Сутність, причини виникнення та соціально-економічні фактори формування зовнішньої заборгованості

Із наукової точки зору важливо усвідомити існуючу семантичну різницю між термінами “борг” і “заборгованість” (а відтак – “зовнішній борг” і “зовнішня заборгованість”).

Передусім, борг (debt) – грошова сума, що взята в позику на термін на певних умовах і підлягає поверненню. Варто наголосити, що борг – поняття статичне, фіксований параметр, який визначає запасигрошових коштів на певну дату (останній день місяця чи фінансового року) і вимірюється екстенсивними економічними параметрами, характеризуючи непорушний стан боржника із кількісного боку. Тоді як заборгованість (indebtedness) – це сума приростів чистої заборгованості за минулі періоди плюс початковий стан заборгованості. На відміну від боргу, заборгованість визначає не запаси грошових коштів, апотоки, що мають схильність до постійної зміни у часі. Тобто, заборгованість, як динамічне явище, є функцією часу; вона залежить від інших потоків (а саме: чистих потоків (net flows), що є різницею між отриманими новими кредитами (disbursements) і платежами щодо обслуговування боргу (debt service payments), які у свою чергу, є сумою виплати основної частини боргу (principal) і відсотків (interest)); а також від запасів, тобто величини існуючого боргу. Заборгованість оцінює стан боржника з якісної та структурної сторін. Таким чином, різницю між боргом і заборгованістю у державному (бюджетному) секторі економіки можна трактувати наступним чином: державний борг, досягнувши певної величини, перетворюється у генератор власноручного збільшення. І, як зазначає професор Б.Г.Болдирєв, у результаті зростання державної заборгованості сума на виплату відсотків збільшується набагато швидше, а ніж зростає сам борг.

Враховуючи часовий горизонт і відсоткові зобов’язання, сучасний німецький фінансист Шарль Бланкарт, динаміку зростання фінансової заборгованості[1] ілюструє у такій формі:

(1.1)

де - реальні “чисті” державні видатки, пов’язані з наданням благ, послуг та із трансфертами; T(t) – державні доходи (від податків, зборів і т. п.); – реальні витрати за відсотковими платежами (нарахування відсотків здійснюється на реальний борг за реальною відсотковою ставкою ). На основі і можна визначити первинний бюджет (без урахування виплат з обслуговування державного боргу). Якщо різниця – позитивна, це означає, що первинний бюджет є дефіцитним, якщо негативна – профіцитним. Із цього порівняно простого рівняння випливає важлива закономірність: навіть якщо первинний бюджет збалансований, за наявності початкового боргу D(t)>0 рівень заборгованості зростає на суму відсоткових виплат.

Особливої уваги як з теоретичної, так і практичної точки зору заслуговує проблема класифікації боргу на зовнішній та внутрішній. Це одне із найбільш дискусійних та складних питань у фінансовій теорії боргоутворення. У розмаїтті підходів до розрахунку боргу важливо визначитися відносно того, що брати за основу як критерій розподілу боргу на зовнішній та внутрішній: валюту, у якій здійснюються запозичення; резидентність кредитора; чи обидва критерії одразу (резидентність і валюта). З цього приводу серед теоретиків та практиків не існує єдиної точки зору. Враховуючи глибину наукового обґрунтування кожного із критеріїв, усі три концепції заслуговують уваги, а кожна держава вправі використати і законодавчо закріпити будь-який із них.

З формальної точки зору зовнішніми позиками можна вважати практично усі позики в іноземній валюті. І це буде справедливо майже для усіх країн в сучасних умовах фінансової глобалізації, яка веде до закріплення і розширення можливостей існуючих центрів домінування (США, Західної Європи, Японії) при одночасному послабленні валютних перспектив у країн периферії. Для цього, зокрема, використовується механізм надання зовнішніх позик у твердих валютах (американському доларі, євро об’єднаної Європи, і японській ієні). Суть даного механізму полягає в тому, що “добрий борг” – той, що наданий у твердій валюті. Відповідно для країн периферії цей борг автоматично є зовнішнім боргом, вираженим в іноземній валюті. З високою точністю ймовірності можна припустити, що валютний критерій зможе ігноруватися лише у випадку, коли національні валюти країн-боржників будуть як мінімум виступати лише технічним представником світових валют (через систему currency board), а як максимум, вони будуть повністю витіснені із обігу і замінені, наприклад, американським доларом чи іншою твердою валютою (за умови моновалютності), або ж за умови повної конвертованості національних грошових одиниць країн-боржників. В існуючих умовах фундаментальний конфлікт створюється не технічними проблемами усунення “кордонів” між внутрішньою і зовнішньою заборгованістю (участь нерезидентів у операціях на внутрішніх фінансових ринках), а швидше прихованим характером відсутності суверенних прав держави визначати процедуру врегулювання і контролю фінансових операцій у межах національних економік (наприклад, у випадку валютно-фінансових криз нерезиденти активно продають цінні папери країни-емітента у національній валюті і розміщують свої ресурси на інших більш стійких фінансових ринках. У даному випадку, для збереження платоспроможності і певного рівня кредитного рейтингу на обслуговування внутрішнього боргу, у частині, що припадає на нерезидентів, необхідна іноземна валюта і при чому у значній кількості).

