Методи герменевтики пояснення та розуміння дійсності

В епоху Нового часу триваєпроцес перетворення герменевтики з монополії вузького кола богословів на проблему, яка хвилює все більшу кількість людей. Цей процес завершується на початку XIX ст., коли Фрідріх Шлейєрмахер створює власну філософську герменевтику.

Шлейєрмахер визнає наявність «спеціальних» герменевтик: теологічної, філологічної, юридичної та ін.Але при цьому зазначає, щоназвані герменевтики, визнаючи розуміння як таке, що не потребує роз'яснень, зосереджують увагу на ситуаціях нерозуміння. Залишається неясним, що таке розуміння. Тому потрібна «загальна» герменевтика, яка б виявила загальні принципи та закони розуміння. Шлейєрмахербудує свій варіант загальної герменевтики.

Необхідною умовою розуміння є подібність і відмінність автора тексту і читача. Якщо автор і читач абсолютно «рідні», то ніяка герменевтика не потрібна, якщо ж вони відмінні - вона неможлива. Для того щоб розуміння було можливим, необхідна певна міра «стороннього» і «рідного» між автором і читачем.

Середовищем розуміння є мова, мовне спілкування. Людина залежить від мови, з її допомогою вчиться говорити, мислити. Мова як загальне визначає людину як індивідуальне, але й мова залежить від людини, - людина її створює, модифікує і розвиває. Людина як індивідуальне визначає мову як загальне. Тому між людиною і мовою існує «напруга». Мова або твір виникають у результаті напруженої «боротьби» між спільністю мовних норм і творчою індивідуальністю автора.

Шлейєрмахервиділяє два методи розуміння: граматичний і психологічний. Граматичний розкриває розуміння, виходячи з «духу мови», він обумовлюється цим духом. Психологічний розкриває розуміння, виходячи з «душі», в цьому аспекті він - унікальний своєрідний спосіб мислення та чуття. Ці два методи нерозривно пов'язані. Крім того, розуміння - це мистецтво, в якому велика роль належить також інтерпретатору.

Мистецтво розуміння має складну структуру, в якій можна виділити два моменти; дивінаційний та порівняльний. Перший(суб'єктивний, інтуїтивний, позалогічний, безпосередній, спонтанний) виникає в результаті безпосереднього осягнення індивідуального шляхом «вживання» в іншого (тобто в автора твору). Другий(об'єктивний, історичний, пояснюючий) з'являється тоді, коли розуміння базується на фактах, історичних даних. Ці моменти також невіддільні один від одного. Розуміння — це взаємодія «дивінації» (інтуїції) та «порівняння» (пояснення).Граматичний і психологічний методи, нерозривно пов'язані між собою, містять у собі і дивінаційний, і порівняльний моменти.

Розуміння можна вважати успішним тоді, коли позиції автора та читача «урівнюються».Читач і в знанні мови, і в знанні внутрішнього життя автора повинен зрівнятися з автором, тобто необхідною умовою розуміння є усунення історичної дистанції між автором і читачем, забуття читачем своєї власної особистості, своєї духовно-історичної ситуації. Специфіка розуміння полягає і в тому, що можна не тільки так само добре розуміти твір, як автор, але й краще за нього, тобто інтерпретатор має перевагу перед автором. Краще розуміння можливе тому, що інтерпретатор вимушений реконструювати наміри автора, усвідомлювати багато того, що для самого автора залишалось неусвідомленим. Критикувати — означає розуміти автора краще, ніж він сам себе зрозумів.

Проблему розуміння в XIX ст. розробляли також Шлегель, Новаліс, Шопенгауер, Ніцше. Як метод історичної інтерпретації герменевтику розробляв німецький історик культури та філософ В. Дільтей (1833-1911 рр.).

Виділивши науки про природу та науки про дух,він вважає, що науки про природу використовують методику пояснення(підведення окремих явищ під поняття). Науки про дух (а саме такою є філософія) не можуть задовольнятися поясненням, оскільки духовна цілісність — життя — повинна осягатися безпосередньо.Розуміння в цьому випадку виступає як безпосереднє проникнення в життя.

