• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ПРИРОДА І ФОРМИ КОМУНІКАЦІЇ

Комунікативна лінгвістика. Процеси людського спілкування ставали об’єктом дослідження багатьох галузей мовознавства, починаючи з теорії мовленнєвого спілкування/діяльності (засновники Л.С.Виготський, О.М. Лєонтьєв тощо), закінчуючи відносно новою галуззю мовознавства, комунікативною лінгвістикою.

БАЗОВІ ПОНЯТТЯ МОВНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

1. Поняття “комунікація”. Посилення обміну інформацією в суспільстві супроводжується зростанням інтересу до наукового аналізу процесів мовленнєвої діяльності і, особливо, до практичних рекомендацій, які випливають з цього аналізу і дозволяють забезпечити високу ефективність впливу повідомлення на адресата, підготовки мовленнєвого твору адресантом тощо в процесі комунікації.

Термін „комунікація” походить від латинського слова „communicatio” – єдність, передача, з’єднання, повідомлення, пов’язаного з дієсловом „communico” – „роблю спільним, повідомляю, з’єдную”, похідним від „communis” – „спільний”.

Поняття „комунікація” може вживатись у трьох значеннях:

· соціальна комунікація (комунікація, спілкування між людьми та іншими соціальними суб’єктами);

· зв'язок (за допомогою технічних засобів);

· певна система, за допомогою якої забезпечується сполучення між віддаленими об'єктами (наприклад, підземні комунікації, транспортні комунікації, каналізаційні комунікації тощо).

Мовознавці займаються дослідженням мовної комунікації, тобто нормативним та ненормативним вживанням слів та словосполучень у мові (як усній, так і письмовій) з метою досягнення певного комунікативного результату. Саме мовна комунікація є об’єктом дослідження теорії мовленнєвої комунікації, комунікативної лінгвістики тощо, відносно нових розділів сучасного мовознавства.

Як наука, комунікативна лінгвістика почала формуватися у другій половині ХХ століття. Комунікативна лінгвістика — розділ і водночас новий напрям су­часної науки про мову, предметом якого є процеси спілкування людей з використанням живої природної мови, а також з ураху­ванням усіх наявних складових комунікації (фізичних, фізіологіч­них, психологічних, соціальних, контекстних, ситуативних та ін.).

Комунікативна лінгвістика — га­лузь знань, яка динамічно розвивається та тісно пов’язана з іншими суміжними науками.

Так, теорію мовленнєвої діяльності можна розглядати як методологічну основу комунікативної лінгвістики, вона ґрунтується також на досягненнях когнітивної лінгвістики, яка розглядає комунакацію як різно­вид когнітивної діяльності. На розвиток комунікативної лінгвістики останніх де­сятиліть активно впливають ідеї комунікативістики, науки, що сформувалась у середині XX ст. у США та деяких інших країнах, та вивчає системи засобів і гу­манітарних функцій масових інформаційних зв'язків, що здійсню­ються на різних етапах цивілізації за допомогою різних мов, а та­кож вербальних і невербальних засобів. Функціональна лінгвістика, яка вивчає механізми діючої мовної системи без впливу конситуативних чин­ників, розглядається мовознавцями, як найважливіша власне мовна складова комунікативної лінгвістики. До комунікативної функції мови все активніше звер­тається психолінгвістика і соціо­лінгвістика.

Предметом комунікативної лінгвістикиє вивчення мови в реаль­них процесах спілкування (комунікації). Тісні контакти комунікативної лінгвістики з різними сферами гуманітарного знання зумовили глибоке про­никнення методів багатьох наук у дослідження комунікативних процесів. До найбільш поширених методів дослідження комунікації належать:

– Семіотичний аналіз, суть якого полягає в дослідженні різно­видів комунікації з опертям на знакову (семіотичну) природу складників спілкування. Особливістю семіотичного аналізу є використання інструментарію, відпрацьованого лінгвістикою: нама­гання знайти сталі одиниці коду — знаки, зрозуміти особливості їх поєднання в одиниці вищого рівня, дослі­дити особливості їх використання людиною.

