• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Поняття і показники рівня життя

Рис. 1. Диференціація доходів населення

Величина доходів і різниця між ними обумовлені впливом таких факторів:

· соціально-політичних;

· соціально-демографічних (стать, вік, наявність таланту і здібностей);

· соціально-професійних (освіта, професія, спеціальність, кваліфікація, досвід);

· соціально-статусних (зайнята або незайнята особа суспільно корисною діяльністю, дитина, молодь, що вчиться, найманий працівник, власник майна, підприємець, фермер, пенсіонер, інвалід);

· соціально-економічних (вид занять або діяльності, вид ви­робництва, умови праці);

· соціально-географічних (природно-кліматичні особливості місця проживання, щільність і характер розселення, національні особливості).

Окрім того, на формування доходів, їх величину впливають нівелюючі і диференціюючі фактори. Нівелюючі – складання заробітків сім’ї, пенсії пенсіонерів, які живуть в сім’ї і вносять свою пенсію до бюджету сім’ї, допомоги, що одержують члени сім’ї. Диференціюючі – наявність непрацездатних членів сім’ї, їх кількість у сім’ї; співвідношення працюючих і непрацюючих членів сім’ї.

В усіх економічних системах здійснюється регулювання дохо­дів, що являє собою складову соціальної (економічної) політики суспільства. Політика доходів впливає на заінтересованість най­маних працівників і підприємців у поліпшенні результатів праці з метою розвитку економіки в цілому оскільки (сприяє підвищенню доходів населення, рівня його життя). Державне регулювання доходів –система заходів і норм законодавчого, виконавчого та контролюючого характеру, що спрямовані на створення умов, які сприяють нормальному відтворенню робочої сили і її розвитку, послабленню соціальної напруженості. Воно полягає в перерозподілі їх через державний бюджет за допомогою диференційованого оподаткування різних груп одержувачів доходів і соціальних виплат. Таке регулювання сприяє підвищенню доходів незаможних, створює умови для нормального відтворення їх робочої сили, усунення диспропорцій, пов’язаних з неоднаковими виробничими факторами (земля, капітал, праця, підприємницька здатність) регулювання зайнятості, зниження соціальної напруженості тощо. Ступінь впливу держави на процес перерозподілу доходів визначається обсягом соціальних витрат із державного і місцевого бюджетів. Розміри соціальних виплат залежать від фінансових можливостей держави, а перевищення величини соціальних виплат над податковими надходженнями веде до бюджетного дефіциту та інфляції.

Політика доходів ґрунтується на принципах (соціальна справедливість; соціальне партнерство і солідарність усіх верств населення; індивідуальна відповідальність за своє матеріальне становище; право на працю і достойна винагорода; право на професіональні об’єднання; економічна доцільність тощо) та має нормативно-правову фіксацію в Конституції та в інших законодавчих актах.

Державне регулювання доходів і споживання ґрунтується на певних методах. Можна виділити такі методи, які взаємозалежні і доповнюють один одного:

· законодавчі методи (розроблення законодавчої і нормативної бази регулювання доходів (нормативи використовуються для розрахунків нормативних споживчих бюджетів, ставки податків (для утримання прибуткового податку), податків з юридичних осіб (включаючи і соціальні податки). Регулювання доходів населення здійснюється з урахуванням норм Конституції України, КЗпПУ, законів про зайнятість населення, колективних договорів і угод, положень про загальнодержавне соціальне страхування, пенсійне забезпечення);

· економічні методи (визначають мінімальну оплату, податкову політику, регулювання цін, зайнятості, оплати праці працівників);

· адміністративні методи (охоплюють такі заходи: прямий державний контроль над монопольними ринками; розроблення стандартів, контроль за їх додержанням, визначення і підтримання мінімально допустимих параметрів життя населення (установлення мінімуму заробітної плати, пенсій, допомоги на випадок безробіття); захист інтересів нації – ліцензування експорту або Державний контроль над імпортом);

· погоджувальні методи або соціальне партнерство (досить поширені і вважаються найбільш економними і “безкровними”, оскільки соціальне партнерство являє собою узгодження дій уряду, підприємців щодо динаміки оплати праці і соціальних трансфертів).

