Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Сутність, причини виникнення та соціально-економічні фактори формування зовнішньої заборгованості

Із науко­вої точки зору важливо усвідоми­ти існуючу семантичну різницю між термінами “борг” і “заборго­ва­ність” (а відтак – “зовнішній борг” і “зовнішня заборгованість”).

Передусім, борг (debt) – грошова сума, що взята в позику на термін на певних умовах і підлягає поверненню. Варто наголосити, що борг – по­нят­тя статичне, фіксо­ваний параметр, який визначає запасигрошових коштів на певну дату (останній день місяця чи фінансового року) і вимірюється екстен­сив­ними економічними па­ра­мет­ра­ми, характеризуючи непорушний стан боржника із кіль­кіс­но­го боку. Тоді як заборго­ва­ність (indebtedness) – це сума приростів чистої заборго­ва­ності за минулі періоди плюс початковий стан заборго­ваності. На відміну від боргу, заборгованість визначає не запаси грошових коштів, апотоки, що мають схиль­ність до постійної зміни у часі. Тобто, заборгованість, як динамічне явище, є функцією часу; вона залежить від інших потоків (а саме: чистих потоків (net flows), що є різницею між отриманими новими кредитами (disbursements) і платежами щодо обслу­го­вуван­ня боргу (debt service payments), які у свою чергу, є сумою виплати основної частини боргу (principal) і відсотків (interest)); а також від запасів, тобто величини існуючого боргу. Заборго­ваність оцінює стан боржника з якісної та струк­тур­ної сторін. Таким чином, різницю між боргом і заборгованістю у державному (бюджетному) секторі економіки мож­на трактувати наступним чином: державний борг, досягнувши певної величини, перетворюється у гене­ратор власноручного збіль­шен­ня. І, як зазначає професор Б.Г.Болдирєв, у результаті зростання державної заборгованості сума на виплату відсотків збільшується набагато швидше, а ніж зростає сам борг.

Враховуючи часовий горизонт і відсоткові зобов’язання, сучасний німець­кий фінансист Шарль Бланкарт, динаміку зростання фінансової заборгованості[1] ілюструє у такій формі:

(1.1)

де - реальні “чисті” державні видатки, пов’язані з наданням благ, послуг та із трансфертами; T(t) – державні доходи (від податків, зборів і т. п.); – реальні ви­трати за відсотковими платежами (нарахування відсотків здій­сню­ється на реальний борг за реальною відсотковою ставкою ). На основі і можна визна­чи­ти первинний бюджет (без урахування виплат з обслуговування державного боргу). Якщо різниця – позитивна, це означає, що первинний бюджет є дефі­цит­ним, якщо негативна – профіцитним. Із цього порівняно простого рівняння випли­ває важлива закономірність: навіть якщо пер­вин­ний бюджет збалансо­ваний, за наяв­нос­ті початкового боргу D(t)>0 рівень заборго­ва­нос­ті зростає на суму відсоткових виплат.

Особливої уваги як з теоре­тич­ної, так і практичної точки зору заслуговує проблема класифікації боргу на зовнішній та внутрішній. Це одне із найбільш диску­сій­­них та складних пи­тань у фінансовій теорії боргоутворення. У розмаїтті підходів до розрахунку боргу важливо визначитися відносно того, що брати за основу як критерій розподілу боргу на зовнішній та внутрішній: валюту, у якій здійснюються запозичення; резидентність кредитора; чи обидва критерії одразу (резидентність і валюта). З цього приводу серед теоретиків та практиків не існує єдиної точки зору. Враховуючи глибину наукового обґрунтування кожного із критеріїв, усі три концеп­ції заслуговують уваги, а кожна держава вправі вико­риста­ти і законодавчо закріпити будь-який із них.