– Прагматичний аналіз, що ґрунтуєтьсяна вивченні людських вимірів комунікації, пов'язаність їх з мовни­ми структурами. У центрі уваги прагматичного аналізу перебувають такі важливі поняття комунікації, як стратегії й такти­ки спілкування, оцінні аспекти людської взаємодії, за­кони, правила й конвенції спілкування тощо.

– Структурний аналіз, тобто дослідження елементів кожного явища та їхніх структурних зв’язків (дистрибутивний аналіз, трансформаційний аналіз, метод компонентного аналізу тощо).

– Дискурс-аналіз, що ставить собі за мету виявленнясоціального контексту спілкування (напр., аналіз побутового діалогу) для виявлення організації засобів мовного коду.

3. Моделі комунікації. Моделі спілкування з позиції семіотики з урахуванням різних складових комунікативно­го акту, типів зв'язків між учасниками і плину спілку­вання класифікують на три групи: лінійні, інтерактив­ні, трансакційні.

Лінійні моделі були запропоновані американським вченим Г. Лассвеллом, американ­ським дослідником з проблем комунікації та штучного інтелекту К.-Е. Шенноном, американським мовознавецем російського походження Р. Якобсоном, радянським філо­логом, культурологом Ю. Лотманом. У їх межах комунікація розглядається як лінійний, односкерований процес — від відправника (адресанта) до отримувача (адресата). Вони частково охоплюють особливості процесу міжособистісного спіл­кування, оскільки в них представлені не всі важливі для реальної комунікації чинники.

Інтерактивні моделі, передбачають активність усіх учасників спілкування. Тому обов'язковим елементом комунікації є зворотний зв'язок. Запропо­нували ці моделі спілкування російський філолог М. Бахтін, французький філософ Р. Барт, російський філософ Г. Шпет та ін.

Розглянуті моделі зображають комунікацію як низ­ку дискретних (переривчастих) актів, що мають поча­ток і кінець і в яких відправник значною мірою детермі­нує дії того, хто отримує повідомлення.

Трансакційні моделіпредставляють комунікацію як процес одночасного відправлен­ня і отримування повідомлень комунікаторами, які за­лежать один від одного як творці комунікативного акту, залишаючись при цьому неповторними особистостями. У таких моделях комунікація постає як процес, у якому люди формують стосунки, взаємодіють один з одним.

Серед трансакційних моделей комунікації найпопулярнішою є модель німецького лінгвіста В. Шрамма, котрий тлумачить комунікацію як постійну інформа­ційну, психологічну, емоційну налаштованість комуні-кантів один на одного, коли і адресант, і адресат не мі­няються місцями, а виконують свої функції одночасно.

4. Компоненти комунікації. Комунікація як мовленнєва діяльність людини має свої компоненти та засоби комунікації.

До компо­нентів комунікації, на думку вчених, належать:

– Адресант (автор, мовець). Він є джерелом повідом­лення, котрий кодує свої пові­домлення і подає їх у відповідних формах, доступних для адресата (слухача, читача, аудиторії).

– Адресат. Сприймає повідомлення і відповідно до своїх стратегій і конкретних умов інтерпретує повідом­лення адресанта.

– Повідомлення. Це інформація, що втілена у конкрет­ний код і передана за допомогою відповідного каналу спілкування, і реалізується засобами мови та ін­ших знакових систем, зокрема жестами, мімікою, рухами та поставами тіла, схемами, діаграма­ми тощо.

– Канал комунікації, тобто своєрідний місток, що поєднує адресанта й адресата, це засоби мови, які контролюють створення, надсилання та сприйняття повідомлення. Кожне повідомлення вимагає свого власно­го шляху передавання від джерела інформації до спо­живача. У комунікаційних процесах виокремлюють два основних канали – усний та письмовий, в яких в свою чергу розрізнюють вокаль­ний (слуховий, звуковий), візуальний, тактильний, нюховий і смаковий канали.

– Інформаційний (комунікативний) шум. Це вибір­кове сприйняття, семантичні перешкоди, інформаційні перевантаження, слабкий зворотний зв'язок тощо. Він може виникати внаслідок перекручень у каналах кому­нікації, деформування інформації самими учасниками комунікації тощо.

