологію та принципи розробки планів, організацію планової роботи в підприємствах.

Планування – одна з функцій управління підприємством. В умовах ринкової економіки для підприємців планування є способом забезпечення становлення та розвитку бізнесу, воно є необхідним для приведення господарчої діяльності підприємства до відповідності з вимогою ринку.

У вітчизняній економічній науці неодноразово дискутувалося питання про необхідність планування господарчої діяльності. Особливо заперечувалось планування в ринкових умовах господарювання. «План» та «ринок» вважалися несумісними. «Ринок» сам відрегулює та вирішить всі проблеми. З переходом до повної господарчої та юридичної самостійності підприємств та з формуванням ринкової економіки, безумовно, змінився зміст планування, призначення планів підприємств.

Значення планування полягає в тому, що заздалегідь визначаються шляхи, засоби й методи реалізації обраної стратегії діяльності підприємства.

Теоретичні основи планування безперервно розвиваються і, оскільки планування – це ункція управління, то по мірі змінювання принципів господарювання змінювались принципи та методи планування.

В історії економіки України відомі такі крупні зміни, як створення, а потім руйнування централізованого (із єдиного центру) планування, створення в масштабах держави індикативного планування. Підтвердженням тому, що планування, як одна з функцій управління, не належить тільки соціалістичній системі господарювання, є те, що в інших державах здобуло розвитку вчення про планування в масштабах держави (індикативне планування) та внутрішньогосподарське планування.

План – це документ, в якому на конкретний господарчий період відображені завдання з економічного та соціального розвитку підприємства.

Планування здійснюється на основі комплексу певних принципів та методів, їх сполучення створює наукові основи планування.

Принципи планування визначають характер та зміст планової роботи.

В даний момент немає єдності в трактуванні принципів планування. План повинен бути не тільки переліком основних видів робіт та послуг, що виконуються, але й передбачати використання передової технології виробничої або комерційної діяльності, забезпечувати необхідними коштами та економічними ресурсами. Принципи планування визначають характер та зміст планової діяльності в підприємстві.

Уперше загальні принципи планування були сформульовані французьким ученим Анрі Файолем – засновником так називаної класичної адміністративної школи управління, їм було названо п'ять принципів: необхідність, єдність, безперервність, гнучкість та точність.

Принцип необхідності в плануванні означає повсюдне та обов'язкове застосування планів при будь-якому виді трудової діяльності. До того, як діяти, колектив підприємства повинен знати, чого він хоче та може.

Принцип єдності передбачає спільність економічних цілей та взаємодію різних підрозділів підприємства на горизонтальному та вертикальному рівнях планування та управління.

Принцип безперервності в плануванні полягає в тому, що процес планування на підприємстві повинен здійснюватися постійно та без зупинки в межах виробничо-господарчого циклу.

Крім того, процес планування повинен бути безперервним також з наступних причин:

- невизначеність зовнішнього середовища робить необхідним поступове коректування очікувань підприємства та відповідні виправлення та уточнення планів;

- змінюваність не тільки фактичних передумов, але й уявлень підприємства про свої внутрішні цінності та можливості.

Принцип гнучкості в плануванні полягає в наданні планам та процесу планування можливості змінювати свою направленість у зв'язку з виникненням непередбачених обставин.

Для здійснення принципу гнучкості плани повинні складатися так, щоб в них можна було вносити зміни, пов'язуючи їх із зміненими зовнішніми та внутрішніми умовами. Тому плани, звичайно, як це прийнято у світовій практиці, містять так називані резерви. При дотриманні цього правила необхідно також планувати величину таких резервів, тому що їх необґрунтоване застосування відображається на результатах планування. З фінансової точки зору забезпечення принципу гнучкості в плануванні потребує додаткових витрат.

Принцип точності. Усілякий план повинен бути складеним с такими точністю, конкретизацією та деталізацією, яких бажає досягнути підприємство, враховуючи його фінансовий стан, положення на ринку та ін.; тобто ступень точності плану можливий будь-який, але він обов'язково має забезпечити ефективність діяльності.

Крім перелічених, відомий американський економіст у галузі планування Р.Л.Акофф сформулював ще два принципи: принцип участі та принцип холізму.

Принцип участі в плануванні передбачає, що ніхто не в змозі планувати ефективно для когось іншого. Краще планувати для себе (неважливо, як погано), ніж щоб хтось планував тебе (неважливо, як гарно). Принцип участі означає, що кожен член економічної організації стає учасником планової діяльності, незалежно від посади та функції, яку він виконує. Планування, засноване на принципі участі, називають партисипативним.

Реалізація принципу участі має наступні переваги:

- кожен із робітників підприємства отримує більш глибоке розуміння підприємства, знання різних сторін його життя;

- плани підприємства стають приватними планами робітників, а участь у досягненні цілей підприємства

- приносить задоволення власних потреб робітників. Посилюється мотивація праці, зміцнюється єдність команди;

- робітники підприємства, займаючись плануванням, розвивають себе як особистість, а це є додатковий ресурс для підприємства;

- об'єднуються дві функції управління: оперативне керування та планування. Плани перестають бути чимось зовнішнім для керівників.

