Хвилеподібні концепції соціокультурних процесів

Уявлення про циклічний характер, про оборотність соціокультурних процесів мають тривалу історію та беруть свій початок ще в релігійних уявленнях. Зараз у науці найбільш розробленими являються хвилеподібні концепції циклічного розвитку великих соціокультурних процесів і систем. Найбільші здобутки на шляху розроблення даної проблеми здійснені в рамках економічної теорії. Зокрема, ще в 1920-і роки російський економіст М.Д. Кондратьєв розробив концепцію «великих хвиль», за якою повний цикл динаміки економічної системи у 80-150 років може бути описаний за допомогою чотирьох фаз: підвищення, перелому, зниження та переходу. На фазі підйому відбувається оновлення та розширення основних капітальних благ, радикально змінюються та перегрупуються виробничі сили, капітал концентрується в потужних підприємницьких центрах. Дана фаза характеризується високим динамічним станом економіки. Переломна фаза характеризується тим, що інерційний рух економічних процесів досягає своєї межі, за якою система вже неефективна.

Подорожчання капіталу зумовлює його дефіцит, уповільнюється темп інвестування, починається падіння економічної активності. Фаза депресії - це глобальний економічний спад в економіці. Фаза переходу характеризується тим, що попередня структура економіки перестає бути ефективною, на її місці виникають нові господарчі форми, формуються нові галузі вирооництва, нові форми економічної організації та регулювання Зауважимо, що в рамках «великих хвиль» виокремлюються малі хвилі економічного піднесення та спаду. При цьому на великій хвилі підйом зростання економікивеликий, а економічні кризи нетривалі і неглибокі, а на великій хвилі депресії - навпаки.

О. Шпенглер Освальд Арнольд Готтфрид Шпенглер (1880-1936) німецький філософ та культуролог, один із засновників цивілізаційного підходу в соціогуманітарних науках; автор робіт «Присмерк Європи», «Людина і техніка».

Проаналізована вище концепція Кондратьєва не описує циклічний розвиток усього суспільства. Уперше така спроба була здійснена в роботі німецького філософа та історика Освальда Шпенглера (1880-1936) «Присмерк Європи» (1918). Зауважимо, що ідеї циклізму в розвитку суспільства обгрунтував ще у в XIX столітті російський історик та соціологН. Данилевський у роботі «Росія та Європа», де зазначав, в історії людства було 10 культурно- історичних типів, кожний з яких проходиводнакові етапи розвитку: дитинство, юністьзрілість, старість, смерть.

Видана після закінчення Першої світової війни, книга Шпенглера пронизана кризовими настроями. Сам автор відходить від розуміння історичного соціокультурного процесу як поступового, прогресивного лінійного розвитку. Заперечуючи єдність світової історії, він пропонує розглядати минуле крізь призму 8 локальних культур: єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, греко-римська, візантійсько-арабська, західноєвропейська, майяцька. Усі вони належать до категорії високих культур, які мали чітко структуровані внутрішні зв’язки. Кожна локальна культура має власну душу, наприклад, душу греко-римської культури вчений називав «аполлонівською», а західноєвропейської - «фаустівською».

Дух культури постійно розвивається разом із самою культурою. Шпенглер переконаний, що кожна культура з’являється раптово, коли її душа знаходить зовнішні прояви. У своєму розвитку культура проходить наступні фази:

1) зростання — її духовного змісту у всіх сферах людського життя;

2) розквіт — максимальна реалізація внутрішнього потенціалу;

3) занепад - фаза цивілізації;

4) загибель культури.

Шпенглер називає стадію кризи та деградації культури цивілізацією, навмисно протиставляючи ці поняття. На цій стадії культурі властиві високий рівень розвитку науки, зовнішня експансія та мілітаризм, зосередження людей у гігантських містах, деградація мистецтва та літератури, перетворення народів з виразно сформованих спільнот на безлику сіру масу, падіння зацікавленості в духовних цінностях, моральний занепад культури, нівелювання індивідуальних людських особливостей. Шпенглер був прибічником елітизму, вважаючи, що у всіх культурах саме духовенство та великі землевласники були рушійними силами творчого розвитку культури. Одночасно він доволі скептично ставився до можливостей пересічної особи, а людину натовпу вважав ворогом культури, носієм тенденцій її занепаду та загибель.

Своєю теорією локальних культур О. Шпенглер порушив дискусію щодо єдності людської історії, її сенсу та спрямованості. Його вчення фактично протиставилося існуючим тоді підходам у періодизації та поясненні динаміки подій та процесів, особливо це стосується універсальної лінійної теорії суспільно-економічних формацій, висунутої К. Марксом.

