• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Загальне поняття про легісакційний, формулярний і екстраординарний процеси

Легісакційний процес. Це найдавніша форма республіканського судочинства, яка існувала за часів республіки близько до 126 р. До н. е. В самій назві, за деякими відомостями, відбита історія його розвитку. За повідомленням Гая, цю форму процесу почали нази­вати легісакційною тому, що вона була заснована на законі як противага застарілим формам приватної саморозправи. Приватна самороз­права формально не грунтувалась на законі. Гай же запропонував й іншу версію походження назви: позивач повинен був починати виклад своєї вимоги словами закону, яким він обґрунтовував її. На нашу думку, переконливішою є перша версія: діяти законним чином, на законній підставі, не вдаючись до насильства.

Легісакційний процес міг здійснюватися в одній з п'яти форм:

1) засобом закладу;

2) накладанням руки;

3) взяттям застави;

4) вимогою про призначення судді;

5) запрошенням відповідача до суду.

Повний опис цих форм процесу, виконаний Гаєм, до нас не дійшов, проте є деякі дані, що дають змогу уявити собі загальну картину легісакційного процесу.

Передусім легісакційний процес відзначався обтяжливим фор­малізмом, складною процедурою, носив яскраво виражений ста­новий характер, був розрахований на досить обмежений господар­ський оборот.

Процес розгляду спору починався звертанням позивача зі своєю вимогою до претора. Спеціально встановлена форма звертання зобов'язувала позивача починати її словами закону, на який він посилався на підтвердження своїх вимог. Найменший відступ від форми звертання призводив до втрати права на позов—процес припинявся. Позовні форми (форми звертання до претора) жерці (понтифіки), які на той час виконували функції юристів, зберігали в глибокій таємниці і надавали простим людям за певну винагоро­ду. Якщо ж форма звертання не була відома позивачу, він не міг одержати позовний захист своєму праву. Не завжди позивачеві вдавалося точно дотриматися форми звертання до претора ще й тому, що запам'ятати її було непросто. Проте тільки суворе до­тримання форми звертання давало позивачеві право продовжувати процес.

Водночас із звертанням до претора позивач зобов'язаний був доставити до нього спірну річ. Якщо це був спір про рухому річ, її належало принести чи привезти до суду. В разі спору про неру­хому річ, доставка якої до претора була неможливою, приносили (приводили) частину речі (шматок колони від спірного будинку, вівцю від спірної отари, коня від спірного табуна). Іноді в спорі про нерухому річ (наприклад, про земельний наділ) сторони з до­триманням особливих ритуалів відправлялись до наділу, брали шматок землі та приносили претору як символ спірної речі. При цьому визначалась і сума закладу, яка в разі виграшу спору повер­талась позивачеві, а в разі програшу — надходила до скарбниці.

Характерна риса легісакційного процесу—забезпечення явки відповідача до претора і в суд, що не було обов'язком цих та ін­ших державних органів. Позивач, бажаючий розглянути свою су­дову справу, зобов'язаний був забезпечити явку відповідача до претора і до суду доступними йому засобами, навіть застосовуючи силу. Якщо позивач займав у суспільстві досить високе становище, перед ним не виникало труднощів доставити відповідача до суду Коли ж відповідач займав високе становище в суспільстві, то важко уявити, якими засобами позивачеві вдавалося доставляти його до претора чи до суду. Такий відповідач завжди мав змогу відбитися від примусу з боку позивача за допомогою рабів, використати свої інші можливості. В разі неявки відповідача до претора розгляд спору не починався. Хоча римське право передбачало багато не­гативних наслідків для такого відповідача, проте всі вони носили формальний характер, легко нейтралізувалися могутністю відпо­відача.

Врешті-решт, звернутися до претора позивач міг зі своїм позо­вом тільки в спеціально відведені дні. В сезон сільськогосподарсь­ких робіт, під час війни, свят, трауру та інших громадських подій до претора звертатися заборонялось, оскільки він був зайнятий більш важливими державними справами. Отже, днів для закла­дання позову в претора залишалося не так вже й багато.

Існує й інша особливість цієї форми легісакційного процесу (речового спору): для ведення процесу вимагалося внести певний грошовий заклад своєї правоти — сакрамент. Якщо такої суми в позивача не виявлялося, процес не діставав подальшого руху. При цьому сума сакраменту могла бути досить великою.