Таким чином, чітко проглядається тенденція до закріплення резидентності у якості ознаки класифікації боргу на внутрішній і зовнішній. Саме джерело запозичення – зовнішній кредитор – по суті, визначає величину зовнішнього боргу. Останній формується сумарними зобов’язаннями, що знаходяться у руках іноземців-кредиторів, незалежно від того, у якій валюті вони виражені і де вони придбані. Цей момент заслуговує уваги і передбачає можливість формальної трансформації внутрішньої позики у зовнішню, і навпаки. У даному контексті важливо наголосити на матеріальній стороні доцільності чіткої класифікації боргу на внутрішній і зовнішній за ознакою резидентності. Науково обґрунтовано, що внутрішній борг, як правило, є більш вигідним і менш небезпечним, ніж зовнішній, оскільки сплата відсотків за внутрішнім боргом залишається в межах своєї ж країни, а в умовах помірних відсоткових ставок і суттєвого залучення коштів населення він не є ярмом для майбутніх поколінь. Фактично (у випадку внутрішнього боргу) населення різних вікових груп позичає один в одного грошові ресурси. У результаті рівень споживання в країні не зменшується, а відбувається лише перерозподіл доходу. Дещо іншої оцінки заслуговують зовнішні позики, які знаходяться у власності нерезидентів, і сума відсоткових платежів по яких вивозиться за кордон, надовго обтяжуючи платіжний баланс та створюючи залежність країни-боржника від країни-кредитора.

Щодо України, то обидва критерії – валюта і резидентність – мають неабияке значення. Але, якщо в основу класифікації боргів покласти одночасно і рівноправно цих дві різних ознаки, то такий дуалізм утруднюватиме прийняття обґрунтованих рішень і може призвести до виникнення курйозних ситуацій (зокрема, наприклад, як класифікувати борг за внутрішньою валютною позикою, якщо з одного боку, вона номінована в іноземній валюті, а з іншого – її розміщення проводиться серед резидентів. Така позика, задовольняючи одразу обидві ознаки класифікації боргів, не має ґрунтовних підстав щодо її зарахування ні до зовнішнього, ні до внутрішнього державного боргу.). У силу сказаного вище доцільно застосувати і законодавчо закріпити таку редакцію класифікації боргу: “зовнішній борг – зобов’язання, що виникають перед іноземними кредиторами; внутрішній борг – зобов’язання, що виникають перед внутрішніми кредиторами”. А щодо валютної ознаки, то це лише технічна сторона і у випадку із зовнішніми кредиторами, валюта позики автоматично зміститься на користь іноземної.

Термін “зовнішня заборгованість” часто використовується і як еквівалент категорії “зовнішній державний борг”. Зокрема, у сучасному економічному словнику подано таке визначення: зовнішній державний борг – це сукупна заборгованість держави міжнародним банкам, урядам інших країн, приватним іноземним банкам. Аналогічне переплетення категорій зустрічаємо у фінансовому словнику: зовнішній борг визначає державну заборгованість, що підлягає сплаті у встановлені терміни міжнародним фінансовим організаціям, офіційним урядовим інститутам, приватним банкам. Таке трактування допустиме з інституціонально-економічної точки зору, тобто з точки зору розгляду держави-позичальника як економічного суб’єкту, представленого сукупністю інституціональних одиниць[2] на зовнішньому кредитному ринку. Однак таке ототожнення є не зовсім виправданим як з позицій розгляду внутрішньої сутності зазначених вище категорій у фінансовій науці, так і з позицій причинно-наслідкових характеристик. Зовнішній державний борг і зовнішній борг держави – це не синонімічний ряд, а категорії, що несуть певне змістовне навантаження.

