• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Світогляд і філософія

Відношення «людина-світ» визначає формування і функціонування світогляду, історичний розвиток якого закладає, зокрема, і підґрунтя для виникнення філософії.

Світогляд – спосіб духовно-практичного відношення людини до світу, що виступає як система знань, уявлень, оцінок, принципів, які визначають бачення і розуміння людиною світу і самовизначення в ньому.

Картина світу в нашій уяві визначає спосіб людської поведінки. Дослідження проблеми світогляду – відношення людини і світу

Дослідження світогляду: структуралізм; Київська екзистенціальна антропологічна школа (Шинкарук В.І.).

Людинасвітогляд включає екзистенціали (важливі виміри людського буття), наприклад віра, надія…

Типологія світогляду – виділення типових ознак різних типів світовідношення , що характеризує інтегративність світогляду.

Структура світогляду:

1. Компонентна підсистема.

2. Рівнева.

3. Функціональна.

Ядро світогляду – переконання:

Інші підходи: світогляд не лише індивідуальний, тому що кожен набуває свій світогляд.

Історичні світоглядні форми.

Духовна сфера:

Об’єктивоване духовне

Суб’єктивне духовне

Класифікація світогляду:

За ступенем зрілості, ступенем логічності і пізнавальної глибини, виділяють:

життєво-практичний (здоровий глузд);

теоретичний: науковий і філософський світогляд

Здоровий глузд некритичний, не перевіряється наукою. Може вести до неприйняття.

Теоретичний світогляд виражає прагнення до загального і до його обґрунтування.

Формування теоретичної мови

Філософія – теоретична форма світогляду, яка спеціалізує рефлексивно-критичну здатність людини. Лише вона займається проблемою світогляду. У зв’язку з цим:

Філософія довершує світогляд (виступає як теоретичне ядро світогляду);

Філософія перевищує світогляд, оскільки аналізує різні світоглядні форми і здатна передбачити зміни світогляду людини і суспільства.

Здатна до аналізу різних світоглядних форм .

Два аспекти проблем:

v Історичний

v Логічний (сутнісний зміст – що було важливо).

2 основні історичні типи світогляду:

Ø Міфологія

Ø Релігія

Міфологія – первісна універсальна світоглядна форма, образно-фантастичне розуміння світу, що спрямоване на забезпечення умов існування людини у світі.

Міф – слово, сказання, думка, розповідь.

Стереотип: міф – це казка, щось нереальне.

Особливості: спочатку він існує як спосіб культурного, впорядкованого буття люди проти хаосу, через називання речей, які оточують людину. Назване явище отримує смисл, але непізнанне.

Спосіб конструювання людського буття, забезпечення цілісності існування людини. Відсутнє чудо – в міфі можливо все. Це спосіб олюднення усього світу.

Первісні культури. Віра в дії шамана, єдність по відношенню до природи, ставлення до себе і до інших відрізняється (немає моралі – бо її основі лежить принцип загальнообов’язковості).

Основні риси міфу:

1. Синкретизм – злитність людини і природи.

2. Антропоморфізм

3. Соціморфізм – злиття людини і колективу.

1. Людина не протиставить себе природа; і 1 пов’язане з 2. Природа олюднюється, вона може сердитися, явище природе є полем людських відносин.

3. Спосіб співіснування не виділ. Не в виділяється «Я». Всі верстви існують як єдиний соціальний організм, бути поза межами соціуму = смерті.

4. Перевага емоційно-чуттєвого над раціональним. Відсутність раціональної традиції, спосіб існування міфу сугестія (навіювання).

Вони не обговорюються, передаються, не потребують критичного осмислення. Віра, сумнів, певне незнання.

Первісна людина ніби знає все і контролює хаос.

Творення культури як «другої природи» за допомогою міфу (складний і довгий процес).

Через різні способи (магія, анімізм) виникає ще одне поняття – релігія (благочестя, святість, зв'язок з Богом, людини з людиною).

Релігія виникає як тип світогляду, в основі якого лежить віра в існування надприродних сил та їх визначальної ролі в житті людини і світу.

Релігійно-міфологічний світогляд.

Релігія – соціально організована віра людства, яка виражає цінності для суспільства.

