Студопедия
Новини освіти і науки:
Контакти
 


Тлумачний словник






Предмет морфології. Морфологічні одиниці.

Тема: Морфологія як складова частина граматичної будови мови.

Контрольні питання і завдання

 

1. Дайте визначення морфеми й обґрунтуйте його.

2. Як ви розумієте вираз „варіювання морфем”? Як називаються варіанти морфем?

3. Які типи значень властиві морфемам? Підкріпіть свою відповідь конкретними прикладами.

4. На які два види поділяються всі морфеми?

5. Що таке суперсегментні морфеми? Наведіть приклади.

6. Як класифікуються морфеми з функціонального погляду?

7. Що ви розумієте під способом вираження граматичних значень? Які способи вираження граматичних значень називаються синтетичними? Аналітичними?

8. В яких мовах поширені такі синтетичні способи вираження граматичних значень, як внутрішня флексія і редуплікація?

9. Що таке „граматична форма слова”?

10. Що таке „суплетивізм”? Назвіть випадки використання суплетивізму для вираження граматичних значень в українській та іноземній мові, яку ви вивчаєте.

11. Розкажіть про історичну змінність способів і засобів вираження граматичних значень.

 

Лекція №2

 

План

1. Предмет морфології. Морфологічні одиниці.

2. Частини мови як основні морфологічні одиниці.

3. Принципи класифікації частин мови.

4. Поняття граматичної категорії і грамеми.

5. Типи граматичних категорій.

6. Слово, лексема, словоформа і форма слова.

7. Способи вираження граматичних значень.

 

Література

1. Вихованець І.Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті.- К., 1989.

2. Вихованець І. Р. Теоретична морфологія української мови: Академічна граматика української мови / І. Вихованець, К. Городенська; За ред. І. Вихованця. – К.: Унів. вид-во „Пульсари”, 2004.

3. Горпинич В. О. Українська морфологія. – Дніпропетровськ: ДДУ, 2000.

4. Жовтобрюх М. А. Українська літературна мова. – К., 1984.

5. Загнітко А. П. Основи функціональної морфології української мови. – К.: Вища школа, 1991.

6. Кочерган М.П. Загальне мовознавство. – К., 1999.

7. Семчинський С.В. Загальне мовознавство. – К., 1996.

8. Сучасна українська літературна мова / За ред. проф. А.П.Грищенка. – К., 1997.

 

 

Граматика (гр. grammatike від gramma – літера, написання) – частина лінгвістики, що вивчає будову мови, тобто систему морфологічних категорій і форм, синтаксичних категорій і конструкцій, способів словотворення.

Якщо в лексиці звертається увага на індивідуальні властивості слів, перш за все на лексичне значення слова, що відрізняє його від значень інших слів, то в граматиці розглядаються ті властивості й закономірності слів та різноманітних їх об’єднань і сполучень, які належать не окремим словам, а цілим групам їх сполучень. Для граматики важливо, як те чи інше слово граматично оформлене, які граматичні значення в ньому містяться і як вони виражені, як те чи інше слово сполучається з іншими словами, яку роль виконує в реченні. Отже, граматикою називається вся невласне звукова й нелексична організація мови, представлена в її граматичних категоріях, граматичних одиницях і граматичних формах.

Граматика поділяється на два розділи: морфологію і синтаксис, у кожного з яких свої завдання й предмет дослідження. Морфологія (гр. morphe – форма, logos - вчення) – це одна з частин граматичної будови мови, яка охоплює граматичні класи слів (частини мови), граматичні категорії цих частин мови та їхні форми, а також менші за слово одиниці (власне-морфеми й слова-морфеми для вираження морфологічних і синтаксичних значень).

У синтаксисі (гр. syntaxis – побудова, зв’язок, з’єднання) вивчаються сполучення слів, типи цих сполучень, форми зв’язку між словами в словосполученнях і реченнях, будова речень, структурні типи речень.

