• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Форми грошей.

Еволюція форм грошей відбувалася в напрямі від повноцінних грошей до неповноцінних, якими є сучасні гроші.

Повноцінними були гроші, що мали внутрішню реальну вартість, адекватну вартості товару, який виконував функції грошей, чи вартості того матеріалу, з якого гроші були виготовлені, наприклад золоті чи срібні монети.

Повноцінні – перші товарні гроші, спочатку використовувалися предмети 1-ї необхідності (худоба, сіль, зерно, риба, хліб тощо) пізніше предмети розкоші (передусім прикраси: намисто з черепашок, перли, хутра, інші дорогоцінні вироби). Форми: 1) товарні Гр предметів, 2) предмети розкоші, 3) металеві Гр поділяються на Гр з недорогих металів (кусків металу) до благородних; та на монети (мідні, срібні, золоті).

Між періодами використання повноцінних і неповноцінних грошей знаходиться епоха використання змішаних форм. У цей період в одних країнах використовували повноцінні гроші, в інших — неповноцінні (паперові).

Неповноцінними є гроші, які набувають своєї вартості виключно в обігу. При цьому вона може істотно відхилятися від вартості того матеріалу, з якого вони виготовлені (банкноти, білонна монета, депозитні та електронні гроші). У сучасний період усі країни світу користуються виключно неповноцінними грошима.

Основними формами неповноцінних грошей є білонна (розмінна) монета, паперові гроші (казначейські зобо­в’язання), банківські зобов’язання (банкноти), депозитні вклади, квазігроші. Не маючи субстанціональної вартості, усі вони застосовуються як гроші лише тому, що в економічних контрагентів, які їх одержують як платіж, є віра в можливість використати їх для забезпечення своїх майбутніх платежів. Фактор довіри до цих форм стає вирішальним для їх функціонування як грошей, завдяки чому вони дістали також назву кредитних.

Кредитні гроші класифікуються за кількома критеріями. Залежно від форми існування виділяють готівкові гроші, розмінну монету, депозитні гроші; залежно від статусу емітента та характеру емісії — казначейські та банківські гроші.

Паперові гроші. Поняття паперових грошей має два тлумачення: широке, коли паперовими називають будь-які грошові знаки, виготовлені з паперу (розмінні і нерозмінні банкноти, казначейські білети тощо), і вузьке, коли паперові гроші ототожнюються лише з казначейськими білетами. У цьому підручнику будемо застосовувати поняття паперових грошей у вузькому розумінні. Це нерозмінні на метал знаки, що випускаються державою для покриття своїх (бюджетних) витрат і наділяються нею примусовим курсом, визнаються законодавчо обов’язковими до приймання у всі види платежів. По суті, це — завершена форма знака вартості, яка відірвалася не тільки від субстанціональної вартості грошей, а й від реальних потреб обороту. Мірилом їх емісії стає не потреба обороту в платіжних засобах, а потреба держави у фінансуванні бюджетного дефіциту. Такі гроші називають ще казначейськими.

Виникнення паперових грошей зумовлене тими самими об’єк­тивними причинами, які привели в кінцевому підсумку до демонетизації золота. Проте у кожному конкретному випадку до випуску паперових грошей державу спонукають більш «прозаїчні» причини. Передусім це — необхідність покрити дефіцит державного бюджету, оскільки уряд неспроможний це зробити збільшенням надходжень грошових коштів з інших джерел.

Об’єктивні умови для створення паперових грошей в окремих країнах остаточно визріли на початку переходу до капіталістичного способу виробництва. У попередніх формаціях таких перед­умов не було. Тому окремі спроби випустити там паперові гро-
ші були спорадичними і закінчувалися невдачею[3]. Населення сприймало їх як гроші і погоджувалося одержувати у платежі лише доти, доки держава підтримувала надію обміняти їх на реальні цінності. Як тільки така надія зникала, паперові гроші вилучалися з обігу і будь-які каральні заходи держави не могли змусити населення брати їх як гроші.

Отже, паперові гроші — це не «витвір» держави, а об’є­ктивний продукт розвитку економічних відносин у суспільстві. Роль держави обмежується тим, що, використовуючи об’єктивно обумовлені можливості заміни повноцінних грошей неповноцінними знаками вартості, вона друкує ці знаки і визначає умови випуску їх в обіг. І доки випуск паперових грошей не перевищуватиме об’єктивних потреб обігу в грошах, доти до них буде довіра і вони будуть виконувати функції засобів обігу і платежу.

