Специфіка перекладу художньої літератури

Художній текст є надзвичайно складною структурою. Перш за все в ньому виокремлюються різні і разом з тим взаємопов'язані рівні: ідейно-естетичний (ідеологічний), жанрово-композиційний і власне мовний як естетична мовленнєва система.

Л. А. Новіков визначає такі рівні художнього тексту:

ідейно-естетичний (ідеологічний) рівень — це втілений у тексті згідно з авторським задумом зміст літературного твору як результат естетичного опанування дійсності, що зображується;

жанрово-композиційний рівень художнього тексту — це його поетична структура в її широкому розумінні, те, як "зроблено" літературний твір, його побудова, обумовлена змістом та характером жанра (приналежністю до епосу, лірики, драми), системою образів у їхньому взаємозв'язку та розвитку подій, розташуванням та співвідношенням художніх деталей.

мовний рівень (естетична мовленнєва система) художнього тексту - система зображувальних засобів мови, за допомогою яких виражається ідейно-естетичний зміст літературного твору. Мовний рівень має, в свою чергу, різні яруси: лексичний (семантичний), граматичний (морфологічний і синтаксичний), словоутворюючий, фонетичний тощо. В процесі застосування для вираження певних семантичних і стилістичних функцій одиниці одного ярусу постійно взаємодіють з одиницями інших ярусів в тексті [29]. Єдність рівнів і їх конструктивних компонентів проявляється безпосередньо в аналізі. "Саме лінгвістичному аналізу художніх творів ми зобов'язані такими важливими для осмислення зв'язку мови і композиції поняттями, як стилістична домінанта, що представляє доволі статичний образний стрижень твору, і стилістична опозиція, що, замінюючись іншою в лінійній послідовності тексту, слугує для вираження динаміки образної будови", - підкреслює Л. Ю. Максимов [27].

В процесі трансформації однієї мови в іншу, ми перекладаємо не слова, не абзаци, а художній твір, в ідеалі прагнучи зробити його явищем національної культури.

Художній переклад значно складніший, ніж переклад творів інших жанрів, оскільки передбачає не лише двомовне перенесення, а обмін двома культурами та двома соціумами, що включає обмін емоціями, асоціаціями та ідеями. Перед перекладачем художнього твору постає подвійне завдання: зрозуміти текст оригіналу, тобто сприйняти його як читач, а потім перетворити його мовою перекладу. Проблема сприйняття та розуміння художнього тексту була об'єктом дослідження багатьох вчених-філологів. Розглядалася вона в роботах російських вчених І. В. Гюббєнет, В. Я. Задорнової та багатьох інших [10, 13]. Проте в галузі перекладознавства, ця проблема залишається актуальною і нині, оскільки художній твір несе на собі відбиток світосприйняття, поетичного бачення дійсності, мови і стилю мовця. З точки зору теорії і психології творчості породжуваний текст як "мова у дії" являє собою авторський потік свідомості, виражений у мовній формі.

Потік мовної свідомості, що відображується у динамічній структурі тексту художнього твору, має певну ідеологічну спрямованість, свою поетичну структуру та специфічні засоби вираження цих складових. Це те, що хвилює письменника, що він хоче сказати і як він це робить, а отже, і те, як він сам проявляється в своїй творчості. Літературний твір - це і відображення особистості самого автора, його світогляду, творчого методу та мови. Правильно зрозуміти специфіку і суть потоку свідомості автора - означає знайти потрібні "ключі" до аналізу його твору, сфокусувати усі складники та рівні тексту. Отже, для того, щоб здійснити переклад художнього тексту необхідно спочатку цей текст проаналізувати. Такий аналіз називається лінгвістичним, але він безумовно включає літературознавчі компоненти. Л. А. Новіков виділяє три основні типи лінгвістичного аналізу тексту: лінгвістичний коментар, лінгвостилістичний аналіз та цілісний багатоаспектний аналіз із позицій категорії образу автора. Лінгвістичний коментар розглядає, головним чином, власне мовний рівень тексту, а також частково - екстралінгвістичний (культурно-історичні реалії). Основним його прийомом є словникове чи підрядкове пояснення незрозумілих, маловживаних, застарілих, спеціальних слів та виразів, граматичних явищ та інших схожих фактів мови. Головним завданням лінгвостилістичного аналізу є вивчення образотворчих засобів художнього тексту, того естетичного ефекту, який дає їхній синтез. Поряд з дослідженням загальної образності тексту істотну роль відіграє у цьому аналізі дослідження "ключових" тропів, а також фігур, які застосовує автор для поетичного втілення задуму твору.

