• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Поняття та значення неустойки. Види неустойки.

Одним із традиційних, найбільш поширених видів забезпечення виконання зобов’язань у цивільному праві є неустойка, яка застосовується як у відносинах між юридичними особами, так і у відносинах, які виникають між юридичними та фізичними особами.

У юридичній літературі дореволюційного періоду велись дискусії з приводу поняття неустойки. Ряд цивілістів визначали неустойку як штраф чи пеню в розмірі відомої грошової суми, яку одна сторона зобов’язана сплатити другій у випадку невиконання нею зобов’язання.

Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання.

Відповідно до ч. 1 ст. 550 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання. Кредитор не має права на неустойку тільки у разі невиконання чи неналежного виконання зобов’язання внаслідок випадку або непереборної сили. Варто зазначити, що у ст. 179 ЦК УРСР 1963 р. передбачалось, що неустойка не підлягала сплаті внаслідок винної поведінки кредитора. За ЦК України вина кредитора не є підставою для неможливості стягнення неустойки. Ст. 616 ЦК України прямо закріплює, що при порушенні зобов’язання з вини кредитора розмір неустойки відповідно зменшується судом.

Важливим є питання щодо розмежування окремих видів неустойки. Так, за підставами виникнення неустойка поділяється на договірну та законну.

Законна неустойка виникає незалежно від бажання чи небажання суб’єктів зобов’язання. Основне зобов’язання, яке забезпечується неустойкою, може виникнути як з договору, так і з закону, але з виникненням основного зобов’язання починає діяти забезпечувальна сила законної неустойки, тобто виникнення основного зобов’язання автоматично породжує додаткове зобов’язання про сплату неустойки.

Договірною є неустойка, яка встановлюється домовленістю сторін. Дана неустойка може включати два варіанти:

1) обов’язок стягнення неустойки передбачений законом, розмір встановлюється домовленістю;

2) у договорі визначається неустойка та її розмір.

Залежно від методів обчислення неустойки розрізняють: штраф та пеню. Чіткого розмежування понять неустойки та її різновидів немає ні в науці, ні в законодавстві. За таких умов зазначення на неустойку з наступною вказівкою в дужках на штраф та пеню повинне тлумачитись таким чином, що штраф та пеня є різновидами неустойки, що не вичерпують всього змісту поняття неустойки. Тому припустимо встановлювати, зокрема, в договорі таку конструкцію неустойки, яка не підпадає під визначення штрафу або пені, але відповідає визначенню неустойки, що наводиться у ч. 1 ст. 549 ЦК України.

Залежно від співвідношення неустойки і збитків виділяють наступні її види: залікова; штрафна;виключна; альтернативна.

Залікова – передбачає можливість стягнення як неустойки, так і збитків, але в тій частині, яка не покрита неустойкою.

Штрафна – сплачується понад розмір збитків, які заподіяні невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання.

Виключна – обмежує відповідальність боржника виключно сплатою неустойки і виключає можливість стягнення збитків.

Альтернативна – передбачає можливість стягнення або неустойки або відшкодування збитків. Вибір повинен бути зроблений ще до порушення зобов’язання.

Новелою цивільного законодавства є можливість встановлення неустойки у вигляді не тільки традиційної грошової суми, але й рухомого та нерухомого майна. Отже, відповідно до ст. 551 ЦК України предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно.

Використання неустойки для забезпечення виконання зобов’язання виправдане тільки при наявності всіх трьох умов.

7. Поняття поруки як виду забезпечення виконання зобов’язань.

Чільне місце серед способів забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань займає порука. Ефективність її використання залежить перш за все від кредитоспроможності поручителя та від правильності юридичного оформлення цих відносин.

Відповідно до ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку.

Суть забезпечувальної функції поруки полягає в тому, що при невиконанні чи неналежному виконанні зобов’язання основним боржником кредитор має право пред’явити свою вимогу як до неспроможного основного боржника, так і до поручителя.

Порука так само, як неустойка й застава, гарантія характеризується майновим змістом і має додатковий (акцесорний) характер щодо забезпеченого нею зобов’язання. Відмінність цього способу забезпечення від інших полягає в тому, що порука не має на меті спонукати боржника (позичальника) до повернення боргу, вона лише встановлює додаткове джерело задоволення вимог банку-кредитора.

У п. 2 ст. 553 ЦК України зазначено, що порукою може забезпечуватися виконання зобов’язання частково або у повному обсязі.

Як випливає зі змісту ст. 553 ЦК України порука є договором і виникає в результаті домовленості між кредитором боржника і його поручителем. Договір поруки може укладатися шляхом складання одного документа, підписаного сторонами. Іноді порука оформляється договором, укладеним шляхом обміну документами.

Договір поруки є консенсуальним, він вважається укладеним, коли між сторонами у належній формі досягнуто згоди зі всіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є: умови про предмет договору, умови, які визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ст. 638 ЦК України).

