Політичні ідеї Нового часу

Одним із перших теоретиків політики раннього Нового часу по праву вважають французького мислителя і правознавця Жана Бодена(1530-1596). У своїй роботі «Шість книг про республіку» він першим дав визначення суверенітету як найважливішої ознаки держави: суверенітет державної влади означає вищу, необмежену, неподільну владу, незалежну ні від Папи, ні від імперії, ні від внутрішньокласової боротьби. Боден так само, як і Макіавеллі, чітко відокремив політику від релігії та моралі. Як ідеолог французького абсолютизму, головними рисами абсолютної влади вважав її необмеженість та неподільність.

Задовго до Монтеск'є Боден звернув увагу на вплив навколишнього середовища на побут, темперамент, психологічні особливості людей і форми їхнього співіснування, виклавши власну геополітичну теорію у книзі «Метод легкого вивчення історії». Боден зазначав, що для жителів півдня характерною є звичка до споглядання, що дала можливість їм відкрити таємниці природи, установити принципи математики, осягнути сутність релігії та небесних тіл. Від жителів середньої смуги походять закони, звичаї, адміністративне право, торгівля, красномовство і політика. У жителів півночі зародилися механіка, гармати, плавка металів, друкарство. Жителі півдня скаредні, частіше вдаються до страху Божого, жителі півночі цінують фізичну силу, схильні до здирства, а люди середньої смуги керуються законами і справедливістю.

Томас Гоббс (1588 - 1679рр.), якого вважають батьком сучасної політології. Своє політичне вчення він виклав у філософській праці «Про громадянина» та трактаті «Левіафан».

Державу Гоббс розглядав як людське, а не божественне устаткування. На його думку вона виникла на засаді суспільного договору із істотного додержавного стану. У своїй роботі «Левіафан» Т. Гоббс описує хаос додержавного суспільства, у якому була війна усіх проти усіх. Люди шукали миру і знайшли його шляхом суспільного договору. Першим суспільним договором, на думку Гоббса, був заповіт (союз) між Богом та патріархом Авраамом, згідно з яким Бог обіцяв Аврааму свій захист, а Авраам зобов’язав себе та своє потомство підкоритися велінням, уставам та законам Бога. На думку Гоббса, абсолютна влада держави — гарант миру і реалізації природних законів, серед яких особливо виділяв вимогу рівності всіх перед законом і захист приватної власності.

Джон Локк(1632-1704) — англійський мислитель, виклав свої політичні погляди в праці «Два трактати про державне управління». Локка вважають засновником лібералізму, він першим чітко розділив поняття «особистість — суспільство — держава» і поставив особистість над усе. Лібералізм - це вчення та суспільно-політична течія, яка містить у собі установу на забезпечення волі особистості та інших громадянських та політичних прав індивіда та обмеження сфери діяльності держави. Згідно з ідеями Дж. Локка, людина від народження має істотні невід'ємні права (життя, воля, власність).

Крім того, Локк вважав, що держава та суспільство - не одне і теж, і падіння держави не означає кінця суспільства. Заслугою Локка також є висунення концепції поділу державної влади на законодавчу, виконавчу (яка виконує і судові функції) та федеративну, що відає міждержавними відносинами. Це, на його думку, має запобігти деспотичному використанню влади.

Шарль-Луї Монтеск'є (1689-1755) — видатний французький мислитель, один з основоположників буржуазного лібералізму. Заслугою Монтеск'є є всебічна розробка теорії поділу влади, а також розробка проблеми чинників, що визначають «образ правління».

Монтеск'є виділив три гілки влади: законодавчу, виконавчу і судову. Крім того, поділ влади припускає надання їм спеціальних повноважень із тим, щоб обмежувати і стримувати один одного, коли «одна влада зупиняє іншу». Держава, на думку Монтеск'є, з'являється тоді, коли стан війни, що виникає у суспільстві, не може бути припинено без насильства. Суспільний договір, за концепцією Монтеск'є, є не угодою, а лише передачею народом влади правителям; при цьому народ тільки делегує свою владу. Він може без згоди правителів змінити форму правління, якщо правителі зловживають одержаною владою і правлять тиранічно.

Ще одне досягнення Монтеск’є - теорія соціального та історичного детермінізму.

Закономірності суспільного життя Монтеск'є розкриває через поняття загального духу законів (звідси — назва його головної праці «Про дух законів»). Проблеми форми правління вирішуються у тісному зв'язку з теорією факторів суспільного розвитку. Моральні і фізичні фактори в їх сукупності безпосередньо впливають на природу і принципи різних форм правління. Особливого значення Монтеск'є надавав географічним факторам.