Морфологія як наука являє собою вчення про граматику слова, про його граматичні класи (частини мови) і граматичні (морфологічні) категорії частин мови, про словозміну, про власне-морфеми, аналітичні морфеми, аналітичні морфеми і слова-морфеми для вираження морфологічних і синтаксичних значень.

Морфологія як наука передбачає розв’язання таких завдань: 1) визначення принципів розчленування лексем на словоформи та об’єднання словоформ у лексеми; 2) з’ясування частини семантики слова як морфологічної; 3) обґрунтування переліку морфологічних категорій та їхньої природи; 4) опису сукупності формальних засобів, закріплених за відповідними частинами мови та їхніми морфологічними категоріями.

Морфологія стосується як значеннєвих, так і сполучувальних властивостей словоформ. Це означає, що морфологія в деяких своїх властивостях прилягає до словотвору, саме до тієї його частини, об’єктом якої є змістова природа морфем, а в інших особливостях – до синтаксису, до тієї його частини, об’єктом якої є формальна структура синтаксичних одиниць-конструкцій – речення і словосполучення.

Відмінність між морфологією і словотвором полягає в тому, що морфологічні одиниці-слова звичайно структурує флексія, а словотвірні явища – інші типи морфем (суфікси, префікси, постфікси тощо). Крім того, морфологічні значення у словоформах обов’язкові й регулярні, тоді як словотвірним значенням така ознака не притаманна.

Словотвір з’єднує морфологію з лексикою і є важливою ланкою структурування мови. Словотвірні засоби слугують поповненню лексичного складу мови новими словами, формуванню лексичного значення похідних слів, групуванню їх у лексичні розряди і граматичні класи. Наприклад, словотворчі суфікси іменників указують на належність похідного слова до певного граматичного роду і типу відмінювання. Визначальною прикметою і словотвору, і морфології є наявність спеціалізованих морфем, адже найчастіше афікси передають словотвірні й морфологічні значення. Отже, морфемна будова мови (морфеміка) є найголовнішою характеристикою як морфології, так і словотвору.

Морфологія тісно пов’язана також із лексикою. Морфологічні закономірності впливають на лексику та її сполуки, з одного боку, а лексичні особливості слів – на їхні морфологічні характеристики, з іншого боку. Семантика слова істотно відображається, зокрема, на його словозміні, на його здатності структурувати чи не структурувати морфологічні протиставлення тощо.

На ґрунті функціональних характеристик потрібно вичленувати два взаємопов’язані типи морфологічних одиниць: мінімальну морфологічну одиницю (морфему) і морфологічну одиницю-конструкцію (або морфологічне слово, частину мови).

Слово з граматичного погляду є основною морфологічною одиницею, а в сукупності всіх його аспектів (лексичного, морфологічного, словотвірного, синтаксичного тощо) – основною одиницею мови, яка посідає в ній центральнее місце.

У загальному плані слово має двоїстий характер, який виявляється в тому, що у сфері мови воно співвідноситься часто з предметом або явищем позамовної дійсності абстраговано від одиничних уявлень про них, а у сфері мовлення слово звичайно може бути найменуванням одиничного предмета або явища в конкретній ситуації. Крім того, змістова сторона слова містить релятивні значення, які вказують на відношення між предметами або явищами позамовної дійсності, а в системі мови – на відношення між словами. Вираження понять і релятивності має різну природу і пов’язується з різними параметрами слова: вираження поняття проектується на лексичну основу слова, а вираження релятивності – на його граматичні форми. Слово тільки за нашаруванням його граматичного значення (або граматичних значень) на лексичне значення функціонує як повноцінна одиниця інформації. Хоча лексичне і граматичне значення постійно взаємодіють, при лінгвістичному аналізі їх розглядають як окремі явища лексики і граматики.