Принцип холізму в плануванні складається з двох частин: координації та інтеграції. Координація планової діяльності окремих функціональних підрозділів виражається в тому, що діяльність на одній частині підприємства не можна планувати ефективно, якщо таке планування не пов'язане з плановою діяльністю окремих одиниць даного рівня і що всілякі зміни в планах одного з підрозділів повинні бути відображеними в планах інших підрозділів. Таким чином, взаємозв'язок та одночасність – головні риси координації планування на підприємстві.

Інтеграція планової діяльності передбачає, що в підприємстві існує різноманіття відносно відособлених процесів планування та приватних планів підрозділів, але кожна з підсистем планування діє, виходячи із загальної стратегії підприємства, а кожний окремий план є частиною плану більш високого підрозділу. Всі плани, створені в підприємстві — це їх взаємопов'язана система.

У вітчизняній науці та практиці планування, окрім розглянутих класичних принципів, широку популярність надбали загальноекономічні принципи: системність, цілеспрямованість, комплексність, оптимальність, ефективність, науковість, пріоритетність, збалансованість, зайнятість, директивність, самостійність, рівнонапруженість, конкретність, об'єктивність, динамічність, ризик та ін.

Принцип системності в плануванні передбачає використання кількісних та якісних закономірностей в економних системах, побудування такого логічного ланцюгу, згідно якому процес виробітку та обґрунтування будь-якого рішення відштовхується від визначення загальної цілі системи та підпорядкування цієї цілі діяльності всіх вхідних до нього підсистем. При цьому дана система розглядається як частина більш крупної системи, яка також складається з певної кількості підсистем.

Принцип науковості в плануванні означає, що в планах соціально-економічного розвитку всіх рівнів усебічний облік вимог об'єктивних економічних законів повинен базуватися на застосуванні наукового інструментарію, глибокому вивченні досягнень вітчизняного та закордонного досвіду формування планів.

Принцип цілеспрямованості (орієнтації на стратегію підприємства) у плануванні передбачає активний характер планування, включаючи цілі, які мають бути досягненні шляхом активних дій органів керування.

Принцип пріоритетності в плануванні треба розуміти, як переважне, головне значення чого-небудь. Необхідність вибору пріоритетних напрямків обумовлена, по-перше, обмеженістю ресурсів, по-друге, невідкладністю рішення найважливіших проблем.

Принцип збалансованості в плануванні повинен забезпечувати відповідність потенційних можливостей внутрішньогосподарчої діяльності підприємства задовольняти потреби ринку.

Принцип ефективності в плануванні полягає в тому, щоб витрати на складання плану були меншими за ефект, який приносить його виконання. При оцінці ефекту в процесі планування звичайно відбувається порівняння очікуваних показників зі заздалегідь обраною ціллю, встановленим нормативом прибутковості та іншими порівнювальними даними.

Принцип оптимальності в плануванні передбачає необхідність вибору найкращого варіанта на всіх етапах планування з декількох можливих або альтернативних. Критерієм оптимальності різних планів може бути максимальний або мінімальний прибуток або інші кінцеві результати, величина яких попередньо визначається в процесі планування на підприємстві.

Принцип комплексності в плануванні. Враховуючи те, що на підприємстві будь-яке планове рішення впливає як на економічні результати, так і на соціальні, організаційні, технологічні та ін., необхідно, щоб прийняті планові та управлінські рішення забезпечували облік змін як в окремих об'єктах, так і в кінцевих результатах свого підприємства, тобто були комплексними.

Методи планування як складова частина методології планування становлять собою сукупність способів та прийомів, за допомогою яких планування в підприємстві може відноситися до того чи іншого типу залежно від ознаки, за якою воно класифікується. Ознаки класифікації типів планування є наступними:

1. З погляду обов’язковості планових завдань:

Директивне планування — це процес прийняття рішень, які мають обов’язковий характер (силу закону) для об’єктів планування. Директивні плани мають адресний характер і відзначаються надмірною деталізацією.

Індикативне планування є антиподом директивного, тому що індикативний план не має обов’язкового для виконавця характеру. Це найпоширеніша в усьому світі форма державного планування макроекономічного розвитку. Завдання індикативного плану називаються індикаторами, тобто параметрами, що характеризують стан і напрями розвитку економіки, які розроблені органами державного управління під час формування соціально-економічної політики і визначення засобів державного впливу на господарські процеси з метою досягнення зазначених параметрів.

Як індикатори використовують показники, що характеризують динаміку, структуру та ефективність економіки, стан фінансів, грошового обігу, ринку цінних паперів, рух цін, зайнятість та якість життя населення, зовнішньоекономічні зв’язки тощо. Основне завдання індикативного плану – не тільки дати кількісну оцінку цим показникам, а й забезпечити взаємоузгодженість і збалансованість усіх показників розвитку економіки. Тому важливою функцією індикативного плану є виявлення тих параметрів економіки, які можуть бути скориговані державою в разі, коли економічний розвиток здійснюватиметься не за сприятливим сценарієм.

Директивність – головний принцип соціалістичного планування, і саме з нею було пов’язано багато його недоліків. Однак це не означає, що ринкові умови зовсім виключають директивне планування. Воно може бути ефективним засобом розв’язання багатьох народногосподарських завдань, які мають загальнонаціо­нальне значення, наприклад, у галузі охорони довкілля, оборони, соціальної політики, структурної перебудови економіки і т. д.