Жан-Жак Руссо (1712-1778)— видатний французький просвітитель, представник політичної думки XVIII ст. Руссо був представником інтересів не тільки «третьої верстви», куди входили фінансисти і купці, але й інтересів задавлених нуждою і гнобленням представників «четвертої верстви» — найбідніших селян, ремісників, робітників. Ядром його політичної програми є ідея народного суверенітету як основний принцип республіканського ладу. Головне в концепції Руссо - егалітаризм, ідея майнової, соціальної і політичної рівності. На його думку - найкращий державний устрій - республіка, в якій верховний властитель - народ, участь в управлінні - громадянський обов’язок кожного, спільна воля виражається рішенням більшості громадян, верховна влада - неподільна.

Тріаду в ліберальній схемі «особистість — суспільство — держава» Руссо виставляє в іншій послідовності: «суспільство — держава — особистість», заперечуючи самостійну роль особистості і підпорядковуючи її інтересам суспільства. Руссо проголошував ідеї рівності людей та культу природи й почуттів.

Перемога буржуазних революцій в Європі і Північній Америці викликала відповідну реакцію з боку феодально-аристократичних верств та їх ідеологів. Їх політичні концепції являли собою принципово іншу течію політичної думки ХVІІІ - XІX ст. - консерватизм.

Політичні теорії ХІХ ст.

У XIX ст. Англія— батьківщина європейського лібералізму — дала світу багатьох гідних його представників: Ієремію Бентам(1748-1832) — один із видатних теоретиків моралі і права, представник утилітаризму (лат. utilitas — користь, вигода). Утилітаризм - це теорія, яка визнає корисність вчинку повним критерієм його моральності. На погляд Бентама людина у своїх вчинках керується принципами користі та особистої вигоди. Вільна реалізація особистих інтересів - це найвище благо та задача діяльності держави.; Дж. С Мілл(1806-1873) — яскравий представник класичного лібералізму та ін.

У Франціїантифеодальну ідеологію французької буржуазії виражало багато політичних мислителів; найвидатніші з них — Б. Констан(1767-1830), якого вважають духівником лібералізму на європейському континенті, і Алексіс Токвіль (1805-1859) — видатний теоретик демократії та, одночасно, послідовний ліберал. Він створив зовсім іншу ліберальну політичну теорію. Її головним посиланням є те, що демократичні ідеї неухильно пробивають собі дорогу у багатьох країнах. Але демократії притаманні два небажаних наслідки: демократія не дає народові самого вправного уряду; демократія - це політична тиранія більшості.

А.Токвіль визначив також дві основних переваги демократії: демократія сприяє добробуту найбільшої кількості громадян; демократія забезпечує політичні свободи та широку участь мас у політичному житті.

Німеччина представлена багатьма мислителями, які розробляли проблеми лібералізму. Найвидатніші з них — Іммануіл Кант (1724-1804) і Георг Фрідріх Гегель (1770-1831).

І.Кант заклав основи сучасної концепції правової держави. Держава, за Кантом - це об'єднання безлічі людей, які підлягають правовим законам. Держава діє трьома засобами: видає закони; здійснює виконавчу та розподільну діяльність; виробляє юрисдикціонні акти.

Звідси виникає функціональний розподіл органів влади на законодавчу, виконавчу та судову. У теорії Канта робиться спроба поєднання ліберальної, радикально-демократичної та авторитарної лінії розвитку політичної думки.

Кант проводить чітке розмежування деспотичних та республіканських форм правління. Деспотичним правлінням може бути і абсолютна монархія і демократія, бо у обох випадках суб'єкти влади одночасно створює закони та сам їх виконує. Республіканським правленням може бути конституційна монархія, якщо в ній виконавча влада відділена від законодавчої. Кант вважав, що змінювати державний устрій можна тільки шляхом конституційних реформ.

Г. Гегельодин із перших розробив і розмежував категорії «громадянське суспільство» і «правова держава», створив основи теорії групових інтересів, які розглядав як базу суспільного. Громадянське суспільство на думку Гегеля - це визначена сукупність формально рівних індивідів, приватновласницькі інтереси яких тісно переплетені між собою. Громадянське суспільство є сферою соціально-економічної діяльності. Держава - сфера політичної діяльності. Громадянське суспільство представляє свої інтереси та приймає участь у справах держави через законодавчі органи.