Об’єктивною характеристикою рівня грошових доходів є відповідність їх прожитковому мінімуму. Прожитковий мінімум являє собою показник обсягу і структури споживання основних матеріальних благ та послуг на мінімально допустимому рівні, що забезпечує підтримування актив­ного фізичного стану різних соціально-демографічних груп населення. Проте цей показник призначається для певного періоду подолання кризового стану економіки. Згідно з міжнародним правом мінімальні розміри оплати пра­ці, а також пенсії за віком, стипендії, соціальні допомоги та інші компенсаційні виплати мають орієнтуватися на величину прожиткового мінімуму. На розмір прожиткового мінімуму впливають потреби насе­лення, які залежать від природно-кліматичних умов і національних традицій, статевого складу і щільності населення, розміру і структури сімей, характеру поселення, економічного розвитку території, співвідношення різних галузевих і професійних груп працівників, рівня регіональних цін тощо.

Для установлення вартісного показника прожиткового мінімуму вводиться поняття бюджету прожиткового мінімуму. Бюджет прожиткового мінімуму являє собою вартісну оцінку натурального набору прожиткового мінімуму, а також включає всі витрати на податки та інші обов’язкові платежі.

Застосовуються два основні підходи до побудови бюджету прожиткового мінімуму:

· нормативний (концепція споживання на науково обґрунтованому мінімально необхідному рівні);

· статистичний (ґрунтується на аналізі закономірностей споживання, що ре­ально склалися, відображенні його поточних особливостей).

Бюджет прожиткового мінімуму розраховується так:

· визначається споживання продуктів споживання в середньому на одного члена сім’ї з урахуванням статевої структури населення;

· розраховується загальний обсяг мінімально необхідних витрат на придбання продуктів харчування на одного члена сім’ї;

· визначається вартісна оцінка бюджету прожиткового мінімуму в регіоні.

Прожитковий мінімум і величина його вартості для громадян працездатного віку є інструментами соціальної політики (використовуватися як орієнтири під час регулювання доходів і витрат різних груп населення; обґрунтовує розміри оплати праці, регулює міжгалузеве підвищення заробітної плати та співвідношення в оплаті праці за галузями; оцінює матеріальні і фінансові ресурсів, що необхідні для реалізації поточних і перспективних соціальних програм на різних рівнях).

Профспілками України розроблені методичні підходи до розрахунку прожиткового мінімуму. Згідно з ними визначаються мінімальний асортимент і вартісна величина “споживчого кошика” на продукти харчування, а також витрати на житлово-комунальні послуги, непродовольчі товари, транспортні послуги тощо. Мінімальні норми (на їхній основі розраховані “споживчі кошики”), структура прожиткового мінімуму періодично уточнюються та переглядаються, а їх вартісна оцінка формується за відповідними цінами і тарифами (використовуються середні ціни купівлі відповідних товарів і послуг з урахуванням усіх видів торгівлі). “Споживчий кошик” визначається не рідше одного разу на п’ять років.

Набір продуктів харчування прожиткового мінімуму включає продовольчі товари, об’єднані в такі укрупнені групи: хлібопродукти; картопля; овочі; фрукти і ягоди; м’ясопродукти; молокопродукти; рибопродукти; яйця; цукор, кондитерські вироби; рослинне масло, маргарин. Цей набір розрахований на основі мінімальних розмірів споживання продуктів харчування для різних категорій населення, розроблених науково-дослідним інститутом харчування МОЗ України. Розрахунки набору продуктів харчування ґрунтуються на нормах фізіологічних потреб у харчових продуктах для дорослого населення України і рекомендацій про потреби людини в енергії і білках; відомостей про хімічний склад основних продуктів харчування і витрат речовин у процесі продукції.

