Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Державна система медичної допомоги, її фінансування.

В системі заходів щодо поліпшення соціальної захищеності громадян важливе місце посідає забезпечення можливості одержати необхідну, своєчасну та якісну медичну допомогу.

Світовий досвід показує, що напрямки вирішення цієї проблеми можуть бути різними. Загалом вони відрізняються структурою джерел фінансування охорони здоров'я й організацією надання медичних послуг.

В чому полягають суттєві відмінності організації надання медичної допомоги при різних джерелах фінансування?

Фінансування охорони здоров'я може бути бюджетним, соціальним і приватним. Бюджетна система охорони здоров'я найвиразніше була представлена в республіках, які входили до СРСР. Соціальна система характерна для країн Західної Європи, а переважно приватна — для США.

За бюджетної системи фінансування охорони здоров'я страхування або відсутнє зовсім, або є незначним. Бюджетна система фінансування передбачає використання коштів податкових надходжень до бюджету, але саме це й не сприяє стабільності фінансового забезпечення охорони здоров'я.

Соціальна система фінансування охорони здоров'я заснована на цільових внесках підприємств, працівників, на державних субсидіях. Причому внески підприємців є переважаючим джерелом надходжень. Незважаючи на те, що внески сплачують одержувачі доходів, існують винятки, які стосуються пенсіонерів та осіб з низьким рівнем доходів.

Для соціальної системи характерне співіснування державних систем охорони здоров'я і приватних систем.

У різних країнах питання про співіснування базових державних і приватних систем вирішується по-різному. Наприклад, у Німеччині передбачена можливість виходу певної категорії населення із державної системи та її участь у приватному страхуванні за умови контролю держави за його якістю. У Франції державна система не забезпечує повного відшкодування вартості лікування, що спонукає населення брати участь у приватному страхуванні. У Великій Британії поряд із тим, що все населення застраховане державою, у випадках, коли державне забезпечення не влаштовує громадян, з метою поліпшення обслуговування вони мають змогу взяти участь у приватному страхуванні.

У США фінансування охорони здоров'я базується майже виключно на платній основі, але певна частина населення, чиї доходи нижчі за межу бідності (пенсіонери, малозабезпечені, інваліди), обслуговуються за державними програмами «Медікер» і «Медікейд».

Організація охорони здоров'я, яка забезпечує право кожного громадянина на одержання медичної допомоги, може бути забезпечена системою страхової медицини. За допомогою страхової медицини вирішуються питання гарантованості і доступності медичних послуг для широких верств населення, залучення додаткових ресурсів у сферу охорони здоров'я.

Страхова медицина охоплює фінансування наукових досліджень, підготовку медичних кадрів, витрати на розвиток матеріально-технічної бази лікувальних закладів, надання медичної допомоги населенню.

Страхова медицина базується на певних принципах, серед яких можна назвати забезпечення економічної та соціальної захищеності середніх і малозабезпечених верств населення, гарантованість прав кожного громадянина на якісну медичну допомогу, обов'язковість внесків як громадян, так і юридичних осіб. Одні із основних принципів соціальної системи медстрахування — соціальна солідарність: здоровий платить за хворого, молодий — за старого, багатий — за бідного.

Важливим елементом системи страхової медицини є медичне страхування. Медичне страхування передбачає страхування на випадок втрати здоров'я з будь-якої причини. Воно забезпечує більшу доступність, якісність і повноту щодо задоволення різноманітних потреб населення в наданні медичних послуг, є ефективнішим порівняно з державним фінансуванням системи охорони здоров'я.

Медичне страхування пов'язане із компенсацією витрат громадян, які обумовлені одержанням медичної допомоги, а також інших витрат, спрямованих на підтримку здоров'я.

Соціальна та економічна ефективність медичного страхування залежить від того, наскільки глибоко і всебічно пророблено концепцію розвитку страхової медицини в країні.

Об'єктом медичного страхування є життя і здоров'я громадян. Мета його проведення полягає в забезпеченні громадянам у разі виникнення страхового випадку можливості одержання медичної допомоги за рахунок накопичених коштів і фінансування профілактичних заходів.

