• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Дайте визначення поняття “методи адміністративного управління”.

2. Охарактеризуйте класифікацію та сферу практичного застосування методів державного управління.

3. Назвіть характерні риси методів державного управління.

4. Розкрийте сутність, ознаки та форми вираження організаційно-розпорядчих (адміністративних) методів державного управління.

5. Охарактеризуйте регламентаційні та нормативні методи.

6. Дайте характеристику системі економічних методів державного управління, опишіть їх сфери впливу та застосування.

7. Охарактеризуйте соціально-психологічні методи державного управління за видами, змістом і практичним застосуванням.

8. Визначте роль психологічного впливу в регулюванні управлінських відносин.

9. Розкрийте специфічну роль методів примусу та переконання у практичному вирішенні питань управління.

10. Наведіть приклади методів використання соціально-психологічних методів управління в діяльності керівника державної установи.

РОЗДІЛ 6.
ПРИЙНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ

Трансформація поняття "прийняття управлінських рішень" у сучасному менеджменті. Класична технологія прийняття управлінських рішень. Загальне проблемне поле українського суспільства. Елементи проблемного аналізу. Чинники виникнення проблем державного управління. Ключові критерії в оцінюванні альтернатив управлінських рішень. Класифікація проблем. Технологія діагностування та структуризації проблем. Подолання управлінських патологій. Вплив зміни моделі державного управління на прийняття управлінських рішень. Чинники такого впливу: ціннісний, політичний, інноваційний, функціональний, та мотиваційний.. Модель раціонального прийняття рішень. Вплив переходу до постіндустріального (інформаційного) суспільства на процеси прийняття управлінських рішень.

За класичним уявленням, що склалося в науці управління (менеджменті), прийняття рішень ототожнювалося з вибором альтернативи. Відповідно – прийняття управлінських рішень розглядалося як вибір альтернативи при здійсненні управлінської діяльності.

У сучасному менеджменті відбувається трансформація поняття прийняття управлінських рішень, що ґрунтується на більш чіткому визначенні місця таких рішень в управлінській діяльності. Прийняття управлінських рішень розглядається як суттєва частина управлінсь­кого процесу з послідовними етапами виявлення та діагностування проблемних ситуацій, розробкою альтернатив та вибором однієї з них, що найбільше задовольняє виходу з ситуації, що склалася.

На сьогодні серед фахівців з менеджменту утвердилася концепція розгляду управлінського процесу як циклу, що складається з послідовності таких функцій управління:

­ планування (у тому числі прогнозування, програмування і проектування),

­ організація (у тому числі прив’язка функцій до певних структур, тобто надання змісту певної організаційної форми, субординація та координація, а також управління персоналом),

­ мотивація (у тому числі стимулювання),

­ контроль (у тому числі попередній, проміжний і підсумковий), що пов’язані у кожному циклі процесами прийняття рішень та комунікації.

Здебільшого у практиці управління йдеться про рішення з планування (цілепокладання, розробку стратегій розвитку, концепцій, програм, планів і проектів) організаційні, мотиваційні рішення та рішення з контролю. Достатньо часто у науковій літературі процес прийняття рішень ототожнюється з відповідною функцією управління (або управлінською функцією).

Значну увагу дослідженню прийняття управлінських рішень приділено не тільки фахівцями з менеджменту, а й вченими правознавцями. В Україні відомі роботи В.Авер’я­нова, Г.Атаман­чука, А.Ва­­­силь­єва, Є.Кубка, Б.Лаза­рєва, Н.Ниж­ник, В.Селіва­нова, М.Стрель­биць­кого, В.Цвєткова та інших. В цих роботах здебільшого акцентується увага на організаційно-правовому аспекті прийняття рішень. Як типовий приклад такого підходу можна навести визначення поняття управлінського рішення, дане Г.Атаманчуком. За його трактуванням – це "соціальний акт, в яко­му в логічній формі (текстуальна модель) висловлені впливи управ­лінсь­ких ланок (державних органів, посадових осіб) на суспільну систему (ке­ро­вані об’єкти), що необхідні для досягнення поставлених цілей, забезпечення інте­ресів та задоволення відповідних потреб в управлінні" [3, с. 296].

В той же час, слушним є зауваження Б.Ла­за­рева, який вважає недоцільним, розглядаючи зокрема державне управління, змішувати поняття "управ­лін­ське рішення" та "акт держав­ного управ­ління", оскіль­ки пер­ше - це вибір альтернативи, а друге - це владне воле­вияв­­лення суб’єкта уп­­равління, спрямоване на об’єкт управ­ління [80, с. 177, 178]. Саме таке розмежування дозволяє більш чітко розділити етапи прийняття управлінського рішення та його реалізації, пов’язаної насамперед з перетворенням рішення в реальний управлінський вплив.

Розглянемо класичну технологію прийняття управлінських рішень. Для цього звернемося до моделі раціонального прийняття рішень. Така модель містить етапи:

- виявлення та діагностування проблеми;

- визначення обме­жень та кри­те­ріїв прийняття рішень;

- розроблення (формування) альтернатив рішень;

- оцінювання кожної з альтернатив рішень;

- кінцевий вибір (вибір найкращої альтернативи рішення за обраними критеріями).

Етап 1. Виявлення та діагностування проблеми:

Моніторинг політичної, економічної, соціальної, гуманітарної, державотворчої ситуації в країні, виділення основних проблем, що суттєво впливають на досягнення бажа­но­го стану держави, галузі, регіону, певної сфери суспільного життя, діяльності органу влади, установи, організації (в межах компетенції).

Визначення пріоритетності проблем та вибір найбільш актуальної з них для вирішення (масштабність, ступень впливу на суспільство, гострота, нагальність вирішення, наявність політичних рішень).