Розглядання справи (судочинство) починалося в претора з то­го, що позивач брав в руки спеціальну паличку — віндикту (сим­вол давнього спису) і, поклавши її на спірну річ, проголошував: «Я запевняю, що цей раб (або інша спірна річ) за квіритським правом належить мені. Як я сказав, так і накладаю перед тобою свою віндикту». Цей ритуал позивача дістав назву віндикація . Якщо відповідач мовчав або погоджувався з твердженням позивача, позов вважався визнаним і процес закінчувався. Якщо ж відповідач не визнавав позову, то здійснював ті ж дії — накла­дав свою віндикту на спірну річ, проголошуючи такі самі слова, тобто здійснював контр віндикацію. Претор, вислухавши доводи сторін, проголошував: «Обидва залиште річ». Все це відбувалося в присутності 5—7 запрошених свідків. В цьому ритуалі відбива­лися історичні картини розв'язання спору у вигляді приватної саморозправи; претор ніби втручався в боротьбу, яку вчинили між собою позивач і відповідач за своє право. Після команди претора сторони знімали зі спірної речі свої віндикти. Потім позивач питав відповідача: «На якій підставі ти претендуєш на цю річ?» Відпо­відач заявляв: «Наклавши віндикту, я поступаю по праву» і при­водив необхідні пояснення та обгрунтування своєї позовної вимоги.

Вислухавши заперечення відповідача, позивач вимагав: «Оскі­льки ти претендуєш на річ всупереч праву, то я викликаю тебе встановити заклад в сумі 50» (чи 500 залежно від суми спору). Відповідач вимагав того самого від позивача.

Вислухавши сторони, претор повинен був вирішити питання про те, у кого з них має залишитися спірна річ до закінчення роз­гляду спору. Сторона, у якої річ залишалася, забезпечувала її схо­ронність і гарантувала передачу стороні, що вигравала спір, шля­хом забезпечення поручниками виконання цього обов'язку. Згодом сторони в урочистій формі зверталися до свідків, присутніх при цьому в претора, і просили їх засвідчити все, що вони бачили. Звернення до свідків — літісконтестаціо— мало важливе правове значення, оскільки по­гашало позов, тобто після розгляду спору в претора позивач уже не мав змоги повторно закласти той самий позов проти того самого відповідача, якщо навіть з яких-небудь причин справа не розгля­далась в суді і позивач не отримав присудження.

Моментом літісконтестації справа провадженням у претора за­кінчувалась, далі в присутності сторін претор призначав суддю і справа переходила в другу стадію — до суду.

Отже, провадження справи в претора не було розглядом спра­ви по суті. Тут не розглядались докази, не викликались свідки по справі, не заслуховувались їх показання. Претор не приймав ні­якої постанови по суті справи.

На другій стадії справу розглядав присяжний суддя, а в дея­ких випадках (наприклад, спори про спадщину) — судова колегія. Судді обиралися народними зборами. З їх списку претор призначав конкретного суддю для розгляду певної справи. Суддя збирав до­кази по справі, перевіряв їх вірогідність, заслуховував показання свідків тощо. При цьому він не був зв'язаний ніякими формаль­ностями. Процес проходив в простій, доступній формі. Розібрав­шись у суті спору, визначивши правого і винного, суддя виносив вирок, який саме тут оголошував учасникам процесу в усній формі. Вирок був остаточний і не підлягав ні оскарженню, ні опротесту-ванню. Навіть при його явній незаконності, несправедливості, неправосудності змінити або відмінити його вже ніхто не мав права.

Формулярний процес. У другій половині періоду республіки Рим перетворився в могутню державу, якій належала величезна територія. Інтенсивно розвиваються сільське господарство (хлібо­робство, виноградарство, оливководство), нові галузі—тваринни­цтво і птахівництво; одночасно розквітають ремесло, будівництво. Саме в цей період були збудовані римські водопроводи, мости, терми, амфітеатри, вілли, багатоповерхові житлові будинки, пор­тові споруди. Зростання суднобудування й мореплавства зумовлю­ють пожвавлення морської торгівлі, яка стала дуже вигідною. Збільшення товарного виробництва, торгівлі, міняльної справи сприяє розвитку лихварства.