– Фільтри. Це будь-які обмеження, накладені на інформацію в процесі комуні­кації. Фільтри можуть бути внутрішніми (психологіч­ними: недовіра, невпевненість тощо) або зовнішніми (цензура, заборони, табу тощо).

– Зворотний зв'язок (зворотня інформація). Це реакція адресата на повідомлення, яка допомагає адре­сантові орієнтуватись в його особі, переконатись у мірі дієвості своїх аргументів, досягненні чи недосягненні предметної та комунікативної мети тощо. Реакція може бути словесною або несловесною (жестовою, мімічною, спонтанно руховою тощо).

– Контекст і ситуація. Це місце і час здійснення спілкування; наявність чи відсутність безпосереднього контакту; можливість бачити, чути адресата; кількість учасників комунікації, офіційність чи неофіційність спілкування тощо.

1. Комунікативна діяльність.Комунікація як процес міжособистісного спілкування розгортається послідовно за певними законами, має плин у часі, здійснюється під конт­ролем свідомості учасників, тобто має всі ознаки діяль­ності. Засновники теорії мовленнєвого спілкування — Л.С. Виготський, О.O. Лєонтьєв, О.Р. Лурія та ін. вважають комуніка­цію одним із різновидів людської діяльності, а саме мовленнє­вою діяльністю поряд з трудовою, ігровою, пізна­вальною та ін.

Комунікативна діяльність з погляду загальної теорії діяльності не є незалежною і не може розглядатися як самостійна. Адже на перебіг реального спілкування людей, безумовно, впливають різноманітні чинники, зокрема, когнітивні, соціальні, психологічні та інші сутнісні риси та статуси комунікантів; їх плинні, змінні в часі стани; конкретні умови комунікації (визначені контексти і ситуації) тощо. Таким чином, комунікативна діяльність повинна розглядатися принаймні не у відриві від соціальної діяльності людини.

На думку Кашкіна В.Б., основними сторонами комунікативної діяльності є: 1) комунікативна; 2) інтерактивна – організація спілкування; 3) перцептивна – взаєморозуміння. Він виокремлює такі типи комунікативної діяльності: 1) інтраперсональна комунікація дорівнює розмові з самим собою, людина діалогизірує і свій внутрішній ‘монолог’, розмовляючи з своїм внутрішнім голосом, alter ego, совістю і т.п.; 2) міжособова комунікація як правило пов'язана з ідеальною моделлю комунікації і багато в чому первинна, у ній беруть участь двоє комунікантів (але є варіанти: спостерігача і сторонній, комунікація на тлі присутніх свідків, в натовпі, в ресторані і т.п.); 3) групова комунікація: усередині групи, між групами, індивід – група (інтерв'ю політичного лідера або розмова керівника компанії із службовцями); при цьому спостерігаються відмінності – не стільки кількісні, скільки якісні: різні цілі – у комунікації в малих і у великих групах (chat rooms і forums в інтернеті; message boards); 4) масова комунікація відбувається в тому разі, якщо повідомлення отримує або використовує велика кількість людей, що часто складається з різних за своїми інтересами і комунікативному досвіді груп (телебачення, радіо; виробництво компакт-дисків і касет; інтернет, які розрізняються за ступенем обсягу і загальної “обов'язковості”, тут може спрацьовувати індивідуально-групова вибірковість. Ці 2 типи відрізняються: 1) комунікативною; 2) функціональною; 3) соціально-психологічною та 4) мовною структурою.

2. Вербальні компоненти спілкування. Провідну роль у міжособистісному спілкуванні ві­діграють вербальні компоненти або мовні знаки. Вербальні компоненти (мовні знаки) — засоби мовного коду, тобто слова, сло­восполучення, речення (повідомлення), тексти, за допомогою яких передається інформація.