Опис проблемної ситуації (сутність, новизна, стан законодавчого забезпечення, наявність державних та/або галузевих програм, консультації, результати соціологічних опитувань, анонсування досвіду країн ЄС).

У будь-якому разі виникнення необхідності у прийнятті управлінського рішення пов’язується з виникненням проблемної ситуації. Якщо немає проблеми, то немає потреби й у прийнятті рішення. Проб­лемна ситуація з позиції системної філософії виникає вна­слі­док невід­повідності існуючого і бажаного стану певної сис­­теми. На думку Г.Ата­манчука, проб­лемна си­туа­ція в соціальних системах пород­жується діалектикою життя і виникає тоді, коли стає явною необ­хідність зміни цілей та параметрів діяльності, що задані [3, с. 184].

Вищезазначена проблемна ситуація на державному рівні вини­кає, в основному, за двох умов: у зв’язку з постановкою нових цілей розвитку (нормальний режим управління) та внаслідок кризового розвитку подій в соціальній системі (надзвичайне або кризове управління). Іншими словами - це або проблема досягнення нового, кращого за те, що було, або проблема втрати останнього, перша з яких пов’язана з усвідомлюваною зміною межі майбутнього, а друга - з нео­чі­куваним порушенням межі існуючого. Від­по­відно виникає різне став­лен­­ня і підходи до вирішення таких проблем. У першому випадку має здійс­ню­ва­ти­ся управління за відхиленням, тобто за розбіжністю між параметрами функ­ціо­нування об’єк­та управління та цілями управління, а в другому - за збу­рен­ням, коли ке­руюча система, суб’єкт уп­рав­лін­ня реагує на можливість від­хи­лення від стану нор­маль­ного функ­ціо­нування об’єкта управління внас­лі­док зовнішніх причин [48, с. 149].

При нормальному режимі управління, як показує сучасна світова практика, про­цеси управління в соціальних системах, зокрема процес державного управління, здебільшого набувають характеру стра­те­гіч­но­го, а при кризовому управлінні вони "забез­печується, в рамках чинних зако­нів політичної боротьби, обме­женням прав і свобод громадян, а також значним звуженням дії меха­нізмів само­регуляції” [46, с. 15]. Відпо­відно до положень теорії синергетики (сино­німи - теорія дисипативних струк­тур, теорія динамічного хаосу), з одного боку, систем­на криза свід­чить, що вичерпані ресурси колишніх джерел розвитку відпо­від­ної сис­те­ми і руйнівні процеси набули переваги, а, з дру­гого боку, дезор­ганізація ство­рює нові можливості для нової організації, включення процесу само­організації [8, с. 113].

Ці теоретичні положення підтверджуються розвитком процесу дер­жав­­ного управління в Україні, де, починаючи з 2000 р., після довготривалої економічної кри­зи намі­тилися ознаки переходу до стра­тегіч­ного управління. На це вка­зують як фактори активізації державно-управ­лінської діяльності, до яких можна віднести проголошення стратегії економічного та соціального розвитку (спочатку до 2004 р., потім до 2011 р.), реалізацію політичної та адміністративної реформ, так і фактори активізації соціально-економічної діяльності, зокрема стабільне на протязі останніх років зрос­тан­ня ва­ло­вого внутрішнього продукту, обся­гу промис­лової про­­дук­ції, виробництва товарів народ­ного споживання, інвес­­ти­цій в основний капітал підприємств усіх форм власності, реаль­­них доходів населення.

Виникнення в Україні умов переходу від критичного до нормального режиму управління актуалізувало необхідність визначення довгострокових перспектив держави, постановку обгрунтованих цілей її розвитку, пошук нових загальнонаціональних ідей, навколо яких могло б згуртуватися суспільство. Однією з безумовно найбільш вдалих таких ідей є орієнтація на європейські цінності, курс на забезпечення відповідних рівня життя та стандартів демократизації суспільства, входження країни до євроатлантичної системи безпеки.

Природнім для переходу від критичного до нормального режиму управління є відмова від методів, технологій і засобів управління за збуренням на користь методів, технологій і засобів управління за відхиленням.

Підвищення ефективності соціального управління, його дієвості особливо актуальне у контексті вибору України шляху до євроінтеграції, оскільки виникає необхідність у осмисленні моделі управління, притаманної ЄС, та пристосуванні до неї власної моделі державного управління.

Чинники виникнення проблем державного управління:

­ територіальний чинник, пов’язаний з раціональним розподілом державної влади і державного управління по тери­то­рії держави;

­ соціальний чинник, що передбачає орієнтацію державного управління на інтереси всіх класів, соціаль­них прошарків, професійних груп, національних і конфесійних структур суспільства;

­ технологічний чинник, що криється у використанні нових технологій управління, формуванні єдиної інформаційної системи державного управління з новим рівнем послуг;

­ правовий чинник, що дозволяє упорядковувати за допомогою правового регулювання і виконання відповідних норм поведінку і діяльність учасників управлінських процесів, а та­кож системну взаємодію управлінських елементів;

­ організаційний чинник, викликаний високою динамікою органі­заційних відносин і необхідністю постійної зміни організаційних структур під впливом економічних, соціальних і духовних інновацій та зміни цілей державного управління;

­ кадровий чинник, зумовлений актуальністю залучення до державного апарату висококваліфі­кованих фахівців та розвитку їх навичок при здійсненні управлінської діяльності; практика сьогодення підтверджує, що для досягнення успіху необхідно прагнути й вміти працювати у команді;

­ чинник зміцнення взаємозв’язків з суспільством і подолання відчуження державного апарату (влади) від громадян.