Після впровадження паперових грошей в обіг довіру до них може підтримувати певний час держава методами економічної політики. В умовах ринкової економіки держава є наймогутнішим і найактивнішим суб’єктом економічних, у тому числі грошових, відносин. Вона має широкі податкові зв’язки з усіма суб’єктами грошового обороту і є одним з найбільших виробників товарів і продавцем їх на ринку, а також одним з найактивніших суб’єктів на ринку цінних паперів. У всіх цих випадках держава одержує гроші у великих розмірах від інших суб’єктів сфери обігу, і якщо вона погоджується одержувати платежі в паперових грошах, то інші суб’єкти обігу приймають їх у платежі і між собою.

Тут діє фактор довіри до наймогутнішого з економічного погляду партнера, який істотно впливає на поведінку всіх інших суб’єктів, унаслідок чого вони сприймають паперові знаки як повноцінні гроші. Ця дія базується не на суб’єктивній, а на об’єк­тивній економічній основі. Доти, доки суб’єкти сфери обігу мають можливість купити за свої паперові знаки товари чи послуги, вони віритимуть у кредитоспроможність уряду і прийматимуть паперові гроші у платіж за свої товари та послуги.

Визначальними ознаками паперових грошей є випуск їх для покриття бюджетного дефіциту; нерозмінність на золото; примусове запровадження в оборот; нестабільність курсу і неминуче знецінення. Ці ознаки властиві насамперед грошам, що емітуються безпосередньо урядом в особі Міністерства фінансів. Звичайно вони називаються казначейськими білетами, зобов’язаннями тощо. Але цих ознак можуть набути і гроші, які емітуються банками, зокрема центральним банком, якщо емісія їх спрямовується на фінансування бюджетного дефіциту. Про це переконливо свідчить досвід України 1991—1993 рр., коли кредитна емісія Національного банку перетворилася у ключове джерело фінансування бюджетних витрат. Як наслідок — знецінення українських грошей за 1993 р. у 100 разів.

Банківські гроші — це теж неповноцінні знаки вартості, які емітуються банками на основі кредитування реальної економіки1, завдяки чому їх випуск тісно пов’язується з потребами обороту, забезпечується їх вилучення з обороту при погашенні позичок і підтримка стабільної вартості. У цьому полягає їх принципова відмінність і перевага порівняно з паперовими грошима.

Банківські гроші виникли стихійно з ринкових відносин, але на значно вищому ступені розвитку, на якому кредит став їх іманентною складовою. Коли ринкові зв’язки, а разом з ними і взаємна довіра суб’єктів ринку досягли такого рівня, що один із суб’єктів наважився передати другому товар чи іншу вартість під зобов’язання заплатити в майбутньому, була відкрита можливість виникнення принципово нової форми неповноцінних грошей, альтернативної паперовим грошам. Спочатку торговельний оборот породив так звані торгові гроші у формі боргової розписки, або комерційного векселя. Використаний як платіжний засіб, він став обертатися. З простої розписки боржника вексель стихійно перетворився в платіжний і купівельний засіб, тобто в носія важливих функцій грошей. Проте економічна потуга комерційних структур — емітентів векселів була незначною, тому сфера їх застосування як грошей була обмеженою.

З розвитком банківського кредиту і банківської справи взагалі банки стали випускати замість комерційних векселів свої зобов’язання — банкноти, які поступово перетворилися в універсальний платіжний і купівельний засіб і стали самостійним видом кредитних грошей — банківськими грошима. Згодом, коли банки стали широко залучати банкноти від клієнтів на вклади, виникла друга форма банківських грошей — депозитні гроші.

Банкнота в самому загальному трактуванні є простим вексе­лем емісійного банку. Особливо чітко виявлялася спорідненість її з векселем на першому етапі розвитку, коли вона мала форму так званої класичної банкноти.

Історично «класична» банкнота виникла з розписки середньовічних банкірів про взяття на збереження від купців золота та про зобов’язання повернути його на першу вимогу. У міру зростання багатств банків їхні розписки (банкноти) стали користуватися такою довірою, що почали прийматись у платежі нарівні із золотою монетою. Поступово такі розписки набули строго встановленої форми й абстрактності як важливих ознак векселя і стали подовгу затримуватися в обігу, не повертаючись у банки для виплати по них золота. Ця обставина дала можливість банкірам видавати свої банкноти купцям на суму, що перевищувала вартість золота, прийнятого на збереження, тобто перейти від повного до часткового покриття банкнот[4]. Не покриті золотом банкноти стали видаватися підприємцям взамін комерційних векселів. З цього часу (кінець XVII ст.) починається власне історія «класичної» банкноти.