Розуміння власного духовного світу досягається у процесі самоспостереження; розуміння чужого світу — шляхом вживання, співпереживання.

Дослідження Дільтея стимулювало герменевтичну проблематику. Зокрема, Е. Гуссерль вважається класиком не тільки феноменології, але й герменевтики. Розуміння у нього є з'ясування смислів, воно досягається в результаті аналізу феноменів.

У XX ст. велику увагу цій проблемі приділяв М. Гайдеггер.Він по-новому поставив проблему герменевтики. Вона для нього — феноменологія людського буття. Герменевтика виявляє умови, завдяки яким людське буття може бути тим, чим воно є. Гайдеггер виділяє перебування і розуміння як «екзистенціали» людського буття.Значення першого полягає в тому, що буття визначається не мисленням, а фактом своєї присутності у світі. Людина спочатку є (перебуває), а потім мислить.Людина спочатку залучається до буття, і ця залученість і є її «перебування».

Виходячи з цього, розкривається зміст другого екзистенціалу. Залучена до буття людина виявляє себе у світі, в даному місці, в даний час. Людина виявляє, що вона є. Розуміння — спосіб розкриття себе в бутті.Людина спочатку відкриває себе у світі через розуміння, завдяки чому стає такою, що розуміє. Реалізується розуміння через тлумачення та інтерпретацію. Витлумачуючи себе у світі певним чином, людина розуміє своє місце, сенс свого буття. Гайдеггер підкреслює, що людське буття з самого початку герменевтинне. Основне питання герменевтики полягає у з' ясуванні того, яким чином влаштоване те суттєве, буття якого - в розумінні.

Гайдеггер відстоює положення про те, що лише на основі розуміння (коли світ і людина невіддільні) формується свідомість, мислення (коли людина перетворюється на суб'єкт, а світ — на об'єкт і вони розділяються).Спочатку — перебування і розуміння, а потім - мислення, свідомість, рефлексія.

Проблеми герменевтики продовжує розвивати учень Гайдеггера Ганс Георг Гадамер. Він розробляє філософську герменевтику — філософію розуміння, в якій розуміння є засобом буття людини у світі.Обмеженість попередньої філософії полягала в її гносеологічній орієнтації, з'ясуванні умов можливостей пізнання. Справжня філософія повинна мати онтологічну орієнтацію, вона повинна починати дослідження зі з'ясування умов існування людини.

Існування людини нерозривно пов'язане з переживанням нею свого буття, яке виражається в наявності „досвіду світу”. Гадамер вважає, що основні механізми формування «досвіду світу» закладено в мові. Тільки в мові відкривається істина буття.Мова - те середовище, де «Я» і «світ» виражаються в початковій взаємозалежності. Мова є те, що конструює світ людини, що визначає спосіб людського «буття-в-світі». Висловити себе у мові означає одержати перше існування. «Буття людини є буття у мові» — такий висновок Гадамера.

Мова подає вихідні схеми людської діяльності ще до вираження світу в поняттях, забезпечуєдопонятійне та дорефлексивне опанування світу.

Мова забезпечує попереднє розуміння, «передрозуміння», але реалізується в таких формах освоєння світу, як «передпогляд», « передсудження», «передзахоплення» та ін. Між цими формами ієрархії не існує.

Відкриваючи себе у світі, людина спочатку спирається на забобон.Він - головна форма дорефлексивного освоєння світу. Найважливіший вид забобону — авторитет (традиція).Гадамер вважає, що попередня філософія заперечувала забобон, стверджувала перемогу логоса над міфом. У цьому була її помилка, оскільки від забобону позбавитися просто неможливо, адже він має дві сторони: негативну та позитивну. Наприклад, що таке авторитет? З негативного боку - це підкорення іншому, відречення від свого розуму. З позитивного боку - це усвідомлення того, що ця особистість перевершує нас розумом і гостротою суджень. Людина завжди правильно обирає собі авторитет, який лежить в основі традиції. Висновок Гадамера: людська діяльність, у тому числі й теоретико-пізнавальна, укорінюється в забобонах, без них вона неможлива.

