• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

МЕНЕДЖМЕНТУ

Сучасні базові теоретичні концепції державного управління. Основні підходи державного управління та адміністративного менеджменту. Базові принципи. державного управління, що враховуються при здійсненні адміністративного менеджменту. Принципи прийняття управлінських рішень. Базові принципи адміністративних реформ. Принципи організаційної діяльності. Принципи оптимальності та управління якостю. Пріоритети у державному управлінні та в адміністративному менеджменті.

Державне управління є найбільш масштабним полем діяльності, де застосовуваєтся адміністративний менеджмент. Саме тому доцільно розглядати підходи і принципи адміністративного менеджменту у контексті підходів та принципів державного управління. Теоретичні концепції, загальні підходи та принципи державного управління є засадними для адміністративного менеджменту.

Серед сучасних базових теоретичних концепцій державного управління слід зазначити такі.

Нова управлiнська ідеологія – це доктрина, спрямована на оновлення адмiнiстративної культури, формування готовностi управлiнського персоналу до прийняття рiшень в умовах зростаючої свободи дiй, зовнiшнiх викликiв та підвищення особистої вiдповiдальностi з орiєнтацiєю на служiння громадянам.

Концепція “вимушеної раціональності”, сутність якої полягає в запереченні можливості практичного досягнення “повної раціональності” та в обґрунтуванні “вимушеної раціональності” (за деякими джерелами – “обмеженої раціональності”) управлінських рішень і дій. Як правило, люди з множини можливих альтернатив спроможні бачити лише деякі з них, а тому задовольняються не оптимальними, а достатньо хорошими рішеннями, що дає змогу задовільно вирішити проблему. Раціональність рішень переважно залежить від ступеня врахування обмежень та раціонального вибору критеріїв їх прийняття. На думку автора даної концепції Г.Саймона, в цьому і є сутність самого існування організацій, однією з основних функцій яких є компенсація обмеженої раціональності індивідів. Він припускає раціональний вибір рішень тільки за умов прийняття низки обмежень. Значну роль при цьому відіграє наявність повної й достовірної інформації про проблему, що вирішується.

Стратегiчне мислення – це особливий тип інноваційного системного мислення, що інтегрує різноманітні концепції та методи в процесі аналізу та розв’язання складних стратегічних проблем. У стратегічному мисленні виокремлюються два аспекти: ментальний, що виявляється у формуванні концептуального погляду на явища, та інструментально-технологічний, що виявляється у формуванні системного алгоритму дій. Ментальний аспект виявляється через: усвідомлення ключових світоглядних аспектів управлінської діяльності, що базуються на сучасній концепції суспільного управління; орієнтація діяльності на громадянина-споживача управлінських та громадських послуг; постійна готовність до змін, усвідомлення шляхів і засобів подолання опору змінам; усвідомлення суті “стратегічного” у співвідношенні з “поточним” (орієнтація на пошук найбільш значущих проблем і визначення пріоритетів; розуміння значно більш широкого часового горизонту стратегії); комплексне розуміння кінцевого результату управління і вимірювання його через категорії “результативність”, “ефективність”, “економічність”; розуміння “пасток” стратегічного планування, серед яких надмірна формалізація системи планування, недооцінка значення процесу планування, нехтування поточними проблемами. Інструментально-технологічний аспект стратегiчне мислення передбачає реалізацію певної логіки дій, а саме етапи: концептуального осмислення ситуації й розробки узагальненої моделі подальшого розвитку; усвідомлення й коректного формулювання стратегічних проблем; планування конкретних дій. Стратегiчне мислення орієнтує стратегічне управління на узгодження інтересів усіх зацікавлених сторін.

До основних підходів державного управління, а, відтак і адміністративного менеджменту, можна віднести такі.

Історичний, який полягає у вивченні державного управління в історичному плані з точки зору історичного взаємозв’язку та розвитку.

Адміністративний, за яким вивчаються особливості інституційної розбудови державного управління та функціонування його апарату, зокрема державної служби.

Правовий, у якому робиться наголос на вивченні системи правового забезпечення та регулювання у системі державного управління.

Економічний, який вивчає роль економічних факторів у становленні і розвитку державного управління.

Соціальний, який сприяє з’ясуванню соціальної зумовленості явищ і процесів у державно-управлінських відносинах.

Соціально-психологічний, що орієнтує на вивчення організаційної та особистісної поведінки в структурі державного управління.

Статистичний, що базується на збиранні та узагальненні інформації про стан різних видів суспільної діяльності, у тому числі й про державне управління.

Екологічний, за якого розглядається роль системи державного управління у реалізації концепції сталого розвитку та збереження довкілля.

Системний, що забезпечує сприйняття об’єкта дослідження як відкритої, ймовірнісної системи та встановлення зв’язків між її елементами.

Структурно-функціональний, який передбачає розподіл системи державного управління на складові елементи та їх функціональний аналіз з метою з’ясування їх ролі та необхідності подальшого розвитку.

Порівняльний, який дає можливість встановити спільні та відмінні риси у державному управлінні різних епох та країн.

Прогностичний, що забезпечує прогнозування розвитку системи державного управління, побудову відповідних сценаріїв.

Моделювання, що передбачає оцінку розвитку ситуацій та очікувані події шляхом використання моделей структур і процесів державного управління.

Емпіричний, що досліджує реалії останнього шляхом спостереження, експерименту , проведення соціологічних досліджень.

Підхід “новий державний менеджмент” – це підхід у державному управлінні, який застосовується в сучасних умовах проведення адміністративних реформ у розвинених країнах Заходу і в якому робиться акцент на результат. Основними ознаками такого підходу, за визначенням американського вченого Д. Бостона, є такі: наголос не на формулюванні державної політики, а на управлінні, управлінських навичках; перехід від контролю за вкладеними ресурсами і бюрократичними процедурами й правилами до використання індикаторів кількісної оцінки кінцевих результатів і показників продуктивності; спрощення управлінського контролю у поєднанні з розвитком нових механізмів моніторингу та підзвітності; спрощення складних бюрократичних процедур, зокрема розмежування комерційних і некомерційних функцій, консультативних та імплементаційних послуг; віддавання переваги контрактуванню і конкурентності в наданні громадських послуг; копіювання певних управлінських методів приватного сектора, зокрема підписання короткотермінових тру дових угод та угод, що залежать від результатів виконаної роботи, розробка стратегічних планів і прийняття комплексного плану завдань організації, впровадження системи оплати, що залежить від результатів роботи; розвиток управлінських інформаційних систем і більша турбота про підтримання репутації організації; переважання матеріальних стимулів; наголос на скороченні витрат, управлінського штату й підвищенні ефективності роботи.