Директивне планування за ринкових умов практикується не тільки державою, але й самим бізнесом. Наприклад, фірма працює за п’ятирічними планами, які мають індикативний характер. Зокрема, у них визначено, що для виконання поставлених цілей фірма змушена буде збільшити виробничі потужності, розширити асортимент продукції, запросити на роботу здібних спеціалістів. Деякі відділки фірм, бажаючи швидше розпочати справу, поквапились зв’язати себе зобов’язаннями щодо розширення виробничих потужностей, придбання обладнання, наймання людей. Однак через рік обставини змінилися і стало очевидним, що структура капітальних вкладень має бути зовсім іншою. Якби не було поспішності, то це було б ураховано в наступному плановому періоді, що сприяло б кращому використанню капіталу. З іншого боку, коли вказані вище рішення прийнято, то цей план для відділка фірми вже має директивний характер.

2. Залежно від тривалості планового періоду:

Перспективне планування на підприємстві буває довгострокове (стратегічне) і середньострокове. Довгострокове планування охоплює період більше п’яти років, наприклад 10; 15; 20. Такі плани визначають довгострокову стратегію підприємства, включаючи соціальний, економічний, науково-технічний розвиток.

Середньострокове планування здійснюється на період від двох до п’яти років. На деяких підприємствах середньострокове планування поєднують з поточним. У цьому разі складають так званий перехідний п’ятирічний план, в якому перший рік деталізується до рівня поточного плану і є по суті короткотерміновим планом.

Поточне планування полягає в розробці річних планів на всіх рівнях управління підприємством та з усіх напрямів його дія­льності, а також планів на коротші періоди (квартал, місяць).

Така часова градація планів забезпечує найраціональніше вирішення довгострокових, середньострокових і поточних завдань розвитку економіки.

3. За змістом планових рішень виділяють:

Стратегічне планування, як правило, орієнтується на довгострокову перспективу і визначає основні напрями розвитку об’єкта господарювання. У результаті такого планування підприємство ставить перспективні цілі й розробляє засоби їх досягнення.

У тактичних планах відображаються заходи, спрямовані на розширення виробництва і підвищення його технічного рівня, оновлення і зростання якості продукції, якомога повніше використання науково-технічних досягнень. У результаті тактичного планування складається план економічного і соціального розвитку підприємства, що є комплексною програмою виробничої, господарської і соціальної його діяльності на певний період.

Оперативно-календарне планування є завершальним етапом у плануванні господарської діяльності фірми. Основним його завданням є конкретизація показників тактичного плану з метою організації повсякденної планомірної і ритмічної роботи підприємства та його структурних підрозділів.

Таким чином, якщо стратегічне планування розглядати як пошук нових можливостей підприємства на ринках, то тактичне планування — як процес створення передумов для реалізації цих нових можливостей, а оперативно-календарне — як процес їх реалізації.

Перспективне, поточне й оперативно-виробниче планування взаємозв’язані та створюють єдину систему. Основні параметри і показники за видами планування показано в табл. 2.1.

Таблиця 2.1.

Основні параметри і показники за видами планування

4. За ступенем охоплення об’єктів планування розрізняють:

— загальний план підприємства і плани окремих його підрозділів;

— плани усіх видів діяльності чи цільові плани, що розробляються для якогось одного напряму роботи (виробничий план, фінансовий, план маркетингу).

5. За черговістю в часі виокремлюють:

— упорядковане планування, за якого після завершення одного плану розробляють інший;

— перехідне планування, коли після закінчення певного запланованого строку план продовжується на наступний період (на­приклад, п’ятирічний план щорічно продовжується на один рік);

— позачергове (евентуальне) планування, коли план розробляють за необхідності, наприклад, у разі реконструкції або санації підприємства.

Нині планування дедалі більше ґрунтується на науковому прогнозуванні, яке є не самостійним видом планування, а лише однією з чотирьох його стадій (аналіз досягнутого рівня розвитку економіки; науковий прогноз можливих і ефективних напрямів розвитку економіки і вибір оптимального напряму; розробка планів за всією номенклатурою показників на основі аналізу виконання попереднього плану і прогнозу наступного розвитку; контроль виконання плану), яка передує складанню плану і охоплює довший період, ніж план.

2.2. Технологія планування діяльності підприємства

Велике значення у практиці планування відіграє знання й уміння користуватися різними методами планування.

Балансовий метод полягає в тому, щоб забезпечити рівність двох показників – потреби дорівнюють ресурсам. Наприклад, балансовий метод ув’язує виробничу програму з виробничими потужностями підприємства, трудомісткістю виробничої програми і чисельністю робітників.

При використанні цього методу складаються такі види балансів: матеріальні – баланси палива, електроенергії, устаткування, матеріалів і ін.; трудові – баланс робочої сили; фінансові – бухгалтерський баланс, баланс грошових доходів і витрат, касовий план і ін.

Нормативний метод заснований на використанні норм і нормативів для визначення планових показників. Норма – максимально-припустима величина абсолютних витрат усіх видів ресурсів (матеріальних, фінансових, трудових) на одиницю виготовленої продукції встановленої якості. Норматив – величина, що характеризує ступінь використання і витрат знарядь праці, предметів праці на одиницю площі, ваги, обсягу та ін.

Наведений метод доцільно вживати тільки у випадку використання прогресивної нормативної бази, з нормами і нормативами, переглянутими відповідно до планових заходів із впровадження нової техніки і технології, удосконалення виробництва і праці.