Відповідно до своєї двобічної сутності (зміст і форма) слово можна визначати як найменшу одиницю, самостійну за значенням і формою. Відносна самостійність слова може мати два ступені: ступінь позиційної рухливості і ступінь функціонально-синтаксичної самостійності. Позиційна рухливість слова вказує на його широке – хоч і не абсолютне – більш чи менш вільне переміщення в реченнях (у різних реченнях те саме слово може займати різні позиції). Ступінь функціонально-синтаксичної самостійності полягає в здатності слова виконувати функцію члена речення або окремого самостійного речення.

Найменша граматична одиниця морфема, на відміну від слова, не характеризується функціонально-синтаксичною, а також позиційною автономністю. Слово в мовах типу української має таку граматичну ознаку, як морфологічна членованість. Воно в українській мові може бути (в типових виявах) мінімально тільки двочленним (двоморфемним), до його складу обов’язково входить корінь (носій лексичного значення) і афікс (носій морфологічного, синтаксичного або словотвірного значення). Корінь і афікс виступають, на противагу слову, мінімальними (нечленованими далі) значущими одиницями, мінімальними двобічними одиницями, у яких за певним експонентом закріплений той чи інший елемент змісту. Слово як значуща одиниця завжди характеризується формальною і семантичною членованістю, тобто складається принаймні з двох морфем. Через формальну й семантичну членованість на морфеми морфологічне слово можна назвати морфологічною одиницею-конструкцією.

 

2.Частини мови як основні морфологічні одиниці.

Основними морфологічними одиницями є частини мови (морфологічні слова). Саме в частинах мови найпоказовіше відображаються особливості морфологічного ладу української мови, зокрема сукупність морфологічних категорій та їхніх грамем (грамема – компонент граматичної категорії, що за своїм значенням є видовим поняттям щодо граматичної категорії, поняття родового: грамема однини і множини – категорія числа і под.), словозмінна морфеміка, співвідношення синтетизму й аналітизму в морфологічній структурі мови. За комплексним (семантичним, морфологічним, синтаксичним, а для похідних слів і словотвірним) критерієм вирізняються п’ять частин мови в таких ієрархічних відношеннях: іменник та дієслово як центральні частини мови і прикметник, числівник та прислівник як периферійні частини мови. Центральність іменника й дієслова виявляється в сукупності притаманних тільки їм визначальних морфологічних категорій і виконанні основних функцій у структурі синтаксичних одиниць-конструкцій. Іменник і дієслово протиставляються власним структуруванням морфологічних категорій: категоріями відмінка, числа й роду (іменник) і категоріями часу, способу, виду і валентності (дієслово). У дієслові морфологічно закріплені категорії роду, числа й особи не є власне-дієслівними, а синтагматично зумовленими опорним іменником у позиції підмета.

Частини мови – це найбільші морфологічні класи слів, що характеризуються такими чотирма ознаками: 1) узагальненим (категорійним) граматичним значенням, абстрагованим від конкретних лексичних значень слів; 2) структурою морфологічних категорій; 3) системою словозміни або її відсутністю; 4) спільністю синтаксичних функцій.

Наприклад, до класу прикметників належать слова, що позначають ознаку предмета; мають словозмінні категорії відмінка, роду й числа, залежні від морфологічних категорій опорного іменника, і морфолого-словотвірно-синтаксичну категорію ступенів порівняння; вирізняються словозмінною парадигмою з двадцяти одної відмінково-родової форми в однині й семи відмінкових форм у множині, структурованих відповідними флексіями; виконують у реченні формально-синтаксичну функцію приіменникового другорядного члена речення, поєднаного підрядним невалентним зв’язком з опорним іменником, і семантико-синтаксичну функцію атрибутивної синтаксеми (означення).