Підхід “розмежування політичних і адміністративних функцій” – підхід, який базується на тому , що адміністративна і політична діяльність вимагають різних знань та вмінь. Якщо перша з них передбачає її чітку регламентацію та виконавчу дисципліну, то критерієм другої є творчість. Виходячи з цього відповідні функції мають бути розмежовані, структурно розподілені та документально закріплені на законодавчому рівні. Наприклад, до політичних функцій слід віднести формулювання цілей та завдань, розробку норм і стандартів, встановлення регуляторних механізмів, контроль за впровадженням політики, спілкування з громадськістю, а до адміністративних – забезпечення реалізації визначеної політики, виконання поставлених завдань. Адміністративною реформою в Україні передбачено застосування підходу “розмежування політичних і адміністративних функцій”, зокрема посилення політичних функцій Кабінету Міністрів України й зосередження його діяльності на стратегічних питаннях з метою встановлення цілей, пріоритетів та визначення чітких завдань для всіх органів виконавчої влади щодо того, яких цілей державні органи мають досягти у середньо- і довгостроковій перспективі, а також реалізацію державної політики у різних сферах суспільної діяльності відповідними міністерствами.

Підходи до аналізу роботи керівника – це низка підходів до виявлення особливостей діяльності керівника, що спираються на різні погляди стосовно неї. За традиційним підходом, що базується на психології індивідуальних властивостей, виявляються відносно постійні особливості особистості, важливі для певного виду діяльності. Соціально-психологічний підхід грунтується на гіпотезі, що кожний організаційний підрозділ утворює соціальну групу , в якій керівник відіграє певну роль. Максимальна користь для ефективності праці очікується від добрих соціально-психологічних стосунків керівника та працівників і від так званого “робочого клімату”. За професійним підходом вивчається спеціальний і професійний зміст діяльності керівника. Предметом такого концепційного вивчення є завдання і дії керівника, а не його якості або взаємовідносини з підлеглими та іншими працівниками. Цей підхід є більш практичним, оскільки спирається на аналіз завдання і методики професіографії, тобто на вже розроблені основи психологічної теорії цієї діяльності. Для цього підходу характерне вивчення того, чим безпосередньо займається керівник.

Підходи до прийняття управлінських рішень – це загальні методологічні установки, що визначають вибір конкретними управлінськими працівниками правил здійснення процесу прийняття рішення залежно від співвідношення в цьому процесі раціонального та інтуїтивного компонентів. Розрізняють такі підходи: інтуїтивний, на основі суджень, раціональний, задовольняючий та нарощувальний.

У разі інтуїтивного підходу рішення приймається лише на основі відчуття того, що певний вибір є правильним. Людина, яка приймає рішення (ЛПР), свідомо не порівнює альтернативи і навіть не потребує розуміння ситуації, а робить інтуїтивний вибір за допомогою того, що називають осяянням або прозрінням.

Підхід на основі суджень передбачає прийняття рішень на основі здорового глузду та досвіду. Спираючись на знання про результати минулих рішень у подібних ситуаціях, ЛПР прогнозує наслідки альтернативних варіантів вибору в наявній ситуації та, керуючись здоровим глуздом, вибирає альтернативу, яка приносила успіх у минулому.

Раціональний підхід, який ще називають науковим, або оптимізаційним, вимагає прийняття рішень незалежно від колишнього досвіду за допомогою об’єктивного аналітичного процесу , що включає такі етапи: збирання необхідної інформації та фактів; розпізнання і визначення проблеми; визначення критеріїв рішення; встановлення їх пріоритетів, значень і обмежень; розроблення та оцінювання альтернатив; вибір оптимальної альтернативи. Застосування раціонального підходу на практиці стикається з інформаційними обмеженнями та психологічними особливостями людської поведінки. Це призводить до використання наступних двох підходів.

Задовольняючий підхід при прийнятті рішення, виділений Г. Саймоном, не розглядає всіх альтернатив, а спиняється на тій, що задовольняє вимоги показників діяльності або прагнення у певний момент. Послідовно розглядається кожна альтернатива, поки не знайдеться така, що відповідає мінімальним значенням критеріїв, установленим ЛПР.

У разі іншого, нарощувального підходу, що запропонований Ч.Ліндбломом, необхідно спочатку прийняти рішення, що задовольняє ЛПР, а потім удосконалювати його відповідно до змін ситуації, що наростають, чи поступових змін, постійно приймаючи додаткові рішення. Характерними особливостями нарощувального підходу є такі: здійснення не радикальних чи широких стрибків, а невеликих кроків; теза про неочевидність рішення унаслідок відсутності повної інформації; успішне прийняття рішення на основі порівняння з результатами попередніх рішень; орієнтація на поступові вдосконалення, а не на максимальні результати; урахування наявності множини інтересів, з яких жоден не є панівним.

Підходи до формулювання мети – це загальні методологічні установки, що визначають вибір способу формулювання мети. Остання може бути визначена як очікуваний результат у вигляді об’єкта, що матиме задані властивості. Можна виділити три основних підходи до формулювання мети. За першим з них мета формулюється як чітко поданий за змістом та за формою результат, що має бути досягнутий в майбутньому. Цей спосіб може бути ефективно застосований лише у разі існування та можливості отримання певного результату , що необхідно довести, або навпаки, спростувати в процесі спеціального дослідження. За другим підходом мета форму люється шляхом визначення переліку властивостей і характеристик, які повинні мати передбачуваний результат. Цей спосіб застосовується тоді, коли можна однозначно сформулювати ці властивості відповідно до вимог , що забезпечують подальше використання результату. Третій підхід передбачає форму лювання мети за допомогою переліку зовнішніх вимог , які мають задовольняти передбачуваний результат. Вимоги від властивостей в основному відрізняються тим, що останні належать безпосередньо до самого резу льтату, а вимоги визначаються споживачем цього результату. У цьому разі вимоги виступають як зовнішні умови, які мають задовольняти властивості передбачуваного результату.