Формулювання та структурування проблеми (з'ясування типу, характеру проблеми, її основних системних характеристик, виявлення закономірностей розвитку проблеми, її можливих наслідків, виділення її основних складових, визначення головної та допоміжних цілей, структурування цілей,).

Підхід до формулювання проблеми містить наступні дії /за Л.Палом/: з’ясування причини виникнення проблеми (Чому існує ця проблема? Чи викликана вона факторами поза особистісного сприйняття? Чому вона турбує людей?); оцінка нагальності та масштабності проблеми (Кого зачіпає ця проблема? Яка частка населення відчуває, чи може відчути її на собі? Які складові впливу цієї проблеми на населення? Чи якийсь з регіонів уражений найбільше? Як визначають проблему основні зацікавлені сторони?); визначення новизни проблеми (Чи є ця проблема новою? Несподіваною? Такою, що виникла повторно?); застосування низки методів аналізу проблем, зокрема структурування, класифікаційного аналізу, аналізу припущень, ієрархічного та синектичного аналізу, експертизи.

При формуванні проблем доцільно звернутися до загального проблемного поля українського суспільства. Воно охоплює широкий спектр проблем економічного, політичного, соціального, духовного (культурного) характеру.

В економіці це:

­ Формування інтелектуально орієнтованої економіки;

­ Закріплення ринкових відносин і структур;

­ Реформування податкової системи;

­ Подолання техніко-технологічного відставання економіки;

­ Розвиток високих технологій;

­ Проблема ресурсів та підвищення енергоефективності;

­ Зростання економічної активності населення, відродження села;

­ Створення сприятливого інвестиційного клімату;

­ Боротьба з корупцією.

У політичній сфері це:

­ Необхідність завершення реформування політичної системи;

­ Незавершеність і деформованість державного будівництва;

­ Консолідація суспільства та відродження духовних цінностей нації;

­ Формування української політичної нації;

­ Становлення української політичної еліти;

­ Слабкість й нерозвиненість української багатопартійної системи;

­ Захист прав і свобод громадян;

­ Європейська та євроатлантична інтеграція;

­ Перехід на новий рівень відносин з Російською Федерацією та СНД;

­ Розширення міжнародного співробітництва в усіх напрямах;

­ Формування сучасної системи державного управління;

­ Реформування судової системи та правоохоронних органів;

У соціальній сфері це:

­ Поліпшення якості життя громадян;

­ Проблема зайнятості;

­ Проблема здоров'я населення;

­ Масштабна бідність і несформованість середнього класу;

­ Демографічна криза і криза сім'ї;

­ Міграція за межі країни робочої сили й інтелекту;

­ Реорганізація житло-комунального господарства.

У сфері культури це:

­ Духовне відродження нації;

­ Формування нової культурної політики;

­ Проблема розвитку української мови;

­ Конкурентна освіта.

Етап 2. Визначення обме­жень та кри­те­ріїв прийняття рішень:

Визначення критеріїв, порів­няльних оцінок, форму­ван­ня індексів та індикаторів, розрахунок рейтингів, розроблення умов тендерів.

Ключові критерії в оцінюванні альтернатив управлінських рішень:

Результативність (effektiveness) - охоплює результативність у вирішенні проблем, відповідність пріоритетним завданням уряду, ставлення громадськості, вплив на платників податків та на приватний сектор. У свою чергу, оцінюється по критеріях:

­ технологічної раціональності, тобто порівняння альтернатив на предмет здатності висувати ефективні шляхи розв'язання суспільних проблем;

­ здійсненності, як технологічної, так й політичної та адміністративної;

­ вимірюваності, тобто можливості оцінювання результатів в кількісних показниках (гроші, обсяг виробництва тощо);

­ адекватності, тобто відповідності завдань наявним ресурсам.

Ефективність (efficiency) - пов'язує витрати з результатами втілення рішення та враховує не лише результати, але й обсяг ресурсів, необхідних для їх досягнення, а також доступність існуючих ресурсів. Проявляється у співставленні "економічні витрати - вигоди" або "екологічні витрати - вигоди", де вигоди - це позитивні результати, витрати- це витрачені ресурси та час, а також потенційно можливі негативні результати. Економічність (economy) - це мінімізація вартості ресурсів, спрямованих на діяльність, з огля­ду на відповідну якість. Справедливість - передбачає пропорційний вплив на різні регіони та групи населення, прояв інших ознак цього критерію. Аспекти: ціннісний, політичний, інноваційний, функціональний, мотиваційний.

Етап 3. Розроблення (формування) альтернатив рішень:

Вибір (безпосередньо або через експертну про­це­дуру, джерела альтернатив) й обґрунтування альтер­натив ріше­нь (розробка сцена­ріїв роз­витку ситуації з вико­ри­стан­ням техно­логій системного та ситуаційного аналізу, екс­пертного оціню­вання, моделювання, експерименту).

Етап 4. Оцінювання кожної з альтернатив рішень:

Переваги (об’єктивний аналіз, описова форма представлення):

Недоліки (об’єктивний аналіз, описова форма представлення):

Рекомендована шкала оцінки: 1 бал - низька, 2 бали - середня, 3 бали - висока відповідність альтернативи критерію.

Етап 5. Вибір найкращої альтернативи рішення за обраними критеріями:

Визначення альтернативи рішення (можливий стислий коментар за результатами оцінювання альтернатив, загальні рекомендації).

Етап 6. Визначення механізму реалізації управлінського рішення:

Вибір форми управлінського рішення (правова - нормативно-правовий або організаційно-розпорядчий акт; адміністративна).