Великі зміни в економіці вимагали відповідних змін у право­вому регулюванні. Пожвавлення виробництва, торгівлі, лихварст­ва привело до значного зростання майнових спорів, вимагаючих негайного та ефективного розгляду. Легісакційний процес із своїм формалізмом уже не задовольняв потреб економічної практики. Вимагалися радикальні зміни. За повідомленням Гая, законом Ебуція між 149 і 126 рр. і двома законами Юлія (час прийняття не­відомий) до цивільного судочинства були внесені істотні зміни, які грунтовно змінили легісакційний процес. Вони в основному зводи­лися до того, що позивач звільнявся від неухильного обов'язку формулювати свої вимоги в суворо встановленій формі. Обов'язок юридично грамотно, відповідно до закону формулювати позовні вимоги перекладався на претора. Позивач мав тепер право виклапретору свої позовні вимоги вільно, без дотримання формальностей і ритуалів. Вислухавши пояснення сторін, їхні докази й за­перечення, претор самостійно формулював юридичну сутність позову Зміст спору він викладав в спеціальній записці судді, яку почали називати формулою, звідси і назва нового порядку судо­чинства, формулярний процес, як і легісакційний, поділявся на дві ста­дії. Він не тільки реформував застаріле римське судочинство, а й закріпився у другій половині періоду республіки настільки, що внаслідок своїх безсумнівних переваг виявився здатним обслуго­вувати рабовласницький стан весь наступний період — принципат до встановлення абсолютної монархії. Саме формулярний процес дав змогу перетворити застаріле цивільне право з вузько-національного у всесвітньо визнане, абстраговане від своєї основи приватне право. Позбавлений обтяжливого формалізму формуляр­ний процес виявився дуже гнучким та ефективним щодо захисту інтересів рабовласницького стану. Сприйнятливість до нових со­ціально-економічних умов, що швидко змінювались, здатність перебудовуватися — найважливіші його позитивні якості. Саме фор­мулярний процес і вдале його поєднання з преторською діяльністю сприяв досягненню римським приватним правом неперевершених. висот досконалості.

Відмінною ознакою формулярного процесу є заміна ритуаль­них дій на першій стадії формулою, що була основою процесу— метою провадження на першій стадії і юридичною підставою для провадження на другій.

У формулі містилося формулювання юридичної сутності виник­лого майнового спору. Вона складалась із певних основних і до­даткових частин, завжди починалася призначенням судді, якому доручалося розглянути справу: —«ХайОктавій буде суддею». Потім послідовно йшли:

а) інтенція—викла­дення вимог позивача, сутності спору;

б) кондемнація — доручення судді звинуватити чи виправдати відповідача залежно від під­твердження чи спростування інтенції.

Формула завжди мала ви­гляд повеління: «Октавій хай буде суддею. Якщо виявиться, що раб Стіх є квіритською власністю Авла Агерія, то ти, суддя, Ну-мерія Негідія на користь Авла Агерія звинувать, якщо не виявить­ся — виправдай».

У складніших випадках необхідно було стисло викласти в фор­елі факти й обставини, якими позивач обґрунтовував свої вимоги; тоді на початку формули перед інтенцією вставлялась демонстрація чи прескрипція, що конкретизували її зміст. Окрім звичайних складових частин формули до неї інколи вводилися додаткові: ексцепція—заперечення відповідача проти вимог позивача тощо.Їх ме­та — специфікація окремих позовів.

Отже, формула — не тільки формулювання юридичної сутнос­ті майнового спору, а й інструкція, вказівка судді, як треба вирі­шувати справу за конкретних обставин, певні обов'язкові межі, в яких суддя має вирішити спір. Тому, якщо претор припускався помилки в формулі, її обов'язково повторював і суддя.

Найістотнішим у формулярному процесі була не формула (хоча це й дуже значне явище саме по собі), прогресивні зміни в судочин­стві полягали в іншому. Претор перестав бути простим фіксатором ритуальних дій, не завжди відповідав за призначення судді в легісакційному процесі. Поступово він починає формувати основи при­ватно-правової політики в країні, його значення і влада в судовій сфері фактично стають безмежними.

Перетворення застарілого цивільногоправа в нову систему пра­вових норм здійснюється у двох напрямах.

1. Претор в силу своєї влади отримує права надавати чи не на­давати судовий захист спірним майновим відносинам. Виходячи з принципу еквітас (справедливості), він може відхилити позов у випадку, коли за цивільним правом такий позов має бути наданий, і, навпаки, надати захист відношенню, яке відповідно до норм ци­вільного права судовому захисту не підлягає. Право н; і позов пре­тор виводить не з наявності правової норми, а із свого еквітас.