Особливе місце в розвитку вчень про політику і політичні системи посідає марксизм. Його основоположниками К. Марксом(1818-1883) і Ф. Енгельсом(1820-1895) написані багатотомні праці з перебудови суспільства. Основними ідеями марксизму у сфері політології є: політика, політичні відносини; держава; економічно панівний клас панує і політично, й ідеологічно; політичні погляди людей; аналіз суспільного стану класів, соціальних верств і груп; в альтернативному (комуністичному) суспільстві на місце держави прийде комуністичне самоврядування народу.

Держава породжується не вільною волею людей, а є закономірним результатом розподілу праці та пов'язаного з ним утворення соціальних класів. Головним у марксистському аналізі політики як суспільного явища виступає положення про сутність класової боротьби як боротьби політичної, спрямованої на завоювання та утримання влади.

Політична думка ХХ ст.

Розвиток політичної думки кінця XIX — початку XX ст. пов’язаний з іменами таких значних представників європейської політичної традиції, як М. Вебер, Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс та ін.

Політична теорія М.Вебера. Значною мірою на формування сучасної парадигми політичної науки вплинули праці німецького філософа, соціолога, історика Макса Вебера (1864 – 1920). Він перший з європейських учених, котрий усвідомив фундаментальність феномена влади та вторинність державно-правових інституцій, відмовився від суто юридичного уявлення про владу. Стрижневою лінією його міркування є тлумачення панування як влади , що дає право керувати одним і вимагає послуху від інших. Вебер розробив соціологію панування, використавши три головних типи легітимного (суспільно визнаного панування).

Веберевське переосмислення ідеї класичної демократії полягало в тому, що система легального панування потребує джерела додаткової легітимації з боку традиції та/або харизми. Тим самим, учений пропонує концепцію плебісцитарної демократії на чолі з вождем, який стоїть над усіма іншими центрами і силами влади.

Слідом за Вебером і інші вчені висунули власні теорії політичного розвитку. Однією з найбільш значущих стала теорія політичних еліт, основоположниками якої були представники італійської школи Вільфредо Парето (1848-1923), Гаетано Моска (1858-1941) і німець Роберт Міхельс (1876-1936), який переїхав із Німеччини до Італії. Теорія еліт — це теорія про поділ людей у будь-якому суспільстві на еліти і маси.

Г. Москарозвивав уявлення про те, що в усіх суспільствах, від слаборозвинених до могутніх, існує два класи людей — клас правлячих і клас керованих. Реальна влада, всупереч міфам про народне представництво, насправді завжди перебуває в руках «політичного класу» та завжди переходить від меншості до меншості, і ніколи — до більшості. Народовладдя, реальна демократія, соціалізм, вважав Моска, — утопія, несумісна із законами товариства і людської природи.

Незалежно від Г. Моски, теорію еліт розробляв В. Парето. Він також поділяв суспільство на еліту і не еліту. Власне еліта поділяється на правлячу і не правлячу (контреліту). Існують два типи еліт: «леви» і «лиси». Він розглянув питання про «масову циркуляцію еліт» або революції: про витиснення і заміну старої еліти контрелітою за допомогою мас. Головним результатом революційних змін стає поява нової еліти, із деякою домішкою старої.

Р. Міхельсвідкрив закон, що управляє всіма соціальними організаціями, і назвав його «залізним законом олігархії». Відповідно до цього закону будь-яка значна громадська організація не може управлятися всіма її членами і влада концентрується в руках тих, хто здатен керувати.

Починаючи з середини XX ст., відбувається швидкий і плідний розвиток політичної науки у США; саме американські вчені започаткували біхевіористський напрям у дослідженні політичних процесів. Одним із основоположників сучасної політичної науки є Ч.Меріам(1874-1953). Він вважав, що реальні політичні процеси відтворюються в різних точках земної кулі. Завдання політологів — спостерігати і перевіряти зроблені теоретичні висновки, розробивши при цьому більш точні механізми вивчення типів спілкування і поведінки або статистичного виміру тих процесів, що постійно повторюються. Прихильником біхевіористського підходу до політичної науки був представник чиказької школи Г. Лассуелл(1902-1978). Йому належить заслуга розробки типології політичних особистостей, визначення типів політиків. Він висловив гіпотезу про «волю до влади» політиків як суб'єктивну компенсацію фізичної або духовної неповноцінності. Головне завдання політичної науки Лассуелл вбачав у дослідженні питання про розподіл цінностей у суспільстві, тому що до цієї проблеми зводиться специфіка політичної діяльності. Той, хто розподіляє цінності, той і має владу.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Політична думка періоду Середньовіччя і Відродження	\|	Політична думка Київської Русі

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.