Розробка плану дій з реалізації (склад та послідовність дій, строки, комунікативна стратегія, стимулювання виконання рішень, форма й характер контролю (моніторинг, оцінювання розвитку ситуації внаслідок запровадження управлінських впливів).

Визначення необхідного ресурсного забезпечення (фінансового, матеріально-технічного, кадрового, інформаційного, наукового).

Розглянемо елементи проблемного аналізу. Управлінська технологія проблемного аналізу передбачає аналітичну роботу у наступних напрямах:

- Формулювання проблеми як незадоволеної потреби.

- Визначення просторових і часових меж проблеми.

- З'ясування типу, характеру проблеми, її основних системних характеристик (структури, функцій і таке інше).

- Виявлення закономірностей розвитку проблеми, її наслідків.

- Діагностика принципової вирішуваності проблеми.

- Визначення ресурсів, які необхідні для вирішення проблеми.

- Розроблення управлінських технологій вирішення проблеми.

- Розв'язання проблеми.

Формулювання проблеми вимагає підготовчої роботи, а саме:

­ пересвідчитися в реальному існуванні даної проблеми (тобто встановити, наскільки достовірними є показники, що характеризують наявність проблеми, чи є відповідні підтверджені факти);

­ виділити найбільш важливі факти, які відображають суть проблеми;

­ визначити елементи проблемної ситуації, які складають аналітичну базу для розгляду даної проблеми;

­ проаналізувати подібні проблеми (вивчити наукову літературу, провести кон­сультації з експертами, вченими або практиками);

­ визначити часові межі проблеми, періодичність її вияву і тенденції розвитку;

­ сформулювати проблему як суперечність, яка існує в межах даної ситуації, і потребує вирішення.

Опис проблеми передбачає діагностику ситуації, визначення її масштабу, гост­роти і тенденцій розгортання. Важливою є фіксація динаміки розвитку проб­ле­ми.

Класифікація проблем

Розглянемо технологію діагностування та структуризації проблем.

Для цього звернемося до методики, яку запропонував російський вчений Р.Фахутдиновим. За цією методикою для вирішення проблеми необхідно відповісти на низку запитань, зокрема : Що робити? Кому робити? Хто буде робити? Як робити (за якою технологією)? У які терміни? З якими виробничими витратами? У якій кількості? Де робити? Що це дасть (економічний, соціальний, екологічний, технічний ефект)? (тощо). Всі ці питання відносяться до технології прийняття рішень. Розроблення останньої - це конкретні відповіді на всі ці питання, їх ув’язка у просторі, часі, по ресурсах та виконавцях.

Звернемося до прикладу застосування подібної технології при формуванні програми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців.

В управлінській практиці зустрічаються дії, що не мають бути, але є. Вони отримали назву управлінських патологій. Основними з них є:

­ зростання без розвитку як наслідок нездатності до змін, неприйняття очікуваних нововведень або невміння їх здійс­нювати;

­ панування структури над функціями, що проявляється при вирішенні органі­заційних проблем у створенні нових структур замість відпо­відних механізмів, тобто у порушенні принципу первинності функцій щодо структур;

­ превалювання процедур та особистісного розуміння спра­ви над цілями (найгірший прояв бюро­кратії);

­ використання ресурсів організації у власних, корисливих цілях;

­ невідповідність займаним посадам, інакше кажучи, неспроможність осіб виконувати доручені їм функції;

­ формування рішень відповідно до очікувань вищестоящих керівників або певних сил (лобіюван­ня у гіршому його розумінні);

­ прийняття рішень-антонімів типу об’єднати-роз’єднати, центра­лізу­ва­ти-децентра­лізувати;

­ маніпулювання фактами, їх фільтрація залежно від ситуації та особистих потреб й інтересів;

­ імітація раціо­нального аналізу, за яким криються хибні підходи та помилки в управлінні;

­ втрата керованості внаслідок погіршення відносин з підлеглими; над­мірної їх чисельності; перевантаження їх великим обсягом завдань та інфор­ма­ції; слаб­кої вмотивованості праці персоналу; посилення розбіжностей між фор­мальною та неформальною структурами організації; виникнення конфліктів;

­ дублювання існуючого організаційного порядку у наказах, розпоряд­жен­нях, інструкціях, тобто фактично віднесення до обов’язкових тільки тих з них, що підкріплюються нагадуванням;

­ відчуження працівників від прийняття та реалізації рішень, втрата в їх діяльності творчості;

­ прийняття рішення та доручення всупереч заведеному організа­ційному поря­д­ку без залучення нижчестоящих керівників, що призводить до неповного викорис­тання наявного управлінського ресурсу;

­ низька здійсненність управлінських рішень внаслідок як невисокої виконавчої дисципліни, відсутності контролю, так і недоліків самих рішень;

­ концентрація уваги в роботі керівників з підлеглими на оцінці недо­ліків, а не досягнень;

­ фактор емоцій­ного впливу на рішення, небажання визнавати власні помилки.

Аналіз управлінських патологій показує, що значна їх кількість пов’язана з проблемами моралі адміністративної пове­дінки, які поки що не дістали належного правового закріплення і усунення яких, передусім, пов’я­зане з розвитком управлінської культури. Подолання управлінських патологій слід розглядати як суттєвий резерв удосконалення управ­лін­ської діяльності та ефективного досягнення постав­лених цілей.

На прийняття управлінських рішень в Україні можуть суттєво вплинути певні аспекти, пов’язані з очікуваною зміною моделі державного управління. Серед основних аспектів такого впливу можна зазначити наступні: ціннісний, політичний, інноваційний, функціональний, та мотиваційний. Пріоритети цих аспектів зазначені в їх послідовності, викладеній нижче.