Сторонами договору поруки є особа, яка є кредитором за основним зобов’язанням, і поручитель. Боржник за основним зобов’язанням – зобов’язанням, забезпеченим порукою, - не бере участі у правовідносинах поруки. Роль боржника полягає у тому, що він зазвичай готує укладення цього договору, підшукуючи поручителя і одержуючи його згоду на поруку, але учасником договору не стає, оскільки і без того несе обов’язок по сплаті боргу як суб’єкт основного зобов’язання.

Поручителями можуть бути як організації, так і громадяни. Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність” до банківських операцій належать видача поручительств, гарантій та інших зобов’язань за третіх осіб, що передбачають їх виконання у грошовій формі. Таким чином, будь-яких законодавчих обмежень для того, щоб банки виступали поручителями, немає.

Відповідно до ст. 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Тобто кредитор вправі вимагати виконання зобов’язання як від боржника й поручителя разом, так і від кожного з них окремо, як повністю, так і в частині несплаченого боргу.

Обсяг відповідальності поручителя такий самий, як і обсяг відповідальності позичальника, зокрема він відповідає за сплату процентів, за відшкодування збитків, за сплату неустойки, якщо інше не встановлено договором поруки (ч. 2 ст. 554 ЦК України).

Відповідно до ст. 555 ЦК України у разі одержання вимоги кредитора поручитель зобов’язаний повідомити про це боржника, а в разі пред’явлення до нього позову – подати клопотання про залучення боржника до участі у справі. Отже, поручитель зобов’язаний попередити боржника про свій намір виконати головне зобов’язання і очікувати відповіді протягом нормально необхідного часу. У випадку пред’явлення позову кредитором до поручителя, останній зобов’язаний залучити боржника до участі в справі як третю особу, а боржник зобов’язаний взяти участь у справі. Оскільки поручитель і боржник не є боржниками кредитора за одним зобов’язанням, поручитель не завжди знає про характер взаємовідносин кредитора і боржника за основним зобов’язанням. Тому без залучення боржника до участі у справі буде важко встановити і врахувати всі ті заперечення, які має боржник проти вимог кредитора.

Якщо поручитель не повідомить боржника про вимогу кредитора і сам виконає зобов’язання, боржник має право висунути проти вимоги поручителя всі заперечення, які він мав проти вимоги кредитора.

Поручитель має право висунути проти вимоги кредитора заперечення, які міг би висунути сам боржник, за умови, що ці заперечення не пов’язані з особою боржника. Поручитель має право висунути ці заперечення також у разі, якщо боржник відмовився від них або визнав свій борг (ч. 2 ст. 555 ЦК України).

Після виконання поручителем зобов’язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов’язок боржника.

До поручителя, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов’язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання (ст. 556 ЦК України).

Якщо ж боржник виконав забезпечене порукою зобов’язання, то у відповідності зі ст. 557 ЦК України він повинен негайно сповістити про це поручителя. Інакше поручитель, що у свою чергу також виконав зобов’язання, має право стягнути з кредитора безпідставно отримане чи висунути регресну вимогу до боржника. В останньому випадку боржник має право стягнути з кредитора безпідставно одержане.

Слід зазначити, що у значній мірі забезпеченню захисту прав і законних інтересів поручителя служать норми про припинення поруки. Ст. 559 ЦК України передбачає чотири підстави припинення поруки.

8. Завдаток, його відмінність від авансу.

Відповідно до ст. 570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що надається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов’язання і на забезпечення його виконання.

Для завдатку характерні такі риси:

1) завдатком можуть забезпечуватись тільки зобов’язання, які виникають з договорів;

2) завдатком може бути забезпечене тільки виконання грошового зобов’язання.

Залежно від предмету завдатку виділяють грошовий та майновий завдаток.

Завдаток виконує такі функції:

1) платіжну, оскільки видається в рахунок належних платежів;

2) доказову, оскільки підтверджує факт укладення договору;

3) забезпечувальну.

Якщо порушення зобов’язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора. Якщо порушення зобов’язання сталося з вини кредитора, він зобов’язаний повернути боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості. Якщо в якості завдатку передавалось рухоме майно, кредитор зобов’язаний повернути рухоме майно та додатково сплатити суму у розмірі вартості цього завдатку (ч. 1 ст. 571 ЦК України).

Сторона, винна у порушенні зобов’язання, має відшкодувати другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором (ч. 2 ст. 571 ЦК України). Якщо в договорі не передбачене інше, збитки підлягають відшкодуванню із зарахуванням суми завдатку. Це означає, якщо за порушення договору відповідає сторона, яка надала завдаток, вона відшкодовує збитки в частині, що перевищує суму завдатку. У випадках, коли за невиконання договору відповідає кредитор, боржник може вимагати сплати подвійної суми завдатку та відшкодування збитків у частині, що перевищує однократну суму завдатку.

