Тема 1. СТРАТЕГІЧНЕ УПРАВЛІННЯ ЙОГО СУТНІСТЬ, ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ, ПРИНЦИПИ І МЕТОДОЛОГІЯ

1. Поняття і сутність стратегічного управління
2. Умови виникнення стратегічного управління і його відмінність від оперативного управління
3. Методологічні основи та основні положення стратегічного управління
4. Основні принципи стратегічного управління
5. Обмеження стратегічного управління

Термін «стратегічне управління» був введений у 1960 - 70-х рр.. для того, щоб внести відмінність між поточним управлінням на рівні виробництва і управлінням, здійснюваним на вищому рівні. Необхідність проведення такої відмінності була викликана переходом до нової моделі управління, розвитком організації в мінливому середовищі.

Стратегічне управління - область діяльності вищого керівництва організації, що складається у визначенні бажаних напрямків і траєкторій розвитку організації, постановці цілей, розподілі ресурсів і всього того, що дає організації конкурентні переваги.

За формою стратегії - це різновид управлінських документів, які можуть бути представлені у вигляді графіків, таблиць, описів і т.д.
За змістом стратегія - це модель дій, інструмент для досягнення цілей організації.
Дефініція (тобто встановлення змісту поняття) стратегічного управління містить:

Стратегічне управління - це вид, сфера діяльності з управління, складається в реалізації обраних перспективних цілей через здійснювання змін в організації;
Стратегічне управління - це процес, за допомогою якого здійснюється взаємодія організації з її оточенням.
Стратегічне управління - це область наукових знань, що вивчає прийоми та інструменти, методологію прийняття стратегічних рішень і способи реалізації цих знань.

2. Поява стратегічного управління була викликана об'єктивними причинами ускладненням умов виробництва і реалізації продукту і стало результатом еволюційного розвитку підходів в управлінні розвитком організацій. До нього існували методи і форми довгострокового та поточного планування, засновані на оптимізаційному моделюванні, науково-технічному та економічному прогнозуванні, за допомогою яких прагнули визначити тенденції розвитку виробництва і направлення і характер діяльності організації.

Ці методи були досить ефективні в умовах відносно стабільних виробничих цілей, які полягали, в основному, у нарощуванні потенціалу організацій та насиченні ринку товарами. Зовнішньої середу була досить постійною.

У міру кількісного та якісного збільшення факторів виробництва, розширення використання на практиці наукових досягнень, все більшої відкритості національних кордонів для зарубіжних товарів, капіталів і робочої сили, посилення конкурентної боротьби в багатьох галузях промисловості пропозиція стала переважати над попитом. Разом з цим змінюється характер споживчого попиту, все більша увага приділяється соціальним потребам, захисту прав споживачів, стають актуальнішими проблеми освіти, екологічної рівноваги. Істотно зростають динамічність і невизначеність факторів і що протікають у господарському житті .

Спроба перенесення минулих закономірностей на майбутнє на практиці призвела до різкого розбіжності між установками довгострокових планів і реальностями. Тому необхідно було змінити вихідний принцип керівництва і складання планів - йти не від минулого до майбутнього, а від майбутнього до теперішнього.
Одним з перших поставив під сумнів якість використовуваних на практиці методів довгострокового планування американський економіст Ігор Ансофф у своїй книзі стратегічний менеджмент », надрукованій у 1965 році. З цього моменту починається зародження і вдосконалення стратегічного управління.

Поява стратегічного управління пов’язана:

1. У другій половині ХХ в . число завдань, зумовлених внутріфірмовими і зовнішніми змінами, неухильно зростала . Багато з них були принципово новими і не підлягали вирішенню виходячи з досвіду , отриманого в першій половині ХХ в .
2 . Множинність завдань поряд з розширенням географічних рамок діяльності національних економік приводила до подальшого ускладнення управлінських проблем.
3 . Зростала роль вищої ланки управління , в той час як сукупність управлінських навичок все менше відповідала умовам рішення виникали завдань.
4 . Підсилювалася нестабільність зовнішнього середовища , що підвищувало ймовірність стратегічних раптових змін , їх непередбачуваність.

Стратегічне управління - процес розробки, прийняття та реалізації стратегічних рішень, центральною ланкою якого є стратегічний вибір, заснований на зіставленні власного ресурсного потенціалу підприємства з можливостями і погрозами зовнішнього оточення.

Стратегічне управління на підприємстві виражається в наступних п'яти функціях:
1. Планування стратегії.
2. Організація виконання стратегічних планів.
3. Координація дій з реалізації стратегічних завдань.
4. Мотивація на досягнення стратегічних результатів.
5. Контроль за процесом виконання стратегії.

Планування стратегії передбачає виконання таких підфункцій, як прогнозування, розробка стратегії та бюджетування. Прогнозування передує складанню стратегічних планів.

Організація виконання стратегічних планів передбачає формування майбутнього потенціалу підприємства, узгодження структури і системи управління з обраною стратегією розвитку, створення корпоративної культури, що підтримує стратегію.

Координація дій менеджерів з формування та реалізації генеральної стратегії полягає в узгодженні стратегічних рішень різних рівнів і послідовної консолідації цілей і стратегій структурних підрозділів на вищих рівнях управління.

Мотиваціяяк функція стратегічного управління пов'язана з розробкою системи стимулів, що спонукають до досягнення поставлених стратегічних результатів

Контроль полягає в безперервному спостереженні за процесом реалізації стратегічних планів. Він покликаний завчасно визначати насуваються небезпеки, виявляти помилки і відхилення від прийнятих стратегій і політики підприємства.

Основні етапи стратегічного управління:
1. Аналіз середовища;
2. Визначення місії і цілей організації;
3. Формування і вибір стратегії;
4. Реалізація стратегії;
5. Оцінка і контроль виконання стратегії.

3. Можна виділити чотири рівні знань, які складають методологію стратегічного управління.
Перший рівень - загальнофілософський, який являє собою сукупність поглядів, знань про явища навколишнього світу. Цей рівень образують такі науки як філософія, футурологія, математика, теорія інформації та ін
Другий рівень - загальнонаукових, який дає розуміння загальних підходів, принципів, форм організації систем. Цей рівень утворює науки: теорія систем, кібернетика, теорія організації та ін

Третій рівень - конкретна методологія наук, що утворюють сукупність знань про управління в соціально-економічних системах: статистика, менеджменту, соціологія, право, макроекономіка, мікроекономіка, теорія управління та інш.
Четвертий рівень- методологія, методика і технологія стратегічного управління.

Методологічною базою стратегічного управління є системний і ситуаційний підходи. Відповідно до системного підходу будь-яку організацію слід розглядати як: систему, що складається з певних взаємопов'язаних елементів, які забезпечують її життєдіяльність;елемент більшої системи (галузь, промисловість в цілому, економіка регіону, господарство країни), функціонування і розвиток якої визначаються економічними законами і закономірностями, характерними для даного типу системи.

4.Стратегічне управління базується на таких принципах:

· Науковість

· Цілеспрямованість стратегічного управління

· Гнучкість стратегічного управління

· Єдність стратегічних планів і програм

· Індивідуальність розробки стратегії

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ПЕРЕДМОВА	\|	Обмеження стратегічного управління

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.059 сек.