Філософія доби Відродження

Становлення української філософії.

ПЛАН

Література

3,4,5,6,12,19.

Змістовий модуль 6. Традиції та особливості розвитку філософської думки в Україні.

1.Становлення української філософії.

2.Філософія доби Відродження.

3.Філософська думка в Києво-Могилянській академії.

4. Філософія Г. Сковороди.

5. Університетська філософія в Україні.

6. Українська філософія другої половини XIX ст.

7. Новітня українська філософія.

Основні поняття: кордоцентризм, ісихазм, ноосфера, конкордизм, Софія, поліфонізм.

Найдавніші (дохристиянські) пласти духовності українського народу відомі недостатньо, адже пам`ятки духовної культури цієї доби були переважно знищені після 988 р. як такі, що суперечили новим християнськім цінностям. Але незважаючи на це, сьогодні є всі підстави говорити, що і після прийняття християнства в Київській Русі мала місце традиційна для давніх слов`ян міфологічна культура язичницької доби. Вона стало ґрунтом, на якому спершу розвивалось язичництво, а згодом - християнство. Міфологічний світогляд цього періоду мав синкретичний характер, тобто був конгломератом пантеїстичних ідей з елементами анімізму, тотемізму, фетишизму, магії, рільничих культів тощо.

Передумовою початкового етапу розвитку духовної культури українського народу стала трипільська культура, іраномовні культури скіфів, сарматів, тюркська культура печенігів і половців, праслов`янська культура тощо. Звідси - найхарактерніші ознаки оригінальної духовної культури, яка згодом стала вирізняти український народ серед інших цивілізацій.

Якісно нового змісту філософська думка набула в добу Київської Русі, особливо після введення на її території християнства (X ст.), у процесі християнізації духовного життя ( у результаті вирішення суперечностей між слов`янським язичництвом і запровадженою християнською культурою). Центрами духовного життя Київської Русі стали монастирі , про що свідчить авторство перших релігійно-філософських творів. У 1054 р. з`явилася перша релігійно-філософська праця Київського митрополита Іларіона „Слово про закон і благодать”, а на початку XII ст. – „Повість временних літ”, авторство якого приписують ченцю Печерського монастиря Нестору. Саме в цьому творі чи не вперше у вітчизняній літературі вживаються терміни „філософ” і „філософствувати”. Домінуюча релігійна проблематика в творах православних богословів отримувала філософську інтерпретацію. До таких проблем належали питання про буття Бога , взаємовідносини між церквою й княжою владою, про добро і зло як протиставлення Бога і сатани.

Релігійна філософія своїм домінуючим принципом вважала можливість отримання знання через софістичну мудрість. Софістичність стала визначальною особливостю української філософської думки. „Софія-мудрість” - сутність Бога, „душа світу”, водночас вона вважалася першопричиною інтеграції світу, людини і Бога. Саме таке подвійне розуміння привело до виникнення екзистенційно - "софіїного” спрямування релігійно-філософських систем Київської Русі.

Розвиток філософської думки Київської доби завершується якнайпильнішою увагою до людини , закладанням підвалин гуманістичної традиції. Це знайшло відображення в „Повчанні Володимира Мономаха” та культі Діви Марії як захисниці конкретної людини , що, напевно, сягає своїм корінням у міфологічні образи Берегині або Великої Богині.

Наприкінці XIV ст. починається новий етап у розвитку духовної культури України як результат впливу західноєвропейської Реформації та утвердження характерних для неї реформаційної ідеології і цінностей ренесансного гуманізму.

Вплив європейської Реформації на українську духовну культуру набув специфічних форм, З одного боку, розвивалися ренесансні духовні цінності, що було пов`язано з реформацією католицизму, а з іншого, виникало протистояння ортодоксальної православної церкви всім культурним впливам , що находили із зовні й могли зашкодити її цілісності та ефективності функціонування. Це поглиблювало етноконфесійний конфлікт між католицизмом і православ`ям. Страх перед польською католицькою експансією призводив до ізольованості духовної культури в межах православних традицій.

Ідея ренесанського гуманізму розвивалися представниками Острозької академії, а також діячами української полемічної літератури, насамперед, Іваном Вишенським.

Іван Вишенський – один з найвідоміших полемістів, який захищав духовні цінності українського православ`я, апелюючи до містико-екзистенційної аргументації. Більшу частину свого життя він прожив у монастирях Афона ( Греція), спершу був послушником, потім ченцем, а під кінець життя - аскетом-самітником. Головними творами, що репрезентують його релігійно-філософські погляди, стали „Книжка” та „Обличеніє діавола-миродержця”.

У цих та інших творах І. Вишенський обстоював ідею, згідно з якою основою життя людини повинна бути мудрість Божа - Софія, що виявляється в культових особливостях провослав`я . Полеміст різко протиставляв бога й матеріальний світ, вважаючи, що Бог є найвищою трансцендентною силою, яка існує вічно сама по собі, він є непізнаний за своєю сутністю і є творцем світу та людини. Бог є ідеалом справедливості, мудрості, чесності. Йому протидіє матеріальний світ, де панує зло (диявол), гріховність, тимчасовість, смерть.