Основний взаємозв’язок – проблема Бога, світу і людини:

1. Бог антропоморфний (священний) і виступає носієм стисних приписів.

2. Відбувається подвоєння світу на 2 світи – світ природний та надприродний.

3. Основні складові релігії:

- Віра, як спосіб її існування

- Чудо

- Культ

Риси, які відрізняють релігію від міфології:

1. Формування моральних імперативів, що надають людській діяльності моральної спрямованості.

2. Релігія виконує функцію регуляції і контролю людської поведінки, розглядаючи людини як істоту духовну. Людина співвідноситься з Богом.

3. Виникнення групи служителів, які професійно займаються релігійною діяльністю і формуванням релігійної ідеології.

Спільні риси:

Неприйняття (по відношенню до інших вір).

Міфологія і релігія заклали дійсне підґрунтя для виникнення філософії, що формується як тип світовідношення, що базується на позиціях розуму народженого з сумніву і здивування через осмислення тих уявлень, що склалися в моралі і релігії.

З одного боку вона базується на їх засобах, а з другого боку – виникає як принципово інший тип світогляду.

Логічне, послідовне, аргументоване мислення – дискурсивне.

Філософія з самого початку виникає як рефлексія – здатність людської свідомості бути спрямованою на саму себе, аналізувати свій зміст, власний рух думки, оцінювати отримане знання.

Т. де Шарден «Феномен людини» – рефлексія «здатність знати, що знаєш».

Безпосереднє ставлення людини до світу змінюється на рефлексивне.

«Осьова доба».

Філософія – це тип духовності, універсальний спосіб самоусвідомлення і самовизначення людини через відшукування граничних засад людського буття.

С.Б. Кримський «Запити філософських смислів»

Структура світогляду

РІВНЕВА ПІДСИСТЕМА

ПЕРЕКОНАННЯ –

Ядро світогляду

КОМПОНЕНТНА ПІДСИСТЕМА

світовідчуття функціональна знання

світосприйняття віра цінності

світорозуміння надія норми

любов настанови

ідеал принципи

Процес філософування забезпечує існування філософії (важлива умова Ф.). Філософія задовольняє людську потребу в смислі і розумінні у тій мірі, в якій людина виявляє турботу про своє існування.

Пошук смислу: запитання і пошук відповідей на них.

Основні риси філософування:

1. Проблемність – філософія проблематизує світ в пошуках смислу і таким чином розвиває рефлексивно-критичну здатність людини (виявлення знання про незнання, як Сократ). Утруднення світу. «Вічність» філософської проблеми пов’язана з відкритістю, через філософію людина підіймається над буденністю.

2. Трансцендування – вихід за певну ситуацію, культуру, природні якості людини. Характеризує існування людської культури. Індивіально: здатність щось подолати, отримати нові знання. Сумнів – вже вихід за межі. Трансцнедування пронизує всю філософію.

3. Свобода як стихія філософ. мислення, що сприяє розвитку людського мислительного зусилля і людської рефлексії. Коли свобода обмежена, філософія вироджується в ідеологічну форму. Не було ні зовнішньої, ні внутрішньої свободи.

4. Діалогічність – внутрішня полемічність філософування, що виникає між двома смисловими полюсами: ствердження об’єктивних законів розуму і людської індивідуальності.

1 аспект – внутрішній діалог різних етапів філософії (ідей, позицій…)

2 аспект – спосіб становлення смислу

3 аспект – діалог людини із собою

Філософський текст – багатошаровий (поліфонія смислів) та внутрішньо полемічний.

Традиція діалогу.

Вивчення філософії потребує багаторазового звертання до текстів.

5. Єдність і множинність філософських систем. Філософія – сукупність традицій, наприклад шкіл… Спільна проблематика, мова.. Процес узагальнення, виділення тенденцій.

В ХХст.: у людства є багато філософських помешкань (різні підходи, твори) – багатоманітність людського життя.

Гегель – філософ, який уособлював класику. «Філософія життя» - перехід від того, що вже склалося.

Бівалентність філософії:

- спрямованість на знання (епістемний) – зорієнтований на науку, дискурсивний розвиток;

- спрямованість на мудрість (софісний тип філософування).