Так само як і підходи, принципи державного управління є засадними для адміністративного менеджменту, оскільки є проявами закономірностей, що відображені у вигляді певних положень, які застосовуються в теоретичній і практичній діяльності людей у сфері державного управління. Як правило, це фундаментальні, науково обґрунтовані, а в певних випадках і законодавчо закріплені положення, відповідно до яких будується і функціонує система державного управління.

Серед найбільш відомих такі принципи державного управління: об’єктивності, універсальності, випереджального стану в державному управлінні, демократизму, поділу влади, законності, оптимізації управління, а також структурні принципи.

Структурні принципи державного управління – це комплекс принципів, які систематизовані таким чином: структурно-цільові, що відображають закономірності раціональної побудови “дерева цілей” державного управління; структурно-функціональні, що характеризують закономірності та взаємозв’язки побудови функціональної структури державного управління; структурно-організаційні, які пов’язані із закономірностями та взаємозв’язками побудови організаційної структури державного управління; структурно-процесуальні, що дають уявлення про основні (визначальні) закономірності та взаємозв’язки раціонального і ефективного ведення управлінської діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування.

До загальних принципів державного управління можна також віднести принцип єдності економіки та політики за пріоритету політики, а також принцип поєднання загальних і локальних інтересів зі збереженням пріоритету інтересів більш високого рівня.

Принципи формування державно-управлінських рішень – це положення, знання яких необхідне для прийняття ефективних рішень у системі державного управління. До них можна віднести такі:

­ виділення основних проблем удосконалення суб’єкт-об’єктних відносин у системі державного управління, а саме: забезпечення охоплення суб’єктом державного управління різноманітності об’єкта управління; підвищення ефективності діяльності суб’єкта управління; урегулювання багатоманітності системи державного управління; врахування універсальності процесу управління (наявність мети, основних функцій управління, конкретного терміну, спрямованість на певний об’єкт управління – діяльність, процес, ситуацію, проблему);

­ розгляд управління як неперервного циклічного процесу, циклів управління як стандартного набору певних функцій управління (планування, організації, мотивації, контролю, комунікації та прийняття рішень), а функцій управління – як управлінських процесів; набуття конкретності управлінської діяльності в циклах управління (багатоманітність суб’єкта управління, об’єкта управління та управлінських впливів набуває на циклах управління конкретності, тобто виділяються певна управлінська проблема, орган управління, що її вирішує, та конкретні органи управління, організації й окремі громадяни, яких стосуються дані управлінські рішення);

­ врахування концепцій наявності основних стадій управлінської діяльності, серед яких: оцінка управлінської ситуації; визначення цілей; виявлення проблем, які потребують вирішення; планування дій щодо їх вирішення; підготовка і прийняття відповідних управлінських рішень; організація виконання прийнятих рішень; контроль за виконанням рішень, а також прикладного, інформаційного характеру управлінської діяльності;

­ виділення основних форм державно-управлінської діяльності, а саме, правової, організаційної, процесуальної; застосування моделі (схеми) раціонального прийняття рішень, що містить етапи: діагностування проблеми, формулювання обмежень та критеріїв для прийняття рішень, виявлення альтернатив, оцінка альтернатив, кінцевий вибір з урахуванням концепції обмеженої раціональності рішень, суть якої полягає в задоволенні не оптимальними, а досить хорошими рішеннями, що дають змогу розв’язати проблему;

­ наявність ієрархічної багаторівневої впорядкованості структур соціальних систем, використання “дерева цілей” як базової моделі структурування цілей, а також урахування наявності ієрархій рішень, які властиві таким структурам управління;

­ розгляд планування цілей розвитку (стратегічного планування) як одного з найважливіших завдань управлінської діяльності; визначення основних завдань, які пов’язані з прийняттям управлінських рішень, а саме: виділення функції прийняття управлінських рішень; координація співпраці в процесі прийняття рішень; створення умов для ефективної праці керівників;

­ розгляд управлінських рішень у складі єдиного управлінського процесу як усталений підхід до їх аналізу і синтезу та їх визначення як вибір альтернатив при здійсненні управлінської діяльності; використання концепцій алгоритмічних (програмованих) та евристичних (непрограмованих) стратегій прийняття рішень;

­ класифікація управлінських проблем на структуровані, слабоструктуровані і неструктуровані, для дослідження яких відповідно застосовуються методи дослідження операцій, системного аналізу і аналізу політики;

­ застосування системної філософії як парадигми з притаманним їй комплексним використанням напрацювань багатьох наук у межах концепцій теорії систем, зокрема розгляд управлінського процесу як системи, входами якої є параметри проблем, що вирішуються, виходами – управлінські рішення і відповідні управлінські впливи (дії), а зворотним зв’язком – інформація про відповідність цих рішень і впливів очікуваним результатам вирішення відповідних управлінських проблем;

­ поширення ситуаційного підходу як одного із сучасних інструментів дослідження та органічне його поєднання із системним підходом як гарантія зв’язку між сучасним станом науки управління та її майбутнім.

Принцип стратегічного мислення як вихідне положення, за яким передбачається формування комплексного мислення управлінця з такими елементами: орієнтація на довгострокову перспективу успішної діяльності; чітке визначення мети організації та її пріоритетів; урахування сильних і слабких сторін; планування дій з урахуванням ризику; раціональний розподіл завдань та визначення відповідальності; ефективна організація робіт та контролю; вміння визначати основні показники досягнення цілей і проводити оцінювання за ними; ставлення до персоналу як до ключового ресурсу й основної цінності організації; розуміння важливості інформаційного фактора, запровадження моніторингу розвитку ситуацій; здатність до змін. Цей принцип є однією з основних передумов упровадження стратегічних підходів в управлінні.

Принципи здійснення адміністративної реформи – це вихідні положення, запровадження яких шляхом адміністративного реформування має забезпечити ефективну систему державного управління. Серед таких принципів:

­ мінімізація втручання центральних органів виконавчої влади з паралельним делегуванням функцій, повноважень і ресурсів регіональним та місцевим органам влади;

­ консолідація стратегічних функцій і функцій вироблення політики в уряді та в міністерствах;

­ чіткий розподіл повноважень та відповідальності між усіма рівнями системи державного управління та між окремими органами виконавчої влади; прозорість та застосування чітких процедур прийняття рішень, упровадження погоджених рішень на всіх рівнях державного управління;

­ застосування відпрацьованої схеми підзвітності для кожної високої посадової особи, яка включатиме особисту відповідальність на кожному відповідному рівні системи державного управління країни;

­ виважений розподіл політичних та адміністративних функцій на всіх рівнях системи державного управління;

­ підвищення ефективності державних витрат за рахунок застосування чітких схем оцінювання виконання бюджету та підзвітності державних службовців стосовно державних витрат;

­ упровадження критерію якості державних послуг як основного під час оцінки діяльності державних установ; надання прав будь-якій особі (юридичній чи фізичній) апелювати проти окремих рішень, прийнятих державними службовцями, чи проти вжитих ними заходів;

­ встановлення партнерських відносин з громадянами в процесі розробки програм та конкретних рішень, а також під час оцінки досягнень реалізації державної політики.