Цілісний лінгвістичний аналіз спрямований на комплексне багатоаспектне філологічне вивчення художнього тексту. Основним прийомом цього аналізу є дослідження тексту шляхом розкриття його образної поетичної структури у тісній єдності з ідейним змістом та системою мовних образотворчих засобів. В основі такого синтезуючого аналізу міститься категорія образу автора. Цей аналіз неможливий без розкриття поетичної (композиційної) структури тексту, системи образів у їхньому сюжетному розвитку як вираження ідейного задуму твору, особливостей його жанру, естетичних функцій словесних образів у їх взаємному зв'язку та обумовленості. Лише таке вивчення художніх творів, в процесі якого мовні засоби розглядаються під призмою розглянутих вище категорій, і може відобразити дійсне життя слова в художньому тексті.

Художній переклад - це двоаспектний процес, який знаходиться під впливом численних перемінних факторів, зокрема питання, чи повинен переклад орієнтуватися на мову-джерело, чи на цільову мову, або чи слід адаптувати даний оригінал до певних прагматичних настанов? Українська художня література і англійська художня література не лише написані різними мовами, вони репрезентують різні культури і сильно відрізняються в плані лінгвістичних, літературних та культур¬но-соціальних умовностей.

Перекладачеві необхідно звертати особливу увагу не лише на кон¬кретні специфічні засоби, за допомогою яких мова створює естетичні ефекти в цільовій культурі, чи на методи і стратегії, які використовують перекладачі для досягнення експресивної ідентичності, а й осягнути культурно-соціальні цінності та відтворити їх в художньому перекладі.

В середині 1970-х років в теорії літератури з'явилося поняття "ідеальний читач", яке стало у пригоді в поетиці, і зосереджувалося на умовах, потрібних для інтерпретації художніх текстів [42, 43].

Але поняття "ідеальний читач" літератури має довгу історію, воно зустрічалося у працях французьких структуралістів з теорії сприйняття. Посилання на ідеального читача можна зустріти у французькій і німецькій критиці XIX - початку XX ст. Це читач, який належним чином і повністю розуміє значення і значущість певного тексту без тих недоліків або суб'єктивності сприйняття, властивої реальним читачам. Певною мірою, якщо дивитися з позиції автора, який пише з розрахунком на ту чи іншу аудиторію, то цей ідеальний читач співпадає з тим, що зараз визначається як імпліцитний читач.

Проте у критиці, орієнтованій на читача, цей ідеальний читач представляє не стільки власне читача, скільки теоретичну конструкцію, яка матеріалізується у процесі читання, або перестворення. Відштовхуючись від цього, виникло поняття інформованого читача: реально існуючого, але здатного на надзвичайно чутливе і тонке сприйняття художнього твору. Перекладач твору, як перший його читач в іншомовній культурі, теоретично мусить бути, якщо не ідеальним, то принаймні інформованим читачем.

Проблема зв'язку мови та духовного світу людини охоплює такі питання, як мова і пізнання, мова і свідомість, мова і ментальність, мова і творчість, мова і культура. Сучасне перекладознавство взаємодіє з лінгвістикою нового напрямку, в основі якої міститься тріада "мова- особистість- культура". С. П. Денисова зазначає: "Етнос на будь-якій стадії еволюції характеризує мова і культура" [11, с. 74]. Вивчення питання взаємодії мови і культури відкриває нові шляхи для розв'язання проблем перекладознавства. Чіткішого визначення вимагає питання: яким чином культура впливає на процес перекладу, які культурні елементи зберігаються при перекладі, які перекладацькі прийоми застосовуються для передачі культурних елементів.