Епістемний: Аристотель. Вступ, аргументи, висновки. характ. для періоду раціонального осмислення і логічної обробки ідей, сформованих в філософії.

Філософія пов’язана з наукою і орієнтується на на істину.

Софійний: філософія розглядається як духовна система, пов’язана з людиною, з її відкритістю світу, з орієнтацією на діалог (сучасна ф.привязана до софійності). Філософія тісно взаємодіє не тільки з мистецтвом, релігією, мораллю, а з езотеричним знанням. Домінує в періоди кризових явищ світогляду: наприклад, в епоху Відродження.

Ідеї про підпорядкування філософії мистецтву.

Кант – родоначальник аксіології як напрямку.

Ці два типи філософствування однаково істотні для буття Ф., забезпечуючи її сутнісну єдність. Іхня смислова сполученість надає Ф. стабільність і динамізму, робить її здатною як до упорядкування вже виявлених (вироблених) смислів, так і до творення нових.

Інші класифікації Ф.:

Рорті: систематична і повчальна.

С. Кримський: є

- Ф. знання і діяльності (логічний).

- Ф. спасіння (діалогічний)

- Ф. іронії (літературний дискурс) – здатність до іронічного ставлення, самосумніву.

«Літургія смислів».

Багатоманітність буття філософії проявляється і в певних рівнях організізації філос. знань за ступенем їх узагальненості та спорідненості:

o Філософська ідея

o Філ. вчення

o Філ. школа

o Філ.течія (спільність вихідних ідей), напр., екзистенціалізм

o Філ. напрямок (спеціальність деяких основних принципів світорозуміння), напр., реалізм і номіналізм

o Філ. культура.

Філософська культура виступає виявленням реального буття Ф. в духовному житті сусп-ва та людини. З одного боку – буття Ф. в культурі. Філософська культура – це сукупність усіх умов і передумов становлення, вираження і розвитку філос. мислення, а також рівень потреб у філос. знанні його і поширенні).

Філософська культура має конкретний характер і виявляється через: існування системи її носіїв:

o Інститутів, бібліотек, книг і доступність до них;

o Сукупність безпосередніх актів філософського мислення (дискусій, конференцій, диспутів);

o Взаємозв’язок філософії з іншими типами духовності (мораллю, релігією, мистецтвом);

o Традиція і ставлення до неї і ментальність;

o Об’єктивне місце філософії в суспільстві (філософія і влада).

Однією з центральних для історії філософської культури стає проблема виявлення того механізму, що опосередковує ґенезу і подальше функціонування філосоських ідей, що органічно пов’язані з цілісними системами і формами спілкування, усталеними у даній культурі.

Вілен Горський «Історія філософії в контексті культури».

Слов’янська культура: Ф. була безпосередньо втілена в культуру.

В рамках філософської культури виражається і національна своєрідність філос.ідей

Д.Чижевський («Ф. і національність») виділяє 3 основні риси національної особливості:

1. Форма вияву філос.думки.

2. Теми і методи філософування.

3. Спосіб побудови філос.знань.

Українська філософія – довгий час було відсутнє філософування («Слово…» або «Повчання…»).

КМА: поступовий перехід до Ф. в її повному змісті.

Суттєвою рисою філософської культури є її здатність до створення умов для свободи філософського мислення, що виражає поліфонічність буття.

Філософська культура – це середовище, де виникає можливість „думати проти системи”. Вона пов’язана з філософською традицією. З одного боку, це продовження філософської традиції (співпадання теорії та історії), з другого боку – вироблення тих ідей, які сприяють розвитку самої філософії в рамках філософської культури.

Філософська традиція включає в себе сукупність умов, що забезпечують іманентний (внутрішній) розвиток Ф., необхідний зв'язок філософських вчень, зв'язок категоріальної та методологічної складових Ф.

Діалог – це не лише прийняття, але й незгода.

Взаємозв’язок Ф. і науки – реальність, яка характеризує буття самої філософії. Вони формувалися разом.

Класична наука (до середина 20 ст.) до виникнення синергетики.