Принципи ідеальної бюрократичної організації управління – це вихідні положення раціональної організації, запропоновані відомим німецьким ученим М.Вебером. Вони проголошують, що:

­ діяльність організації має поділятися на елементарні операції;

­ формалізуються завдання та обов’язки кожної ланки; залучаються фахівці-експерти на умовах повної відповідальності за ефективне виконання завдань;

­ організація має будуватися за принципом ієрархії;

­ діяльність організації має регулюватися системою правил та стандартів, які забезпечують одноманітність виконання кожного завдання виконавцями;

­ функціонування організації відповідно до раціональних стандартів виключає можливість втручання особистих міркувань та емоцій;

­ служба в бюрократичній організації засновується на відповідності кваліфікації займаній посаді;

­ службовці захищені від немотивованого звільнення;

­ існує система просування по службі за умов певної вислуги та успішної діяльності.

Більшість із зазначених принципів і сьогодні не втратили своєї актуальності та є базовими для систем управління соціальними системами.

Принципи організації виконавчої влади – це положення, дотримання яких сприяє кращій організації виконавчої влади. Серед них ключове значення мають такі: пріоритетність законодавчої регламентації функцій, повноважень та порядку діяльності органів виконавчої влади; незалежність здійснення функцій та повноважень виконавчої влади від органів законодавчої і судової влади у межах, визначених Конституцією і законами країни; здійснення внутрішнього та судового контролю за діяльністю органів виконавчої влади та їх посадових осіб, насамперед з позиції забезпечення поваги до особи та справедливості, а також постійного підвищення ефективності державного управління; відповідальність органів виконавчої влади, їх посадових осіб за свої рішення, дії чи бездіяльність перед громадянами, права яких були порушені; запровадження механізму контролю за функціонуванням виконавчої влади з боку суспільства через інститути парламентської та прямої демократії, передбачаючи, що вищі посади в ключових органах виконавчої влади є політичними посадами; ефективність, відкритість та доброчесність у роботі уряду та інших органів виконавчої влади.

Принципи організації діяльності керівника – це низка вихідних положень, що сприяють кращій організації роботи керівника.

Принцип єдиноначальності передбачає отримання працівником наказів тільки від одного безпосереднього керівника. Чим краще взаємозв’язок підлеглого з керівником, тим менша ймовірність отримання ним суперечливих вказівок і тим глибше почуття персональної відповідальності за результати роботи.

Відповідно до принципу першого керівника в процесі організації виконання важливих завдань контроль залишається за першим керівником організації, оскільки тільки він має право і можливість вирішувати або передоручати вирішення будь-якого питання.

За принципом функціональної дефініції, чим чіткіше визначені напрями і очікувані результати діяльності, повноваження, посадові та інформаційні зв’язки, тим більший внесок слід очікувати в реалізацію цілей організації.

За скалярним принципом, чим чіткіше лінія зв’язку керівника з кожним із підлеглих, тим ефективніше процеси прийняття рішень та комунікації.

Доцільно також навести принцип лідерства, за яким той із керівників або організація мають більше шансів до успіху і лідерства, хто першим починає використовувати інновації.

Принцип делегування повноважень передбачає передачу обов’язків і повноважень працівнику , який бере на себе відповідальність за їх виконання. Ефективність управління досягається, якщо рішення приймаються в межах повноважень кожного працівника, а не переадресовуються на вищі організаційні рівні. Часто керівники, особливо верхніх рівнів управління, нехтують цим принципом, знижуючи при цьому управлінський потенціал організації.

Принципи прийняття управлінських рішень – це низка вихідних положень, що відображають раціональні та психологічні аспекти прийняття рішень у реальних умовах та включають такі положення.

Принцип індивідуальності, відповідно до якого люди значно відрізняються за інтенсивністю та особливостями виявлення волі в їхніх діях, а тому використовують різні засоби прийняття рішень.

Принцип хороших рішень, за яким приймати рішення, як правило, легко, важко приймати хороші рішення.

Принцип необхідних і достатніх умов, за яким тільки вміння і бажання недостатньо, необхідно ще створити умови (політичні, економічні, організаційні та ін.), щоб приймати рішення.

Принцип різноманітності форм альтернатив, за яким альтернатива може бути предметом, відношенням або дією.

Принцип різноманіття способів прийняття рішень, який стверджує, що процес прийняття рішень може мати інтуїтивний, такий що ґрунтується на су дженнях, або раціональний характер, відповідно й способи прийняття рішень перебувають у діапазоні від спонтанних до високотехнологічних.

Принцип професіоналізму, за якого до успіху приводить точний розрахунок, підкріплений досвідом та інтуїцією.

Принцип стратегічного мислення, який передбачає, що в процесі вибору людина, яка приймає рішення (ЛПР), використовує систему правил, яка називається стратегією, програмою або планом вирішення завдання з урахуванням ризику.

Згідно з принципом суб’єктивної ймовірності різні суб’єкти по-різному оцінюють імовірності досягнення мети внаслідок різного ступеня вміння виділяти суттєві факти, і саме ця суб’єктивна оцінка імовірності визначає вибір стратегії прийняття рішень.

За принципом компромісу необхідно приймати рішення з урахуванням усіх факторів, у тому числі небажаних.

Принцип своєчасності, який наголошує на тому , що в деяких ситуаціях відмова від прийняття рішень є вдалим вибором, наприклад, якщо має надійти необхідна інформація й фактор часу не є критичним.

За принципом адекватності модель прийняття рішень має бути адекватною ситуації прийняття рішень, тобто відповідати структурі та властивостям об’єкта управління; особливостям та можливостям моделювання та експериментів з цими моделями; вимогам управлінського завдання; системі цінностей і переваг ЛПР, її професійному рівню.