Серед головних філософських проблем, якими цікавився Іван Вишенський були пошуки сутності людини та її місця в світі. На його погляд, сутність людини витікає з єдності антагоністичних протилежностей матеріального тіла й душі. Місце людини в житті залежить від того, як вона користується волевиявленням, що зрештою, дає їй змогу зробити вибір між тілесною або духовною формою існування.

І. Вишенський вважав, що Бог дає людині свободу волевиявлення, щоб вона самостійно визначилася, з ким вона хоче бути - з Богом (духом, добром) чи дияволом (утіленням зла). Найкоротший шлях до Бога - це правильний вибір, який починається з прийняття аскетичних цінностей.

Аскетизм, само відлучення - це не втеча від суперечливого матеріального світу, а навпаки, надлюдська праця над своїм тілом і душею з метою отримання очищення від їх гріховності, отримання есхатологічної просвітленості, Божих істин і найвищого блага. Тому І.Вишенський не абсолютизував власне самітництво, в монастирі він активно цікавився світським життям, критикував суспільний лад, в якому панували цінності тілесного життя й диявольські спокуси.

Заслуговує на увагу обстоювання полемістом цінностей рідної мови як відповідь на її приниження з боку латинників. Як і інші полемісти, він вважав, що старослов`янська мова має чудодійну силу, завдяки якій можна отримати божественну істину.

У ХІV-ХV ст. в Україні поширюється відома вже з доби Київської Русі агіографічна література – „житія святих”. Створюється цілі збірники „житій” – патерики. В агіографічній літературі знаходить свій вияв одна з провідних рис української світоглядної ментальності – екзистенціальна зорієнтованість на внутрішнє, духовне життя людини. Образ святого у вітчизняній агіографії набирає характер розповіді про тяжкий шлях, що його проходить видатна особа до реалізації вищої життєвої мети – обожнення. Уявлення про святість формується як утілений моральний ідеал поведінки, особлива позиція, що розуміється як жертовність, яка надихається цінностями „не від світу цього”, але здійснюється тут, на землі. Найважливішими серед них вважалися мудрість і милосердя.

Кінець ХV- початок ХVІ ст. став новою добою української філософії. Візантійсьо-слов’янський тип філософствування, який визначав зміст духовного життя України попереднього періоду, був вичерпаний. Докорінна зміна умов соціально-економічного та духовного буття народу України, що стала частиною Литовської та Польської держав і змушена була вести тяжку боротьбу за політичне самовизначення і власне існування як окремої етнічної та національної спільноти, привела до переорієнтації філософської думки на взаємодію з культурними надбаннями Західної Європи. Активне засвоєння ідей західноєвропейського Ренесансу і Реформації підготували грунт для формування української професійної філософії. Цьому сприяло поширення в Україні ідей неоплатонізму через ученя ісихазму та ареопагітизму. В основі ісихазму лежить ідея безпосереднього єднання людини з Богом, що досягається самозаглибленням людини у свій внутрішній світ, наслідком цього є стан „просвітлення”. Екзистенціальний ареопагітизм є вченням про істинне пізнання, можливе лише щодо Бога шляхом його поступового осягнення.

У ХV - першій половині ХVІ ст. в Україні формується гуманістичний напрямок, репрезентований іменами Юрія Дрогобича, Павла Русина, Лукаша з Нового Міста, Станіслава Оріховського, Роксолана, Івана Туробінського-Рутенцята ін. працюючи у різних університетах, ці автори зробили значний внесок у розвиток тогочасної західноєвропейської культури. Їх творчість позначена глибоким знанням античної філософії, серед основних ідей такі:

1) поширення знань про Всесвіт як умова вдосконалення розумових здібностей людини;

2) ствердження гідності особливості, її свободи, ідеалів соціальної справедливості, поєднання розуму і сили;

3) розгляд історії як людської драми в дії, де люди є не маріонетками, а діяльними співучасниками Бога в історичному процесі;

4)справжня мудрість і правдива наука пов’язані з освітою, вихованням і великі особистості минулого здобули собі славу й безсмертя тому, що мали мудрих і розумних вчителів та наставників;

5) підтримували теорію природного права і суспільного договору.

Теоретичне осмислення ідей Реформації в українській філософії пов’язане з діяльністю філософів, які об’єдналися навколо заснованого у 1576 році Острозького культурно-освітнього центру. До їх числа належать Герасим Смотрицький, Іван Вишенський, Стефан Зизаній, Захарія Копистенський та ін. Одним з напрямків їх діяльності була полеміка з католицизмом щодо захисту українського православ’я, утвердження світського початку в духовній культурі та формування національної самосвідомості українського народу.

Діячі Острозького культурно-освітнього центру були людьми високої гуманістичної культури, добре ознайомленими з ідейною спадщиною Київської Русі та західноєвропейською культурою того часу. Вони усвідомлювали роль рідної мови як запоруки чистоти православної віри та самозбереження українського народу перед загрозою його покатоличення і полонізації.

Острозький культурно-освітній центр був першою спробою створення вищого навчального закладу в Україні та східнослов’янському світі взагалі. На жаль, у 1636 році він припиняє своє існування. Проте за чотири роки до цього в Києві на базі Київської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря утворюється Києво-Могилянський колегіум, а згодом Києво- Могилянська академія.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Завдання для самостійної роботи	\|	Філософія Г.С. Сковороди

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.