Витрати на оплату житлово-комунальних послуг визначаються на основі норм загальної площі житла і нормативів споживання ос­новних видів комунальних послуг (вода, тепло, газ, каналізація, електроенергія, телефон тощо) на одну людину.

Визначення частки витрат прожиткового мінімуму, які використовуються на придбання непродовольчих товарів, послуг (без урахування житлово-комунальних), виплату податків та інших обов’язкових платежів ґрунтується на використанні фактич­ного співвідношення між цими витратами й витратами на харчування, яке склалося в базовому періоді (за матеріалами бюджет них обстежень).

Більш правомірною та науково обґрунтованою категорією є мінімальний споживчий бюджет (МСБ), що забезпечує нормаль­не відтворення робочої сили працездатних й нормальну життєдіяльність непрацездатних громадян, і – це законодавчо встановлена в державі середньодушова місячна вартість набору продуктів харчування, непродовольчих товарів, оплати необхідних послуг, ліків, предметів побуту, в тому числі й довготривалого користування, задоволення в установлених межах культурних потреб, розрахованих на підставі науково обґрунтованих норм і нормативів з урахуванням національних особливостей (в Україні такий розрахунок вперше проведено в 1991 р. для 13 статево-вікових груп). Цей показник відображає нижню межу ціни робочої сили, що дає змогу підтримувати здоров’я і працездатність людини на нормальному рівні, котрий відповідає вимогам фізіології.

Розрахунки прожиткового мінімуму доцільно здійснювати не тільки в середньому на душу населення або сім’ю, а й окремо для працездатних громадян, дітей до 6-ти років, підлітків 7–15-ти років, пенсіонерів. Це дає змогу диференційовано оцінювати вартість відтворення, а відтак визначати мінімально необхідні рівні доходів для різних за складом типів сімей: подружньої пари з дітьми і без дітей, одиноких працівників, неповних сімей, пенсіонерів (так, для проживаючих у сім’ї середньодушові споживчі втрати нижчі, ніж у одинокої людини за рахунок зменшення плати за житло, купівлі непродовольчих товарів і товарів тривалого вико­ристання; у сім’ї, яка складається з чотирьох дорослих членів, вони знижуються приблизно на 10 %; прожитковий мінімум для одинокого пенсіонера приблизно вищий на 10–15 %, ніж у того, який живе в сім’ї).

На життєвий рівень населення негативно впливає інфляція, оскільки в умовах інфляційних процесів розбалансованості ринку товарів і послуг, порушення господарських пропорцій в економіці важлива роль належить державі щодо регулювання доходів населення, тобто індексація всіх видів доходів з метою компенсації збитків населення від зростання споживчих цін (в 1997 р. ухвалено закон, який передбачає індексацію доходів населення за інфляції більше 5 %).

Завдання подальшого підвищення народного добробуту, розроблення концепції рівня (якості) життя пов’язані з необхідністю визначення раціонального споживчого бюджету, з допомогою якого визначаються структура і розмір доходів, необхідних для задоволення потреб відповідно до науково розрахованих раціональних норм. Визначення раціональних норм і раціонального бюджету ґрунтується на принципі повного задоволення розумних потреб людини без прив’язки його до певних строків. При цьому необхідно враховувати реальні обсяги виробництва і послуг, що можуть бути досягнуті в перспективі.

Рівень життя – це соціально-економічна категорія, яка відображає ступінь розвитку і задоволення фізичних, духовних і соціальних потреб населення, а також умови в суспільстві для розвитку і задоволення цих потреб. Структура змісту цього питання може бути подана у вигляді комплексів потреб і коштів для їх задоволення. Потреби людей різноманітні.

Потреба – це необхідність в життєвих засобах, яка набуває специфічної форми відповідно до культурного рівня та особистих якостей індивіда. У зв’язку з цим і різний набір потреб кожної людини. Для визначення ступеня задоволення потреб фактичне споживання товарів і послуг співвідносять з мінімальними і раціональними стандартами їх споживання.

