Зростання кризових явищ у політичному житті.

УКРАЇНА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 60 Х - 80 Х РР.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ В СЕРЕДИНІ 50-Х – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 60ХХ РР.

ПЛАН.
1. Зростання кризових явищ у політичному житті.

2.Дисидентський рух в Україні.

3.Криза у соціально-економічній сфері.

4. Україна на шляху до державного суверенітету і незалежності.

У жовтні 1964 р. М.Хрущов був зміщений з посади першого секреаря ЦК КПРС.. Л.Брежнєв, наступний керівник СРСР, мав тісні стосунки із Україною — працював першим секретарем Запорізького, а пізніше Дніпропетровського обкому партії. У 50-х роках був першим секретарем ЦК КП Молдавії та Казахстану. В 1960-1964 роках був Головою Президії Верховної Ради СРСР. Він був обережним, консервативним, не допускав різких поворотів та глибоких змін. Політична лінія реформ, які розпочав М.Хрущов, прийшла у повну невідповідність з існуючою системою, що не допускала серйозних змін. Партійних функціонерів не могли влаштувати плани Хрущова про ротацію (переміщення) й омолодження керівних кадрів у державі. Саме це й причинило усунення Хрущова від влади — його відправили на пенсію.

У липні 1963 р. першим секретарем ЦК КП України став Петро Шелест, який намагався як міг, відстоювати інтереси України в межах СРСР, особливо після зміни керівництва у Москві. Саме у середині 60-х років посилилися автономістські тенденції українців, котрі відображали ті зміни, що сталися у статусі республіки в післявоєнні десятиліття. Шелест досить відверто захищав мовні і культурні інтереси українців. У 1965 р. міністр освіти України О.Даденков працював над реформою освіти, в якій передбачалося поширення української мови у вищих навчальних закладах, заохочення викладачів і студентів, які добре володіють мовою. Мали вийти друком підручники і посібники українською мовою, нею ж мало вестися діловодство. Ці спроби Даденкова підтримував Шелест.
У 1970 р. вийшла книга П.Шелеста “Україна наша Радянська” у якій не тільки були проаналізовані досягнення республіки за радянські часи, але й підкреслювалася історична автономія України. Постанові ЦК КП України про книгу П.Ю.Шелеста “Україна наша Радянська”, що вийшла вже за часи секретарства В.Щербицького, зазначалося, що праця по ряду важливих питань “відходить від партійних, класових, позицій”. В чому ж це проявилося? З точки зору тодішнього партійного керівництва, П.Шелест ідеалізував українське козацтво та Запорізьку Січ, та не зміг вірно оцінити важливість класової боротьби на українських землях після жовтневої революції. Тому Шелест був усунений з посади за звинуваченням у націоналізмі та потуранні економічному “місництву”. Проте багато хто з дослідників вважає, що причини усунення П.Шелеста з посади першого секретаря ЦК КПУ та виведення його зі складу членів Політбюро ЦК КПРС слід шукати у характері його стосунків з вищим керівництвом країни. Існує версія, що “норовистого Шелеста, лідера “від природи”, Л.Брежнєв знешкодив як одного з вірогідних своїх конкурентів. Проте не слід Ідеалізувати П.Шелеста як національне свідомого діяча. Багато що йому можна закинути — починаючи від повного нехтування інтересами західноукраїнських земель до підтримання інтервенції радянських військ у Чехословаччині.
У травні 1972 р. наступником П.Шелеста став В.Щербицький, який, почав свою партійну діяльність у завершальний період сталінської епохи, пройшов через хрущовську “відлигу”, стабільність застою, перехідні часи й перебудову. На відміну від свого попередника, В.Щербицький посилив політику русифікації і підтримував відновлення політики підпорядкування української економіки центру. Прихід В.Щербицького поклав початок масовим “чисткам” у державному і партійному апараті.

2. Дисидентський рух в Україні.

У 60-70-Х роках у Радянському Союзі виникає нове політичне явище, коли невелика кількість людей дозволяла собі критику існуючої системи, цих незгодних з політикою уряду, що вимагали широких громадянських, релігійних і національних прав, стали називати дисидентами.
Український дисидентський рух був породжений внутрішніми причинами, в першу чергу національною політикою керівництва, соціальними умовами життя, розвитком економіки тобто всією системою. Особливостями українського дисидентства були: високий інтелектуальний рівень та немасовість руху. Чисельна обмеженість руху (за підрахунками різних учених від 500 до 1000 осіб) має певні причини, серед них і страх перед системою, і певна інерція, бо національна чи правозахисна ідея для більшості населення, вихованого в тоталітарній державі, не мали пріоритетного значення.

Українські дисиденти — це, в основному, представники творчої і технічної інтелігенції. Географія дисидентства дає цікаву картину: нйбільшу кількість незгодних давав Київ та Київська область (біля 200), Львів (116), Івано-Франківськ (біля 40), менше — східні області. Цілісної програми дисидентського руху не існувало та й не могло існувати, він поділявся на ряд напрямів, які в чомусь перепліталися, але мали чіткі пріоритети. Треба зауважити, що ніяких організаційних структур, на зразок ОУН, вони не мали.

Основними напрямами українського дисидентства були: релігійне, правозахисне та національне. Релігійне дисидентство боролося за відновлення греко-католицької та автокефальної православних церков, за свободу діяльності протестантських, баптистських та інших сект, проти обмеження релігійної літератури, закриття культових споруд, заборони вивчення релігії у школі тощо. Основними діячами цього напряму були Василь Романюк, Олекса Тихий, Георгій Вінс (баптистський проповідник, якого згодом разом з іншими дисидентами обміняли на двох радянських шпигунів у США). В 1982 р. Йосип Тереля організував Комітет захисту Української католицької церкви з метою допомоги у її легалізації.
Правозахисне дисидентство виступало проти фарисейства, обману, розходження між деклараціями та соціалістичною практикою, рушення підписаних СРСР міжнародних угод, а також власних законів.

