Політичне вчення Давньої Греції і Давнього Риму.

Характеризується поступовим звільненням політичних поглядів від міфологічної форми, виокремлення їх як відносно самостійної частини філософії. Аналіз устрою держави, класифікація форм державної влади, визначення найкращої, ідеальної форми управління.

В історії давньогрецької політичної думки виділяються три етапи:

1. (ІХ-V ст. до н. є.) пов'язаний із становленням старогрецької державності і

представлений Гомером, Гераклітом, Піфагором .

2. (V-I половина IV ст. до н. є.) припадає на час розквіту старогрецької філософії і політичної думки. Представлений вченням Демокріта, софістів, Сократа, Платона, Аристотеля.

З. (2-а половина ІV-ІІ ст. до н. є.) характеризується занепадом старогрецької

державності. Погляди цього періоду відображені в ученнях Епікура, стоїків, Поліція.

Піфагор і його послідовники виступали за правління аристократів. Вони перші розпочали теоретичну розробку поняття „рівність". Справедливість вбачали у рівній віддачі за рівне. Заперечували анархію. Вважали що людина за своєю природою вимагає керівництва і виховання.

Геракліт вважав, що все знаходиться у постійному русі: „Не можна двічі увійти в одну і ту ж річку". Вважав, що люди нерівноцінні, тому заперечував демократію. Ідеальної формою правління вважав аристократію. Відстоював думку, що в основі державного управління повинна лежати поміркованість, яка дозволить із допомогою законів узгодити суперечливі інтереси.

Демокріт розглядав політику як мистецтво, завдання якого - забезпечити інтереси вільних громадян. Був прихильником демократії. Закон розглядав як примусовий засіб для „неповноцінних" громадян.

З іменем Сократа (469-399 р. р. до н.е.) пов'язане виникнення моральної філософії. На його думку закони є основою держави, без них неможлива моральна організація державного життя. Виступав за однодумство громадян, без якого не можливе ефективне управління державою.

Сократ перший в історії європейської політичної думки сформулював концепцію договірних відносин між державою й громадянином. Відповідно до його версії Батьківщина й Закон вище й дорожче батька й матері, тому що вони для громадянина є вищими родителями, вихователями й володарями. Розвиваючи навчання про природне право, він вважав, що існують неписані божественні закони, встановлені не людьми, а богами й мають силу повсюдно, незалежно від волі людей.

Багато які з положень Сократа: класифікація форм правління, роль законів, навчання про природне право вплинули на наступні навчання про форми держави. Його політична етика послужила вихідним пунктом для політичної філософії Платона й політичної науки Аристотеля.

Сократ виділяв такі форми правління:

• Царство - влада, яка базується на волі народу та засновується на державних законах;

• Тиранія - влада, яка базується на свавіллі правителя а не на законах;

• Аристократія - це правління кращих громадян, які виконують закони;

• Плутократія - влада, яка походить від багатства;

• Демократія - влада, яка походить від волі усіх.

Критикував демократію, вважаючи її недоліком - некомпетентність посадових осіб, обраних випадково. Першим сформулював концепцію договірних відносин між державою і громадянами.

Платон (427-347 р. р. до н.е.) увійшов в історію політичної думки творами „Держава", „Політика", „Закон". У діалозі „Держава" розробив концепцію „ідеальної держави", суть якої полягає у тому, що кожен член суспільства повинен „робити своє". Відповідно держава складається із трьох верств громадян: правителів, воїнів, виробників. Справедливість полягає у тому, щоб кожний працював згідно власних задатків. Правителі і воїни не мали сімей, воїни не мали права на приватну власність. Дітей виховувала держава. Жінки мали рівні права з чоловіками.

Ідеальною формою держави Платон вважав аристократію.

Аристотель (384-322 р. до н.е.) вніс величезний вклад в історію філософії й політичної думки. Він є зачинателем політичної науки як окремої самостійної дисципліни. Ним написані праці "Політика", "Афінська політика", "Етика". Його називають "батьком політології".

Сутність політики полягає в тому, писав Аристотель, щоб наділити громадян гарними якостями. Інакше кажучи, ціль політики - благо для всіх. Метод політики як науки - це метод аналізу. Державу Аристотель розглядає як форму гуртожитку громадян. Політичний устрій припускає владу закону, тому що де не діє закон, там немає політичного устрою.

Держава, на думку Аристотеля, складається із громадян, які беруть участь у суді й керуванні, несуть військову службу й служать богам. Воно виникає як завершення еволюції родини й селища. Влада в державі - це продовження й розвиток влади голови родини.

Аристотель ділить політичний устрій по кількісному, якісному й майновому ознакам. Держави розрізняються насамперед тим, у чиїх руках влада - в однієї особи, меншостей або більшості. У результаті він виводить шість форм політичного устрою: три правильні (монархія, аристократія, політея) і три неправильні (тиранія, олігархія й демократія).

Безумовний пріоритет Аристотель віддає політеї (республіці) - влади більшості. Політея в нього середня форма держави й середній елемент у ній домінує у всьому: у правах - помірність, у майні - середній статок, у володарюванні - середній клас.

Аристотель виділяє 5 видів демократії, які розділяються на два роди, демократію, засновану на законі й охлократію (від гречок "охлос" - юрба. "кратос" - влада) - влади юрби, який верховодять народні вожді - демагоги. Він виступає переконаним захисником прав індивіда, у першу чергу права приватної власності.

Уперше в історії Аристотель виділив у політичному устрої три самостійні влади: законодавчу, адміністративну й судову, які незалежно одна від іншої діють у межах своєї компетенції.

На думку Аристотеля, закон, а не людина персоніфікує верховну владу в державі.

Аристотель вплинув на всю наступну філософську й політико-правову думку. В історії політичних навчань жоден з великих мислителів античності, середньовіччя, нового й новітнього часу не обійшов стороною творчу спадщину Аристотеля.

Для Епікура характерна аполітичність. Був прихильником поміркованої демократії, за якою панує закон у поєднанні з самостійністю особистості. Головною метою державної влади вважав забезпечення безпеки людям. Закон практикував як засіб захисту „мудрих".

Засновником стоїцизму був давньогрецький мислитель Зенон. Стоїки вважали, що в основі громадянського співжиття лежить природний потяг людини один до одного. Держава є природнім утворенням. Не оправдував рабство. Найкращим державним ладом вважав „поєднання демократії, царської влади і аристократії".

Римська імперія проіснувала з 754р. до н. є. до 1453 р. У 395 р. н. є. була розподілена на Західну зі столицею у Римі та Східну зі столицею у Константинополі.

Давньоримська політична думка розвивалася під впливом давньогрецьких концепцій.

Марк Тулій Цицерон (106-43 рр до н. є ) - юрист, оратор, державний діяч увійшов в історію політичної думки працями „Про державу", „Про закон", „Про обов'язки". Державу вважав справою всього народу. „Народ - не будь яке об'єднання людей, зібраних разом якимось чином, а об'єднання людей, пов'язаних між собою згодою в питаннях права та спільністю інтересів". Тобто, держава є узгодженим правовим спілкування громадян.

Головною причиною походження держави є вроджена потреба людей жити разом та захищати свою власність.

Держави поділяв залежно від кількості суб'єктів влади: монархію(царську владу), аристркратію (владу оптиматів), демократію(народну владу).

Цицеронові належить першість у закладенні основ міжнародного права. Війну характеризував як вимушений акт і поділяв їх на справедливі та несправедливі.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Методи дослідження політології	\|	Розвиток політичної думки Середньовіччя

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.