Оскільки переклад охоплює щонайменше дві мови і дві культурні традиції, перекладачі постійно вирішують проблему — як відтворювати культурні аспекти, імпліцитно закладені в тексті оригіналу. Культурне підґрунтя для перекладу набуває різних форм в широкому діапазоні: від лексики та синтаксису до ідеології і способу життя в певній культурі. Кожна людина має свою індивідуальну картину світу, тобто ідеальну модель навколишньої дійсності.

Переклад художнього тексту — це відтворення максимально наближеної до вихідної картини світу, яка виражає етнокультурну специфіку соціуму. Здійснюючи переклад тексту, який створювався автором в іншому соціумі і представляє іншу картину світу, перекладач має дослідити особливості, що відрізняють картину світу автора оригінального тексту від його власної, і визначити, як саме такі особливості виражені у тексті твору. Завданням перекладача має бути знаходження оптимальних засобів для відтворення цих особливостей при перекладі.

Запровадження у лінгвістику поняття картини світу та її найважливішого різновиду - мовної картини світу, які передають один з найсуттєвіших моментів буття людини, дає можливість переорієнтувати лінгвістику (а разом з нею й суміжні науки, зокрема перекладознавство) на вивчення глибинних процесів взаємодії мови, мислення та дійсності, ролі мови у формуванні внутрішнього світу людини.

Термін "картина світу" одним з перших на початку XX століття у царині фізики почав застосовувати Г. Герц. У логіко-філософській сфері застосування цього терміну запропонував Л. фон Вітгенштейн [5], а в антропології та лінгвістиці - Л. Вайсгербер [2]. У 60-х р. XX століття до цієї проблематики зверталися філософи та лінгвісти Г. А. Бругян, Р. Й. Павільоніс, Ю. М. Караулов, А. Я. Гуревич, Д. С. Раєвський та інші. Поняття "картина світу" стало одним з центральних у гуманітарних науках, перш за все, лінгвістиці, філософії, культурології, етнографії. Під терміном "картина світу" у сучасній науці розуміють цілісний образ світу - сукупність ціннісних уявлень людини про світ, які розкривають особливості її світобачення. Картина світу включає ціннісно-орієнтоване знання про світ, що виникає у людини як підсумок усієї її духовної діяльності. Картина світу як категорія свідомості була б недоступною для спостережень, якби вона не втілювалась у знаках. Найбільш прийнятним видається таке визначення знаку: "Мовний знак - матеріально-ідеальне утворення (двоаспектна одиниця мови), що репрезентує предмет, властивість, відношення дійсності" [25, с. 167]. Перекладач не може дослідити усі фрагменти картини світу, оскільки їхнє смислове багатство та різноманітність є принципово невичерпними. Йому (їй) необхідно відтворити художню картину світу, яка втілюється у культурно- та темпорально-маркованих знаках [41, с.42].

За основу класифікації картин світу можна прийняти такі ознаки картини світу, як: 1) суб'єкт, який створює картину світу; 2) об'єкт (світ або його фрагмент), образ якого відтворюється за допомогою творчої активності суб'єкта; і 3) форма відображення, репрезентації об'єкта (світу). Залежно від того, як розуміється суб'єкт картини світу, розрізняють індивідуальну та колективну картини світу. Художній твір є відображенням колективної картини світу певної етнокультурної спільноти, пропущеної крізь призму індивідуального сприйняття автора. У перекладі необхідно реалізувати як колективну, так і індивідуальну картини світу першотвору через повне відображення усіх ключових концептів. Н. К. Гарбовський вводить поняття "асиметрія картин світу" відправника та одержувача тексту [6, с. 404].

В. П. Руднєв у "Словнику культури XX ст." пропонує розглядати не тільки соціально-історичні картини світу, але виділяти картини світу, виходячи із суто часового критерію, який обумовлює низку відповідних диференційних ознак [31, с. 127- 130].