Ціннісний аспект безпосередньо пов’язаний з культурою організації, він є найбільш суттєвим її рівнем. За відомим висловом Е.Шайна "…культура організації – це результат відповідної реакції на дві головні проблеми, з якими стикається кожна організація, а саме: на потребу адаптації та виживання в певному оточенні і на потребу у внутрішній інтеграції" [18]. Оскільки можна розглядати європейський вибір України як реакцію держави на потребу адаптації та виживання у сучасному світі й на потребу у внутрішній інтеграції, то внаслідок такого вибору слід очікувати зближення національної культури з європейською. Такий результат скоріш за все сприятиме прискоренню соціально-економічного розвитку країни, так як відомо, що культура більшої спільноти впливає на культуру організацій, які діють у її межах. Найбільш суттєвим рівнем такої культури безумовно є європейські цінності.

Вплив організаційної культури на прийняття рішень здійснюється через спільні вірування і цінності, що формують у членів організації стійкий набір базових положень, правил, яким вони надають перевагу. Оскільки організаційна культура сприяє нівелюванню розбіжностей, то й процес прийняття рішень може стати ефективнішим. З другого боку, вплив ціннісних орієнтацій, які переважають у національній культурі, може набирати форми зобов’язань, які певним чином обмежують діяльність організації. На ній також може відчутно позначитися форма правління в державі.

Політичний аспект пов’язується, з одного боку, з процесами отримання, утримання, передачі влади, боротьби за неї, а, з другого боку, з розробленням і реалізацією державної політики. Фактори полі­тичної та аналітичної до­ціль­ності та їх співвідношення при прийнятті управлінських рішень заслуговують на особливу увагу. У прак­ти­ці на рівні дер­жавного управління аналітична доцільність, як правило, пос­ту­пається політичній доцільності. Це пов’язується з пев­ними по­лі­тич­ною, економічною та соціальною платформами тих сил, що прийшли до вла­ди. Безумовно, що управлінське рішення, яке йде у розріз з програмами та ціннісними установками таких сил, підтримуватися ними не буде.

Інноваційний аспект характеризує формування та реалізацію потенціалу нового в системі державного управління. Він включає у себе дві складові: здатність системи державного управління приймати принципово нові, нетрадиційні управлінські рішення з позиції функціонально-технологічного підходу, а також здатність системи державного управління підтримувати інновації, стимулювати їх впровадження в життя. Інноваційний характер державного управління активізують процеси європейської інтеграції, які передбачають прискорення впровадження в українську практику державного управління не тільки європейські норм та цінності, а також досягнень Європи: наукових, технологічних та економічних інновацій. Факторами гальмування та стримування цих процесів є традиційність національної ментальності, безініціативність як наслідок радянського авторитаризму та періоду соціально-економічної кризи українського суспільства. Необхідність впровадження інноваційної моделі державного управління не заперечує процесам формування раціональних норм, диктує значні зміни в механізмах підготовки та прийняття управлінських рішень, підготовки кадрів державних службовців.

Функціональний аспект завжди пов’язаний з технологією прий­нят­тя рішень. В роботі відомого російського вченого Р.Фатхутдинова наведено визначення загальної технології прий­нят­тя рішень як відповіді на ряд питань (що, кому, як, де робити; хто буде робити; в які терміни; в якій кількості; що це дасть) та їх пов’язування в прос­торі, часі, по ресурсах та виконавцях. Такий підхід передбачає наяв­ність певної логічної моделі прийняття рішень, елементами якої є інфор­мація, отримана внаслідок відповідей на вищезазначені питання. Серед ос­тан­ніх маємо: ситуацію прийняття рішення; час для прийняття рішення; ресур­си, необхідні для реалізації рішення; ресурси, які є в розпоряд­женні орга­нізації (або особи, що приймає рішення); систему управлінських пара­метрів; систему зв'яз­ку між контрольованими і неконтрольованими пара­мет­рами; альтернативні варіанти рі­ше­нь; систему критеріїв (оціночну систему) для оцінки очікуваних результатів рішень.

Існують й інші, до речі більш відомі, спроби синтезу різних типів логічних моделей прийняття рі­­шень, зокрема раціональної (акцент на зв’язку між цілями та засобами їх до­сягнення), правової (акцент на процесі прийняття рішень, їх відпо­ві­даль­­нос­ті, правовому аспекті), політичної (акцент на політичних факто­рах впливу на прийняття рішень), соціально-психологічної (акцент на осо­бистісних та гру­пових факторах впливу, поведінці). Жод­на з цих моделей не забезпечує пов­ноту опису процесу прийняття рі­шень, тому вважається доціль­ним їх або комплексне, або ситуативне засто­су­вання.

Усталеним підходом до формування управлінських рішень є їх роз­гляд у складі єдиного управлінського процесу. Аналіз останнього доз­во­ляє виді­лити так звану модель раціонального прийняття рішень. Остання складається з етапів: виявлення та діаг­нос­тування проблеми ® формулювання обме­жень та кри­те­ріїв для прий­нят­тя рішень ® виявлен­ня альтернатив ® оцінка аль­тер­на­тив ® ви­бір оптимальної альтернативи. У найбільш узагальненому вигляді остання мо­дель містить блоки: підго­товку до роз­робки управлінського рішення; роз­роб­ку цього рішення та його прийняття (ухвалення).