Розрахунково-аналітичний метод використовується для розрахунку показників плану, аналізу їх динаміки і факторів, що забезпечують необхідний кількісний рівень. У рамках цього методу визначається базисний рівень основних показників плану і їх зміни у плановому періоді за рахунок кількісного впливу основних факторів за допомогою індексів зміни планових показників відносно базисного рівня.

Економіко-математичні методи дозволяють розробити математичні моделі залежності показників на основі виявлення змін їх кількісних параметрів порівняно до основних факторів, підготовку декількох варіантів із вибором найбільш оптимального.

Графоаналітичний методдає можливістьвідтворити результати економічного аналізу графічними засобами. За допомогою графіків виявляється кількісна залежність між зв’язаними показниками, наприклад, між темпами зміни фондовіддачі, фондозабезпеченості та продуктивністю праці. Сітьові графіки є різновидом графоаналітичного методу. За їх допомогою моделюється паралельне виконання робіт у просторі і часі для складних об’єктів (реконструкція цеху, освоєння нової техніки й ін.).

Програмно-цільовий метод дозволяє скласти план у вигляді програми, тобто цілого комплексу завдань і заходів, об’єднаних однією метою і приурочених до певного терміну. Характерна риса програми – її націленість на досягнення кінцевого результату. Головною є генеральна мета, конкретизована рядом завдань і підзавдань. Завдання досягаються конкретними виконавцями, наділеними необхідними ресурсами. На основі ранжирування цілей (генеральна мета – стратегічні й тактичні цілі – програми робіт) складається граф типа «дерево цілей» - вихідна база для формування системи показників програми й оргструктури управління нею.

Матричний метод передбачає побудову моделей взаємозв’язків між виробничими підрозділами підприємства і показниками діяльності.

Факторний метод застосовується при розробці виробничої програми, плану по праці і кадрах, планів по витратах і реалізації продукції. При цьому методі використовуються фактори:

технічні – упровадження нової техніки і технології, нових матеріалів, реконструкція і технічне переозброєння підприємства;

удосконалення організації виробництва і праці;

інфляція;

зміна обсягу виробництва, номенклатури й асортименту продукції, що випускається;

фактори, пов’язані зі специфікою діяльності підприємства і виробництва.

Перераховані методи планування є інструментарієм для визначення цілей розвитку підприємства і шляхів його досягнення, і, як правило, у процесі планування вони використовуються комплексно.

Показники, що застосовуються у плануванні, підрозділяються на кількісні та якісні, об'ємні та питомі, натуральні, трудові та вартісні.

Кількісні показникиплану виражаються абсолютними величинами. До них належать: обсяг товарної, валової продукції, обсяг реалізації, чисельність працюючих, фонд заробітної плати, сума прибутку, розмір витрат різних виробничих ресурсів.

Якісні показникиє величинами відносними. Вони виражають економічну ефективність виробництва, його окремих факторів. Це зростання продуктивності праці, зниження собівартості продукції та ін. До цих показників також належать ті, які характеризують співвідношення кількісних показників між собою (рентабельність виробництва, фондовіддача).

Об'ємні показники установлюють абсолютні величини виробництва в цілому, окремих процесів і факторів, що беруть участь у ньому (обсяг виробництва, складання, трудових витрат, матеріальних ресурсів).

Питомі показникиустановлюють відношення двох чи декількох взаємозалежних показників (витрати металу на одиницю продукції, капітальні вкладення на одиницю виробничої потужності).

Натуральні вимірникивикористовуються при плануванні обсягу виробництва, матеріальних ресурсів.

Умовно-натуральні вимірникивикористовуються, коли за умовну одиницю приймають один з однорідних виробів, а всі інші прирівнюють до нього за однією з ознак.

Трудовий вимірниквиражається в годинах. У сполученні з натуральними вимірниками, використовується для обчислення продуктивності праці, розміру оплати праці, визначення норм виробітку.

У вартісних вимірникахпланується обсяг реалізації продукції, товарна і валова продукція. Визначають динаміку розвитку підприємства, темпи і пропорції, які пов'язують усі розділи плану.

Одним з напрямів планування діяльності підприємства виступає прогнозування.

Прогнозування – це науково-обґрунтоване передбачення, що дає випереджаючу інформацію про розвиток певних явищ і процесів у майбутньому.

Процес прогнозування базується на певних принципах:

цілеспрямованості – побудова прогнозу на основі певних завдань;

системності – розробка прогнозу на основі ієрархічних і послідовних методів і моделей;

наукової обґрунтованості – врахування наукового досвіду і об’єктивних законів розвитку суспільства;

інформаційної єдності – використання інформації на однаковому рівні узагальнення і цілісності ознак;

послідовного вирішення невизначеності – логічне просування від умов до можливих варіантів розвитку події;

альтернативності – виявлення декількох варіантів розвитку подій.

Процес прогнозування реалізується залежно від джерел інформації, технології їх обробки та отриманих результатів. Залежно від цих факторів виділяють фактографічні й евристичні методи прогнозування.