З формальної точки зору зовнішніми позиками можна вважати практично усі позики в іноземній валюті. І це буде справедливо майже для усіх країн в сучасних умовах фінансової глобалізації, яка веде до закріплення і розширення можливостей існуючих центрів домінування (США, Західної Європи, Японії) при одночасному послабленні валютних перспектив у країн периферії. Для цьо­го, зокрема, використо­вується механізм надання зовнішніх позик у твердих ва­лю­тах (американському до­ларі, євро об’єднаної Європи, і японській ієні). Суть даного меха­ніз­му полягає в тому, що “добрий борг” – той, що наданий у твердій валюті. Відповідно для країн пери­ферії цей борг автоматично є зовнішнім бор­гом, вираженим в іноземній валюті. З високою точністю ймовірності можна припустити, що валютний критерій зможе ігноруватися лише у випадку, коли на­ці­ональні валюти країн-бор­жни­ків будуть як мінімум виступати лише технічним представником світових валют (через систему currency board), а як максимум, вони будуть повністю витіснені із обігу і замінені, наприклад, американським доларом чи іншою твердою валютою (за умови монова­лют­ності), або ж за умови повної конвертованості національних грошо­вих одиниць країн-боржників. В іс­ну­ючих умовах фундаментальний конфлікт ство­рю­ється не технічними пробле­ма­ми усунення “кордонів” між внутрішньою і зов­ніш­ньою забор­го­ваністю (участь нерезидентів у операціях на внутрішніх фінан­со­вих ринках), а швид­ше при­хо­ваним характером відсутності суверенних прав держави визначати процедуру врегулювання і контролю фінансових операцій у межах наці­ональ­них економік (наприклад, у випадку валютно-фінансових криз нерезиденти актив­но продають цінні папери країни-емітента у національній валюті і розміщують свої ресурси на інших більш стійких фінансових ринках. У даному випадку, для збе­ре­­­жен­ня платоспроможності і певного рівня кредитного рейтингу на обслу­го­ву­ван­ня внутріш­ньо­го боргу, у частині, що припадає на нерезидентів, необхідна іно­зем­на валюта і при чому у значній кількості).

Таким чином, чітко проглядається тенденція до закріплення резидентності у якості ознаки класифікації боргу на внутрішній і зовнішній. Саме джерело за­по­­зи­чен­ня – зовнішній кредитор – по суті, визначає величину зовнішнього боргу. Останній формується сумарними зобов’язаннями, що знаходяться у руках іно­зем­ців-креди­то­рів, незалежно від того, у якій валюті вони виражені і де вони придбані. Цей момент заслуговує уваги і передбачає можливість формальної трансформації внут­ріш­ньої пози­ки у зовнішню, і навпаки. У даному контексті важ­ливо наголосити на мате­рі­аль­ній стороні доцільності чіткої класифікації бор­гу на внутрішній і зовнішній за озна­кою резидентності. Науково обґрунтовано, що внутрішній борг, як правило, є більш вигідним і менш небезпечним, ніж зовнішній, оскільки сплата відсотків за внутріш­нім боргом залишається в межах своєї ж країни, а в умовах помірних відсоткових ставок і суттєвого залучення коштів населення він не є ярмом для майбутніх поко­лінь. Фактично (у випадку внутрішнього боргу) населення різних вікових груп позичає один в одного гро­шо­ві ресурси. У результаті рівень споживання в країні не зменшу­єть­ся, а відбу­ва­ється лише перерозподіл доходу. Дещо іншої оцінки заслуго­вують зовніш­ні позики, які знаходяться у власності нерезидентів, і сума відсоткових пла­те­жів по яких вивозиться за кордон, надовго обтяжуючи платіжний баланс та створю­ючи залежність країни-боржника від країни-кредитора.

Щодо України, то обидва критерії – валюта і резидентність – мають неаби­яке значення. Але, якщо в основу класифікації боргів покласти одночасно і рівноправно цих дві різних ознаки, то такий дуалізм утруднюватиме прийняття обґрунтованих рішень і може призвести до виникнення курйозних ситуацій (зокре­ма, наприклад, як класифікувати борг за внутрішньою валютною позикою, якщо з одного боку, вона номінована в іноземній валюті, а з іншого – її розмі­щен­ня проводиться серед рези­ден­тів. Така позика, задовольняючи одразу обидві ознаки класифікації боргів, не має ґрунтов­них підстав щодо її зарахування ні до зов­ніш­нього, ні до внутрішнього дер­жав­ного боргу.). У силу сказаного вище до­ціль­но застосувати і законодавчо закріпити таку редакцію класифікації боргу: “зовнішній борг – зобов’язання, що ви­ни­кають перед іноземними кредиторами; внутрішній борг – зобов’язання, що вини­ка­ють перед внутрішніми кредито­ра­ми”. А щодо валютної ознаки, то це лише технічна сторона і у випадку із зовніш­ні­ми кредиторами, валюта позики автоматично змісти­ться на користь іноземної.