Модель раціо­нального прий­няття рішень є добре продуманою і водно­час ідеальною алгоритмічною моделлю. Безумовно необхідно праг­нути мак­си­мально можливо дотримуватися її. Разом з тим на практиці, як правило, уп­равлінці дотримуються концепції вимушеної раціо­нальності (впер­­ше дос­лід­жена Г.Саймоном), суть якої полягає в тому, що з багатьох мож­ливих аль­тернатив люди в змозі бачити лише деякі з них, а тому, зде­біль­­шого, за­до­воль­­няються не оптимальними, а досить хорошими рішен­нями або такими, що дають змогу якось вирішити проблему. Найкраще цю концепцію оха­рак­те­ризував сам автор, за висловом якого дійсна людська раціональність не є ні абсо­лютно раціональною, ні ірраціональною. Саме тому, на думку Г.Сай­мо­на, необ­хід­не існування організацій, однією з основ­них функцій яких є ком­­пенсація "обмеженої раціональності індивідів" [27, с. 222, 223]. Відповідає кон­цепції виму­шеної раціональності і гіпотеза, запропонована Д.Пейном і М.Браунштейном, згідно з якою особа, що приймає рішен­ня, виходить при цьому здебільшого не з алгоритмічного процесу, а з простих евристичних пра­вил [27, с. 104].

Незважаючи на зазначений фактор вимушеної раціональності, мо­дель раціо­нального прий­няття рішень залишається еталоном при вирішенні проб­лемних ситуацій. За висновком В.Дункана, нераціональні теорії рі­шень не давали кра­щих результатів, ніж раціональні [54].

Мотиваційний аспект пов’язується з теоріями мотива­ції, що ба­зу­­ються на аналізі потреб та про­цесу. Як зазначає Ю.Палеха "акцент управління … переноситься із спонукання на мотивацію, від якої залежить ефективність стимулюючої активності при переплетенні інтересів зовнішнього і внутрішнього середовища організації, на формування свідомості "я", своєї визначальної особливості й навіть певної соціальної місії" [103, с. 110].

Ключовими поняттями тео­рій моти­ва­ції є зусилля, орга­ні­заційні цілі та ін­дивідуальні потреби [88, с. 172]. Засто­со­вується така схема дій: задоволь­няють­ся потреби праців­ни­­ків ® вони докладають енергійних зу­силь ® в резуль­­таті забезпечується досяг­нення організаційних цілей. Саме задо­во­лен­ня по­треб працівників є основ­ною метою мотиваційних зусиль. Серед тео­рій за­до­волення заслуговує на особливу увагу теорія ЖВЗ, оскільки сучасні до­­слід­­ження підтверджують її справедливість. Вона запропонована К.Ал­­дер­­фером і складається з трьох рівнів потреб, кожна з яких задо­воль­няється незалежно від інших, а саме: Ж - означає життєві потреби, тобто фізіо­ло­гічні і безпеки; В - потреби взаємин, що пов'язані з між­осо­бистісними стосунками; 3 - потреби в підвищенні поваги і самореалізації [18; 88, с. 179]. В цілому така модель, на нашу думку, може бути поширена й на великі соціальні групи, а за тім й на суспільство в цілому. Тоді слід виходити з тези, що й держава на вищому рівні своїх інтересів має потреби в підвищенні поваги й самореалізації.

З погляду сучасної науки управління, не нехтуючи ролі мотивації, слід зазначити, що обґрунтована постановка цілей та їх пріоритетне структурування на стадії функції планування є значно більш суттєвими, ніж мотивація, оскільки при хибному виборі шляху вирішення проблеми мотивація може тільки прискорити отримання неправильного результату.

В Україні відбувається перехід від індустріального до постіндустріального (інформаційного) суспільства. Природно, постає питання, як впливатиме цей перехід на процеси прийняття управлінських рішень

Постіндустріальне суспільство — це стадiя суспiльного розвитку, що приходить на змiну iндустріальному суспiльству. Найвiдомiшими представниками теорії постіндустріального суспільства є З.Бжезiнський, Д.Белл, Г.Кан, А.Тофлер, Ж.Фурастьє, А.Турен. До основних чинникiв, що визначили перехiд вiд iндустрiального суспiльства до постiндустрiального, вiдносять: перевагу сфери послуг над сферою виробництва; змiни у соціальній структурi суспiльства (класовий подiл поступається мiсцем професiоналізмовi); перемiщення центрів знань, що справляють вирiшальний вплив на стратегію розвитку суспільства, до унiверситетiв; створення нових iнтелектуальних технологiй (наприклад, Інтернет), запровадження планування й контролю технологічними змiнами. Враховуючи, що вироблення, розподiл та споживання iнформацiї є головною сферою економічної дiяльностi сучасного суспiльства, рядом вчених (Ж.Серван-Шрейдер, С.Масуда та iн.) було запропоновано змiнити термiн постіндустріальне суспільство на термiн "iнформацiйне суспiльство" [15].

Перехід до постіндустріального (інформаційного) суспільства пов’язаний з різким зростанням попиту на інформаційні технології, а відтак їх інтенсивним розвитком. Він знаменує суттєве удосконалення процесів управління, оскільки управлінська діяльність є інформаційною за своєю сутністю: на вході маємо інформацію про проблемну ситуацію, далі йде її переробка в управлінське рішення, потім формуються механізми реалізації цього рішення, що також пов’язано з формуванням нової інформації.

Сучасний світовий рівень інформаційних технологій створює потенційні мож­ли­вості від­слід­ковувати та оцінювати стан та розвиток державного управління шляхом оцінювання відповідних управлінських рішень через впровадження моніторингів, орга­­ні­за­цію накопичення та обробку інформації в базах даних та знань, засто­­су­ван­ня різно­манітних інформаційно-пошукових систем з вико­рис­тан­ням розпо­­ділених мереж, сучасних інформа­ційних та комп’ютерних техно­логій, а також інформаційно-методичних ресурсів, що забезпечують оперативний доступ управлінця фактично до всієї необхідної та цікавої інформації.