За семантико-граматичними ознаками слова поділяються на п’ять частин мови. Вони позначають: а) предмети (іменник); б) дії, процеси, динамічні стани (дієслово); в) ознаки предметів (прикметник); г) кількість (числівник); г) ознаку ознаки (прислівник). Серед частин мови протиставляються один одному з семантичного погляду іменник як частина мови, що називає предмет, і дієслово, прикметник, числівник і прислівник, які по-різному називають ознаки. Сукупність ознакових частин мови диференційована так: прикметник позначає статичну (непроцесуальну) ознаку предмета; дієслово – процесуальну (дії, процессу, динамічного стану) ознаку; числівник – кількісну ознаку предмета; прислівник – статичну (непроцесуальну) ознаку іншої ознаки. Вказані п’ять частин мови протиставлені за всією сукупністю розрізнювальних частиномовних ознак – семантичних, морфологічних і синтаксичних.

Граматичні елементи з іншою семантикою перебувають поза частинами мови. З цього погляду не частиномовними одиницями виступають слова-морфеми (прийменники, сполучники, частки, зв’язки). До того ж вони позбавлені притаманних словам кореневих морфем та типової для слів двоморфемної структури, не виконують синтаксичних функцій членів речення і функціонально зближуються з власне-морфемами. Не належать до частин мови і слова-речення, оскільки вони звичайно займають позицію речення і передають реченнєву семантику, зокрема емоційну реакцію мовця на ситуацію (вигукові слова-речення).

У внутрішній структурі частини мови виокремлюються менші від них угруповання – лексико-граматичні розряди. Це такі угруповання слів, яким властиві певна однотипність узагальненого лексичного значення, наявність тих або тих особливостей в утворенні граматичних форм і у вираженні граматичних категорій. Наприклад, з-поміж іменників вирізняються розряди власних і загальних назв, конкретних і абстрактних іменників. Прикметники розподіляються на розряди якісних і відносних прикметників, перші з яких можуть виражати градацію ознаки.

Морфологічний опис частин мови пов’язаний із розглядом їхніх лексико-морфологічних розрядів, морфологічних категорій, словозмінних парадигм і явищ транспозиції.

 

3.Принципи класифікації частин мови.

У мовознавстві багато уваги присвячували й присвячують описові основних принципів розподілу слів за частинами мови і питанням недосконалості традиційної класифікації. Ідеться тут передусім про застосування гомогенної (за одним критерієм) чи гетерогенної (за кількома різними критеріями) класифікації.

Застосування гомогенної класифікації, безперечно, не забезпечує послідовної класифікації частин мови, оскільки саме в цих одиницях перетинаються і взаємодіють морфологічний, словотвірний, синтаксичний і лексичний рівні мови. Тільки гетерогенна класифікація, тобто комплексний критерій (семантичний, синтаксичний, морфологічний і для похідних слів словотвірний), дає змогу здійснити всебічну класифікацію слів.

За гетерогенної класифікації частин мови як найперспективнішої щодо охоплення об’єктивних мовних показників треба зважати на ієрархію критеріїв, їхню підпорядкованість одному визначальному критерію. Таким виступає, звичайно, семантичний критерій, що вказує на глибинні семантичні чинники, на яких формуються синтаксичні й морфологічні ознаки слів. Видається доцільним розглядати семантичний критерій у трьох вимірах: а) у площині найменування, позначення певних об’єктів довкілля; б) у плані лексичного значення слова; в) в аспекті категорійного значення частини мови. Найтісніше пов’язаними в семантиці слова виявляються перші два виміри, що вказують на спрямованість окремих частин мови до окремих об’єктів позамовного світу та своєрідність відображення останніх у мові. Ступінь узагальнення в лексико-денотативному значенні слова і його категорійному значення є різним. На найнижчому рівні абстракції перебуває індивідуальне лексичне значення слова, на найвищому – категорійне значення частини мови.

Ієрархія критеріїв набуває такого вигляду: роль базового критерію виконує семантичний критерій, що зумовлює граматичну спеціалізацію слова в реченні або словосполученні; синтаксичний критерій, у свою чергу, є базовим для морфологічного критерію. Словотвірний критерій (допоміжний, бо стосується тільки похідних слів) знаходить своє відображення у специфічних для окремих частин мови словотворчих афіксах.