Характерними ознаками «класичної» банкноти є:

1) випуск її емісійним банком замість комерційних векселів;

2) обов’язковий обмін на золото на першу вимогу власників;

3) подвійне забезпечення: золоте (золотим запасом банку) і товарне (комерційними векселями, що перебували у портфелі банку).

Завдяки цим ознакам банкнота істотно відрізнялася від комерційного векселя. Якщо останній має приватну гарантію, що забезпечується капіталом одного чи групи підприємств, то банкнота — суспільну гарантію, яка базується на капіталах усіх під­приємців, що зберігаються в банках. Банкноти на відміну від векселів є безстроковими зобов’язаннями, не пов’язаними з конкретними торговельними операціями. Вони можуть випускатися в будь-яких купюрах і перебувати в обігу будь-який термін, що дає можливість розраховуватися ними по всіх можливих платежах. Ці переваги надали банкноті особливої якості — загальної оборотності, якої не мав вексель.

Подвійне забезпечення «класичної» банкноти гарантувало їй надійність, сталу вартість, нормальний обіг та високу еластичність обігу. Через забезпечення комерційними векселями досягалося саморегулювання обігу банкнот. Видаючи позики під заставу чи дисконт векселів, банк збільшував кількість банкнот в обігу, а при оплаті векселів банкноти поверталися до банку, що забезпечувалося строковістю і безспірністю комерційного векселя.

Випуск векселів у тісному зв’язку з торговельними операціями забезпечував погодженість випуску банкнот з реальними потребами обороту — у міру зростання цих потреб випуск банкнот збільшувався, і навпаки. Проте випуск банкнот під комерційні векселі не завжди забезпечував автоматичне пристосування до потреб обороту. Це зумовлювалося цілою низкою обставин: обліком фінансових векселів, у тому числі казначейських, зниженням цін на товари та прискоренням обігу банкнот, унаслідок чого зменшувалася потреба в грошах до настання строків погашення векселів, та ін. У всіх цих випадках виникала загроза появи зайвих банкнот та їх знецінення. Запобігти цьому міг вільний розмін банкнот на золото: зайві банкноти пред’являлися в банки для обміну на золото.

Період «класичної» банкноти закінчився з повним припиненням розміну її на золото після світової економічної кризи 1929—1933 рр. У нових умовах банкнота втратила золоте забезпечення і свою кінцеву гарантію сталості вартості — розмін на золото. Це значно зблизило сучасні банківські гроші з паперовими, оскільки зняло внутрішнє гальмо їх знецінення.

Проте справа полягає не тільки в припиненні розміну банкнот на золото. У сучасних умовах зазнав деформації і механізм автоматичного регулювання емісії банкнот на основі вексельного забезпечення. Передусім поряд з комерційними стали значно ширше використовуватися казначейські векселі та облігації державних позик для забезпечення випуску банкнот. Оскільки зобов’язання держави не є реальними цінностями, кредитування їх емісійним банком значно ускладнило зв’язок емісії з реальними потребами обороту. Різке зниження частки комерційних векселів і збільшення казначейських векселів та облігацій держави в забезпеченні емісії грошей означає переорієнтацію її з потреб товарообороту на потреби державного казначейства. Через задоволення останніх банкноти потрапляють у сферу товарообороту, при цьому лише частково вони задовольняють його потреби, а частково виявляються зайвими, проте залишаються в обороті. З цього погляду механізм емісії банкнот стає подібним до механізму емісії паперових грошей. Це також зближує сучасну банкноту з казначейськими білетами.