У прак­тиці державного управління різних країн вже широко викорис­тову­ються програмні комплекси та комп’ю­тер­ні системи, що накопичують та надають управлінцям оперативну інфор­ма­цію про законодавчі та інші норма­­тив­но-правові акти, дають змогу отримувати прогнозні модельні оцін­ки з макро­економічних питань і спростити проектування. При достатній інформації та відповідній її органі­зації можливе впро­вадження систем аналізу та оцінювання процесів державного управління як з окремих напрямів, так й в цілому. Фактично на сьогодні ця проблема переведена з теоретичної площини в економічну та технічну.

Йдеться про всебічну комп'ютеризацію державного управління в аспекті створення його електронної системи на всіх рівнях від Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України до органів місцевого самоврядування. "Електронізація" державної влади безумовно внесе суттєві зміни як у самі управлінські рішення, так і в процес їх розробки та реалізації. Вона фактично формує інформаційні та технологічні умови для подальшої демократизації держави, відкритості управлінських інституцій, розвитку самоврядування.

1. Наведіть сучасне визначення поняття "прийняття управлінських рішень".

2. Назвіть етапи процесу раціонального прийняття управлінських рішень.

3. Що таке проблемна ситуація?

4. Які основні різновиди проблемних ситуацій?

5. Як Ви розумієте поняття "модель державного управління"?

6. Назвіть пріоритетні аспекти прийняття управлінських рішень на державному рівні?

7. У чому сутність свідомісного (ціннісного) аспекту прийняття управлінських рішень?

8. Як Ви розумієте політичний аспект прийняття управлінських рішень?

9. Як проявляється інноваційний аспект прийняття управлінських рішень у практиці управління?

10. Охарактеризуйте функціональний аспект прийняття управлінських рішень.

11. У чому сутність мотиваційного аспекту прийняття управлінських рішень?

12. Як впливатиме трансформація моделі державного управління на прийняття управлінських рішень?

13. Які характерні ознаки переходу до постіндустріального (інформаційного) суспільства?

14. Як впливатиме перехід до постіндустріального (інформаційного) суспільства на прийняття управлінських рішень?

РОЗДІЛ 7.
ОРГАНІЗАЦІЯ ДІЯЛЬНОСТІ
АПАРАТУ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ ТА УПРАВЛІННЯ

Характеристика державного апарату та апарату державного управління. Специфічні ознаки апарату державного управління. Класифікація органів державного управління. Поняття та правовий статус органів виконавчої влади. Вищі органи державної влади і управління України.. Президент України і його повноваження. Верховна Рада України та її повноваження. Кабінет Міністрів України: структура і компетенція. Прем’єр-міністр України: повноваження, компетенція. Міністерства України: склад функції, повноваження. Державні комітети України та інші центральні органи виконавчої влади. Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. Правовий статус, основні завдання, принципи діяльності, компетенція місцевих державних адміністрацій. Реалізація управлінських функцій в роботі місцевих державних адміністрацій. Відносини між обласними і районними державними адміністраціями. Система місцевого самоврядування в Україні. Представницькі органи місцевого самоврядування.

Державний апарат – це основна ланка механізму держави, що забезпечує повсякденну роботу системи органів влади і управління щодо здійснення практичних заходів, спрямованих на реалізацію функцій держави.

Державний апарат має певну структуру і складається з державних службовців, що працюють у державних органах, наділених владними повноваженнями для реалізації функцій державної влади усіх типів – законодавчої, виконавчої, судової.

У широкому розумінні він включає не тільки власне органи державної влади, але й такі важливі органи влади, як військові сили, правоохоронні та інші органи примусу.

У більш вузькому розумінні державний апарат – це сукупність державних органів влади, що виконують виконавчо-розпорядчі функції управління державою.

Як допоміжний інститут влади державний апарат є провідником її рішень, забезпечує виконання прийнятих у суспільстві норм і правил, вживає заходів, що забезпечують функціонування як усієї системи державних органів (окремо кожного і в їх сукупності), так і самої держави. Через нього проходять відповідні реакції, взаємозв’язки суспільства і влади, через нього виробляють необхідні засоби державного регулювання в усіх сферах життя.

Серед основних рис державного апарату такі: володіння владними повноваженнями; здійснення від імені держави її завдань і функцій; має певну компетенцію і сферу життєдіяльності; характеризується певною структурою; утворюється в порядку , встановленому законодавством.

У рамках структурного розгляду державний апарат постає як сукупність взаємопов’язаних органів. У цьому контексті може йти річ про апарат державного управління або про апарат державних органів управління.

Специфічні ознаки апарату державного управління

Сутність поняття апарат державного управління (або адміністративний апарат) полягає в тому, що він є основним механізмом реалізації завдань виконавчої влади, здійснення повсякденної практичної діяльності спрямованої на забезпечення виконання законодавчих і підзаконних актів України, і на цій основі: управління об’єктами державної форми власності; керівництво господарською діяльністю державних підприємств і організацій; реалізацію економічної та соціальної політики держави; вирішення й узгодження значної кількості питань політико-адміністративного, соціально-культурного життя; державного регулювання всіма галузями економіки; надання громадянам управлінських послуг. Отже, апарат державного управління – ключова компонента у виконанні функцій і завдань держави.

До органів державної влади можна віднести ті органи, діяльність яких є формою вираження не тільки виконавчої влади: адміністрації державних підприємств, установ, організацій. Їх специфічне місце, що пов’язане лише з внутрішньою (в межах відповідної організації) спрямованістю управлінської діяльності, знаходиться поза межами системи органів виконавчої влади. Наприклад, Національний банк України, юридичний статус якого визначається Конституцією України та Законом “Про Національний банк України”.