Виділення частин мови та їхня класифікація грунтується на вказаних вище критеріях. Повне охоплення різнорідними критеріями якогось слова є симптомом його належності до ядра лексико-граматичного класу. Відсутність якихось (лексичних, синтаксичних, морфологічних та ін.) ознак засвідчує похідність слова, наявність у ньому дериваційних рис або належність певного елемента до класу не-слів.

Усі частини мови як слова мають у флективних мова (навіть у непохідних одиницях) принаймні двоморфемну будову. Іменник, дієслово, прикметник і числівник в українській мові виразно протистоять словозмінними параметрами своєму синтаксичному дериватові – прислівникові як незмінній частині мови. У словозмінних частинах мови вичленовується коренева морфема (носій лексичного значення) і релятивна кінцева морфема-флексія (показник синтаксичних зв’язків і семантико-синтаксичних відношень). У прислівникові виступає нейтралізованою кінцева релятивна морфема, яка перетворюється на дериваційний суфікс. Для прислівника характерні дериваційні морфеми – показник його похідності від інших частин мови.

Як у системі частин мови, так і всередині кожної з них наявні слова, які не охоплені одним або кількома критеріями. Це є свідченням міжчастиномовної взаємодії, а отже, виникнення вторинних значень у відповідних частинах мови. У кардинальних частинах мови виділяється сфера первинних лексичних значень, на ґрунті яких формуються їхні вторинні лексичні значення. Наявність в іменників, наприклад, лексичних значень дії, процессу або стану спостерігаємо тоді, коли ці іменники вторинні і ґрунтуються на інших частинах мови. Ця сфера є віддзеркаленням дериваційних відношень між частинами мови, механізму транспозиції. Частини мови мають у своєму складі підклас дериватів (похідних слів), яким не притаманне лексичне значення ядра лексико-граматичного класу. Відсутність хоча б однієї із сукупності ознак, що дають підставу для зарахування слова до відповідної частини мови, свідчить про дериваційне його походження, про його вторинність у межах первинного классу. Деривати завжди відрізняються від слів з первинним значенням своїм лексичним значенням, але вони набувають категорійного значення іншої частини мови. У реченні вони вступають у такі синтаксичні зв’язки і семантико-синтаксичні відношення, як і слова з первинним значенням відповідної частини мови. Відмінність дериватів становить суто синтаксичну специфіку. Ці явища називають транспозицією, тобто переведенням знаків з однієї частини мови до іншої.

Транспозиція відіграє важливу роль у функціонуванні мови, на що вказував Ш. Баллі: ”Замкнуті у своїх категоріях, знаки слугували б надзвичайно обмеженим джерелом засобів для задоволення численних потреб мовлення. Але завдяки між категоріальним замінам думка звільняється, а вираження збагачується і набуває різних відтінків” (Балли 1955: 143). Транспоновані в іншу частину мови одиниці часто характеризуються складнішою порівняно з непохідними одиницями структурою, до якої входять синтетичні або аналітичні дериваційні морфеми.

Займенникові слова не становлять окремішнього частиномовного класу, хоча й вирізняються певною специфічністю. Вони можуть лише „претендувати” на роль складника (підкласу) усередині чотирьох частиномовних класів – іменника, прикметника, числівника, прислівника. Займенникові слова представляють щось, указуючи, а не символізуючи (К. Бюлер). Це означає, що займенникові слова відрізняються від співвідносних їм частин мови тільки способом представлення, а не предметом представлення, і тому вони з семантико-синтаксичного і формально-синтаксичного погляду уподібнюються або іменникові, або прикметникові, або числівникові, або прислівникові.