За словами Ю.С. Степанова, в основі всіх уживань мовних знаків будь-якої мови лежать три елементарні функції. Ці функції належать не конкретній мові, а мові взагалі. Три елементарні функції полягають в тому, щоб: 1) назвати предмети реального миру (номінація); 2) привести назване в зв'язок один з одним (предикація) та 3) локалізувати назване у просторі та часі (локація). Тобто, три названі функції відповідають трьом аспектам загальної семіотики: семантиці, синтактиці і прагматиці. Три основні семіотичні функції або навіть три основні семіотичні сфери витікають з семіотичної моделі комунікації. Знак є посередником між користувачем мови і об'єктами зовнішнього світу, а знакова система – посередником між зовнішнім світом, середовищем в цілому і користувачем:

З погляду комунікації мову можна визначити як систему спілкування, яка характеризується, з позиції Ф.С. Бацевича : 1) спеціаліза­цією, 2)продуктивністю, 3) недовговічністю, 4) довільністю знаків мовного коду, 5) здатністю до транслювання і 6) обумовленістю культурою.

Спеціалізація мови. Процес, скерований на створен­ня міжособистісних зв'язків, порозуміння, під час якого людина застосовує первинні органи (язик, голосові зв'язки тощо) з метою створення повідомлень, природа яких є семіотичною, в своїй основі символічною.

Продуктивність (креативність) мови. Пов'язана з Динамічністю мовної системи, її здатністю до розвитку і створення нових засобів комунікації.

Недовговічність мови як комунікативного коду. Зу­мовлена передусім специфікою усного мовлення, яке триває стільки, скільки говорить певна особа. Письмо, друк та інші системи зберігання мовних знаків можуть значно продовжити в часі життя мовлення. Розвиток сучасних комунікативних технологій суттєво продов­жує існування мовлення в часі й просторі.

Довільність знаків мовного коду. Пов'язана із за­гальною знаковою природою мови. Зна­ки мови є довільними стосовно тих об'єктів реального і віртуального світів, які за ними стоять.

Здатність до транслювання (передавання). Люд­ське мовлення застосовується для передавання інфор­мації про речі, явища, особи, віддалені в часі й просто­рі. Можна говорити про речі, явища, особи, які не існу­ють і ніколи не існували; можна говорити про майбутнє тощо.

Обумовленість культурою. Мовні знаки, будучи до­вільними за своєю формою стосовно реалій, які вони позначають, завжди мотивовані культурою. Кожен, хто правильно володіє певною етнічною мовою безумовно оволодіває традиціями тієї культури, яку обслуговує ця мова.

3. Форми мовної комунікації. Кожен акт людського спілкування відбувається у межах відпра­цьованих форм. Форми мовного спілкування — типи інтеракції, виділені залежно від немовних складників комунікації: форми втілення засобів мов­ного коду, способу взаємодії між учасниками, специфіки каналів, функцій та змісту повідомлень, сфери спілкування тощо. Класифікують форми мовного спілкування за різними критеріями.

1. Залежно від форми втілення засобів мовного коду розрізняють: а) зовнішнє мовлення (усне, писемне, паралінгвальне); б) внутрішнє мовлення (діалог людини із самим со­бою; довербальний етап породження мовлення).

2. За способом взаємодії між комунікантами виділя­ють мовлення: а) монологічне (говорить один учасник спілку­вання); б) діалогічне (розмовляють, як правило, двоє осіб); в) полілогічне мовлення (розмовляють троє і більше учасників).

3. З урахуванням специфіки каналів комунікації виокремлюють: а) мовлення безпосередньої комунікації (“обличчям до обличчя”); б) мовлення опосередкованої комунікації (записки, друкована продукція, телефон, радіо, телебачення, Інтернет тощо).

4. Залежно від функції та змісту повідомлення роз­різняють: а) побутове (обговорюються побутові, щоденні проб­леми); б) наукове (обговорюються наукові проблеми); в) офіційно-ділове (спілкування між людьми як представниками соціальних інституцій); г) естетичне (пов'язане з передаванням естетичної інформації, наприклад твори художньої літератури).

5. За способом організації комунікації: а) стихійне (випадкова зустріч на вулиці, транспор­ті тощо); б) організоване (збори, мітинги, конференції тощо).

6. За сферами спілкування або стосунками комунікантів:

а) дружнє (розмова друзів, добрих знайомих, зако­ханих тощо);

б) антагоністичне (спілкування ворогів, людей, які сваряться тощо); в) офіційне (спілкування регламентоване, інституйоване, наприклад начальник — підлеглий).