Фактографічні методи базуються на використанні реальних матеріалів, які характеризують зміни у часі всієї сукупності чи певних показників об’єкта прогнозування. Ця група включає методи:

екстраполяції – це метод, в основу якого покладене припущення про незмінність факторів, що визначають розвиток об'єкта дослідження, тобто він полягає в поширенні закономірностей розвитку об'єкта в минулому на його майбутнє;

функцій – базується на використанні так званих автокореляційних функцій (автокореляція – вираження взаємного зв'язку між сусідніми членами тимчасового ряду): спочатку формулюють задачу прогнозування і визначають критерії її вирішення, а потім, використовуючи часовий ряд, що відображає процес розвитку параметрів виробничої системи в часі, визначають прогнозовану величину на перспективний період за умови мінімізації середньоквадратичних помилок передбачення;

кореляційних і регресійних моделей –полягають в пошуку математичних формул, що характеризують статистичний зв'язок одного показника з іншим (парна кореляція) чи із групою інших (множинна кореляція); у процесі вирішення кореляційних і регресійних рівнянь здійснюється пошук чисельних значень параметрів вихідних залежностей, що можуть бути визначені за допомогою способу найменших квадратів. Сутність останнього полягає в тому, щоб мінімізувати суму квадратичних відхилень відповідними величинами, обчисленими по підібраних рівнях зв'язку.

Крім наведених методів прогнозування у цій групі виділяють: метод інтраполяції, метод кривих зростання, метод патентної експертизи й ін.

Евристичні методи базуються на використанні логічних прийомів і методичних правил теоретичних досліджень при передбаченні майбутнього. Цей метод використовується за відсутності статистичної інформації або її непридатності для прогнозування. До цієї групи належать:

метод експертних оцінок – спосіб збору необхідної інформації шляхом анкетування із застосуванням індивідуальних і групових оцінок. Індивідуальні оцінки полягають у тому, що кожен експерт дає незалежну оцінку у вигляді інтерв'ю чи аналітичної записки. Групові оцінки базуються на колективній роботі експертів, залучених для прогнозної оцінки конкретних економічних процесів;

метод «мозкової атаки» зводиться до творчого співробітництва визначеної групи експертів, фахівців із вирішення поставленої задачі – шляхом проведення дискусій, учасники яких зобов'язані не допускати критики й іронічних вигуків із приводу висловлюваних опонентами суджень; не заперечувати нових ідей, якими б абсурдними вони не здавалися з погляду можливої їх реалізації в сучасних умовах;

метод морфологічного аналізу заснований на використанні досліджень усіх можливих варіантів, виходячи з закономірності побудови досліджуваного й аналізованого об'єкта дослідження (прогнозування), а прогнозна оцінка розвитку підприємства (організації) здійснюється шляхом комбінування можливих варіантів майбутнього стану об'єкта;

метод побудови «дерева цілей» застосовується у прогнозуванні з метою розбивки основних задач на підзадачі та створення системи «зважених» за експертними оцінками зв'язків. У прогностичній моделі широко використовують матриці взаємовпливу і теорію графів.

До цієї групи також входять: метод інформаційного моделювання, метод розробки сценаріїв і ін.

2.3. Стратегічне та бізнес-планування діяльності підприємства

Формулювання стратегій розглядається як один із суттєвих компонентів системи управління підприємством і передбачає визначення особливостей процесу створення окремих стратегій. Стратегія– це спосіб досягнення результату, сформульованого у вигляді мети за допомогою необхідних ресурсів. Формулювання стратегії є процесом, у ході якого керівники встановлюють місію, формують систему цілей, обирають стратегії та визначають усі компоненти процесу стратегічного управління.

Стратегічне планування – це систематизовані зусилля всього підприємства, спрямовані на розробку та реалізацію виконання стратегічних планів, проектів і програм.

Процес стратегічного планування складається з декількох взаємозв’язаних етапів:

1) установлення цілей;

2) визначення стратегій та заходів щодо їх реалізації;

3) передбачення послідовності дій та закріплення їх у планах, проектах і програмах різного типу;

4) організація виконання планових завдань;

5) облік, контроль та аналіз їх виконання.

Мета стратегічного планування – установити певний порядок дій для підготовки ефективного функціонування конкурентоспроможного підприємства.

При стратегічному плануванні першим етапом є вибір цілей. Основну мету підприємства прийнято називати місією. Вибір місії підприємства здійснюється з урахуванням дій факторів зовнішнього середовища. Виходячи із загальної місії підприємства формуються його інші стратегічні цілі. Реальність і ефективність стратегії підприємства забезпечуються, якщо стратегічні цілі будуть: конкретними і вимірюваними; чітко зорієнтованими в часі (коли і якої мети потрібно досягти); досяжними, збалансованими, ресурсозабезпеченими; односпрямованими і взаємовідповідними.

При цьому бажано встановлювати цілі для кожного напряму діяльності підприємства.

Після визначення місії та цілей починається діагностичний етап стратегічного планування, спрямований на аналіз зовнішнього середовища (політичні, економічні, науково-технічні, соціальні й ін. фактори).

Методи вибору генеральної стратегії можна розділити на дві групи: перша – методи однопродуктового аналізу (метод PIMS «Profit Impact of Marketing Strategy», метод кривих освоєння, метод життєвого циклу); друга – методи «портфельного» аналізу або матричні (оцінка конкурентоспроможності стратегічного центру господарювання, метод Бостонської консультативної групи, метод консультаційної групи Мак-Кінсі, метод Портера, метод консультаційної групи «Артур Д. Літл», метод консультаційної групи «Шелл»).

Базова стратегія як генеральний напрям є основою стратегічного плану підприємства. Підприємства відповідно до циклу розвитку обирають одну з базових стратегій:

стратегію зростання – характеризує намір підприємства збільшувати обсяги продажу, прибутку, капітальних вкладень тощо;

стратегію стабілізації – у випадку діяльності підприємства при відчутній нестабільності обсягів продажу і прибутку;

стратегію виживання – оборонну стратегію, застосовувану при глибокій кризі підприємства.