А. Тойнбі. Арнольд Джозеф Тойнбі (1889-1975) — автор 12-томної роботи «Осягнення історії», у якій минуле суспільства розглядається як історія існуючих та існувавших на Землі 21 цивілізації. На відміну від Шпенглера Тойнбі не протиставляє поняття культура та цивілізація, не вбачає в цивілізації занепад культури. Самі цивілізації вчений протиставляє аморфній масі безлічі первісних суспільств. Відлік історії цивілізацій він починає з неолітичної революції. Проте за аналогією з Данилевським та Шпенглером Тойнбі виділяє наступні фази існування цивілізації: зародження, зростання, надлом (свідчить про початок кризи та занепаду цивілізації), розклад та загибель. З 21 цивілізацій, які існували в історії людства до нашого часу збереглося сім: основна православна християнська, православна християнська Росія, західнохристиянська, далекосхідна основна, далекосхідна Японія та Корея, арабська (мусульманська), індуїстська. Усі вони з’явилися на основі більш давніх цивілізацій, тобто Тойнбі визнає факт взаємовпливів між окремими, навіть віддаленими у просторі цивілізаціями, стверджує тезу про єдність людської історії.

У чому полягають причини виникнення та розвитку цивілізацій? Тойнбі пояснює їх за допомогою закону «Виклику-і-Відповіді». Перші цивілізації з’явилися, наприклад, як Відповідь на необхідність боротися з наслідками стихійних явищ, які загрожували суспільствам землеробів (Давній Єгипет, Месопотамія, Індія, Китай). Сама поява цих цивілізацій була Викликом, Відповіддю на який стало формування на їхній периферії нових цивілізацій. Із розвитком цивілізацій Виклики з’являються не із зовнішнього оточення цивілізації, а з її внутрішнього середовища. Серія адекватних Відповідей на Виклики відкриває цивілізації можливість для подальшого розвитку та самовдосконалення, невірна Відповідь - шлях до надлому та загибелі. Зауважимо, що зовнішніми критеріями прогресу цивілізації Тойнбі вважав не територіальну експансію, підкорення природи чи здобутки у сфері технологій, а духовне самовдосконалення, розвиток людської свободи.

Відповіді на Виклики формулює не все суспільство у цілому, а його творча меншість, чия діяльність укладається у схему «Уходу-та- Повернення». На першому етапі творча меншість віддаляється від повсякденного життя суспільства. За цим іде стадія відносної ізоляції та творчості: 1) період «поезії», романтики, інтелектуальних знахідок;

2) систематизація зроблених відкриттів та інновацій. Після вироблення свого варіанту Відповіді творча меншість повертається до повсякденного життя суспільства, вона надає виробленій відповіді прийнятну зрозумілу для нетворчої більшості форму.

Безсумнівно, у порівнянні з теорією локальних культур О. Шпенглсра концепція А. Тойнбі має низку переваг. По-перше, вчений виступає проти довільного поділу історії людського суспільства. По-друге, його теорія сповнена оптимізмом, вірою в прогрес. По-третє, Тойнбі наполягає на рівноцінності всіх цивілізацій, критикує європоцентричний погляд на тлумачення світової історії. Утім, цивілізаційна теорія А. Тойнбі не позбавлена суттєвих недоліків. Зокрема, автор вдається до довільних аналогій та порівнянь, самий термін «цивілізація» в його інтерпретації виявляється доволі розпливчатим. Поряд з цим цивілізаційну концепцію Тойнбі як, між іншим, і Шпенглера не можна вважати циклічною у повному розумінні цього слова. Дійсно, цивілізації проходять однакові етапи існування від зародження до смерті. Справжній же цикл соціокультурного процесу передбачає безперервне повторення одних і тих же фаз, точка циклу, взята в якості його початку чи кінця завжди умовна.

П. Сорокін. Зазначений недолік врахував у розробці власної теорії циклічного розвитку соціокультурного процесу російсько-американський соціолог Пітирим Сорокін у роботі «Соціальна та культурна динаміка» (1937-1941). Вчений оперує поняттям культура, під якою розуміє суперсистему, яка у відносинах взаємовпливу та взаємозумовленості з іншими компонентами соціального буття - людиною та суспільством.