Принцип ресурсного забезпечення управлінських рішень, який наголошує на тому , що будь-яке управлінське рішення має бути забезпечене ресурсами, тому керівник повинен мати чітке уявлення як про сутність завдання, так і про наявні ресурси.

Принцип компенсації обмеженої раціональності індивідів, який виходить з того, що однією з головних функцій організації є саме компенсація обмеженої раціональності індивідів.

Принцип ступеня свободи рішення, що передбачає можливість варіантності певного рішення, пов’язаного системними зв’язками з іншими рішеннями, насамперед, рішеннями вищих рівнів управління.

Принципи раціональної організації процесів управління – це загальні положення, дотримання яких забезпечує раціональну організацію процесів у системах управління. До основних з таких принципів належать: пропорційність – забезпечення ресурсами відповідно до пропускної спроможності різних робочих місць; безперервність, що характеризує відношення робочого часу до загальної довго тривалості процесу; паралельність, що характеризує ступінь сумісності операцій у часі; прямоточність, що характеризує оптимальність шляху проходження предмета праці, інформації; ритмічність, що характеризує рівномірність виконання процесів у часі; концентрація однорідних предметів праці; гнучкість. До групи цих принципів також слід віднести такі, що стосуються згладжування потреб у ресурсах (паралельності та зниження інтенсивності робіт).

Принципи раціональної структури управління – це вихідні положення, що сприяють формуванню ефективних організаційних структур систем управління. Серед них принципи: відповідності ланок управління його функціям; мінімізації кількості рівнів та ланок в ієрархії управління; зосередження на кожному рівні всіх необхідних функцій управління; концентрації функціональних ланок у функціональних вузлах; чіткого виділення участі кожної функціональної ланки в єдиному процесі управління; виключення дублювання функцій; мінімізації потоків команд з кожної ланки управління.

У сучасній практиці управління широко використовується принцип спеціалізації, за яким організації та підрозділи відокремлюються за їх особливостями. Це призводить до утворення цільових та функціональних органів, лінійних і допоміжних елементів.

При формуванні нових підрозділів доцільно дотримуватися принципу їх адаптації, тобто підпорядкування на певний період становлення одній з вищих інстанцій з метою захисту від тиску з боку інших підрозділів.

У роботі організацій також важливим моментом є дотримання принципу інституційної ідентичності, суть якого полягає у відповідності формальної та неформальної структур організації як її загальним цілям, так і поточним завданням.

Для послаблення залежності організації від особистісних якостей її членів, як правило, реалізується принцип формалізації процедур. Водночас американський учений Ф.Селзнік застерігає від квапливої формалізації процедур на стадії утворення організацій, коли відбувається її становлення та є загроза ізоляції керівництва від інших працівників у той час, коли такі контакти найбільш потрібні.

Основні принципи менеджменту якості – це ключові принципи, які складають основу міжнародних стандартів у галузі управління якістю ISO 9000. Серед них: орієнтація на споживача, роль керівництва (керівник має створити умови, необхідні для успішної реалізації всіх принципів системного управління якістю), залучення працівників (кожний працівник має бути залучений до діяльності з управління якістю), процесний і системний підхід до управління (виробництво товарів, послуг і управління розглядаються як сукупність взаємопов’язаних процесів), постійне покращання (покращання має бути складовою частиною системи управління), прийняття рішень, заснованих на фактах (покликане виключити необґрунтовані рішення, які, як правило, називають вольовими), взаємовигідні відносини з постачальниками.

Принцип оптимальності – один з універсальних принципів управління, сутність якого полягає в найкращому виборі в певній ситуації. За Ю.Марковим, бути оптимальним завжди означає мати найвищу оцінку цільових установок, правильно оцінювати перспективу з погляду витрат і результатів. Оптимальність (пошук екстремуму певної функції або вибір найкращого варіанта з можливих), що досягається за допомогою економіко-математичного та соціально-математичного моделювання, можна класифікувати як строгу оптимальність. Оптимальність, що тією чи іншою мірою притаманна організованим соціальним системам, може бути класифікована як спонтанна. Остання проявляється у властивості вибірковості, тобто вибору найкращого варіанта з багатьох можливих варіантів динаміки системи. Для соціальних систем оптимальність управління – це мінімізована, економна діяльність, спрямована на досягнення бажаного результату, нижче порогу якого міститься область неефективного, небажаного. Поняття оптимального управління ще має зміст найбільш бажаного управління, найкращого з можливих. Досягнення оптимальності залежить від цільових установок, ідеалів, норм, програм та цінностей суб’єкта діяльності. На практиці принцип оптимальності. проявляється в розробленні та застосуванні нових методик, процедур та управлінських технологій з метою пошуку та становлення шляхів і способів оптимізації.

Принцип управління якістю рішень – один із базових принципів сучасного управління, безпосередньо спрямований на підвищення ефективності рішень шляхом встановлення стандартів, відкритого спілкування (прозорість рішень), здійснення і одночасного запобігання надмірному контролю, запровадження наукових підходів, методів мотивації та моделювання.

Особливе місце в державному управління, а, відтак, й в адміністративному менеджменті займає виділення пріоритетів.

Пріоритети у державному управлінні – це, насамперед, першість у часі у процесі якоїсь діяльності чи будь-яких дій при здійсненні державного управління, а також переважне значення якого-небудь нормативно-правового акта в системі такого управління. Визначення пріоритетів державного управління. відіграє надзвичайно важливу роль, оскільки дає змогу спрямувати обмежені ресурси держави на вирішення найбільш актуальних і невідкладних завдань розвитку . Саме тому визначення пріоритетів, передусім, здійснюється при виборі цілей. Визначення пріоритетів стало нормою у посланнях Президента до парламенту, програмах дій уряду , стратегічному плануванні та програмно-цільовому управлінні на всіх рівнях державного управління, їх концептуальному обґрунтуванні, розробленні й реалізації державної політики, розробленні й реалізації державних, регіональних, галузевих, місцевих програм, зокрема програм соціальноекономічного розвитку держави, регіонів і територій, економічних, соціальних, екологічних проектів, державного та місцевих бюджетів. Воно займає особливе місце при вирішенні проблем національної безпеки держави.