У рамках відповідної базової стратегії можна вибрати одну з декількох можливих дій, що прийнято називати стратегічними альтернативами.

Кожна субстратегія, як правило, містить:

1) цілі, умови й основні напрями діяльності в тій чи іншій сфері, кінцеві результати, що забезпечують упровадження ресурсних стратегій;

2) порядок і послідовність (у просторі та часі) вирішення якісних і кількісних задач довгострокових планів; ряд заходів, адекватних призначенню субстратегії, що забезпечує досягнення поставленої мети.

Найважливішим серед документів, потрібних для реалізації інвестиційного проекту, є бізнес-план, який є одним з основних документів, що визначає стратегію функціонування підприємства. Він базується на загальній концепції розвитку підприємства, більш детально розробляє фінансові й економічні аспекти стратегії, дає техніко-економічне обґрунтування конкретним заходам. Реалізація стратегії базується на широких інвестиційних програмах, складених як єдина система і взаємозв’язаних технічних, організаційних і економічних змін на певний період. Бізнес-план охоплює одну з частин інвестиційної програми, термін реалізації якої обмежений кількома роками і дозволяє дати чітку економічну оцінку розробленим заходам.

У стратегічній роботі підприємства спостерігається такий порядок:

І етап. Розробка концепції розвитку.

ІІ етап. Інвестиційна програми.

ІІІ етап. Бізнес-план на середньостроковий період.

ІV етап. Заходи щодо реалізації бізнес-плану.

Особливістю бізнес-плану як стратегічного документf є його збалансованість із встановлення завдань з урахуванням реальних фінансових можливостей підприємства. Щоб бізнес-план був прийнятий, він має бути забезпечений необхідними фінансовими ресурсами. Значною мірою визначається характер проектів, які вивчаються при розробці бізнес-плану. Ці проекти мають бути не тільки інноваційними, тобто відрізнятися науково-технічною новизною, але й достатньо повно проробленими, показувати, які витрати необхідні на їх реалізацію і який дохід вони принесуть підприємству.

У ринковій системі господарювання бізнес-план виконує дві функції:

1) зовнішню – ознайомлення зацікавлених людей із сутністю й ефективністю реалізації нової підприємницької ідеї. Розробка бізнес-плану з цією метою дозволяє:

залучати для реалізації проектів інвестиції;

обґрунтовувати для включення проектів у державні (регіональні) програми й отримання коштів із централізованих джерел;

отримувати банківські кредити;

забезпечувати успішну реалізацію акцій підприємства на фондовому ринку;

обґрунтовувати необхідність створення спільних підприємств із використанням іноземного капіталу й інших форм спільної діяльності;

розробляти і здійснювати заходи зі створення промислово-фінансових груп;

2) внутрішню – відпрацювання системи управління реалізацією підприємницького проекту. Реалізація цієї функції спрямовується на:

розробку стратегії розвитку фірми і конкретизацію окремих напрямів її діяльності;

розробку і здійснення проектів зі створення нової продукції;

оцінку внутрішнього науково-технічного і комерційного потенціалу підприємства і виявлення резервів;

підготовку і здійснення заходів із впровадження технологій і придбання нового обладнання;

підбір нових і навчання власних робітників;

контроль за фінансовими результатами діяльності підприємства;

заходи щодо зниження ступеня ризику в діяльності підприємства;

розробку заходів щодо попередження банкрутства і виходу підприємства із кризи.

Конкретними цілями розробки бізнес-плану як багатофункціонального документа є:

установлення ділових відносин між підприємцями і найманими робітниками, а також між підприємцями і майбутніми постачальниками чи продавцями;

проектування системи управління бізнесом у конкретній сфері діяльності;

своєчасне передбачення можливих перешкод і проблем на шляху до успіху організації власної справи;

формування і розвиток управлінських якостей підприємця;

перевірка життєздатності підприємницької ідеї ще до початку її практичної реалізації.

Загальна методологія розробки бізнес-плану охоплює три стадії: початкову, підготовчу й основну (розроблювальну).

Початкова стадія є обов'язковою при започаткуванні нової справи; вона передбачає розробку концепції майбутнього бізнесу.

На підготовчій стадії формується інформаційне поле, оцінюються сильні та слабкі сторони діяльності фірми, формуються її місія і конкретні цілі, розробляється стратегія і можливі стратегічні альтернативи. Для існуючого підприємства на цій стадії віддається наказ щодо визначення загального напряму майбутньої інвестиційної програми, складу робочої групи і конкретних виконавців, календарних строків підготовки бізнес-плану та осіб, які займаються загальним та методичним керівництвом роботи.

На основній стадії здійснюється безпосередня розробка конкретного бізнес-плану у вигляді необхідних розрахунків, оформлення табличного матеріалу і текстової частини до нього.

Загальна методика розробки бізнес-плану підприємства наведена на рис. 2.1.

Рис. 2.1. Логічна схема розробки бізнес-плану

Вимоги до бізнес-плану як важливого інструменту управління організацією висуваються ті ж, що і до аналогічного організаційно-правового документа планового характеру. У першу чергу, повинні максимально враховуватися вимоги:

достовірність, або відтворення правдивого стану справ на підприємстві;

своєчасність – складання і відповідне використання за призначенням в відповідний час;

достатність – наявність мінімально необхідного обсягу інформації;

зрозумілість і доступність для сприйняття;

чіткість і логічна послідовність викладу матеріалу;

упевненість аргументації;

конкретність;

обґрунтування всіх положень та їх привабливість.