Картина світу кожного соціуму - єдина і неповторна, що неодмінно виражається у пам'ятках його духовної культури, зокрема, творах художньої літератури. Культурні та історичні особливості кожного соціуму в художньому тексті набувають знакового характеру і виражаються за допомогою культурних та темпоральних маркерів. Переклад саме цих знаків оригінального тексту викликає суттєві труднощі і вимагає застосування спеціальних перекладацьких прийомів. Практика перекладу доводить, що попри численні відмінності між мовами і культурами, все ж можливо адекватно передати інформацію, закодовану автором у вихідному тексті. Як слушно зауважує І. С. Шевченко, "...діяльність перекладача полягає у перефразуванні, перетлумаченні лакунарних місць оригіналу, у застосуванні прийомів, що дозволяють за допомогою різноманітних знаків надолужити, доповнити або анулювати лакунарні фрагменти у перекладному комунікаті" [38, с. 7].

Дослідженню мовної картини світу присвячено багато наукових розвідок, зокрема, Л. Лисиченко [26], М. О. Шигарєвої [40], О. А. Кор-нілова [20], Т. Б. Радбіль [30], І. В. Кононенка [19], Є. В. Урисон [34], І. А. Голубовської [9] та інших науковців.

За визначенням О. С. Кубрякової, мовна картина світу- "частина концептуального світу людини, що "прив'язана" до мови й виражається через мовні форми" [22, с. 142]. І. С. Шевченко зазначає: "Розвиток когнітивної лінгвістики підтверджує, що мовній особистості притаманні певні знання про світ, в основі яких лежить така одиниця ментальності, як концепт" [39, с. 301]. Певний історичний етап розвитку окремого народу, його мови і культури вважається унікальним, отже, можна говорити, що дійсність його існування є чітко концептуалізованою.

Поняття "мовна картина світу" є одним з найважливіших понять лінгвокультурології. "Особливості мовних картин світу,- зазначає О. І. Чередниченко, - виявляються не тільки у позначеннях спільних та підмінних денотатів, а й у неоднакових метафоризаціях слів конкретної семантики, які можуть перетворюватися на культурні символи..." 136, с. 5]. "Мовна картина світу" визначається як система відображених у мовній семантиці образів, що інтерпретують досвід народу, який розмовляє даною мовою [14, с. 224]. Вона є частиною ментальної картини світу і може бути представлена у вигляді її складових аспектів, наприклад, ціннісна, емотивна або гумористична картина світу. Для розуміння етнокультурної специфіки важливою є ціннісна картина світу. За визначенням В. І. Карасика, "ціннісна картина світу - це частина мовної картини світу, яка моделюється у вигляді взаємопов'язаних оцінних суджень, що співвідносяться з юридичними, релігійними, моральними кодексами, загальноприйнятими судженнями здорового глузду, типовими фольклорними та літературними сюжетами" [14, с. 224]. За М. О. Шигарєвою, "Мовна картина світу виникає в конкретних мовленнєвих особистостях, в їхньому мовному світі у процесі практики, тут вона змінюється, перебудовується й руйнується, причому в усі ці моменти мовна картина світу впливає на соціальну поведінку людини, соціальної групи, народу, нації" [40, с. 5]. Для того, щоб вивчити мовну картину світу, необхідно дослідити культурні концепти, які можуть бути спільними, а можуть не збігатися. Серед різних типів культурних концептів виділяють перспективніші для вивчення: категоріальні культурні концепти, концепти стереотипів поведінки, зафіксовані у семантиці різнорівневих мовних одиниць, і концепти-коди, які у концентрованому вигляді представляють розпредмечування ціннісних смислів 114, с. 225].