Класифікація органів державної влади

Поняття та правовий статус органів виконавчої влади.

Категорія “правовий статус” включає наступні основні елементи: завдання та цілі, компетенцію, відповідальність, порядок формування та процедури діяльності органу.

Органи виконавчої влади— самостійний вид органів державної влади, які відповідно до конституційного принципу поділу державної влади покликані здійснювати функції, покладені на виконавчу гілку влади, надавати громадянам державні послуги та наділені для цього відповідною компетенцією.

Конституція України [72] встановила три організаційно-правових рівнів органів виконавчої влади: 1) вищий; 2) центральний; 3) місцевий.

Відповідно визначені й види органів виконавчої влади:

1) вищий орган у системі органів виконавчої влади;

2) центральні органи виконавчої влади;

3) місцеві органи виконавчої влади.

Згідно зі ст. 113 Основного Закону [72], Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. До цієї системи, крім Уряду, входять міністерства, державні комітети і центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. Відповідно до ст. 118 Конституції [72], виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.

До органів виконавчої влади відносять і Раду міністрів Автономної Республіки Крим, яка, згідно зі ст. 35 Конституції Автономної Республіки Крим, також виконує державні виконавчі функції і повноваження, делеговані законами України відповідно до Конституції України.

Компетенція органу є визначення певного обсягу повноважень, закріпленого за кожним органом виконавчої влади відповідно до покладених на нього завдань і функцій.

Відповідальність (політична) Кабінету Міністрів України – конституційно встановлений обов’язок уряду скласти свої повноваження за встановлених Основним Законом умов. Чим вищий ієрархічний рівень суб’єкта управління, тим вищим є його ступінь відповідальності.

Відповідальність (крім політичної) органів виконавчої влади – певний стан (режим) організаційних відносин між органами, за яким певний орган (посадова особа) правомочний застосовувати заходи дисциплінарної (службової) відповідальності до інших органів (посадових осіб).

Підзвітність і підконтрольність – це певний стан (режим) організаційних відносин між органами виконавчої влади, за яким один орган має право перевіряти діяльність іншого, включаючи право скасовувати чи зупиняти дію його актів, а інший зобов’язаний створювати необхідні умови для таких перевірок і звітувати про свою діяльність.

Верховна Рада України та її повноваження.Верховна Рада України (парламент) – єдиний орган законодавчої влади в Україні. У своїй діяльності Верховна Рада України (далі -ВРУ) керується Конституцією України, законами України; Законом про вибори народних депутатів та міжнародними Актами.

Конституційний склад ВРУ – 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України. Строк повноважень ВРУ – 5 років.

Структура ВРУ: Голова Верховної Ради України; Перший заступник Голови ВРУ; Заступник Голови ВРУ; Керівник апарату; Апарат Верховної ради України; Комітети ВРУ; Управління справами ВРУ.

Керує Верховною Радою України Голова Верховної Ради України, який обирається народними депутатами таємним голосуванням.

Відповідно до ст. 85 Конституції України [72] до повноважень Верховної Ради України належить: внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених цією Конституцією; призначення всеукраїнського референдуму; прийняття законів; затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього; контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання; визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики; затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля; призначення виборів Президента України у строки, передбачені цією Конституцією; заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України; оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України; усунення Президента України з поста в порядку встановленому цією Конституцією; розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України; надання згоди на призначення Президентом України Прем’єр-міністра України; здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до цієї Конституції; затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням; призначення чи обрання на посади, звільнення з посад, надання згоди на призначення і звільнення з посад осіб у випадках, передбачених цією Конституцією; призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати; призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, заслуховування його щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні; призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за поданням Президента України; призначення та звільнення половини складу Ради Національного банку України; призначення половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення; призначення на посаду та припинення повноважень членів Центральної виборчої комісії за поданням Президента України; затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України.

Президент України і його повноваження.Президент України – глава держави, найвища посадова особа в системі органів держави; Президент України не очолює і не входить у жодну з гілок державної влади, він уособлює державу й державну владу в цілому. Президент як глава держави уповноважений виступати від її імені в України і поза її межами, є гарантом державного суверенітету й територіальної цілісності; обирається загальнодержавними прямими виборами на 5 років, має право недоторканості.

Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 5 років. У своїй діяльності Президент України керується Конституцією України; Законом України “Про вибори Президента України”; Законом України про всеукраїнський та місцеві референдуми; Законом України “Про звернення громадян”.

Структура Інституту президентства: Адміністрація Президента України, Постійний представник Президента України у ВРУ; Пос

Читайте також:

1. A) Оцінка захисних споруд за ємністю – визначення коефіцієнта Квм.
2. CMM. Визначення моделі зрілості.
3. I визначення впливу окремих факторів
4. II. Визначення мети запровадження конкретної ВЕЗ з ураху­ванням її виду.
5. II. Мотивація навчальної діяльності. Визначення теми і мети уроку
6. II. Поняття соціального процесу.
7. IV. ЗАГАЛЬНІ ПОНЯТТЯ ПРО ПЕРШУ МЕДИЧНУ ДОПОМОГУ ПОТЕРПІЛИМ.
8. Ocнoвнi визначення здоров'я
9. S Визначення оптимального темпу роботи з урахуванням динаміки наростання втоми.
10. V. Поняття та ознаки (характеристики) злочинності
11. VII. Поняття про рану, рановий процес, види загоювання ран
12. А) Визначення захисних властивостей, якими володіє сховище, за захисту від іонізуючого випромінювання.

Переглядів: 3105