Структура бізнес-плану формується на основі певних розділів, які повинні повно і чітко висвітлювати всі параметри розвитку підприємства на майбутнє.

Резюме бізнес-плану являє собою короткий опис підприємства, основних функцій керівництва, фінансових потреб. Він складається не більше як на двох сторінках і описує якою діяльністю займалася компанія до цього часу і який загальний рівень економічного стану підприємства; які успіхи досягнуті за час функціонування підприємства; які перспективи розвитку підприємства і скільки необхідно коштів для започаткування реалізації проекту.

У розділі «Галузь, фірма та її продукція» здійснюється докладний опис діяльності підприємства на даний момент, її історія і загальна стратегія. Розглядається (по можливості) зв'язок між минулими досягненнями підприємства і потенціальними успіхами в майбутньому; розгляд ринку повинен включати інформацію про розмір ринку, основних учасників ринку, подальші тенденції розвитку галузі; продукція підприємства повинна описуватися без специфічних (технічних) подробиць, в описанні необхідно звернути увагу на різницю між продукцією та послугами, що виробляються організацією, і аналогами продукції фірм-конкурентів. Важливим є визначення унікальних особливостей продукції, яка буде вироблятися на підприємстві та прогнози щодо розширення виробництва в майбутньому.

У розділі «Маркетинг» необхідно визначити й оцінити ринкові можливості бізнесу: оцінити існуючий і потенційний попит на продукцію, дати точну і реалістичну оцінку конкуренції, сильних і слабких сторін підприємства (порівняно з іншими підприємствами). Використовуючи правдиві передбачення, необхідно оцінити потенційні потреби у продукції або послугах підприємства. Важливим є взаємозв’язок чутливості підприємства до «ринкових важелів», і те, як зміни в навколишньому середовищі будуть впливати на розвиток бізнесу.

Розділ «Виробнича діяльність» повинен включати в себе визначення потреб у приміщенні, основному та допоміжному обладнанні, а також трудових ресурсах, необхідних для досягнення цілей підприємства. Крім наведених потреб у ресурсах, необхідним є також визначення майбутніх постачальників, сировини та матеріалів, які зможуть замінити заплановані, виробничу потужність підприємства та нагляд за якістю як сировини, так і виробленої продукції.

У розділі «Організаційний план» необхідно охарактеризувати якісний і кількісний склад управлінського персоналу, його здатність працювати в мінливих умовах, розглянути розподіл обов’язків між керівництвом компанії, визначити загальну структуру управління підприємством, навести переваги вибору саме такої організаційної структури.

Розділ «Оцінка ризиків» визначає ризики, пов’язані зі здійсненням інвестиційного проекту, а також подальшої його реалізації. При написанні бізнес-плану необхідно всебічно розглянути майбутню діяльність для виявлення найбільшої кількості ризиків. Це необхідно для розробки заходів щодо їх ліквідації або мінімізації.

Розділ «Фінансовий план» є вирішальним, оскільки в ньому проводиться обґрунтування всього бізнес-плану. Цей розділ повинен включати фінансові документи за попередні періоди, підтвердження ефективної діяльності підприємства. Підрозділом наведеного розділу є визначення потреб в інвестиційних коштах, додаткових фінансових ресурсах, необхідних для виконання поставлених завдань. У перспективній оцінці необхідно вказати, як будуть використані фонди, навести графік повернення кредитів або інвестиційних коштів. У цьому ж розділі необхідно навести попередні балансові звіти про прибутки і збитки на найближчі три роки. Однин із підрозділів має бути присвячений визначенню доцільності вкладення капіталу за основними показниками ефективності («точка беззбитковості», термін окупності, чистий дисконтований дохід, внутрішня норма дохідності, індекс дохідності та ін.).

Крім основних розділів бізнес-плану доцільно подавати додатки, які можуть містити інформацію, корисну при аналізі, але не внесену в основний текст у зв’язку з великим обсягом і деталізацією. Така інформація може вміщувати:

А. Автобіографії основного управлінського персоналу.

Б. Результати дослідження ринку.

В. Фотографії або малюнки продукції.

Г. Технічні специфікації.

Д. Схему організаційної структури.

Е. Вибіркові юридичні документи.

Ж. Проекти продукції.

З. Плани виробничих площ.

Реалізація інвестиційного бізнес-плану при використанні запозичених коштів інвесторів здійснюється у три основні етапи:

1. Оцінка й експертиза. Якщо проект викликає інтерес, призначається група експертів для його всебічного оцінювання. Процес оцінки включає проведення співбесід із керівним складом підприємства, поїздки на підприємство, ділові переговори щодо конкретних організаційних питань.

2. Затвердження проекту. Після первісного затвердження оцінки проекту приймається остаточне рішення щодо його реалізації на рівні вищого керівництва майбутньої організації-інвестора або банку.

3. Контроль за ходом проекту. Після затвердження проекту використання інвестиційних коштів буде постійно контролюватися. Процес контролю включатиме співбесіди з управлінським персоналом, регулярний розгляд фінансової звітності підприємства, а також аналіз зовнішніх факторів, які можуть вплинути на роботу підприємства, що отримало кредит або інвестиційні кошти на поворотній основі.