Термін “зовнішня заборгованість” часто використовується і як еквівалент кате­­го­­рії “зовнішній державний борг”. Зокрема, у сучасному економічному слов­ни­ку по­дано таке визначення: зовнішній державний борг – це сукупна забор­го­ваність дер­жа­ви міжна­род­ним банкам, урядам інших країн, приватним іно­зем­ним банкам. Анало­гіч­не перепле­тен­ня категорій зустрічаємо у фінан­со­во­му словнику: зовнішній борг виз­на­чає держа­вну заборго­ва­ність, що підлягає сплаті у встановлені терміни міжна­род­ним фінансо­вим організаціям, офіційним урядовим інститутам, приватним бан­кам. Таке тракту­ван­ня допустиме з інсти­ту­ціонально-економічної точки зору, тоб­то з точки зору роз­гля­ду держави-позичальника як економічного суб’єкту, пред­став­ле­ного сукупністю інсти­ту­ціо­наль­них одиниць[2] на зовнішньому кредитному рин­ку. Однак таке ототож­не­ння є не зовсім виправданим як з позицій розгляду внутріш­ньої сутності зазна­че­них вище категорій у фінансовій науці, так і з позицій причинно-наслідкових ха­рак­те­­рис­тик. Зовнішній державний борг і зовнішній борг держави – це не си­но­ні­міч­ний ряд, а категорії, що несуть певне змістовне наванта­ження.

Згідно загальноприйнятої у світі методології розрахунку макроеко­но­міч­них показників, зовнішній борг держави включає: зовнішній державний борг; зовнішній борг, гарантований державою; зовнішній приватний, не гарантований державою, борг[3]. В економічній науці під зовнішнім державним боргом розу­мі­ють сукуп­ність усіх боргових зобов’язань держави (держава як агрегована інсти­ту­ці­ональ­на одини­ця), включаючи борг органів державного управління (уряду, Централь­но­го банку, ін. державних органів); а також державних підприємств і органі­за­цій; підприємств і орга­нізацій змішаної форми власності в частині, про­пор­ційній власності держави у їх статутному фонді, представлений сумою їх прямих дого­вір­них зобов’язань перед зарубіжними кредиторами.

У англомовній термінології для більш чіткого розмежування державного бор­гу в розрізі боргів органів центрального державного управління та боргів дер­­жавного сектору господарства використовують поняття: public debts (сус­піль­ний борг) і national debts (національний борг). При цьому під національним бор­гом розуміють лише борги центрального уряду, як зовнішні, так і внутрішні. Суспільний борг (у вітчизняній термінології – “державний”) формується шля­хом симбіозу національного боргу і боргу державного сектору господар­ства.

Неоднозначну класифікаційну оцінку у фахівців має борг, гарантований дер­жа­вою, під яким розуміють зовнішні боргові зобов’язання резидентів в особі дер­жав­них органів та державних підприємств і організацій, а також сукупність боргів при­ват­них фірм, виконання яких гарантовано державою. З одного бо­ку, платежі щодо обслуговування такого боргу, здійснюються із власних ресур­сів позичальника, а з іншо­го – у випадку неплатоспроможності позичальника – це додатковий тягар на державний бюджет.

Сумарна величина перелічених вище боргів формує зовнішній борг дер­жа­ви (або валовий зовнішній борг (згідно методології Світового банку), чи зов­ніш­ній борг національної економіки (з точки зору економічної науки та між­на­род­ної практики)), під яким розуміють сукупність боргових зобов’язань рези­ден­тів перед нере­зи­ден­тами, які підлягають погашенню в іноземній валюті, товарах чи послугах.