Взаємозв’язок Ф. і науки – історичний аспект:

1. Античність: Ф. – сукупність знань про світ (всі початки науки). «Трактат про душу» Аристотеля , Ф. - «мати всіх наук»

2. 17 століття – період наукової революції та панування математики і механіки. Теорія Ньютона. Загострення уваги на проблемах пізнання, методології. Філософи – вчені (природодослідники). Ф. – наука, спрямована на пізнання світу

Декарт:

Суттєвий вплив на подальшу філософію в плані епістемності, проблематики. Гегель – понятійне оформлення понятійності світу.

3. Кін. 19 – поч. 20 століття. – бурхливий розвиток науки, їх диференц. + криза традиційного світогляду. Ідея «смерті ф.» – загострили позитивісти. Критикування Ф. як метафізики, протистояння між матеріальним і духовним. Образ короля Ліра (втрата королівства) – у Ф. не залишилося предмету. Вона має займатися проблемами мови науки. Е.Гуссель – криза Ф. пов’язана з втратою її первісного мудрісного виміру(потрібно розглядати і як епістемну і як софійну).

Спільне Ф. і науки:

1. Спрямування на пізнання світу та людини. Ф – світоглядне знання.

2. Пізнання загального та орієнтація на істину.

3. Теоретичний характер їх досліджень, понятійність і логічність (логіка виникає в рамках філософії (Аристотелівська логіка – класична).

Відмінності Ф. і науки:

1. Ф. спрямована на цінне пізнання світу, тому виступає як світоглядне знання

2. Ф. опирається на весь духовний досвід людства і пов’язані з ним типами світогляду

3. Розвиток ф. носить маятниковий х-р, тоді як наука розвивається поступально

4. Ф. на відміну від науки не має власного матем. чи експер. методів перевірки.

5. Ф. поліваріантна тоді як наука загальнообов’язкова. Різні типи світовідношення і лише зусиллям і СРСР була спроба сформ. 1 ф.

6. В ф. особливу роль має філософ – творець філос. системи.

Роль особистості в філософії виявляється в:

1. Виборі проблематики та тематиці філос. системи

2. Об’ємі духовного досвіду, на який опирається філософ.

3. Характері філософської аргументації: тяжіння до софійного чи епістемного типу філософствування.

4. Стилі філософування (чіткий, послідовний чи діалогічний, афористичний).

Афористичний стиль об’єднується навколо особистості філософа

Сюжетний – наприклад, «Заратустра» Ніцше, Достоєвський, Манн, Г.Гессе («Степовий вовк»).

В процесі свого розвитку Ф. сформувалася як певна система знань.

Структура філософії як системи знань:

ОНТОЛОГІЯ – вчення про суще буття, загалальний образ буття.

ГНОСЕОЛОГІЯ – вчення про пізнання.

АКСІОЛОГІЯ – вчення про цінності.

АНТРОПОЛОГІЯ – вчення про природу та сутність людини.

ПРАКСЕОЛОГІЯ – вчення про духовно-практичну діяльність.

СОЦІАЛЬНА Ф. – вчення про суспільство та історію.

МЕТОДОЛОГІЯ – вчення про методи осмислення світу.

ЕТИКА – вчення про мораль та моральність

ЕСТЕТИКА – теорія естетичного відношення людини до світу та мистецтва.

Ф. РЕЛІГІЇ – вчення про релігію як цілісне духовне явище

ЛОГІКА – вчення про закони правильного мислення

Функції ф.:

- Пізнавальна;

- Критична(або критично-рефлексивна);

- соціо- культурна (або культурно-синтезуюча);

- Методологічна;

- Світоглядна;

- Прогностична (або об’єктивно- прогностична).

Читайте також:

1. II. Відкриття і подолання схоластичного світогляду
2. Академічна філософія кінця – XIX – поч. XX ст.
3. Антична філософія
4. Антична філософія.
5. Антична філософія.
6. Антропологічно-гуманістична філософія XX ст.
7. Антропологічно-ірраціоналістична філософія
8. Б ) Філософія епохи схоластики
9. Види світогляду: міфологічний, релігійний та філософський (натуралістична, об’єктивно-ідеалістична, субєктивно-ідеалістичні і матеріалістичні моделі).
10. Гуманістична філософія епохи Ренесансу.
11. Давньогрецька антична філософія
12. Давньоіндійська філософія

Переглядів: 2161