Медичне страхування може проводитися в обов'язковій і добровільній формах. Вибір форми медичного страхування в кожній країні залежить від конкретних економічних і культурно-історичних умов, від особливостей демографічних і соціальних показників, рівня захворюваності та інших факторів, які характеризують загальний стан здоров'я і рівень медичного обслуговування.

Принцип обов'язкового медичного страхування діє, наприклад у Франції, Канаді, Німеччині, Нідерландах.

В Ізраїлі і Швейцарії переважає добровільне страхування здоров'я, а обов'язкове існує лише щодо осіб окремих професій.

Обов'язкова форма медичного страхування використовується, як правило, у тих країнах, де переважне значення має суспільна охорона здоров'я, а добровільна — там, де поширені приватні страхові програми.

Медичне страхування, яке провадиться в обов'язковій формі, набуває рис соціального страхування, оскільки порядок його проведення визначається державним законодавством. Обов'язкова форма страхування координується державними структурами. Страхові платежі, сплачувані громадянами та юридичними особами, мають форму податку. Обов'язкове медичне страхування перебуває під жорстким контролем держави і характеризується безприбутковістю. Ця форма організації страхового фонду дає змогу планувати медичну допомогу завдяки тому, що надходження коштів до страхового фонду характеризується стабільністю.

Обов'язкове медичне страхування базується на таких принципах: загальності, державності, некомерційності. Принцип загальності полягає в тому, що всі громадяни незалежно від статі, віку, стану здоров'я, місця проживання, рівня особистого доходу мають право на одержання медичних послуг. Принцип державності означає, що кошти обов'язкового медичного страхування — це державна власність. Держава забезпечує сталість системи обов'язкового медичного страхування і є безпосереднім страхувальником для непрацюючої частини населення (наприклад, пенсіонерів). Некомерційний характер обов'язкового медичного страхування базується на тому, що його здійснення і прибуток — це несумісні речі. Прибуток від проведення обов'язкового медичного страхування є джерелом поповнення фінансових резервів системи такого страхування і не може бути засобом збагачення.

Для обов'язкового медичного страхування характерне те, що сплата страхувальниками внесків здійснюється у встановлених розмірах і у встановлений час, а рівень страхового забезпечення однаковий для всіх застрахованих.

За умовами обов'язкового медичного страхування роботодавці мають відраховувати від своїх доходів страхові внески. Ці кошти формують страховий фонд, яким керує держава. Частина цього фонду може створюватись і за рахунок внесків, які утримуються із заробітної плати працюючих. Частина кожної зі сторін залежить від конкретних економічних умов проведення такого страхування та вартості медичного обслуговування. Із коштів створеного страхового фонду відбувається відшкодування необхідного мінімального рівня витрат на лікування застрахованих працівників у разі їхньої непрацездатності через втрату здоров'я.

В основу проведення обов'язкового медичного страхування закладаються програми обов'язкового медичного обслуговування. Ці програми визначають обсяги й умови надання медичної та лікувальної допомоги населенню. Програма охоплює мінімально необхідний перелік медичних послуг, гарантованих кожному громадянину, який має право ними користуватися.

Суб'єктами обов'язкового медичного страхування є страховики, страхувальники, застраховані, медичні установи.

Страховики — це незалежні страхові організації, які мають статус юридичної особи і ліцензію держави на право здійснювати медичне страхування. Страхові медичні організації за рахунок сформованих страхових фондів здійснюють оплату медичної допомоги застрахованим, а також інші види діяльності з охорони здоров'я громадян. Медичне страхування як основу спеціалізації страховика важко поєднати з іншими видами страхової діяльності, зважаючи на його специфічність. При проведенні медичного страхування страховикові необхідно мати справу з багатьма клієнтами, які страхуються, повсякденно вирішувати з ними питання з приводу настання страхових випадків і виплати значних за обсягом страхових сум.