Разом з тим така банкнота повністю не втрачає своїх специфічних ознак банківських грошей, зберігає в обігу певні переваги порівняно із суто паперовими грошима і є найпоширенішою формою готівкових грошей у країнах з розвинутою ринковою економікою. Головні її ознаки і переваги полягають у тому, що навіть на покриття витрат держави вона випускається не безпосередньо і безповорот­но, а через кредитування під боргові зобов’язання казначейства. Ця, здавалося б, незначна деталь емісійного механізму має принципове значення. Вона передбачає, що держава як економічно самостійний суб’єкт грошового обороту може брати участь в емісійному механізмі нарівні з комерційними підприємствами, якщо прагнутиме до забезпечення збалансованості свого фінансового господарства і виявиться здат­ною своєчасно погашати свої борги емісійному банку[5]. У зв’язку з цим важливого значення набуває проблема регулювання державного боргу, підтримання його обсягів на економічно обґрунтованому рівні, установлення широкого демократичного контролю за його формуванням, включаючи лімітування його розмірів, а також за взаємовідносинами між казначейством і центральним емісійним банком.

Дуже важливо, щоб ці два органи, що перебувають по різні боки емісійного джерела, не стали «двома кишенями на одному й тому ж самому державному піджаку», якими розпоряджається «одна рука». У такому випадку гроші завжди будуть безпере­шкодно «перекочовувати» з банківської «кишені» в казначейську й остаточно зникне відмінність між банкнотами і казначейськими білетами. Щоб не допустити цього, більшість країн законодавчо встановили чітке розмежування між центральним емісійним банком та державним казначейством, вивівши банк з підпорядкування уряду і зробивши його самостійним державним провідником монетарної політики.

Зважена політика щодо державного боргу та виплати доходу за облігаціями державних позик забезпечує ринковий попит на вказані цінні папери. Це дає можливість центральному банку через регулювання свого портфеля таких паперів впливати на масу банкнот, продаючи їх на фондовому ринку — зменшувати, а купуючи — збільшувати їх кількість в обороті.

Не втратив свого значення і механізм саморегулювання банкнотного обігу через забезпечення їх емісії комерційними векселями. Проте дія його значно змінилася. Банківські позички під комерційні векселі стали видаватися переважно в депозитній, а не в банкнотній формі. Тому емісійні банки через цей механізм регулюють масу депозитних грошей в обороті, опосередковано впливаючи і на обіг банкнот.

Депозитні гроші — це різновид банківських грошей, який існує у вигляді певних сум, записаних на рахунках економічних суб’єктів у банках. Вони не мають речового виразу і використовуються для платежів у безготівковій формі. Рух їх здійснюється по рахунках у банках і не виходить за межі банківської системи. А приводяться вони в рух за допомогою технічних інструментів — чеків, платіжних доручень, пластикових карток тощо.

Потреба в такій формі грошей об’єктивно зумовлена посиленням вимог щодо економічності та зручності грошового обороту тоді, коли його обсяги і суми окремих платежів досягають значних розмірів. Вона має істотні переваги перед готівковою формою грошей (банкнотами): значно економніша, зручніша у користуванні, піддається контролю з боку банків за оборотом після емісії. Тому у сучасних умовах депозитні гроші стали основною формою грошей у країнах з розвинутою ринковою економікою. Їхня частка становить близько 90% усієї грошової маси в обороті.

Успішне функціонування депозитних грошей можливе лише за високого рівня розвитку банківської справи, коли кожний суб’єкт грошового обороту може вільно покласти свої гроші в банк, взяти їх звідти, швидко перевести в будь-який пункт ринку і йому гарантується повне їх збереження. За цих умов власник грошей на рахунку в банку може дати доручення останньому перерахувати всю суму чи частину її своєму контрагенту і в такий спосіб погасити борг. Переміщуючись по рахунках у банках, депозитні грошові суми успішно виконують функції купівельного та платіжного засобів, а відтак включаються в загальний грошовий оборот.

В Україні в перехідний період не було достатніх передумов для широкого застосування депозитних грошей. Низька надійність банків та високий рівень тінізації економіки спричинили зниження частки депозитних грошей у загальній масі в окремі роки до 50%, що негативно впливало на стан грошового обороту та функціонування банків.

Електронні гроші — це різновид депозитних грошей, які існують у пам’яті комп’ютерів і здійснюють свій рух автоматично з допомогою комп’ютерних систем за безпосередніми розпорядженнями власників поточних рахунків. Ця форма органічно поєднує у собі всі переваги депозитної та готівкової форм грошей: немає потреби переносити чи перевозити великі маси готівки; досягається значна економія витрат на їх виготовлення, збереження, перерахування, перевезення тощо; кожний платник має можливість вмить виконати платіж, попередньо перевіривши всі його умови і здійснивши відповідні розрахунки, як і в платежах готівкою.