Складність сучасної системи зовнішньої заборгованості потребує чіткої класи­фікації та виокремлення окремих складових елементів зовнішнього боргу держави. Для цього звернемося до методики класифікації зовнішнього боргу, яка розроблена Світовим банком і широко використовується у світовій практиці.

За типом боржника виділяють: зовнішній державний борг(виникає у результаті отримання двохсторон­ніх кредитів від інших урядів, Центральних банків, урядових установ і дер­жав­них експортно-імпортних банків, а також борг, що виникає у результаті отри­­ма­н­ня кредитів від міжнародних організацій і регіональних банків роз­вит­ку); зовнішній гарантований державою борг (су­куп­ність боргів, платежі за якими га­ранту­ються державою); зовнішній приват­ний негарантований борг (сукупність боргів приватних фірм, пла­тежі за якими не гарантуються державою).

За типом кредитора (або відповідно до джерел фінансування) розрізняють офі­цій­нийта неофіційний(комерційний)зовнішній борг.

Двосторонні кредити надаються уряду країни боржника з метою підтримки платіжного балансу; фінансування дефіциту державного бюджету; фінансування імпорту з країн донорів. У цю категорію відносять усі державні позики, кредити, гранти, допомоги, які надаються однією країною іншій на основі міжурядових угод. У рамках двосторонніх позик особливе значення ма­ють міжурядові або між­державні позики, які виділяються із коштів державного бюджету в рамках до­помоги розвитку. При визначенні пріоритетів у зовніш­ньо­му фінансуванні вар­то приймати до уваги, що зовнішні позики можуть відно­си­ти­ся до одного із трьох основних типів: пільгових кредитів та інших видів допо­мо­ги із обов’­яз­ко­вим цільовим використанням; експор­т­них кредитів; позик на ринкових умовах.

Багатосторонні кредити надаються міжнародними фінансовими органі­за­ці­я­ми (МФО) типу МВФ, МБРР, ЄБРР та ін., які одночасно виступають і позичаль­никами на світових ринках позичкових капіталів з метою акумулювання ресурсів і подальшого їх надання в кредит країнам, що залучають позики. Одним із важливих аспектів є те, що кредити, які надаються МФО, носять як економічний, так і політич­ний характер[4]. Багатосторонні кредити, як і двохсторонні, надають­ся урядам країн-пози­чаль­­ниць на: підтримку платіжного балансу, стабілізацію на­ціо­нальної валюти, фі­­нансу­ван­ня (в обмежених розмірах) дефіциту держав­но­го бюджету, фінансу­ван­ня кри­тич­ного імпорту та проектів, що сприяють соці­аль­но-економічному розвитку.

Згідно поданої вище класифікації зовнішній державний борг формується як загальний зовнішній борг за мінусом приватних боргів; боргів, що виникають у результаті використання кредитів МВФ[5]; короткотермінових кредитів (позич­ко­­во­го капіталу у формі торгових кредитів).

 
Рис. 1.3. Формування державного зовнішнього боргу

Розглянуті вище питання не вичерпують усього кола проблем у сфері зовніш­ньої заборгованості. Діюча практика потребує теоретичного обґрунту­ван­ня багатьох питань, серед яких – адекватне розуміння суті та причинно-наслід­ко­вих характеристик зовнішньої заборгованості у розрізі окремих академічних напрямків. У фінансовій науковій літературі, як правило, під державною забор­го­­ва­ністю розуміють лише ту, що виникає внаслідок боргового покриття бюд­жет­ного дефіциту, а державний кре­дит, споконвіку, використовується як інстру­мент збалансування в часі державних витрат і податкових надходжень. Тобто держав­на заборгованість виступає наслід­ком незбалансованості бюджетів та постійно зростаючих бюджетних дефіцитів. Уряди держав, намага­ю­чись зба­лан­су­вати доходи і видатки державного бюджету за рахунок отри­мання позик із внутрішніх та часто зовнішніх джерел, сприяють нагро­мад­женню внутрішніх і зовнішніх державних боргів. Виходячи із зазначених мірку­вань, кредити між­на­род­них фінансових організацій, які надаються не для фінансу­ван­ня бюджетного дефіциту, створюють борг, трактування якого як державного (з точки зору фі­нан­сів) потребує обережності і чіткого розрахунку. Так, наприклад, Міжна­род­ний валютний фонд (МВФ) надає коротко- та середньоткрмінові кредити для фі­нан­су­ван­ня дефіциту платіжного балансу за поточними операціями. Використан­ня цих кредитів для фінансування дефіциту бюджету є дуже обмеженим, тому що виплати здійснюються на адресу Національного банку України (НБУ), а кре­ди­тування дер­жави з боку НБУ має певну граничну межу. Або, скажімо, Світо­вий банк надає кредити для формування окремих галузей економіки. Якщо підприємство належить до однієї із цих галузей і водночас є ще й державним (енергетика, вугільна промисло­вість), то лише в окремих випадках ці кредити можуть замінити державні видатки, і свого роду використатися для фінансу­ван­ня дефіциту бюджету.