Головне призначення страхової медичної організації в системі обов'язкового медичного страхування полягає в тому, щоб при оплаті рахунків медичних установ контролювати якість наданих медичних послуг і їх відповідність медико-економічним стандартам.

Під якістю медичної допомоги слід розуміти виконання медичним персоналом професійних функцій, ефективне використання ресурсів, ступінь ризику для застрахованих (небезпека травми або захворювання внаслідок медичного втручання), задоволеність пацієнта медичним обслуговуванням.

Страхувальниками в системі обов'язкового медичного страхування для працюючого населення є роботодавці (підприємства, установи, організації; селянські (фермерські) господарства; особи, котрі здійснюють індивідуальну трудову діяльність; особи які займаються підприємництвом без створення юридичної особи; громадяни, які мають приватну практику у встановленому порядку; громадяни, які використовують працю найманих працівників у особистому господарстві; для непрацюючого населення (дітей, школярів, студентів денної форми навчання, пенсіонерів, інвалідів, безробітних, що зареєстровані в установленому порядку) — органи державного управління, виконавчої влади, місцеві адміністрації.

Застраховані — це громадяни, на користь яких укладаються договори страхування.

Медичні установи як суб'єкти обов'язкового медичного страхування являють собою ті установи, які мають ліцензію на право надання медичної допомоги і послуг згідно з програмами обов'язкового медичного страхування (лікувально-профілактичні установи, науково-дослідні інститути, інші установи, що надають різні види медичної допомоги).

Медичні установи здійснюють свою діяльність на підставі договору зі страховими медичними організаціями, який передбачає обов'язок медичної установи надавати застрахованому контингенту медичну допомогу певного обсягу та якості в конкретні строки (у межах програми обов'язкового медичного страхування). У договорі встановлюються обсяг лікувально-діагностичної допомоги і нормативи відшкодування витрат. За надання медичних послуг медичні установи одержують плату.

Медична установа несе відповідальність за відмову в наданні медичної допомоги застрахованому, невідповідність медичних послуг за обсягом та якістю умовам договору зі страховою медичною організацією.

Розрахунки з медичними установами здійснюються страховими організаціями за фактично надану застрахованим медичну допомогу чи послугу. Це забезпечує контроль за якістю медичної допомоги та використанням коштів, дає можливість створити економічні стимули для поліпшення обслуговування застрахованих громадян у медичних закладах.

Обов'язкове медичне страхування охоплює практично все населення і задовольняє основні першочергові потреби, але воно не може охопити весь обсяг ризиків. Тому незадоволений страховий інтерес реалізується організацією добровільного медичного страхування.

4. Розвиток лікувальних закладів усіх форм власності

Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.

Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно доповнити фразою: наступним групам населення: пенсіонерам, дітям, інвалідам, вагітним жінкам та у випадках виникнення загрозливих для життя станів — всім іншим громадянам України . Існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена з моменту прийняття цієї поправки змінити на: держава залишає у своїй власності 50 % існуючих на даний час (конкретна дата) закладів охорони здоров'я, які не можуть бути скорочені чи передані у власність будь-кого, а інші 50 % передає у власність працюючих у них на цей час лікарів шляхом видачі іменних акцій на рівноправній основі (без урахування посади). Отже, стаття 49 Конституції України буде виглядати наступним чином: Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно наступним групам населення: пенсіонерам, дітям, інвалідам, вагітним жінкам та у випадках виникнення загрозливих для життя станів — всім іншим громадянам України. Держава залишає у своїй власності 50 % існуючих на даний час (конкретна дата) закладів охорони здоров'я, які не можуть бути скорочені чи передані у власність будь-кого, а інші 50 % передає у власність працюючих у них на цей час лікарів шляхом видачі іменних акцій на рівноправній основі (без урахування посади). Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності. Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

Прийняття вищенаведених змін дозволить державі більш оптимально й концентровано спрямовувати свої фінансові ресурси, обмежені економічним станом країни (яких не вистачає на повноцінне фінансування медичних закладів, отриманих у спадщину від часів СРСР), на адекватне фінансування лікувальних установ, що залишились у власності держави. Лікарі, отримавши у приватну власність необхідні їм «засоби виробництва», зможуть реалізувати свій потенціал наступними шляхами:

1) створити за допомогою інвесторів багатопрофільні приватні лікарні;

2) у співпраці з уже існуючими страховими компаніями розбудовувати реально працюючу систему страхової медицини.