Відповідно до конвенцій МОП кожна людина має право на такий життєвий рівень (включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд, соціальне обслуговування), який необхідний для підтримання здоров’я і добробуту її самої та її сім’ї, а також право на забезпечення у разі без­робіття, інвалідності тощо. Підвищення рівня життя сприяє поліпшенню якості життя, тобто умов існування людини.

Якість життя характеризується рівнем споживання товарів й послуг, а також включає соціальні результати економічного і політичного розвитку (середня тривалість життя, рівень захворюваності, умови й охорона праці, соціальна захищеність населення, поліпшення соціального середовища, забезпечення прав людини).

Згідно з рекомендаціями МОП рівень життя відображають такі показники:

· обсяг фонду споживання на душу населення, реальні доходи, тривалість життя, освіта;

· обсяг споживання важливих продуктів у натуральному виразі, забезпеченість житлом, комунальни­ми і соціальними послугами, транспортом і зв’язком;

· охорона здоров’я, соціальне забезпечення.

Виходячи з міжнародних норм необхідно також враховувати: зайнятість і умови праці, чинні соціальні гарантії, демографічні. екологічні умови, домашнє майно тощо. Окрім цього, необхідно брати до уваги поширення негативних соціально-економічних явищ, таких як інфляція, безробіття, бідність, злочинність, дискримінація в різних її проявах.

Рівень життя визначають в цілому по країні, по окремих територіях та соціальних групах. Для характеристики рівня життя використовується такийінтегральний показник, як індекс людського розвитку, котрий включає три індикатори:

· національний або валовий внутрішній продукт (ВВП) на душу населення (обчислюється в доларах паритету купівельної спро­можності (ПКС));

· трива­лість життя (у роках) – головний показник поліпшення рівня життя;

· рівень освіти населення.

Ці величини співвідно­сяться з найвищими світовими рівнями цих показників (роками навчання і грамотність дорослого населення – у відсотках). Індекс людського розвитку вирізняється простотою обчислення, універсальністю, статистичною доступністю, однак він не повністю охоплює умови життя, всі основні компоненти рівня життя. Тому для обчислення інтегрального індексу рівня життя необхідно ви­значити індекси таких його компонентів у розрахунку на душу населення, харчування (за його калорійністю і вмістом білків), фонду домашнього майна (в порівнянних цінах), житла (площа з урахуванням вигод), здоров’я й охорони здоров’я (за динамікою трива­лості життя, рівнем смертності, витратами на охорону здоров’я), освіти і культури (за кількістю місць навчання і витратами на освіту і культуру), послуг населенню (у порівнянних цінах) тощо.

Рівень життя населення залежить від економічного потенціалу і визначається величиною ВВП й структурою його використання. Джерелом підвищення рівня життя населення є зростання національного доходу (НД) – частина сукупного суспільного продукту після відрахування витрачених у процесі виробництва засобів праці і матеріальних витрат, тобто новостворену вартість. Його розмір і динаміка залежать від багатьох факторів (продуктивність праці, зайнятість, галузева структура економіки, обсяги інвестицій, рівень розвитку соціальної сфери) та ділиться на такі фонди:

· фонд нагромадження – частина НД, що використовується на розширене відтворення, збіль­шення невиробничих фондів та створення державних резервів;

· фонд споживання це частина НД, що використовується для задоволення невиробничих потреб (особистих і суспільних), а також на утримання організацій невиробничої сфери. Його джерелом є необхідний продукт і частина додаткового продукту, а до складу входять: особисте споживання населенням матеріальних благ і послуг; матеріальні витрати в організаціях невиробничої сфери, які обслуговують населення (освіта, охорона здоров’я, фізкультура і спорт, культурне і невиробниче побутове обслуговування, пасажирський транспорт); матеріальні витрати в організаціях, які надають допомогу суспільству в цілому (управління, наука, оборона, служба безпеки). Залежно від формування і використання фонд споживання поділяється на: фонд заробітної плати і доходів; фонд суспільного споживання; фонд утримання суспільних організацій та апарату управління.