Визначення пріоритетів державного управління є складним та неоднозначним завданням. Як правило, цьому передує структурування цілей управління у певній сфері або галузі суспільного життя. Потім відбувається порівняння цілей на однакових рівнях структурування за критеріями вагомості, які найчастіше відображаються у балах. Ця процедура здебільшого здійснюється із залученням експертів (частіше кількох). Що стосується пріоритетності нормативноправових актів, то необхідно враховувати їх ієрархію (конституція, закони, міжнародні угоди, укази президента, постанови парламенту , постанови уряду , накази міністерств, рішення місцевих державних адміністрацій тощо), а також час прийняття.

1. Охарактеризуйте сучасні базові теоретичні концепції державного управління.

2. Розкрийте поняття «управлінська ідеологія».

3. В чому сутність стратегічного мислення?

4. Як Ви розумієте поняття «вимушена раціональність»?

5. Охарактеризуйте основні підходи адміністративного менеджменту.

6. В чому сутність підходу нового державного менеджменту.

7. Охарактеризуйте основні принципи адміністративного менеджменту, зокрема принципи прийняття управлінських рішень

8. Назвіть пріоритети адміністративного менеджменту.

9. Охарактеризуйте основні принципи організаційної діяльності.

10. Назвіть та розкрийте сутність принципів оптимальності та управління якістю.

РОЗДІЛ 5.
МЕТОДИ АДМІНІСТРАТИВНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

Визначення адміністративних методів. Класифікація методів управлінської діяльності. Організаційний та розпорядчий вплив в адміністративному управлінні. Регламентаційні та нормативні методи. Економічні методи, їх сфера впливу, застосування. Соціально-психологічні методи в державних органах управління. Психологічний і соціальний вплив в управлінській діяльності. Методи формування соціально-психологічного клімату. Взаємозв’язок функцій та методів адміністративного менеджменту.

В енциклопедії державного управління методи адміністративного менеджмента визначені як сукупність прийомів та засобів, застосування яких дозволяє забезпечити ефективне функціонування керуючої та керованої підсистем системи управління. Для нихнайбільш характерним є застосування таких двох груп методів – організаційно-розпорядчих та адміністративно-розпорядчих.

Організаційно-розпорядчі методи управління передбачають: підбір, розстановку та роботу з кадрами; організаційне регламентування (нормування); організаційне планування; делегування повноважень та розподіл відповідальності; організаційний інструктаж; організаційне розпорядництво; організаційний контроль; організаційний аналіз; організаційне проектування; узагальнення організаційного досвіду.

Адміністративно-розпорядчі методи управління є системою засобів та прийомів, що забезпечують цілеспрямоване, планомірне, узгоджене та ефективне функціонування керуючої та керованої систем, апарату управління та всіх елементів організації. Призначення адміністративно-розпорядчих методів управління – забезпечити організаційну чіткість, дисциплінованість та ефективність роботи управлінського апарату; підтримувати необхідний розпорядок у роботі підприємства, втілювати у життя постанови, накази та рішення керівництва; проводити роботу з кадрами; реалізовувати прийняті рішення.

За іншим визначенням адміністративні методи – це способи прямої дії (впливу) на об’єкт управління, які базуються на повноваженні суб’єкта управління (органу державної влади, керівника) віддавати накази, розпорядження, розробляти інструкції, інші нормативні документи та на обов’язку підлеглого (конкретного об’єкта управління) їх виконувати. За характером впливу адміністративні методи поділяються на регламентуючі, розпорядницькі, організаційно-стабілізуючі та дисциплінарні.

Заслуговує на увагу також визначення адміністративних методів управління (організаційно-розпорядчі методи управління), наданеЮ. Шаровим та І.Чикаренко, а саме: це засоби досягнення управлінських цілей, які використовують відносини влади й підпорядкування, діють через інтерес самозбереження людини.

За допомогою адміністративних методів управління формуються основні стійкі системні зв’язки, відносини, положення, які зумовлюють права та відповідальність управлінців та членів трудового колективу. Такі методибазуються на владі та дисципліні й відомі як методи “кнута”, на відміну від економічних методів (“методи пряника”) і соціально-психологічних методів (“методи переконання”).

Для визначення місця і ролі адміністративних методів в системі державного управління розглянемо методи державного управління. Методи державного управління – це способи владного впливу державних органів на процеси суспільного і державного розвитку, на діяльність державних структур і конкретних посадових осіб. Методи державного управління безпосередньо пов’язані з практичною реалізацією державної влади, її керуючим впливом на об’єкти державного управління відповідно до інтересів і волі держави, із забезпеченням реалізації цілей і функцій державного управління, оскільки в них містяться механізми встановлення взаємовідносин між суб’єктом і об’єктом державного управління, реалізації компетенції суб’єктів державного управління відповідно до їх владно-управлінських повноважень.

У механізмах державного управління важливе значення надається методам, що стимулюють, активізують та спрямовують на досягнення поставлених цілей. Серед таких методів можна виділити морально-етичні, соціально-політичні, економічні та адміністративні.

Морально-етичні методи засновані на зверненні до гідності, честі і совісті людини. Їх завдання полягає у формуванні доброї психологічної обстановки, сприятливої для вирішення поставлених завдань. Наприклад, нагороди, відзнаки, заохочення.

Соціально-політичні методи впливають на відповідні інтереси людей та їх угруповань, їх статус у суспільстві, можливості самореалізації. Наприклад, створення умов для службової кар’єри.

Економічні методи зумовлені роллю економічних інтересів у житті суспільства та відповідно в управлінських процесах. Вони використовують різноманітні економічні інструменти впливу. Наприклад, фінансові, фіскальні, дозвільні тощо.

Адміністративні методи визначають поведінку і діяльність людей. Їх відносять до жорстких засобів впливу. Наприклад, розпорядження, накази, вказівки, інструкції, контроль за виконанням.

КЛАСИФІКАЦІЯ УПРАВЛІНСЬКИХ МЕТОДІВ

Методи державного управління незалежно від застосування в конкретній сфері суспільного життя можна віднести до прямого адміністративного і непрямого регулюючого впливу з боку органів державної влади на відповідні об’єкти управління.