Наступна фундаментальна особливість буття людини у світі -історичність. Неможливо стати на позицію позаісторичного суб'єкта, бо він завжди визначається місцем і часом, тобто тією ситуацією, в якій знаходиться.

Помилка європейської філософії полягає в тому, що вона показувала позицію позаісторичного суб'єкта, якого було «вирвано зі свого онтологічного дому», з реального процесу свого буття. А тепер необхідно «занурити» гносеологію в реальне людське буття, повернутись до онтологічного розуміння людини.

Завдяки цьому традиційні проблеми матимуть інший вигляд. Наприклад, істина розумітиметься реальною, «історичною» людиною, і тепер вона становитиме не характеристику пізнання, а характеристику буття людини. І як «небайдужа людині», як укорінена в її забобонах вона є її правдою. Людина не може існувати без правди, і доки вона живе — живе в правді. Найкращий засіб виявлення «істинного буття», тобто правди, - це мистецтво.

Таким чином, розуміння — екзистенціал реальної людини, форма самовиявлення та самоусвідомлення індивіда. Розумінняукоренилось яку забобоні суб'єкта розуміння, так і в забобоні об'єкта розуміння. Забобон суб'єкта розуміння сприяє розумінню. По-перше, забобони інтерпретатора максимально загострюють текст і, по-друге, сприяють трансляції досвіду від покоління до покоління. Інтерпретація тексту — це створення його змісту по-новому, і кожний акт інтерпретації — це момент тексту, ланка здійснення традиції, яка транслюється в житті тексту.

Розуміння культурної традиції (тобто історії) становить діалог минулого та сучасного. Справа не у вивченні історії, а в її розумінні,тому слід усунути протилежність між самою історією (онтологією) та знанням історії (гносеологією).

Сучасне має свій горизонт, у т. ч. горизонт забобону, який визначає розуміння. Минуле також має свій горизонт. Для розуміння минулого необхідне зближення, «переплавка» горизонтів сучасного та минулого. Цією «переплавкою» і є перехід від гносеології до онтології, їх злиття. В результаті формується третій горизонт, загальний, який переважає і горизонт сучасного, і горизонт минулого. Здійснюється «сходження»: історик розуміє минуле краще, ніж розуміли самі автори історії, і навпаки, минуле допомагає історикові краще зрозуміти сучасне.

Насправді не існує ізольовано ні горизонт минулого, ні горизонт сучасного, а існує їх синтез,адже горизонт сучасного залучений у процес безперервного формування. І цей процес не відбувається без участі минулого, тому, вважає Гадамер, краще говорити не про два горизонти, а про один-єдиний, який відсуває свої межі все далі в глиб легенди.

Діалог минулого та сучасного здійснюється у питально-відповідній формі. Кожний текст є відповіддю на якесь запитання, адже без нього він не з'явився б. Оскільки текст відповідає на запитання, він має смисл і завжди є те, що відповідає на запитання. Кожний текст, відповідаючи на запитання, пропонує істинну відповідь. Істина «розчинена» в змісті тексту. Зрозуміти минуле означає «почути», що воно «бажає» сказати нам як істину. Зрозуміти минуле означає зрозуміти його правду.

Для ведення діалогу з минулим слід реконструювати запитання, відповіддю на яке б даний текст. Необхідно виявити того, кому цей текст відповідає на запитання. Потім задати це запитання собі як своє власне, сучасне. Сплав минулого і сучасного змінить смисл запитання. Зрозумівши запитання, як своє власне, слід задати його тексту, оскільки це вже інше запитання, текст і відповість по-іншому. Так здійснюється сходження до єдиного горизонту.

Таким чином, Гадамер, по-перше, перетворює герменевтику в онтологію розуміння; по-друге, обмежує принцип рефлексії принципом розуміння; по-третє, приймає як первинну онтологічну реальність людину як буття в мові.