Згідно загальноприйнятої у світі методології розрахунку макроекономічних показників, зовнішній борг держави включає: зовнішній державний борг; зовнішній борг, гарантований державою; зовнішній приватний, не гарантований державою, борг[3]. В економічній науці під зовнішнім державним боргом розуміють сукупність усіх боргових зобов’язань держави (держава як агрегована інституціональна одиниця), включаючи борг органів державного управління (уряду, Центрального банку, ін. державних органів); а також державних підприємств і організацій; підприємств і організацій змішаної форми власності в частині, пропорційній власності держави у їх статутному фонді, представлений сумою їх прямих договірних зобов’язань перед зарубіжними кредиторами.

У англомовній термінології для більш чіткого розмежування державного боргу в розрізі боргів органів центрального державного управління та боргів державного сектору господарства використовують поняття: public debts (суспільний борг) і national debts (національний борг). При цьому під національним боргом розуміють лише борги центрального уряду, як зовнішні, так і внутрішні. Суспільний борг (у вітчизняній термінології – “державний”) формується шляхом симбіозу національного боргу і боргу державного сектору господарства.

Неоднозначну класифікаційну оцінку у фахівців має борг, гарантований державою, під яким розуміють зовнішні боргові зобов’язання резидентів в особі державних органів та державних підприємств і організацій, а також сукупність боргів приватних фірм, виконання яких гарантовано державою. З одного боку, платежі щодо обслуговування такого боргу, здійснюються із власних ресурсів позичальника, а з іншого – у випадку неплатоспроможності позичальника – це додатковий тягар на державний бюджет.

Сумарна величина перелічених вище боргів формує зовнішній борг держави (або валовий зовнішній борг (згідно методології Світового банку), чи зовнішній борг національної економіки (з точки зору економічної науки та міжнародної практики)), під яким розуміють сукупність боргових зобов’язань резидентів перед нерезидентами, які підлягають погашенню в іноземній валюті, товарах чи послугах.

Складність сучасної системи зовнішньої заборгованості потребує чіткої класифікації та виокремлення окремих складових елементів зовнішнього боргу держави. Для цього звернемося до методики класифікації зовнішнього боргу, яка розроблена Світовим банком і широко використовується у світовій практиці.

За типом боржника виділяють: зовнішній державний борг(виникає у результаті отримання двохсторонніх кредитів від інших урядів, Центральних банків, урядових установ і державних експортно-імпортних банків, а також борг, що виникає у результаті отримання кредитів від міжнародних організацій і регіональних банків розвитку); зовнішній гарантований державою борг (сукупність боргів, платежі за якими гарантуються державою); зовнішній приватний негарантований борг (сукупність боргів приватних фірм, платежі за якими не гарантуються державою).

За типом кредитора (або відповідно до джерел фінансування) розрізняють офіційнийта неофіційний(комерційний)зовнішній борг.

Двосторонні кредити надаються уряду країни боржника з метою підтримки платіжного балансу; фінансування дефіциту державного бюджету; фінансування імпорту з країн донорів. У цю категорію відносять усі державні позики, кредити, гранти, допомоги, які надаються однією країною іншій на основі міжурядових угод. У рамках двосторонніх позик особливе значення мають міжурядові або міждержавні позики, які виділяються із коштів державного бюджету в рамках допомоги розвитку. При визначенні пріоритетів у зовнішньому фінансуванні варто приймати до уваги, що зовнішні позики можуть відноситися до одного із трьох основних типів: пільгових кредитів та інших видів допомоги із обов’язковим цільовим використанням; експортних кредитів; позик на ринкових умовах.

Багатосторонні кредити надаються міжнародними фінансовими організаціями (МФО) типу МВФ, МБРР, ЄБРР та ін., які одночасно виступають і позичальниками на світових ринках позичкових капіталів з метою акумулювання ресурсів і подальшого їх надання в кредит країнам, що залучають позики. Одним із важливих аспектів є те, що кредити, які надаються МФО, носять як економічний, так і політичний характер[4]. Багатосторонні кредити, як і двохсторонні, надаються урядам країн-позичальниць на: підтримку платіжного балансу, стабілізацію національної валюти, фінансування (в обмежених розмірах) дефіциту державного бюджету, фінансування критичного імпорту та проектів, що сприяють соціально-економічному розвитку.