Носієм електронних грошей є пластикова картка — іменний грошовий документ, що видається банком власнику поточного рахунку і дає йому можливість оплатити через комп’ютерні мережі свої покупки і погасити борги переказом грошей по рахунку без використання готівки чи паперових платіжних документів. Упровадження пластикової картки в розрахунково-платіжну практику значно розширило сферу функціонування депозитних грошей, включило в неї масові платежі населення, прискорило обіг грошей, створило великі зручності для платників, зменшило витрати обігу. Все це надало депозитним грошам нової якості, що знайшло відображення в новій назві — «електронні гроші». Детальніше депозитні та електронні гроші будуть розглянуті в розділі 4.

Квазігроші, або майже гроші, — це специфічні грошові форми, в яких грошова суть істотно послаблена, відхиляється від загальноприйнятих, стандартних форм. Таке відхилення можливе з кількох причин:

¾ коли в стандартних формах значно послаблюється грошова суть. Так, при розміщенні грошей у довгострокові вклади вони зберігають звичайну форму депозитних грошей, проте при цьому знижується їх ліквідність, здатність бути платіжними засобами;

¾ коли грошові функції виконують нестандартні форми, які не можна віднести до жодної з зазначених вище. Наприклад, вексель у певних межах може використовуватися як гроші у функції купівельного і платіжного засобу, хоч не є грошима в загальноприйнятому розумінні. Те ж саме можна сказати про чек та деякі інші грошові інструменти.

Використання квазігрошей має позитивний вплив на еко-
номіку:

¾ дає можливість підвищити ліквідність ринку за рахунок запровадження в оборот додаткових платіжних інструментів квазігрошових форм, передусім векселів;

¾ дає можливість зменшити масу платіжних засобів в обороті за рахунок вилучення їх у довгострокові депозитні вклади, що сприяє оздоровленню кон’юнктури ринків;

¾ робить управління грошовою масою, а отже пропозицією грошей, більш гнучким і ефективним.

Квазігроші мають досить тривалу історію. Так, вексель з’явив­ся і почав використовуватися як платіжний інструмент раніше, ніж банкнота, яка бере свій початок з векселя. Чек з’явився після того, як банки стали приймати гроші на вклади, тобто приблизно одночасно з банкнотою. Власник золотого чи срібного вкладу міг двояко реалізувати право на свої гроші:

1) взяти розписку банку і використати для платежу за своїми зобов’язаннями. Така розписка відкрила шлях для банкноти;

2) домовитися з банком, що він даватиме йому письмові накази про видачу всієї чи частини суми вкладу певній особі, а банк виконуватиме їх. З таких наказів розвинувся чек.

Тому квазігроші не є якоюсь випадковою чи нав’язаною грошам формою. Поява і тривале використання їх є закономірним результатом еволюції форм грошей. У перспективі вони теж будуть змінюватися. Зокрема, широкий розвиток «електронних грошей» може призвести до втрати чеком свого значення в обороті депозитних грошей і своєї ролі як виду квазігрошей.

5. Функції грошей.

В питаннях що до функцій грошей, трактування окремих їх положень, а також кількості, серед представників різних теоретичних шкіл на сьогоднішній день нема єдиної точки зору.

Розглянемо п’ять відомих на сьогодні основних функцій: міри вартості; засіб обігу; засіб платежу; засіб накопичення та збереження вартості;. світові гроші.

ФУНКЦІЇ ГРОШЕЙ ТА ЇХ ПРИЗНАЧЕННЯ

Міра вартості – це функція, за допомогою якої гроші забезпечують вираження і вимірювання вартості товарів, надаючи ім форму ціни. За допомогою міри вартості вартість товарів визначається так же, як за допомогою кілограма і метра визначаються вага і відстань.

Найчіткіше сутність міри вартості проявлялась в умовах використання благородних металів в ролі грошей. Всі товари виражали свою вартість через золотий або срібний еквівалент і одержували ціну як певну вагову кількість цього металу.

З початком централізованого карбування монет державами виник масштаб цін - вагова кількість монетарного металу, що закріплюється державою за певною грошовою одиницею.