Центральне поняття у герменевтиці французького філософа Поля Рікера - особистість,яка є місцем народження значень, що дають початок осмисленню культури. Саме особистість творить світ культури. Завдання філософії — розробити метод аналізу людської суб'єктивності. Намагаючись об'єднати в герменевтиці онтологію і гносеологію, Рікер прагне розробити герменевтику як методологію розуміння.Завдання філософської герменевтики - критичний аналіз усіх можливих методів інтерпретації, окреслення сфери застосування різних методів інтерпретації та різних «герменевтичних систем».

Для виконання цього завдання Рікер пропонує метод аналізу людської суб'єктивності, називаючи його регресивно-прогресивним.Цей метод дає змогу зрозуміти явища людського буття у трьох часових вимірах: минулому, сучасному, майбутньому, адже сучасна людина пов'язана і з минулим, і з майбутнім. Завдання полягає в тому, щоб висвітити «археологію» людини, її укоріненість у минулому і зрозуміти «телеологію», мотиви і спрямування Ті руху в майбутнє.«Археологія» суб'єкта досліджується за допомогою регресивного методу, «телеологія» - за допомогою прогресивного. Через регресивний метод з'ясовується джерело сенсу людської діяльності, яке лежить «позаду» об'єкта, в минулому.

Особливу допомогу при вивченні «археології» може надати психоаналіз Фрейда, здатний розкрити крайні основи людської екзистенції. Як основа регресивного методу психоаналіз, вивчаючи «археологію» суб'єкта, з'ясовуючи крайні основи екзистенції, розуміє світ культури як форми сублімації та інверсії людського «Я».

Завдяки прогресивному методу встановлюється джерело сенсу людської діяльності, яке слід шукати попереду суб'єкта, в майбутньому.Людина діє цілеспрямовано, тому вона істота телеологічна. Завдання полягає в тому, щоб розкрити телеологію суб'єкта. У прогресивний метод входять феноменологія духу і феноменологія релігії. Через феноменологію духу розкривається телеологія людської суб'єктивності, а через феноменологію релігії - спрямованість людини до священного.

Онтологічна герменевтика Рікера, яка спирається на регресивно-прогресивний метод, пов'язуючи проблему мови з існуванням, дає можливість зрозуміти існування людини до виникнення мови і бачити в мові засіб, за допомогою якого людина створює «другий світ», що символічно виражає «світ перший». Крім того, Рікер вбачає завдання герменевтики в тому, щоб обґрунтувати роль людини як суб'єкта культурно-історичної творчості, в якій здійснюється зв'язок часів і яка базується на активній діяльності індивіда

Герменевтика виступає своєрідним способом філософствування — «від розуміючого буття». Проблеми, поставлені філософською герменевтикою, реальні, вони справді існують. Категорії, розроблені в герменевтиці, мають важливе теоретико-пізнавальне значення і «працюють» у таких науках і сферах діяльності, як історія та семіотика, логіка та гносеологія мови, філософія та літературна критика, перекладацька діяльність тощо. Герменевтика пропонує багато конкретних підходів до вирішення наукових проблем. Екзистенціальний план аналізу розуміння розглядає тлумачення як характеристику буття, без якого воно переходить на позиції недійсного буття. Таке розуміння виступає основою будь-якого подальшого тлумачення: і того, що є, і його можливостей. Буття саме себе розуміє через конкретних людей і події — таке буття є мова, традиція. Мета роботи герменевта - найбільш повно виявити механізми формування свого досвіду (забобони), якими наділяє його традиція. Виявлення відбувається через практику роботи з текстами — через співвіднесення їх змісту з досвідом сучасності. Це - діалог, завдяки якому народжується новий смисл — етап життя традиції та самого тексту. Екзистенціальний план передбачає розпізнання за різними образами інтерпретації різних способів буття при проблематичності знаходження їх єдності. У наш час герменевтика стала більше ніж просто конкретною теорією чи наукою, — вона стала принципом філософського підходу до дійсності.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Формування філософської герменевтики	\|	ОСНОВИ ПРАВОЗНАВСТВА

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.