Щодо якісної характеристики зовнішньої заборгованості держави, то її дослід­ження доцільно провести під іншим кутом зору і в іншій площині. Чисто з формальної точки зору, зовнішня заборгованість виникає внаслідок незбалансо­ванос­ті торгових і поточних платіжних балансів. Але по суті (з мате­рі­аль­ної точки зору), дефіцит поточного платіжного балансу свідчить про те, що су­куп­ні витрати усіх секторів економіки країни[6] перевищують обсяг її сукупних доходів, або в макро­економічних термінах, інвестиції в сумі з бюджетним дефі­ци­том перевищують обсяг заощаджень. Звідси випливає висновок про необхід­ність фінансування еко­но­міч­ного розвитку за рахунок іноземних кредитів і позик при недостатньому рівні заощаджень всередині країни. Тобто спостерігається взаємоув’язка щонай­мен­ше трьох причин виникнення власне зовнішньої забор­го­­ваності держави:

1) бюджетний дефіцит;

2) дефіцит поточного платіжного балансу;

3) нестача власних заощаджень для інвестицій і економічного розвитку.

Основними джерелами приросту зовніш­ньо­го боргу. Такими джерелами є:

1) дефіцит поточного балансу, який не вдається профінансувати за раху­нок притоку капіталу, що не створює зовнішнього боргу;

2) позики для збільшення офіційних державних резервів (сукупність валових іноземних активів Центральних банків і ліквідних валютних резервів уряду, які можуть бути використані для здійснення зовнішніх платежів і водно­час виступають базою забезпечення валютної стабільності держави);

3) втеча приватного капіталу за кордон (що відображається на рахунку “чисті пропуски і помилки”).

Можна кон­стату­вати, що об’єктом фінансової науки є зовнішня державна заборгованість, яка виникає як реакція на бюджетні дефіцити, зумовлені неекономним, нераціональним використанням коштів, або додатковими з економічних, соціальних і політичних при­чин державними ви­дат­ка­ми, що виходять за межі фіскальних можливостей оподатку­ван­ня і з тих чи інших причин не можуть бути профінансовані шляхом внутрішніх позик.


Читайте також:

  1. XVII ст.). Виникнення козацтва.
  2. Абіотичні та біотичні фактори.
  3. Агрегування та факторизація
  4. АДАПТОВАНА ДО РИНКУ СИСТЕМА ФОРМУВАННЯ (НАБОРУ) ОКРЕМИХ КАТЕГОРІЙ ПЕРСОНАЛУ. ВІДБІР ТА НАЙМАННЯ НА РОБОТУ ПРАЦІВНИКІВ ФІРМИ
  5. Алгоритм формування комплексу маркетингових комунікацій
  6. Алгоритм формування потенціалу Ф2
  7. Алгоритм формування статутного фонду банку
  8. Альтернативні джерела формування підприємницького капіталу
  9. Аналіз дебіторської заборгованості
  10. Аналіз дебіторської і кредиторської заборгованості
  11. Аналіз ефективності формування та використання банківських ресурсів
  12. Аналіз зовнішньої інформації




Переглядів: 3357

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Мобільність міжнародних потоків позичкового капіталу та формування зовнішньої заборгованості в системі міжнародних фінансів | Мінімальна стандартна модель Світового банку для оцінки зовнішньоборгової залежності держави

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

  

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.019 сек.