Згідно поданої вище класифікації зовнішній державний борг формується як загальний зовнішній борг за мінусом приватних боргів; боргів, що виникають у результаті використання кредитів МВФ[5]; короткотермінових кредитів (позичкового капіталу у формі торгових кредитів).

Рис. 1.3. Формування державного зовнішнього боргу

Розглянуті вище питання не вичерпують усього кола проблем у сфері зовнішньої заборгованості. Діюча практика потребує теоретичного обґрунтування багатьох питань, серед яких – адекватне розуміння суті та причинно-наслідкових характеристик зовнішньої заборгованості у розрізі окремих академічних напрямків. У фінансовій науковій літературі, як правило, під державною заборгованістю розуміють лише ту, що виникає внаслідок боргового покриття бюджетного дефіциту, а державний кредит, споконвіку, використовується як інструмент збалансування в часі державних витрат і податкових надходжень. Тобто державна заборгованість виступає наслідком незбалансованості бюджетів та постійно зростаючих бюджетних дефіцитів. Уряди держав, намагаючись збалансувати доходи і видатки державного бюджету за рахунок отримання позик із внутрішніх та часто зовнішніх джерел, сприяють нагромадженню внутрішніх і зовнішніх державних боргів. Виходячи із зазначених міркувань, кредити міжнародних фінансових організацій, які надаються не для фінансування бюджетного дефіциту, створюють борг, трактування якого як державного (з точки зору фінансів) потребує обережності і чіткого розрахунку. Так, наприклад, Міжнародний валютний фонд (МВФ) надає коротко- та середньоткрмінові кредити для фінансування дефіциту платіжного балансу за поточними операціями. Використання цих кредитів для фінансування дефіциту бюджету є дуже обмеженим, тому що виплати здійснюються на адресу Національного банку України (НБУ), а кредитування держави з боку НБУ має певну граничну межу. Або, скажімо, Світовий банк надає кредити для формування окремих галузей економіки. Якщо підприємство належить до однієї із цих галузей і водночас є ще й державним (енергетика, вугільна промисловість), то лише в окремих випадках ці кредити можуть замінити державні видатки, і свого роду використатися для фінансування дефіциту бюджету.

Щодо якісної характеристики зовнішньої заборгованості держави, то її дослідження доцільно провести під іншим кутом зору і в іншій площині. Чисто з формальної точки зору, зовнішня заборгованість виникає внаслідок незбалансованості торгових і поточних платіжних балансів. Але по суті (з матеріальної точки зору), дефіцит поточного платіжного балансу свідчить про те, що сукупні витрати усіх секторів економіки країни[6] перевищують обсяг її сукупних доходів, або в макроекономічних термінах, інвестиції в сумі з бюджетним дефіцитом перевищують обсяг заощаджень. Звідси випливає висновок про необхідність фінансування економічного розвитку за рахунок іноземних кредитів і позик при недостатньому рівні заощаджень всередині країни. Тобто спостерігається взаємоув’язка щонайменше трьох причин виникнення власне зовнішньої заборгованості держави:

1) бюджетний дефіцит;

2) дефіцит поточного платіжного балансу;

3) нестача власних заощаджень для інвестицій і економічного розвитку.

Основними джерелами приросту зовнішнього боргу. Такими джерелами є:

1) дефіцит поточного балансу, який не вдається профінансувати за рахунок притоку капіталу, що не створює зовнішнього боргу;

2) позики для збільшення офіційних державних резервів (сукупність валових іноземних активів Центральних банків і ліквідних валютних резервів уряду, які можуть бути використані для здійснення зовнішніх платежів і водночас виступають базою забезпечення валютної стабільності держави);

3) втеча приватного капіталу за кордон (що відображається на рахунку “чисті пропуски і помилки”).

Можна констатувати, що об’єктом фінансової науки є зовнішня державна заборгованість, яка виникає як реакція на бюджетні дефіцити, зумовлені неекономним, нераціональним використанням коштів, або додатковими з економічних, соціальних і політичних причин державними видатками, що виходять за межі фіскальних можливостей оподаткування і з тих чи інших причин не можуть бути профінансовані шляхом внутрішніх позик.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Мобільність міжнародних потоків позичкового капіталу та формування зовнішньої заборгованості в системі міжнародних фінансів	\|	Мінімальна стандартна модель Світового банку для оцінки зовнішньоборгової залежності держави

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.