Морфологічні, культуральні та фізіолого-біохімічні властивості. L. monocytogenes відноситься до роду Listeria. Рід названо на честь шотландського хірурга Лістера.

Джерело інфекції – хворі тварини. Тривале виживання збудника в ґрунті є причиною епідемічних захворювань сибіркою серед тварин. До хвороби чутливі всі види домашніх та багато видів диких тварин: вівці, кози, велика рогата худоба, буйволи, коні, віслюки, олені, верблюди. Менш чутливі свині, в яких хвороба частіше перебігає хронічно, з ураженням підщелепних та заглоткових лімфатичних вузлів. Із лабораторних тварин до хвороби чутливі білі миші, морські свинки та кролики.

Епідеміологія. Сибірська виразка поширена скрізь. Сприйнятливість людей є загальною, але хворий не заразний для оточуючих, як і при інших зоонозах. Рівень захворюваності людей залежить від розповсюдження епідемій серед тварин (епізоотій), особливо серед домашніх тварин.

Шляхи ураження людини різні: контактно-побутовий (при догляді за тваринами, знятті шкіри, виготовлені виробів із шкіри та шерсті хворих тварин), аерогенний (при вдиханні пилу, який містить мікроорганізми), аліментарний (при вживанні недостатньо термічно обробленого м’яса хворих тварин) та трансмісивний (при смоктанні крові мухами, жигалками, сліпнями). Вхідними воротами для інфекції є шкіра, рідше – слизові оболонки дихальних шляхів, шлунково-кишкового тракту. Захворювання має спорадичний характер.

Патогенез, клініка, імунітет. Основним патогенетичним фактором є екзотоксин, компоненти якого викликають набряк, некроз тканин та інші пошкодження. Розрізняють шкірну, легеневу та кишкову форми сибірської виразки, які можуть ускладнюватися сепсисом. Інкубаційний період у середньому триває 2 – 3 доби. При шкірній формі на місці проникнення збудника розвивається карбункул – осередок геморагічно-некротичного запалення глибоких шарів шкіри з утворенням буро-чорної кірки. При кишковій та легеневій формах розвивається інтоксикація, геморагічні ураження кишечнику і легень. Летальність висока. Після перенесеного захворювання формується стійкий імунітет, проте можливі рецидиви.

Лабораторна діагностика. Матеріалом для дослідження є: при шкірній формі – вміст пухирців, виділення карбункулу та виразки; при кишковій – фекалії та сеча, при легеневій – мокрота, при септичній – кров. Дослідженню можуть підлягати різні об’єкти зовнішнього середовища (грунт, вода), харчові продукти, сировина тваринного походження та інші матеріали. Для виявлення збудника використовують бактеріоскопічний метод: знаходження грампозитивних оточених капсулами паличок (у матеріалі від тварин чи людини) або паличок зі спорами (в об’єктах зовнішнього середовища). Основний метод діагностики – бактеріологічний – виділення чистої культури та її ідентифікація з обов’язковою перевіркою на патогенність на лабораторних тваринах. У випадках, коли досліджуваний матеріал дуже забруднений супутньою, особливо гнилісною, мікрофлорою, використовують біологічну пробу – під шкіру заражають білих мишей чи морських свинок. Тварини гинуть через 24 – 27 год при явищах загального сепсису, селезінка збільшена, на місці введення – інфільтрат. У препаратах-мазках із крові та органів – капсульні палички.

Коли важко виділити чисту культуру збудника (при дослідженні шерсті, шкіри, щетини та інших матеріалів), застосовують серологічний метод – реакцію термопреципітації Асколі. Ця реакція полягає у виявленні термостабільних антигенів збудника, які зберігаються довше, ніж життєздатні вегетативні клітини і спори сибірки. Для ретроспективної діагностики сибірської виразки використовують алергічну пробу з антраксином.

Схема мікробіологічного дослідження сибірської виразки наведена в таблиці 10. Лікування хворих носить комплексний характер. Воно спрямоване на знешкодження токсину та збудника: застосовують імуноглобулін проти сибірської виразки та антибіотики (пеніциліни, тетрациклін, еритроміцин тощо).

Профілактика. Неспецифічна профілактика базується на комплексі ветеринарно-санітарних заходів: виявляються та ліквідуються джерела інфекції. Забороняється забивання на м’ясо тварин, хворих чи підозрюваних на захворювання сибірською виразкою. При виявленні B. аnthracis туші разом з усіма органами та шкірою спалюють, дотримуючись спеціальних правил.

Матеріали, які були в контакті зі шкірою та органами хворої тварини, та робочі приміщення дезінфікують. Працівникам вводять гіперімунну сироватку проти сибірської виразки. Специфічна профілактика полягає в застосуванні живої вакцини сибірської виразки – спорової культури безкапсульного варіанта B. аnthracis (запропонована Н.Н. Гінзбургом та А.Л. Тамаріним). Вакцина застосовується відповідно до епідеміологічних показників.

Тема 6. Патогенні лістерії та хвороби, які вони викликають

Лістеріоз ‑ інфекційна хвороба зоонозної природи, збудником якої є Listeria monocytogenes. Хвороба характеризується різним характером перебігу, переважають ангінозно-септична та нервова форми.