В умовах обігу нерозмінних на золото грошових знаків механізм дії міри вартості дещо змінився. Золото перестало виконувати роль монетарного товару, воно уже не є посередником в обміні товарами. Тепер гроші безпосередньо вимірюють вартість товарів. Економічний суб’єкт виходячи на ринок із своїм товаром і бажаючи поміняти його на інший необхідний йому товар, через механізм ціни визначає в кінцевому варіанті мінову вартість товарів, або суму грошей, якою ці товари оцінюються на ринку і задовольняють побажання обох суб’єктів операції. В цьому в загальних рисах і полягає економічний зміст вираження функції грошей як міри вартості в сучасних умовах.

Гроші перестають виконувати функцію міри вартості в період високого рівня інфляції в державі.

Засіб обігу – це функція, в якій гроші виступають як посередник в обміні товарів і забезпечують просування вартості в міновому обороті, тобто забезпечують обіг товарів.

На сьогоднішній день обміну товарів за допомогою грошей нема альтернативи, тобто обмін товарів за схемою Т – Г – Т є найбільш економним. Використання грошей в якості засобу обігу дозволило відійти від бартерної форми розрахунків і значно зменшити витрати обігу. Таким чином, зменшуючи витрати обігу гроші стимулюють розвиток виробництва, що в свою чергу створює додаткову масу прибутку в державі і сприяє загальному росту добробуту суспільства.

Гроші дають можливість в процесі обміну товару на товар робити розрив як в просторі, так і в часі. Важливою ознакою грошей є те, що вони забезпечують перебіг товарів від виробника до споживача, після чого товари виходять із сфери обігу, а гроші залишаються, переходячи від одного суб’єкта до іншого. В певних економічних умовах сфера застосування грошей в їх функції засобу обігу звужується.

Швидкий розвиток ринкових відносин в тому числі широке застосування кредиту приводить до звуження сфери використання грошей як засобу обігу і розширення сфери застосування грошей як засобу платежу.

Засіб платежу – це функція, в якій гроші обслуговують погашення різноманітних боргових зобов’язань між суб’єктами економічних відносин.

Дана функція виникла в результаті розвитку кредитних відносин в ринковому господарстві і походить з товарообороту. Якщо при функціонуванні грошей як засобу обігу має місце зустрічний рух грошей і товарів, то при їх використанні в якості засобу платежу в цьому русі мається розрив.

Використання грошей в якості засобу платежу відбувається не тільки при продажі в кредит товарів. Функцію засобу платежу гроші виконують в усіх випадках коли не відбувається безпосередній обмін товару на гроші і вони виступають в якості самостійної мінової вартості. Характерними ознаками функції грошей як засобу платежу є їх односторонній рух і наявність розриву в часі між фактором передачі товару покупцеві і грошей продавцю товару. Такий рух грошей називається платежем, а гроші виступають в функції засобу платежу, яка відображає більш високий стан в розвитку товарного виробництва і обігу.

Засіб нагромадження – це функція, в якій гроші обслуговують нагромадження вартості в її загальній абстрактній формі. В цій функції гроші перетворюються в особливий актив, який накопичується та зберігається після продажу товарів або послуг і забезпечує його власнику купівельну спроможність в майбутньому.

Ця функція виникла на певному історичному етапі, коли виробники змогли деяку частину доходу в грошовій формі зберегти, відкласти на майбутні витрати. Звичайно накопичувати вартість можна не тільки в грошовій формі. Але гроші найбільше підходять для виконання цієї функції, оскільки вони мають абсолютну ліквідність. Ліквідними називаються такі активи, які легко можуть бути використані як засіб платежу, або легко перетворитись в засіб платежу і мати фіксовану номінальну вартість.

Процес розвитку функції грошей, як засобу нагромадження, можна умовно розбити на три етапи.

На першому етапі нагромадження грошей мало одну визначену ціль – збереження вартості на випадок політичних, економічних, природних потрясінь.

На другому етапі, поряд із збереженням вартості, скарб почав задовольняти потреби людини в самовираженні та естетичному задоволенні.

Однак скарб у вигляді кусків чи брусків дорогоцінного металу чи в естетичній формі не приносить своєму власнику прибутку, тому на третьому етапі сформувалась ще одна форма нагромадження - заради розширення виробництва й одержання додаткового прибутку в майбутньому.

Необхідно відмітити, що і в таких умовах нагромадження продовжує здійснюватися як в естетичній так і в класичній формі, тобто в вигляді брусків чи монет із дорогоцінного металу особливо золота. Значні запаси золота зберігаються в державних скарбницях, центральних банках, міжнародних валютно-фінансових центрах, в приватній тезаврації.