Найсуттєвіша ознака займенникових слів полягає в тому, що лексичне значення (наприклад, іменника, прикметника і прислівника), що його репрезентують займенникові слова, вказуючи на іменник, прикметник і прислівник, можна встановити лише в тексті, тобто в мовленні, а не в мові.

 

4. Поняття граматичної категорії і грамеми. Типи граматичних категорій.

З морфологічними одиницями – частинами мови (морфологічними словами) і морфемами (мінімальними морфологічними одиницями) тісно пов’язані граматичні категорії. Характерні особливості вияву граматичних категорій зумовлені морфологічним типом мови. Морфологічний тип мови впливає і на сукупність граматичних категорій, і на способи вираження категорійних значень. Сучасній українській мові як мові флективного типу притаманний, зокрема, синкретизм (нерозчленованість) афіксального вираження словозмінних морфологічних категорій, наприклад, вираження відмінка, числа і роду прикметників за допомогою тих самих афіксів-флексій.

Граматичні категорії групуються навколо частин мови як основних морфологічних одиниць, відбиваючи граматичну специфіку цих слів і їхню спеціалізацію. Для вираження граматичних категорій в українській мові використовуються службові морфеми – переважно флексії. З цього погляду грамматична категорія являє собою узагальнене граматичне значення, яке об’єднує низку протиставлених одне одному однорідних граматичних значень і граматичних форм вираження цих значень. У кожній граматичній категорії визначальною є семантична ознака, наприклад, узагальнене граматичне значення відмінка або числа, що розчленовується в українській мові на сім відмінкових граммем і на дві грамеми числа. Необхідну ознаку граматичної категорії становить єдність значення і його вираження системою граматичних форм як двобічних мовних одиниць.

Категорії розрізняються сукупностями властивих їм грамем, тобто компонентів певної граматичної категорії. У цьому разі грамемаявляє собою видове поняття щодо категорії як родового поняття. Наприклад, грамеми називного, родового, давального, знахідного, орудного, місцевого і кличного відмінків формують категорію відмінка, а грамеми теперішнього, минулого і майбутнього часу – категорію часу. Граматичні категорії в сучасній українській мові стосуються частин мови як морфологічних одиниць-конструкцій. Їх звичайно виражають мінімальні морфологічні одиниці – службові морфеми (здебільшого флексії).

У п’ятикомпонентній системі частин мови з їхніми транспозиційними особливостями до найпоказовіших морфологічних характеристик належать граматичні категорії та їхні типи. Саме граматичні категорії найвиразніше у морфологічному плані відмежовують одну частину мови від іншої. У цьому протиставленні ядро граматичних категорій утворюють іменник і дієслово як центральні частини мови.

Граматичні категорії розподіляються передусім на три великі угруповання – категорії морфологічні, словотвірні і синтаксичні. Поняття граматичних категорій більшою мірою опрацьовано на матеріалі морфологічних категорій. З-поміж морфологічних категорій вирізняють, наприклад, категорії відмінка, числа, роду, часу, способу, виду, особи. Послідовне вираження цих категорій властиве лексико-граматичним класам слів – частинам мови. Порівняно з морфологічними категоріями менш абстрактні, конкретніші словотвірні категорії, порівняймо: морфологічні іменникові категорії відмінка, числа і роду та словотвірні іменникові категорії суб’єкта, об’єкта, інструментальності, локативності (просторовості), одиничності/збірності, зменшеності/збільшеності, пестливості/згрубілості, неозначеності (у займенникових іменниках), граматичної предметності. Менш опрацьовано теорію синтаксичних категорій як рівневого різновиду граматичних категорій. З-поміж синтаксичних категорій – відповідно до трьох аспектів синтаксису (комунікативного, семантичного і формального) – варто виділити три їхні різновиди: категорії комунікативного спрямування (грамеми розповідності, питальності, спонукальності, бажальності), категорії когнітивного (семантичного) спрямування і категорії формального спрямування.