До першої групи відносять методи правового регулювання, переконання, примушення, державного контролю тощо. Серед методів першої групи:

­ метод правового регулювання, за допомогою якого держава через свої органи справляє вплив на суспільні відносини, дозволяючи їх учасникам здійснювати дії правового характеру, надаючи їм відповідні права і накладаючи на них певні обов’язки, а також дає можливості вибору варіантів поведінки в межах, встановлених правовими нормами;

­ метод переконання, найбільш поширений у державному управлінні, оскільки він вимагає авторитету влади, створення певних умов, соціального клімату, наявності вагомих аргументів, внаслідок чого посилюється мотивація посадової поведінки;

­ метод примушення використовується, коли виникає загроза державній цілісності, здійснюються злочинні діяння тощо;

­ методом державного контролю забезпечується дотримання законів і інших правових актів, що приймаються державними органами.

До групи відносять методи виховання, демократизації управління, розміщення державних замовлень, оподаткування, визначення митної вартості товару тощо.

Характерні ознаки адміністративних методів державного управління:

­ прямий вплив державного органу або посадової особи на керований об’єкт шляхом установлення його повноважень (прав, обов’язків, норм поведінки) і видання конкретних вказівок;

­ односторонній вибір суб’єктом управління найближчої та кінцевої мети, завдань управлінського процесу, порядку, термінів його виконання об’єктом, ресурсного забезпечення та умов поетапного виконання завдань;

­ юридична обов’язковість актів управління (указів, постанов, рішень, розпоряджень, наказів і резолюцій), невиконання яких розглядається як порушення обов’язків та може спричинити не тільки адміністративну чи дисциплінарну відповідальність, а й кримінальну.

Вирізняють три головні групи адміністративних методів управління: розпорядчі, регламентаційні, дисциплінарні.

Практичне застосування методів державного управління.

§ Встановлення правил поведінки у сфері державного управління, тобто встановлення обов’язкових для учасників управлінських відносин нормативів. Наприклад: вважати боротьбу зі злочинами проти особи, злочинністю в економічній сфері головними напрямами діяльності.

§ Видання індивідуальних приписів на адресу конкретних учасників управлінських відносин. Наприклад: Міноборони провести військові навчання.

§ Вирішення в односторонньому порядку питань, які виникають з ініціативи керованих об’єктів. Наприклад: доручення Кабінету Міністрів України Державній податковій інспекції подати список неплатників податків.

§ Нагляд і контроль за поведінкою учасників управлінських відносин. Наприклад: здійснювати моніторинг підготовки до проведення Євро-2012.

§ Застосування стимулюючих засобів впливу на керовані об’єкти. Наприклад: Забезпечити виділення коштів для заохочення працівників правоохоронних органів, які відзначились у виявленні та/або знешкодженні злочинних угруповань та затриманні злочинців.

§ Застосування при потребі офіційних заходів примусового характеру з метою забезпечення належного порядку у сфері державного управління. Наприклад: визвати з відпустки державних службовців при потребі.

§ Затвердження конкретних адресних завдань. Наприклад: покласти на Міністерство аграрної політики розроблення програми розвитку аграрного комплексу України.

§ Призначення на посаду або звільнення з посади. Наприклад: звільнення з посади голову облдержадміністрації.

§ Видача дозволів різного роду. Міністерство Юстиції України видає ліцензію суб’єктам підприємницької діяльності на судову-експертну діяльність.

§ Установлення стандартів. Наприклад: встановлення стандартів в підготовці кадрів.

§ Оформлення державних замовлень. Наприклад: Міністерству оборони оформити замовлення комплектуючих до військово-морських суден.

Застосування адміністративних методів управління гарантується чинною системою законів і нормативних актів, положеннями, інструкціями, наказами та розпорядженнями. Іноді ці методи називають адміністративно-правовими. Вони включають організаційні і розпорядчі дії у процесі управління організацією.

Організаційні дії виявляються у чіткому розподілі функцій управління, в установленні прав і обов’язків працівників органу, регламентуванні основних процедур.

Для цього використовується організаційне регламентування та нормування. Перше – встановлює правила, зміст і порядок управління згідно із правовими нормами та інструктивними матеріалами. Друге – передбачає розробку нормативів і норм: чисельності управлінського персоналу, витрат праці у сфері управління, тривалості управлінських операцій та процедур та ін.

Організаційно-розпорядчі (адміністративні) методи державного управління:

­ сукупність прийомів, впливів, заснованих на використанні об’єктивних організаційних відносин між людьми та загально-організаційних принципів управління [84, с.12];

­ сукупність засобів правового і адміністративного впливу на відносини людей в організації [48, с.181];

­ способи і прийоми, дії прямого і обов’язкового визначення поведінки і діяльності людей з боку відповідних керівних компонентів держави [38, с.105].

Регламентаційні та нормативні (правові) методи.

Правовіметоди – це юридичний вплив на соціально-правову сферу та її окремі елементи у процесі впорядкування суспільних відносин, основним учасником якого є державна влада.

З групою дисциплінарних методів асоціюються методи переконання та примусу, координації та субординації.

Економічні методи в державному управлінні – це сукупність засобів, способів і прийомів впливу держави, її органів та інститутів на суспільно-економічні відносини з метою розвитку матеріальної бази суспільства, приросту національного валового продукту, здійснення економічних та соціально-економічних програм та проектів. Сутність полягає в тому, щоб активізувати виробничу діяльність кожного підприємства і водночас сприяти нарощуванню економічного потенціалу держави, використовуючи економічні важелі і стимули [48, с.181; 159].

Індикативне планування – це одна з форм державного регулювання ринкової економіки. Виокремлюють два типи індикативного планування:

­ кон’юнктурний – його сутність полягає в забезпеченні економічної рівноваги на ринку, тобто високої зайнятості, рівноваги платіжного балансу, стабілізації цін та ін.;

­ структурний – засіб досягнення певних структурних змін в економіці, який полягає в забезпеченні розвитку пріоритетних галузей [48, с.259].

Державне регулювання – це система типових заходів законодавчого, виконавчого і контрольного характеру, які здійснюються відповідними державними органами та громадськими організаціями.

Грошово-кредитна та фінансова політика – узгоджений план, за допомогою якого уряд регулює фінансово-економічні відносини в державі, стимулює виробництво, впроваджує розподільчу та перерозподільну функції.

Захист і заохочення конкуренції – метод, при якому держава повинна постійно підтримувати дію механізму конкуренції, заохочуючи створення малих і середніх підприємств, контролюючи угоди великих, визначаючи їх відповідність антимонопольному законодавству, забезпечуючи вільний доступ на внутрішній ринок іноземного капіталу, інвестицій тощо.