2.4. Тактичне і оперативне планування на підприємстві

Для забезпечення успішної реалізації стратегічного плану, керівництво організації повинне розробляти плани нижчого рівня: середньо- і короткострокові, як інструмент технології управління для досягнення цілей організації.

Середньострокове або тактичне планування за визначеними ознаками відрізняється від довгострокового за рядом аспектів:

1) часовий – стратегічне планування пов'язане з постановами, наслідки яких будуть спостерігатися протягом досить тривалого періоду, а тактичні плани конкретизують і доповнюють стратегічні;

2) за охопленням сфер впливу – стратегічне планування справляє більш широкий і глибокий вплив на всі сторони діяльності підприємства, а тактичне планування є значною мірою вузько спрямованим;

3) сутнісно-змістовний – стратегічні плани окреслюють місію і підпорядковані цій місії, а тактичні повинні чітко визначати всю сукупність конкретних практичних заходів, необхідних для здійснення визначених цілей.

Змістовна характеристика тактичних планів передбачає виділення показників (планових завдань) за певними ознаками оцінки ступеня їх виконання і діяльності підприємства в цілому.

Оперативне планування є, з одного боку, завершальною ланкою в системі планування діяльності підприємства, а з іншого – засобом забезпечення поточного управління виробництвом.

Оперативне планування – це процес доведення до безпосередніх виконавців розроблених виробничих завдань на різні періоди – квартал, місяць, тиждень, добу, зміну – виходячи з конкретних умов їх реалізації, що створилися на планований період.

Основною задачею оперативного планування є конкретизація стратегічних і тактичних планів з урахуванням фактично досягнутих результатів із метою забезпечення виконання планових завдань із випуску продукції відповідно до запланованої номенклатури, обсягів, якості при максимальній ефективності виробництва.

Оперативне планування включає календарно-планові розрахунки з завантаження устаткування і виробничих площ, складання планів і графіків виготовлення продукції за номенклатурою і стадіями обробки, видачу оперативно-виробничих завдань, оперативний облік, контроль і регулювання ходу виробництва.

Оперативне планування поділяється на міждільничне (міжцехове) і внутрішньодільничне. Основне завдання міждільничного планування полягає в розробці на основі річного плану взаємопов'язаних виробничих завдань дільницям та іншим структурним підрозділам і забезпеченні їх виконання.

Завдання внутрішньодільничного планування – установлення на основі плану випуску виробів по дільниці планових завдань за виробничими підрозділами, бригадами і робочими місцями у їх взаємозв’язку, а також забезпечення своєчасного виконання дільницею плану виробництва.

Оперативне планування поєднує два напрями. Перший напрям, у рамках якого розробляються оперативні плани і графіки виробництва і випуску продукції, називається календарним плануванням.

Другий напрям включає роботи, необхідні для безупинного оперативного обліку, контролю і регулювання виконання оперативних планів і ходу виробництва, одержав назву диспетчеризації.

Оперативне планування здійснюється в масштабі всього підприємства як цехове (міжцехове), а для окремих цехів – у розрізі ділянок і робочих місць (внутрішньоцехове).

У практиці господарювання розрізняють три основні системи оперативного планування: подетальну, некомплектну і позамовну.

Вибір системи оперативно-виробничого планування залежить від типу виробництва, складу, особливостей продукції тощо. Перевага віддається тій системі, що дозволяє найбільше ефективно вирішувати задачі оперативного планування.

Окремі підсистеми мають певні принципові особливості. Так, складська підсистема є корисною за умови застосування великої кількості стандартних (уніфікованих) вузлів і деталей для виготовлення готових виробів. Система планування по нормах технологічних запасів обумовлена об'єктивною необхідністю дотримання розрахункового рівня таких запасів для кожного цеху. Комплектно-вузлова підсистема характерна для виробництва складної продукції з тривалим виробничим циклом, а машинокомплектна підсистема може застосовуватися у виробництві нескладних виробів із невеликою кількістю деталей. Особливістю підсистеми оперативного позамовного планування є охоплення всього процесу виконання замовлення: від підготовки виробництва до випуску готового виробу.

Розробку і реалізацію оперативного плану здійснює диспетчерська служба підприємства. На неї покладаються завдання: забезпечувати виконання графіків виробництва у всіх підрозділах; контролювати ритмічне і достатнє навантаження всіх робочих місць; попереджати простої чи вчасно їх виявляти і швидко усувати; використовувати технологічні й інші страхові запаси у випадку виникнення перебоїв у виробництві.

Читайте також:

1. Cистеми безпеки торговельних підприємств
2. III етап. Аналіз факторів, що визначають цінову політику підприємства.
3. IV група- показники надійності підприємства
4. IV. Оцінка привабливості стратегічних зон господарювання підприємства на ринку.
5. IІI розділ. Аналіз стану маркетингового середовища підприємства
6. L2.T4/1.Переміщення твердих речовин по території хімічного підприємства.
7. V розділ. Товарна політика підприємства
8. WEB - сайт підприємства в Інтернет
9. А) Грошова оцінка земель по Україні
10. А) Капітал підприємства, його кругообіг та обіг.
11. Або продукція підприємств, що знаходяться за кордоном.
12. Абсолютні та відності показники результатів діяльності підприємства.

Переглядів: 6191