Подальший розвиток суспільства супроводжується зростанням реальної заробітної плати і доходів, поліпшенням якості предметів споживання і послуг тощо. Оскільки збільшення фонду споживання має певні межі, необхідно забезпечити оптимальні співвідношення між фондами споживання і нагромадження, щоб забезпечити як високі і стабільні темпи економічного зростання, так і підвищення рівня життя. Показники життєвих умов населення значно погіршуються у зв’язку з нарощуванням інфляційних тенденцій, що знаходить відображення у прискореній динаміці цін на споживчі товари і послуги, співвідношенні номінальної і реальної заробітної плати. Підвищення цін на споживчі товари і послуги призводить до істотного уповільнення темпів зростання номінальної заробітної плати і падіння реальної заробітної плати. Для оцінювання зміни рівня життя населення визначають ін­декс вартості життя (І_ВЖ), який розраховують за набором товарів та послуг для різних соціально-демографічних груп населення і за мінімальним набором:

(2)

де Ц₀, Ц₁ – ціна покупки відповідно базисного і поточного пе­ріодів; g₀, g₁ – обсяг покупок базисного і поточного періодів.

Для характеристики рівня життя використовуються показники бідності: абсолютної (бідними є частина домогосподарств, які не можуть забезпечити себе необхідною сумою благ, що є необхідними для збереження здоров’я і ведення помірно активного трудового життя) і відносної (бідними є частина домогосподарств, які мають низькі доходи (відносна бідність характеризується доходом, що не перевищує 40–60 % доходу, що склався в країні)). На поняття бідності як соціально-економічного явища впливає соціальна політика, що проводиться в країні.

Рівень бідності і чисельність бідних залежить від межі бідності, офіційно установленої державою, яка, у свою чергу, залежить від її фінансових можливостей, оскільки декларовані межі бідності ґрунтуються на певних розмірах соціальних програм. Нині факторами бідності в Україні є такі:

· місце розташування домогосподарств (у сільських районах рівень бідності вищий, проте необхідно враховувати, що сільська і міська бідність суттєво різняться);

· висока частка дітей; досягнення пенсійного віку;

· безробіття, в тому числі у прихованій формі (невиплати за­робітної плати, її затримки, вимушені відпустки з ініціативи наймачів без збереження утримання тощо);

· висока частка утриманців у отримувача доходів.

Соціально-економічна характеристика бідності певної частини суспільства визначається системою показників демографічних, економічних і соціальних. До демографічних показників відносять: середній розмір домогосподарства, його склад із характеристиками членів за статтю і віком, народжуваність, смертність, захворюваність членів домогосподарства. Економічні показники – це джерела доходів та їх використання, майно домогосподарства, зайнятість. Соціальні показники – це розшарування бідних, соціальні субсидії, дефіцит бюджету домогосподарства, обсяг і калорійність споживання продуктів харчування, житлові умови, споживання послуг галузей соціального комплексу.

Читайте також:

1. II. Поняття соціального процесу.
2. Internet. - це мережа з комутацією пакетів, і її можна порівняти з організацією роботи звичайної пошти.
3. IV група- показники надійності підприємства
4. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
5. V Процес інтеріоризації забезпечують механізми ідентифікації, відчуження та порівняння.
6. V Розвиток кожного нижчого рівня не припиняється з розвитком вищого.
7. V. Поняття та ознаки (характеристики) злочинності
8. VI. Система навчаючих завдань для перевірки кінцевого рівня завдань.
9. VI. Система навчаючих завдань для перевірки кінцевого рівня завдань.
10. А. 5-7 день життя.
11. А/. Поняття про судовий процес.
12. Абсолютні показники фінансової стійкості

Переглядів: 830