Розвиток культури зумовлений флуктуаціями - коливаннями від середнього показника. У ході цих коливань культура постійно проходить три фази: чуттєву, ідеаціональну та ідеалістичну. Для кожної фази (типа) культури характерний свій набір ознак, які надають неповторний вид тій історичній епосі, в якій вони домінують. При цьому були намічені певні обов’язкові для будь-якого типа культури властивості: світогляд, менталітет, форми вірувань, моральні принципи, форми художньої творчості, політичної організації, тип особистості з характерною для неї поведінкою. Сорокін вивчав темпи та ритми змін, що дозволило порівнювати різні культури з точки зору мінливості та стійкості. Найменш стійкою вчений вважав ідеалістичну систему, яка існує менший час, ніж інші. Механізм переходу від однієї системи до іншої отримав пояснення через процеси інтеракції, які розрізняються за інтенсивністю та екстенсивністю, організованістю та неорганізованістю. Окремо Сорокін розглядав інтеракції, засновані на примусі чи на добровільних засадах.

Головним критерієм при віднесенні культури до одного з зазначених вище типів являється реально досягнутий у суспільстві ступінь осмислення реальності. Чуттєвий тип культури відрізняється фундаментальним принципом, за яким усі істинні реальності та цінності сприймаються почуттями і за їх межами нема і не може бути іншої реальності та цінностей.

Головний принцип ідеаціональної культури - істинною реальністю та абсолютною цінністю визнається надчуттєвий і надраціональний Бог та Царство Боже. Стосовно них чуттєва Реальність - лише ілюзія, навіть щось негативне, а теологія посідає місце Цариці наук.

Характерною ознакою переважання ідеаціональної культури являється стан піднесення в суспільстві, а зміни, які відбуваються в ньому мають прогресивний характер. Цьому сприяє й особлива організація життя |відповідно до євангелівських принципів. В ідеалістичному (інтеграційному) типі культури змістом фундаментального принципу служить розуміння істинної реальності як Невизначсної Різноманітності, яка виступає у вигляді надраціональних, раціональних та чуттєвих форм, невід’ємних одна від одної. Тут спостерігається розквіт філософії та телеології, які знаходяться у відносинах гармонійного співробітництва. Сорокін наголошував, що поєднання надчуттєвих та надраціональних елементів з чуттєвими, та раціональними характеризується великим різноманіттям.

Початок ери чуттєвої культури Сорокін розглядає як наслідок глобального повороту в історії людства в бік регресивних змін, коли в процесі зміни культур відбувається небувалий сплеск негативної енергії, який супроводжується анархічними діями, кровопролиттям, різноманітними лихами. У цей час спалахують численні війни та революції, посилюються прояви жорстокості, вандалізму. Переважання чуттєвого елемента незмінно пов’язане з гонитвою за примарними цінностями, проте елементи чуттєвої культури не вічні, вони згодом витісняються духовними цінностями.

Своїм аналізом культурних суперсистем П. Сорокін охопив усі культури світу та їхній історичний розвиток. Він створив оригінальну теорію циклізму, у якій велике різноманіття культурних явищ досліджував з точки зору повторюваності, насамперед посилення чи послаблення процесів і стратифікації (політичної, економічної, професійної). Наведемо прикладі періодизації циклічного розвитку європейської культури, запропонованої вченим. Так, на території Греції у 9-6 ст. до н.е. домінувала ідеаціональна культура, на зміну якій прийшла інтегральна (ідеалістична), яка проіснувала до кінця 4 ст. до н.е. На цей час з’являється греко-римська культура, в якій аж до 3 ст. н.е. переважали елементи чуттєвої культури. У 3 ст. н.е. в результаті дезінтеграції греко-римської культури утворилася еклектична суміш із різних культурних типів, і нею визначалося обличчя епохи до 6 ст. н.е., коли на зміну їй прийшла християнська ідеаціональна культура. Панування останньої тривало до 12 ст. наприкінці 12 ст. знову починається процес дезінтеграції культури, у результаті чого ідеаціональна культура поступається місце чуттєвому типу. У 13 ст. «зустріч» цих двох культурних потоків призвела до зародження європейської інтегральної культури, яка зберігалася протягом 13-14 стст. у 15 ст. в Європу приходить чуттєвий тип культури. Його панування, яке триває до кінця 19 ст., супроводжується зростанням економіки, інтенсивним розвитком політичного життя, створенням прекрасних зразків чуттєвих форм мистецтва (музика, живопис, скульптура, література). Наприкінці 19 ст. чуттєва культура впадає в стан стомлення та знову починається процес її дезінтеграції. Стан культури 20 ст. Сорокін характеризує як перехідний, за яким має наступити інтеграційна суперсистема. Усі відомі в історії людства великі цивілізації (єгипетська, вавилонська, греко-римська, індуїстська, китайська), вважає вчений, пережили послідовну зміну виділених ним трьох типів культури.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття та показники соціокультурного процесу	\|	ПЕРМАНГАНАТОМЕТРІЯ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.