Різні плани концепту розглядали у своїх працях багато дослідників: \і. І. Карасик [14], Н. Ф. Климснко [16], Л. В. Ковальова [17], О. С. Кубрякова [21] та інші. У межах загальної проблематики "концепту" в лінгвістиці вирішується питання про зв'язок концептів та слова. Як пише О. С. Кубрякова, "концепти, хоча вони теж мають, зрештою, певний матеріальний ґрунт, мають ідеальний характер, такі абстракції є абстракціями доволі високого рівня... Одиниці ж мовної картини світу, як члени семіотичної, знакової системи, є двоплановими, двобічними, об'єднують певні значення з "тілами знаків" [22, с. 143]. Є. В. Мішина підкреслює: "Людина закріплює за створеною мовною формою певне значення, наділяє мовний знак здатністю співвідноситися з існуючими у свідомості носіїв мови чуттєвими формами відображення відповідних предметів та явищ, що спричиняє завершення формування понять, а потім і концептів" [28, с. 211].

Перш ніж розпочати роботу над перекладом художнього тексту, перекладач повинен дослідити культурні концепти соціуму, в якому створювався текст, вивчити, яким чином вони відображені у тканині тексту і визначити низку стратегій для відтворення цих концептів у перекладі. У концепті як одиниці свідомості міститься вербально закріплене судження (морально-етичного, ідеологічного, психологічного та наївно-філософського характеру). Отже, аналіз концепту відповідно дає можливість відкрити особливості мовної картини світу, в якій втілюється сприйняття людиною явищ реальної дійсності і яка виступає фактично базою загальної духовної картини світу.

Сучасні дослідники визначають "концепт" по-різному. О. С. Кубрякова вважає, що концепти - це одиниці свідомості та інформаційної структури, яка відбиває досвід людини. Концептом вона називає також "оперативну одиницю пам'яті, всієї картини світу, квант знання" [21]. В. І. Карасик пише, що концепт- це "значуща інформація, яка зберігається в індивідуальній або колективній пам'яті, має певну цінність і переживається" [14, с. 128]. За визначенням Г. Г. Слишкіна, "концепт - одиниця, покликана зв'язати воєдино наукові розвідки в області культури, свідомості та мови: він належить свідомості, детермінується культурою та опредмечується в мові" [32, с. 9].

Дефініція концепту, яка є релевантною для перекладу, така: концепт - це квант інформації, що зберігається у пам'яті індивідууму та соціуму як багатомірна структура, має образний, логічний (поняттєвий), емоційний, асоціативний та ціннісний рівні (ступінь значущості для індивідууму або соціуму). Як зазначає Л. В. Ковальова, "концепт вербалізується і стає частиною семантичного простору мови, набуваючи для свого вираження систему мовних знаків. Мова може репрезентувати всю інформацію, набуту людиною, і накопичений досвід соціуму" [17, с. 54-60].

Концепти, сформовані носіями мови, зберігаються у їхній пам'яті і утворюють концептосферу мови. "Концепт як ментальний витвір у свідомості індивіду є виходом на концептосферу соціуму, тобто, як підсумок, на культуру, а концепт як одиниця культури є фіксацією колективного досвіду, який стає здобутком індивіду" [14, с. 139]. В. В. Жайворонок вживає термін "концепти історико-культурної свідомості народу", причому називає їх мовними одиницями, наповненими етнокультурним змістом, що позначаються образністю та етносимволікою і здебільшого функціонують в культурних контекстах [12].

За визначенням Ю. С. Степанова, "Культура- це сукупність концептів та відношень між ними, які виражаються у різних "рядах" (перш ч;і все, в "еволюційних семіотичних рядах", а також у "парадигмах", "стилях", "ізоглосах", "рангах", "константах" тощо)" [33, с. 37].

Культурні концепти кожної окремої нації, мовної спільноти є від¬мінними та неповторними, що ускладнює проблеми їхнього відтворен¬им іншими мовами. Що ближче один до одного перебувають культурні ареали учасників комунікативного акту (процес сприйняття та розуміння художнього тексту читачем), то менш суттєвими виявляються відмінності їхніх мовних картин світу. У представників дистантних, тобто, значно віддалених одна від одної культур, навпаки, ці розбіжності будуть більш значущими, що ускладнює завдання перекладача.