Під час розрядки міжнародної напруженості у 1975 р. відбулася Європейська конференція з питань безпеки і співпраці, на ній було написано Заключний акт, в якому всі країни-учасниці зобов'язувались дотримуватися прав людини. Цей акт підписав і СРСР.

У Москві була створена Група сприяння виконанню Гельсінських угод. 9 листопада така група була утворена і в Україні, її назвали Українська гельсінська група (УГГ). Очолив цю організацію відомий український письменник Микола Руденко. Серед членів групи були Петро Григоренко, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична, Вячеслав Чорновіл, Василь Стус та ін. Члени УГГ намагалися офіційно зареєструвати групу, навіть зверталися до Ради Міністрів УРСР, але відповіді не отримали, оскільки політична система тодішнього суспільства мала закритий характер. Програма діяльності УГГ була викладена у Меморандумі №1, що був підписаний 6 грудня 1976 р. Члени групи ставили перед собою такі завдання: сприяти ознайомленню з Декларацією Прав людини української громадськості; активно допомагати виконанню статей про вільні контакти між народами, про вільний обмін інформацією та ідеями; добиватися, щоб Україна, як суверенна європейська держава і член ООН, була представлена окремою делегацією на всіх міжнародних нарадах; домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси.

На Заході УГГ через меморандуми знайомила світову громадськість з розкуркуленням, голодомором 1933 р., репресіями 1937 р., винищенням УПА і мирного населення, ігноруванням національних прав України, розгромом «шестидесятництва». Пропагувалася правомірність виходу України зі складу СРСР. До кінця 1980 р. УГГ оприлюднила 30 таких меморандумів, декларацій, маніфестів та інформаційних бюлетнів. Основним був інформаційний бюлетень “Хроніка поточних подій”, що виходив т. зв. “самвидавом”, суть якого дуже влучно підмітив В.Буковський: “Сам пишу, сам цензурую, друкую й розповсюджую, і тоді сам за це відсиджую строк у в'язниці”. Саме у “самвидаві” вперше побачили світ у 1965 р.— Лист І.Дзюби до ЦК КПУ “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, у 1970 р. “Собор у риштуванні” Є.Сверстюка і “Лихо з розуму” В.Чорновола, “Репортаж із заповідника ім. Берії” В.Мороза та ін.

У листі “Інтернаціоналізм чи русифікація?” І.Дзюба намагався переконати керівництво в тому, що воно проводило згубну національну політику, спираючись на фактичний матеріал придушення національно-культурних інтересів українського народу, показав ущемлення його в економічній, політичній, культурній, мовній та інших сферах. Звичайно УГГ постійно переслідувалась. У 1977 р. був заарештований і засуджений на 12 років керівник групи М. Руденко. У таборах загинули В.Стус, В.Марченко, О.Тихий, Ю.Литвин. Змушені були емігрувати за кордон П.Григоренко, Н.Світлична.

Національне дисидентство продовжувало боротьбу за національну державність в Україні. Його можна поділити на декілька самостійних демократичний гечій: інтегральний націоналізм, націонал-комунізм.

З середини 60-х років в СРСР почала діяти нова ідеологічна установка: “побудова комунізму приведе до злиття націй”, тому що постійно між народами відбувається зближення внаслідок створення у СРСР спільних політики, економіки та культури, “формується нова сторична спільність — радянський народ”. Тому національно свідома інтелігенція чинила опір русифікації ненасильницькими методами. З 1962 р. у Києві біля пам'ятника Т.Шевченку 22 травня почали проводити неофіційні мітинги з читанням вилучених за радянську добу з “Кобзаря” віршів поета. Після заборони збиратися в цей день кількість учасників мітингів лише збільшувалася. В 1967 р. дійшло до зіткнення учасників зібрання з міліцією, яка розганяла мітинг водою з пожежних машин. У західних областях виникли нелегальні політичні групи, які виступали за самостійну Україну. Під керівництвом Л.Лук'яненка було створено Українську робітничо-селянську спілку (УРСС), що складалася з 8 осіб і яка ставила собі за мету легальну боротьбу мирними, конституційними методами за вихід України з СРСР і створення незалежної самостійної держави.
З кінця 70-х років репресії проти представників української культури загострюються. У 1977 р. заарештовано письменника Гелія Снєгірьова, 1979 р.— сталося загадкове вбивство під Львовом популярного композитора Володимира Івасюка, проведена чергова хвиля арештів. У відповідь починається радикалізація політичних поглядів провідних діячів руху опору. Поширюється у “самвидаві” “Позиції українських політичних в'язнів” за підписом О.Тихого і В.Романюка, в якій подавався короткий аналіз історичного поступу України і обґрунтовувалася необхідність незалежності. Влітку 1979 р. 18 політв'язнів мордовських таборів написали відозву, яка вже була проявом організованого руху, мета якого була чітко значена — вихід України із складу СРСР і створення незалежної демократичної держави. Автори зверталися до ООН з пропозицією реєструвати Україну як російську колонію. В цілому протягом 70-х років кількість учасників правозахисного національного руху зросла, що було реакцією насамперед інтелігенції на посилення консерватизму брежнєвського керівництва.
На початку 80-х років відбулися чергові судові процеси, які прирекли на нові терміни ув'язнення українських патріотів.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Суть методу.	\|	Криза у соціально-економічній сфері.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.