Світові гроші – це функція, в якій гроші обслуговують рух вартості в міжнародному економічному обороті і забезпечують реалізацію взаємовідносин між країнами.

Світові гроші – це комплекс функцій, який по суті повторює всі функції властиві грошам на внутрішньому ринку. Вони мають трояке значення і служать загальним платіжним засобом, загальним купівельним засобом, засобом перенесення багатства із однієї країни в іншу.

Найскладнішим, до сьогоднішнього дня не вирішеним, є питання про форму в якій світові гроші виконують свої функції. На сучасному етапі розвитку світової економіки роль світових грошей в основному виконують національні валюти провідних держав світу.

Суб’єкти міжнародних економічних відносин зацікавлені в формуванні високої довіри до національних валют, і поки в них буде впевненість у тому, що вони зможуть купувати за цю валюту необхідні їм товари, вони будуть брати їх у платіж, що підтверджується в широких масштабах сучасною практикою міжнародних розрахунків.

Однак і на сьогоднішній день золотий запас держави відіграє значну роль в стабільності національних валют і при оцінці економічного потенціалу держави обов’язково враховується золотий запас.

[1] Потреба в обміні виникла в епоху розкладу первіснообщинного ладу. До того люди жили замкнутими общинами, в межах яких спільно працювали і безпосередньо задовольняли потреби своїх членів. Усередині такої общини не було обміну і не було потреби в грошах. Коли община стала виробляти продуктів більше, ніж їх потрібно було для прожитку, виникла потреба в міжобщинному обміні, що відкрило шлях до появи грошей. Разом з тим це започаткувало процес руйнування самої общини.

[2] На перший погляд може видаватися, що товарний метаморфоз з участю грошей як звичайних товарів, наприклад «овеча шкура — сіль, сіль — сокира», є звичайним бартером, подібним до операції «овеча шкура — сокира». Проте це не так. Поява в цій операції грошового посередника — солі — надає їй істотних відмінностей і переваг перед звичайним бартером: вона значно спростилася, прискорилася і здешевилася, підвищилась її надійність, суспільна підконтрольність, оскільки в ній з’явиться третій суб’єкт — покупець.

[3] Зустрічаються відомості про випуск паперових грошей у Китаї ще в VII ст. до н. е. Цілком достовірні відомості є про широке використання паперових грошей у Китаї в XIII ст. н. е., коли вони навіть обмінювалися на повноцінні монети. В Європі, Північній Америці, Росії паперові гроші з’явилися значно пізніше — у XVI—XVII ст.

1 Завдяки цьому такі гроші називають ще кредитними. Тому поняття кредитних грошей має широке (як неповноцінні гроші взагалі) та вузьке (як лише банківські гроші) тлумачення.

[4] Відтак банки дістали право так званої фідуціарної емісії, тобто випуску банкнот понад наявне у них золото, що дало відчутний поштовх до розвитку їхньої діяльності, до перетворення їх у могутнього рушія економічного прогресу.

[5] Характерно, що в Україні в 1993 р., коли темпи інфляції досягли гіпервисокого рівня, стали висуватися пропозиції передати емісію грошей від НБУ до Міністерства фінансів, з тим щоб зняти будь-які перепони в емісійному забезпеченні бюджетних витрат. Проте більшість економістів не погодилася з такими пропозиціями, вимагаючи від НБУ припинити розкручування інфляції і переорієнтувати емісійну політику з потреб бюджету на потреби обороту (див. «Проблеми розвитку кредитно-банківської системи України». Матеріали конференції 20—21 лютого 1993 р. — К.: Сівера, 1993. — С. 58, 62).

Читайте також:

1. А/. Форми здійснення народовладдя та види виборчих систем.
2. Автоматизовані форми та системи обліку.
3. Аграрні реформи та розвиток сільського госпо- дарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.
4. Акредитив та його форми
5. Активні форми участі територіальної громади у вирішенні питань ММС
6. Банківський контроль та нагляд: форми та мета здійснення. Пруденційний нагляд: поняття, органи та мета проведення.
7. Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства.
8. Безособові дієслівні форми на –но, -то
9. Безробіття: суть, причини, форми та соціально-економічні наслідки
10. Білінійні і квадратичні форми в евклідовому просторі
11. Бланки, форми і штампи
12. Бюджетне фінансування видатків, його принципи, форми і методи

Переглядів: 7802