Граматична категорія як узагальнене граматичне значення формується з грамем – окремих підпорядкованих їй граматичних значень. Для існування граматичної категорії необхідна наявність співвідносності загальне – конкретне. Така співвідносність уможливлює виокремлення в іменнику трьох основних граматичних категорій – відмінка, числа, роду. Граматичні категорії звичайно класифікують за двома ознаками: за кількістю грамем, що утворюють категорію, і за характером відношень між ними. Граматична категорія не може мати менше, ніж дві грамеми.

Граматичні категорії належать до багатоознакових величин. Зокрема, за ознакою корелятивності форм у межах того самого слова або її відсутності можна виділити три типи категорій: 1) категорії, послідовно представлені кореляціями форм того самого слова, - послідовно корелятивні (категорія відмінка іменників); 2) категорії, які можуть бути представлені кореляціями форм того самого слова, але водночас репрезентовані протиставленими одна одній формами різних слів, - непослідовно корелятивні (категорія числа іменників); 3) категорії, що не можуть бути представлені кореляціями форм одного слова, тобто завжди репрезентовані формами різних слів, - некорелятивні (іменникова категорія роду).

Граматичні категорії, які втілюються у словоформах того самого слова, називаються словозмінними. Граматичні ж категорії, що їх виражають форми різних слів, називають класифікаційними. До типових словозмінних категорій належить категорія відмінка, до класифікаційних – іменникова категорія роду.

Класифікацію граматичних категорій можна будувати за ранговими морфологічними показниками. З цього погляду виділяємо морфологічні категорії першого рангу, або власне-морфологічні, які становлять найабстрактніше угруповання (категорії часу, способу, особи, відмінка іменників, дієслівної валентності, дієслівного виду, іменникового числа, іменникового роду (для назв істот) і под., роду, числа і відмінка прикметників, категорія роду іменників-назв неістот тощо).

До категорій другого рангу зараховуємо морфолого-словотвірно-синтаксичні категорії, які обслуговують передусім словотвірний рівень мови, а також стосуються синтаксичного рівня мови, але мають ознаки морфологічної категорії завдяки своїй відносній регулярності (категорія ступенів порівняння, що характеризуються своєю комплексністю – належністю до трьох граматичних рівнів: словотвірного, морфологічного і синтаксичного й словотвірною домінантою модифікаційного типу).

Отже, під морфологічною категорією розуміємо (залежно від аналізу – від функції до форми або від форми до функції) узагальнене граматичне значення, розчленоване на ряд грамем і виражене системою спеціалізованих граматичних форм (аналіз від функції до форми), або систему граматичних форм, що виражають узагальнене граматичне значення і сукупність його грамем з однорідним значенням (аналіз від форми до значення). У функціональній морфології і в категорійній морфології як різновиді функціональної морфології продуктивнішим є аналіз від значення (функції) до форми.


Читайте також:

  1. А є А, тобто усякий предмет є те, що він є.
  2. Абетково-предметний покажчик
  3. Аналіз основних систем трудового і професійного навчання: предметної, предметно-операційної, операційної, операційно-предметної, системи ЦІП, операційно-комплексної тощо.
  4. Аналіз предметної сфери соціальної роботи
  5. Аналогія - спосіб отримання знань про предмети та явища на основі їхньої подібності з іншими.
  6. Банківське право України: поняття , предмет регулювання, джерела і система
  7. Банківське право: предмет та методи правового регулювання
  8. Бібліографія. Інформаційно-пошукові мови бібліографічних фондів. Види каталогів: систематичні, предметні, абеткові.
  9. В якості критеріїв для оцінки або вимірювання предмета завдання з надання впевненості не можуть використовуватись очікування, судження або власний досвід аудитора.
  10. Види аналізів, які використовуються для атрибуції предмета.
  11. Види руху предметів праці
  12. Визначення предмета діяльності по зв'язках з громадськістю




<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Ступінь деталізації при блокуванні. | Слово, лексема, словоформа і форма слова.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.003 сек.