Відповідно до ч. 3 ст. 571 ЦК України у разі припинення зобов’язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню.

Відповідно до ч. 2 ст. 570 ЦК України якщо не буде встановлено, що сума сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом. Аванс – це певна грошова сума або інші цінності, які боржник передає кредитору у рахунок майбутніх платежів. Завдаток виконує платіжну та доказову функції. Аванс не є видом забезпечення виконання зобов’язання.

9. Гарантія як вид забезпечення зобов’язань.

За гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку ( ст. 560 ЦК України).

Аналіз гарантії за українським цивільним правом повинен здійснюватись, виходячи зі змісту конкретних правових норм, включених у текст ЦК України. На наш погляд заслуговують на увагу наступні найбільш важливі ознаки гарантії:

· особливий суб’єктний склад;

· самостійність, незалежність від основного зобов’язання;

· безвідкличність;

· непередаваність прав;

· відплатність.

Слід зазначити, що принцип незалежності гарантійного зобов’язання в значній мірі визначає специфіку змісту правовідносин, які виникають між суб’єктами гарантії. Даний принцип знайшов своє законодавче закріплення у ст. 562 ЦК України (“Незалежність гарантії від основного зобов’язання”), в якій вказується, що зобов’язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов’язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов’язання.

Двома складовими незалежності зобов’язання є його абстрактність і безумовність. Абстрактність означає непов’язаність зобов’язання будь-якими умовами основного договору чи інших обставин. Абстрактність гарантії має і другу сторону, яка означає її незалежність від умов договору між гарантом і принципалом.

Безумовність зобов’язання у технічному розумінні означає, що воно не є договором, укладеним під відкладальною чи скасувальною умовою.

За загальним правилом гарантія є безвідкличною, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 561 ЦК України вона не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не встановлено інше. Тому з моменту набрання чинності гарантією гарант стає зобов’язаною перед кредитором особою.

Права бенефіціара за гарантією є непередаваними, тобто належна бенефіціару вимога до гаранта не може бути передана іншій особі. Дане положення закріплене у ч. 5 ст. 563 ЦК України.

При порушенні зобов’язання, забезпеченого гарантією, виникає обов’язок гаранта сплатити кредиторові певну грошову суму. Проте, як випливає зі змісту ст. 563 ЦК України, така відповідальність настає для гаранта не автоматично, а при пред’явленні до нього відповідної вимоги бенефіціаром.

У вітчизняному законодавстві перевагу надано умовній гарантії, що випливає зі змісту ч. 3 ст. 563 ЦК України, згідно з якою у вимозі або у доданих до неї документах кредитор повинен вказати, у чому полягає порушення боржником основного зобов’язання, забезпеченого гарантією. Відсутність такої вказівки дає підстави вважати, що вимога (претензія) як односторонній правочин не відповідає умовам гарантії (ч. 1 ст. 565).

Відповідно до ч. 1 ст. 564 ЦК України після одержання вимоги кредитора гарант повинен негайно повідомити про це боржника і передати йому копії вимоги разом з доданими до неї документами. Даний обов’язок гаранта необхідний для того, щоб запобігти безпідставному збагаченню кредитора (глава 83 ЦК України), оскільки останній не позбавлений права в той же час звернутися до принципала щодо сплати санкцій за порушення зобов’язання, які будуть покриті грошовою сумою, на яку видана гарантія.

Межі зобов’язання гаранта перед кредитором встановлені ст. 566 ЦК України. При цьому закон розмежовує саме зобов’язання гаранта (сплатити суму, на яку видана гарантія) та відповідальність гаранта за невиконання чи неналежне виконання ним цього обов’язку.

Відповідно до ст. 569 ЦК України гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником. Об’єктом регресного правовідношення є дії з відшкодування гаранту витрат у зв’язку зі сплатою ним суми бенефіціару, а зміст складають право гаранта вимагати сплати визначеної грошової суми і обов’язок принципала сплатити цю суму.

ЦК України встановлює обмежений перелік підстав припинення гарантії. Відповідно до ч. 1 ст. 568 ЦК України зобов’язання гаранта перед кредитором припиняється у разі:

1. сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію;

2. закінчення строку дії гарантії;

3. відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов’язків за гарантією.

Що стосується інших загальних підстав припинення зобов’язання, то, виходячи зі змісту норм, що їх встановлюють, вважається, що немає жодних перешкод для застосування їх до зобов’язань гаранта перед бенефіціаром. Таким чином, крім спеціальних підстав припинення вказаних зобов’язань підставою може бути передання відступного (ст. 600 ЦК України), зарахування (ст. 601 ЦК України), домовленість сторін (ст. 604 ЦК України), поєднання боржника і кредитора в одній особі (ст. 606) та ін. Винятком є лише така підстава припинення зобов’язань, як неможливість його виконання (ст. 607 ЦК України), яка не може застосовуватись до будь-якого грошового зобов’язання, включаючи і гарантію. Це підтверджується також ч. 1 ст. 625 ЦК України, згідно з якою боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання.