L. monocytogenes – короткі, прямі або дещо зігнуті з закругленими кінцями палички розміром 0,2 – 0,4 × 1 – 2 мкм. Клітини розташовуються поодиноко або попарно. У мазках, виготовлених із паренхіматозних органів, розташовуються під кутом у вигляді римської цифри V, іноді – ланцюжка чи паралельно (палісадно). Мають джгутики, утворюють капсули, грампозитивні, спор не утворюють (рис. 21).

Збудники лістеріозу – факультативні анаероби, добре ростуть як в аеробних, так і в анаеробних умовах на простих поживних середовищах (МПА, МПБ) з оптимальним рН = 7,2 – 7,3 при 37°С. На МПА колонії гладенькі, дрібні, прозорі, в’язкої консистенції, нагадують крапельки роси. При рості на МПБ з’являється незначне помутніння, на дно випадає осад. При легкому струшуванні осад піднімається, утворюючи «косичку». На МПА з 1% глюкози при посіві уколом з’являється сіруватого кольору ріст у вигляді шнура.

Біохімічна активність невисока: не зброджують молоко, не розріджують желатину, не утворюють індолу та сірководню; ферментують глюкозу, рамнозу, сахарозу, лактозу, мальтозу, декстрозу, саліцин без утворення газу. Проявляють каталазну активність. Лістерії мають О- і Н-антигени. За відмінностями в антигенній структурі виділяють 7 сероварів.

Фактори патогенності. Збудник лістеріозу утворює ендотоксин, який характеризується гемолітичною та лецитиназною активністю, а також моноцитозстимулюючою дією (звідси назва – «monocytogenes»).

Резистентність. Лістерії досить стійкі в зовнішньому середовищі і добре переносять низькі температури (при –5°С виживають до 360 діб). У висушеному стані зберігають свої патогенні властивості впродовж 7 років. У воді, зерні, соломі при низьких температурах зберігаються протягом декількох років, у грунті – протягом 115 діб. У молоці та м’ясі при 4°С не тільки не гинуть, але й розмножуються. Прямі сонячні промені викликають загибель через 5 – 10 діб, розсіяне світло – через 2 тижні.

Лістерії швидко гинуть у рідкому середовищі при нагріванні: при 55°С через 1 годину, при 70°С – через 20 – 30 хв, при 100 °С – через 3 хв. Згубно діють на них 1% і 0,5% розчини формаліну, 5% розчин фенолу та інші дезінфікуючі засоби.

Епідеміологія. Лістеріоз відносять до сапронозних інфекцій, для збудників яких зовнішнє середовище є головним місцем існування. Лістерії виділяють із різноманітних природних об’єктів, але більше всього їх знаходять у силосі та інших рослинних кормах. Виділяють лістерії від диких та домашніх тварин і птахів (наприклад: кабанів, лисиць, великої рогатої худоби, овець, коней, свиней, кролів, собак, котів, мишей, крис, курей, голубів), які, заражаючись при вживанні кормів і води один від одного, можуть бути джерелом інфекції для людини. У тварин лістеріоз може протікати латентно, але збудник виділяється у великів кількості із сечою, випорожненнями, носовим слизом, молоком, навколоплідною рідиною. Із експериментальних тварин найбільш чутливими є кролики, морські свинки, миші. При внутрішньомозковому зараженні в них виникає сепсис, який через 1 – 4 доби закінчується загибеллю. При затяжному протіканні розвивається менінгоенцефаліт.

Основний шлях поширення лістеріозу – аліментарний (при вживанні м’яса, молока, сира, овочів). Можливий також водний, контактний (при контакті з хворими тваринами), повітряно-пиловий (при обробці шерсті тварин, хутра, шкір, пуху). Збудник може передаватись також через укуси кліщів в осередках лістеріозу. Найчастіше реєструються спорадичні (поодинокі) випадки інфекції. Більш сприятливими для інфекції є люди віком понад 55 років, діти до 1 року та хворі на імунодефіцити (з пригніченням Т-системи). Проте, найбільш небезпечний лістеріоз для вагітних жінок, в яких, крім того, знижений імунний статус. Захворювання може передаватися плоду трансплацентарно, що приводить до його загибелі або народження недоношеної хворої дитини, яка найчастіше гине. Зараження новонародженого від хворої матері може відбутися під час пологів. Можливий статевий шлях передачі при лістерійних уретритах у чоловіків. Розповсюджені лістерії скрізь, у всіх природних зонах.

Клініка, патогенез. Збудник проникає через слизові оболонки рота, носоглотки, кон’юнктиви і травного тракту, пошкоджені шкірні покриви. Далі лімфатичними шляхами він потрапляє в лімфатичні вузли, потім у кров та різні органи (печінку, головний мозок, селезінку). У місцях скупчення лістерій утворюються гранульоми з ділянками некрозу в центрі. Інкубаційний період 3 – 45 діб, найчастіше – 18 – 20. Залежно від того, які органи переважно уражаються, виділяють вісцеральну, залозисту, нервову та змішану форми захворювання. Найчастіше зустрічається вісцеральна. Залозиста протікає в двох варіантах – око-залозистій та ангінозно-залозистій. Найтяжчою є нервова форма, яка супроводжується явищами менінгіту, менінгоенцефаліту, енцефаліту. При відсутності лікування летальність при цій формі захворювання досягає 50%. Поряд з тяжкими клінічними проявами бувають легкі форми і носійство.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 2. Мікробіологія особливо небезпечних інфекцій	\|	Морфологічні, культуральні та фізіолого-біохімічні властивості. Збудник лептоспірозу Leptospira interrogans відноситься до роду Leptospira.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.022 сек.