Система норм цивільного права замінюється системою позо­вів — з факту надання позову виводилась наявність матеріального права, а не навпаки. Вирішуючи питання про спрямування чи не спрямування справи до суду, претор не був зв'язаний нормами ци­вільного права і керувався тільки одним — справедливістю, зрозу­міло, задовольняючи інтереси пануючого стану. Якщо нове відно­шення, на думку претора, підлягало судовому захисту, позов на­давався, якщо ні — не було й позову. Такі широкі повноваження надавали претору фактичну можливість шляхом утворення систе­ми позовів виводити нові правові приписи. Оскільки не було позо­ву, то не було і права, надавався позов, отже, було й право. Це ще одне джерело правоутворення в період пізньої республіки.

2. Претор дуже чутливо і майстерно керує судовою практикою. Він не тільки надає чи не надає судовий захист, а й уважно слід­кує, щоб судова практика розвивалася в потрібному напрямі. У формулі, що видавалася судді, претор зазначав, з; а наявності яких обставин позов варто задовольнити, а за відсутності яких в задоволенні позову відмовити. Суддя, залежний від формули пре­тора, не мав змоги від неї відступити. Наприклад, претор писав у формулі судді: «Якщо ти, суддя, встановиш, що Клеопатра дійс­но є дочкою померлого Клавдія, то присуди їй спадщину. Якщо виявиться, що вона не дочка померлого, спадщини не присуджуй».

Хоча, як відомо, відповідно до норм цивільного права дочка, що вийшла заміж, не була вже родичкою своїх батьків і право на спадщину втрачала.

Отже, судова практика визначалася не нормами цивільного права, а потребами цивільного обороту,які відбивалися в претор­ських едиктах та іншій його діяльності.

Судове рішення, як уже підкреслювалось, оскарженню не під­лягало. Воно відразу набувало законної сили і приймалося за іс­тину — розв'язаний судом спір не може бути предметом повторно­го розгляду.

Екстраординарний процес. Зі встановленням абсолютної монар­хії інститут претури як демократичне утворення республіканського Риму починає занепадати. Імператори не довіряли ні виборним преторам, ні виборним суддям. Державна перебудова вимагала перебудови судової системи. Ще за часів принципату в деяких ви­падках почали практикувати розгляд окремих майнових спорів особисто магістратами без передачі їх присяжному судді. Між тим, для римлян, що протягом багатьох століть звикли до двостадійного процесу, розгляд справ суддею одноособове був незвичайним яви­щем, тому і порядок розв'язання спорів вони почали називати над­звичайним — екстраординарним. Якийсь час но­вий процес існував паралельно із звичайним цивільним процесом. Однак новий порядок розгляду спорів мав безсумнівні позитивні якості: він був одностадійним, отже, більш оперативним, швидким. За нових соціально-економічних умов це мало неабияке значення. Згодом екстраординарний процес витісняє формулярний і в період абсолютної монархії стає пануючим. Імператори ведуть боротьбу з правопорушеннями самостійно чи за допомогою своїх чиновників.

Судові функції виконують адміністративні органи: в Римі і Кон­стантинополі — начальник міської поліції, в провінціях — правителі провінцій. Деякі майнові спори імператор розглядав особисто,анезначні — муніципальні магістрати.

Справи розглядалися на закритих засіданнях тільки за участю сторін та особливо почесних гостей. У разі неявки позивача справа припинялася, при неявці відповідача вона розглядалася у його від­сутності.

Принциповим нововведенням екстраординарного процесу є вста­новлення офіційного виклику відповідача до суду і допущення оскарження судового рішення (начальнику поліції, правителю по­ліції і навіть імператору). Безумовно, це був крок уперед в роз­витку судочинства.

У екстраординарному процесі принцип змагальності зберігався і навіть одержав подальший розвиток, проте принцип публічності був обмежений. Вперше було введено судове мито на покриття су­дових витрат.

Читайте також:

1. II. Поняття соціального процесу.
2. IV. Закріплення й узагальнення знань
3. IV. УЗАГАЛЬНЕННЯ І СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ВИВЧЕНОГО
4. V Практично всі психічні процеси роблять свій внесок в специфіку організації свідомості та самосвідомості.
5. V. Поняття та ознаки (характеристики) злочинності
6. V. Систематизація і узагальнення нових знань, умінь і навичок
7. VI. Узагальнення та систематизація знань
8. А/. Поняття про судовий процес.
9. АБСТРАГУВАННЯ УЗАГАЛЬНЕННЯ
10. Адміністративний проступок: поняття, ознаки, види.
11. Адміністративні провадження: поняття, класифікація, стадії
12. Акти застосування юридичних норм: поняття, ознаки, види.

Переглядів: 5263