10. Поняття, функції та сфера застосування застави.

Відповідно до ст. 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Заставою забезпечуються в основному кредитні відносини, однак немає перешкод для забезпечення заставою інших зобов’язань. Єдиною умовою є дійсний характер даних зобов’язань, що означає відповідність закону.

Заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути в майбутньому за умови, якщо є угода сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог.

Відповідно до ст. 19 ЗУ «Про заставу» застава забезпечує вимогу у тому обсязі, який існує на момент задоволення. Заставою забезпечується основний борг, включаючи відсотки, необхідні витрати заставодержателя по утриманню заставленого майна, відшкодування збитків, завданих простроченням виконання, а також витрати на здійснення забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави.

Відповідно до ст. 574 ЦК України застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Застава на підставі закону застосовується незалежно від волі сторін при відповідних правовідносинах, передбачених у законі (продаж товарів у кредит).

Договір про заставу є двостороннім, який вступає в силу, за загальним правилом, з моменту укладення договору. Коли договір підлягає нотаріальному посвідченню – з моменту нотаріального посвідчення, якщо предмет застави повинен знаходитись у заставодержателя – з моменту передання предмета застави.

Законодавство розрізняє такі види застави: іпотеку і заклад.

Відповідно до ст. 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Закладом є застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом — у володіння третій особі.

Заставодавець має право користуватися предметом застави відповідно до його призначення, у тому числі здобувати з нього плоди та доходи, якщо інше не встановлено договором і якщо це випливає із суті застави.

Заставодавець має право відчужувати предмет застави, передавати його в користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором.

Заставодавець має право заповідати заставлене майно. Правочин, яким обмежується право заставодавця заповідати заставлене майно, є нікчемним.

Заставодержатель має право користуватися переданим йому предметом застави лише у випадках, встановлених договором. За договором на заставодержателя може бути покладений обов’язок здобувати з предмета застави плоди та доходи.

Відповідно до ст. 589 ЦК України у разі невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов’язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв’язку із пред’явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.

Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов’язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом. У разі ліквідації юридичної особи-заставодавця заставодержатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов’язання, забезпеченого заставою.

Реалізація предмета застави, на який звернене стягнення, провадиться шляхом його продажу з публічних торгів, якщо інше не встановлено договором або законом. Порядок реалізації предмета застави з публічних торгів встановлюється законом.

Право застави припиняється у разі:

1) припинення зобов’язання, забезпеченого заставою;

2) втрати предмета застави, якщо заставодавець не замінив предмет застави;

3) реалізації предмета застави;

4) набуття заставодержателем права власності на предмет застави.

Право застави припиняється також в інших випадках, встановлених законом.

10. Притримання я вид забезпечення виконання зобов’язань.

Відповідно до ст 594 ЦК України кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягаєпередачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов’язання.

Кредитор, який притримує річ у себе, зобов’язаний негайно повідомити про це боржника. Кредитор відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини. Кредитор не має права користуватися річчю, яку він притримує у себе.

Відповідно до ст. 596 ЦК України до кредитора, який притримує у себе річ боржника, не переходить право власності на неї. Боржник, річ якого кредитор притримує, має праворозпорядитися нею, повідомивши набувача про притримання речі і права кредитора.

Вимоги кредитора, який притримує річ у себе, задовольняються з її вартості відповідно до ст. 591 ЦК України. Проведення публічних торгівмає проводитись відповідно до Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна, затвердженого постановою КМУ від 22.12.1997 р.

Читайте також:

1. DIMCLRE (РЗМЦВЛ) - колір виносних ліній (номер кольору). Може приймати значенняBYBLOCK (ПОБЛОКУ) і BYLAYER (ПОСЛОЮ).
2. I визначення впливу окремих факторів
3. II. Визначення мети запровадження конкретної ВЕЗ з ураху­ванням її виду.
4. II. Мотивація навчальної діяльності. Визначення теми і мети уроку
5. II. Поняття соціального процесу.
6. Iсторичне значення революції.
7. Ne і ne – поточне значення потужності і частоти обертання колінчастого вала.
8. Ocнoвнi визначення здоров'я
9. V. Поняття та ознаки (характеристики) злочинності
10. А/. Поняття про судовий процес.
11. Аварійно-рятувальні підрозділи Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, їх призначення і склад.
12. Автокореляція залишків – це залежність між послідовними значеннями стохастичної складової моделі.

Переглядів: 6049