Ціноутворення – метод, що застосовується державою для соціального захисту окремих категорій населення, запобігання інфляції. Використовуються фіксовані та регульовані ціни.

Податкова система – це сукупність окремих видів податків, відповідних суб’єктів і суб’єктів оподаткування у їх взаємодії, принципів оподаткування, підпорядкованих законам розвитку і функціонування економічної системи [55].

Економічне стимулювання – метод використання державних дотацій та субсидій, пільг в оподаткуванні, встановлення квот на виробництво певних видів продукції, стимулювання матеріально-технічними ресурсами. Види субсидій: товарні, кредитні, цінові.

Соціально-психологічні методи управління в державному правлінні– це способи і прийоми впливу на процес формування та розвитку колективу, а також на соціальні та психологічні процеси, що притаманні групам чи окремим особам. Такі методи ґрунтуються на використанні наукових положень психології та соціальної психології. Вони реалізуються через різні психологічні форми впливу: переконання, регулювання міжособистих та міжгрупових стосунків, особистий приклад, гуманізація праці. Колектив організації і її підрозділів – це складний соціальний організм, що відзначається певними закономірностями розвитку і принципами побудови, морально-психологічним кліматом. З метою управління соціальними процесами в колективі, слід проводити соціальні дослідження, які в організаціях, як правило, повинні проводитись спеціалістами-соціологами. За результатами цих досліджень розробляються і вживаються методи соціального регулювання, нормування та матеріального стимулювання для оптимального розв’язання завдань соціального розвитку колективу [48, с.181].

Соціально-психологічні методи управліннябазуються на використанні об’єктивних наукових положень соціального розвитку і психології, зокрема на системі засобів і важелів впливу на соціально-психологічний клімат у колективі, підвищенні ефективності діяльності організації та її окремих працівників, що спрямовані на гармонізацію соціальних відносин у колективі шляхом задоволення соціальних потреб персоналу – розвитку особистості, соціального захисту та ін.

Методи психологічного впливу спрямовані на:

­ формування сприятливого психологічного клімату у колективі на підставі чіткого дотримання прав людини і психологічних методів дослідження;

­ ефективне використання психологічних методів мотивації: переконання, спонукання, залучення;

­ проведення психологічного тестування службовців та організація індивідуальної роботи з ними з врахуванням типу особистості, темпераменту;

­ організацію психологічної служби в установі і психологічних консультації для службовців;

­ проведення психологічних тренінгів і семінарів для керівників усіх рівнів управління.

Характеристики
соціально-психологічних методів державного управління

Складові соціально-психологічного клімату колективу

Методи формування соціально-психологічного клімату в колективі.

§ Пошук найбільш сприятливої організаційно-технічної та соціально-економічної точок зору на їх організаційну структуру.

§ Організація внутрішньоколективних, економічних, соціально-психологічних і юридичних стосунків таким чином, щоб забезпечувалось зближення індивідуальних, групових, колективних і суспільних інтересів.

§ Врахування впливу усіх факторів макросередовища та мікро-середовища на державну установу.

§ Застосування різних стилів керівництва колективом.

В роботі сучасного апарату суттєве місце займають методи планування. Як основний метод планування розвитку на сьогодні можна зазначити стратегічне планування. Процес стратегічного планування, як правило, складається з трьох етапів: концептуально-орієнтованого, на якому здійснюється стратегічний вибір, застосовуються аналітико-синтетичні процедури, складні методи системного аналізу та розробки сценаріїв, креативні евристичні підходи, де важливе місце відводиться SWOT-аналізу; проблемно-орієнтованого, на якому ступінь невизначеності є меншим, ніж на попередньому етапі, оскільки рішення приймаються в межах уже виробленої опорної стратегії, а основна увага зосереджена на коректному формулюванні проблем та визначенні проблемно-орієнтованих цілей; проектно-орієнтованого підходу, який характеризується найменшим ступенем невизначеності, коли планування заходів з реалізації стратегічних пріоритетів доцільно здійснювати на засадах проектного підходу.

Регламент органу державного управління – документ, який встановлює порядок організації та регулює організаційно-процедурні питання діяльності певного органу державного управління. Здебільшого, регламент органу державного управління містить сукупність норм, настанов і правил, які регулюють організацію роботи, порядок проведення сесій, з’їздів, конференцій, нарад, зборів, процедуру виборів членів керівних органів, порядок внесення й обговорення питань порядку денного, а також вироблення й прийняття рішень з них, утворення допоміжних органів, надання прав, обов’язків і повноважень їхнім членам.

Система управління якістю (СУЯ) – це сукупність технічних і організаційних засобів управління якістю. СУЯ включає:

­ завдання керівництва (політика у сфері якості, організація);

­ систему документації і планування; документацію вимог та їх виконання;

­ якість під час розробки (планування, компетентність, документація, перевірка, результат, зміни);

­ якість під час закупівлі (документація, контроль);

­ позначення виробів і можливість їх контролю;

­ якість під час виробництва (планування, інструкції, кваліфікація, контроль);

­ перевірку якості (вхідні перевірки, між операційний контроль, остаточний контроль, документація випробувань);

­ контроль за випробувальними засобами; коригуючі заходи;

­ якість при зберіганні, переміщенні, пакуванні, відправленні;

­ документування якості; внутрішній організаційний контроль за системою підтримки якості;

­ навчання; застосування статистичних методів;

­ аналіз якості і комплексу заходів, що вживаються;

­ показники якості, що контролюються і встановлюються залежно від специфіки продукції.

Читайте також:

1. АДМІНІСТРАТИВНА ШКОЛА МЕНЕДЖМЕНТУ (1920-1950).
2. АКТИВИ ЯК ОБ’ЄКТ ФІНАНСОВОГО МЕНЕДЖМЕНТУ
3. Активи як об’єкт фінансового менеджменту
4. Аналіз зарубіжних концепцій менеджменту
5. АНАЛІТИЧНЕ ТА КОНСАЛТИНГОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ
6. Базові засади менеджменту
7. Базові поняття системи менеджменту.
8. Базові поняття системи менеджменту.
9. БУДІВНИЦТВО В ПЕРСПЕКТИВІ ПРОЕКТНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ
10. Валютно-фінансове середовище м/н менеджменту.
11. Види ефективності менеджменту
12. Види ефектів виробництва, пов’язаних з удосконаленням менеджменту організації

Переглядів: 4606