Або, у третьому випадку, змінити напрямок використання своєї власності й отримувати доход іншим шляхом. Та частина лікарів, яка залишиться в державному секторі медицини, зрозуміло, втратить своє право на частку державної власності. Але держава повинна компенсувати їм цю «несправедливість» таким шляхом:

а) збільшити в кілька разів заробітну платню;

б) визнати їх державними службовцями, якими вони по суті і є, і таким чином соціально захистити їх, в тому числі й у пенсійному віці, для чого необхідно внести зміни до закону про державну службу;

в) дозволити їм у вільний від базової, штатної роботи час надавати приватні медичні послуги на своєму робочому місці. У результаті, з урахуванням змін до Конституції, держава буде мати розвинуту систему медичних закладів із різними джерелами фінансування.

2. Якісна складова надання медичної допомоги реалізується шляхом подальшої розробки комплексних стандартів якості надання медичної допомоги хворим, що включали б економічні, лікувально-діагностичні стандарти та стандарти організаційних форм і термінів лікування. Ці узагальнені, комплексні стандарти якості повинні бути обов'язковими для всіх органів та закладів охорони здоров'я при наданні медичної допомоги, і жоден лікар не повинен мати права відступати від затверджених стандартів (фактично це втілення у життя принципів страхової медицини). На цей час існуючі стандарти якості не враховують економічну складову й носять характер рекомендацій, що досить часто не виконуються.

3. Зміни у структурі медичних закладів України повинні початися з об'єднання поліклінік і стаціонарів у єдину систему з єдиним керівництвом та усунення такої неефективної структури, як районне управління медичного забезпечення при районних адміністраціях. Також необхідно ввести (на базі існуючої посади заступника головного лікаря) посаду фінансового директора, який був би рівноправним партнером головного лікаря та вирішував питання фінансового характеру. Підпорядкувати фінансового директора слід Головному управлінню охорони здоров'я й управлінню фінансів міст та областей;

4. Збільшити фінансування державних закладів охорони здоров'я — частково за рахунок державного та регіональних бюджетів, частково шляхом залучення інших джерел фінансування, наприклад активно співпрацюючи з різними благодійними фондами і т.ін. Держава повинна створити законодавчі умови плідності такої співпраці.

5. Необхідно терміново вжити заходів щодо підвищення рівня знань керівників лікувально-діагностичних закладів із питань фінансово-економічної, управлінської та маркетингової діяльності в умовах ринку. Логічно ввести регулярні, реально працюючі тематичні, спеціалізовані курси удосконалення керівного складу системи охорони здоров'я саме за цими напрямками. Є очевидним, що така проблема існує й потребує вирішення з урахуванням існуючої в країні ринкової економіки з усіма наслідками такого існування. Треба приділити увагу й політиці у сфері управління охорони здоров'я щодо віку керівників закладів охорони здоров'я, тому що навряд чи людина, яка перейшла поріг пенсійного віку і навчалася управлінню в часи СРСР, може адекватно керувати будь-якою системою в сучасних умовах політичного, економічного та соціального напруження. У цілому необхідно ввести до програми вищих медичних навчальних закладів України інтернатуру зі спеціальності «Соціальна медицина, управління та економіка охорони здоров'я», де б готували реальний кадровий резерв керівних кадрів системи охорони здоров'я. Такі кадри після ретельного вивчення питань управління, економіки, соціальної медицини й організації охорони здоров'я стали б у нагоді український державі при розбудові сучасної конкурентноспроможної системи медичного забезпечення насе лення.

Лекція №10

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Система оподаткування в Україні.	\|	Господарський кодекс України.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.