Культурний концепт - це багатомірне смислове утворення, в якому виокремлюються ціннісний, образний та поняттєвий складники 114, с. 127]. Образний складник концепту - це зорові, слухові, тактильні, смакові характеристики предметів, явищ, подій, відбитих у нашій пам'яті, релевантні ознаки практичного знання. Поняттєвий компонент представляє мовну фіксацію концепту, його позначення, опис, ознакову структуру, дефініцію, зіставні характеристики окремого концепту щодо тієї чи іншої низки концептів. Ціннісний компонент концепту є визначальним для того, щоб його можна було виділити. При перекладі з максимальною повнотою мають відтворюватися усі виміри концепту - образний, поняттєвий та ціннісний, оскільки картина світу складається із сукупності образних, поняттєвих та ціннісних домінант. "Недовираження" чи випущення якогось із параметрів може призвести до викривлення картини світу оригіналу. При перекладі найлегше відтворити поняттєвий складник концепту, оскільки передача ядерного значення не викликає особливих труднощів. Образний та ціннісний рівні вимагають найбільшої уваги перекладача.

Вчені працюють над розробкою повного списку культурних концептів, або, за виразом В. І. Карасика, концептуарія культури [14, с. 126]. В. І. Карасик виділяє одиниці, за допомогою яких концепт виражає багатокомпонентну мережу значень у мовній свідомості [14, с. 137]. Це лексичні, фразеологічні, пареміологічні одиниці, прецедентні тексти, етикетні формули, а також мовленнєво-поведінкові тактики, які відо¬бражують, за словами Є. М. Верещагіна та В. Г. Костомарова [3, с. 12], повторювані фрагменти соціального життя.

Концепт культури є важливим для перекладознавства, оскільки ця дисципліна є не суто лінгвістичною, це сфера знань, яка ґрунтується також на фактах культури. Можна навіть припустити, що перекладознавство — це галузь знання, яка посідає суміжне місце між філологією та культурологією, оскільки переклад допомагає здійснювати діалог не тільки мов, а й культур. У процесі перекладу ми маємо справу з текстами, отже, специфіка культури може проявлятися двома способами: "культура в мові" (особлива мовна картина світу), і "культура, яку описує мова" (презентація артефактів культури у змісті текстів). Ці два аспекти створюють два рівні перекладацьких проблем. Перехід від тексту до тексту - це перехід від мови до мови і від культури до культури.

Отже, при читанні художнього твору рідною мовою виникає розмаїте образне бачення, відмінне від того, яке створюється у читача іншої культури, коли він читає той самий твір. Слово викликає зовсім інші образи і повної симетрії сприйняття у читача оригіналу і у читача перекладу бути не може.

Кожний художній твір, кожний художній напрям, література кожної історичної доби породжує специфічні проблеми для перекладача. Вирішувати ці проблеми можливо лише за умови засвоєння перекладачем здобутків усіх дисциплін, з якими тісно співпрацює перскладознавство.

Питання:

1. В чому виражається інтердисциплінарний характер художнього

перекладу?

2. Проаналізуйте плюси і мінуси різних визначень перекладу.

3. Назвіть імена вчених-перекладознавців і коротко охарактеризуйте

внесок кожного у теорію і практику перекладу.

4. В чому вбачається плідність застосування поняттєвої бази когнітивної лінгвістики для розвитку перекладу?

5. Дайте визначення поняття "картина світу".

6. Що таке "концепт", зокрема "концепт культури"?

7. Чи можливо відтворити повністю концепти іншої культури? Якими засобами компенсується повна або часткова відсутність певного концепту у мові перекладу?

8. Чим відрізняється перекладач художніх творів від перекладача науково-технічних, юридичних, ділових та газетних текстів?

9. Як ви розумієте категорію "ідеальний читач"? Чи є перекладач художнього твору "ідеальним читачем"?

10. Який із складників культурного концепту найлегше піддається відтворенню при перекладі? Який найбільше опирається перекладу?

Поясніть свої міркування.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Лекції № 1. Сучасне перекладознавство в Україні.	\|	Особливості перекладу прозових творів.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.