Кожній формі мовного спілкування властиві особли­вості добору і використання засобів мовного і паралінгвального кодів, стильова і стилістична специфіка тощо. Водночас для комунікативної лінгвістики особливе зна­чення мають передусім форми мовного спілкування, зокрема діалог, монолог і полілог.

Монолог(грец. monos — один і logos — слово, вчення) (монологі­чна форма спілкування)— форма мовлення, що виникає внаслідок активної мовленнєвої діяльності адресанта, розрахованої на па­сивне і опосередковане її сприйняття адресатом (аудиторією).

Найважливішими ознаками монологу його є: 1) певна тривалість у часі (триваліше репліки у діалозі); 2)розгорнутість; 3) обмеженість або повна відсутність паралінгвістичних засобів (писемний монолог); 4) підготовленість і керованість мовленнєвими висловлюваннями, їх планованість (доповідь, лекція тощо); 5) однобічний характер висловлювання, на негайну репліку співбесідника не очікують; 6) наявність значних за розміром уривків, які скла­даються з пов'язаних між собою повідомлень з індивідуальною побудовою і відносною смис­ловою завершеністю.

Монологічне мовлення класифікують за: формою втілення (внутрішнє, зовнішнє); способом організації (приватне, публічне); сферами вжитку (дружнє, офіційне); жанровою належністю (художній монолог, ора­торське мовлення, побутова розповідь тощо); функціонально-комунікативною належністю (розповідь, міркування, доповідь, переконування тощо); ситуативними особливостями комунікації (безпо­середньо-контактне, опосередковано-контактне: ра­діо, телевізійне); генетичними ознаками (імпровізоване, підготов­лене); тематичним критерієм (наукове, публіцистичне, художнє тощо).

Діалог – (грец. dialogos, бесіда двох) (діалогічна форма спілкування) – форма спілкування, якій притаманний обмін інформацією між двома людьми, котрі перебувають у безпосередньому контакті. В основі діалогу лежить діалогічна єдність: вираження думок та їх сприйняття, реакція на них, що знаходить відображення у структурі цього акту мовлення. Діалог складається з взаємопов'язаних реплік співрозмовників. Діалогічне спілкування являє собою мовленнєвий акт (обмін інформацією), у якому говоріння і слухання – нерозривно пов'язані види мовленнєвої діяльності. Основними ознаками діалогу є: намір, цілеспрямованість, правила ведення розмови.

Цілеспрямованість мовленнєвої дії в діалозі – це наявна чи прихована мета мовця (слухача) (повідомлення про щось, питання, наказ, порада, обіцянка і под.).

Для того, щоб досягнути своєї мети кожний із співрозмовників реалізує свій намір, спонукаючи партнера до певних мовленнєвих дій. Необхідною для діалогу є правила ведення розмови: а) повідомлення подається певними порціями; б) повідомлення відповідає темі розмови; в) співрозмовники роблять мовлення зрозумілим, послідовним.

Отже, діалог як форма мовленнєвого спілкування завжди певним чином організований і структурований (за винятком штучно створених жартівливих або абсурд­них діалогів). Одним із найважливіших засобів органі­зації діалогу є його зв'язність.

Полілог (грец. рolis — численний і logos — слово, вчення) (полілогічна форма спілкування) — розмова мім кількома (трьома і біль­ше) особами. Полілог – форма мовлення, яка характеризується зміною висловлювань декількох мовців і безпосереднім зв'язком висловлювань з ситуацією. Полілог часто набуває форми групового спілкування (бесіда, збори, дискусія, гра тощо). У полілозі відбувається накопичення інформації, що вноситься його учасниками, для нього характерні тематичні перескакування, розрив діалогічних єдностей та ін.

Важливими компонентами у полілозі є репліки (конструктивні і деструктивні), обговорення теми, що репрезентує діалог, обмін інформацією, а також підсумковий діалог, який спрямований на з'ясування успішності цього мовленнєвого акту. Комунікативна взаємодія більше ніж двох людей — часте явище повсякденного життя, йдеться про спілкування у сім'ї, сформованих трудових, спортивних, навчальних колективах тощо. Спілку­вання у таких групах має характер полілогу.

У полілозі беруть участь мовець, адресат, учасники та випадкові слухачі. Найважливішими ознаками полілогу є: 1) ситуативна пов'язаність, тобто залежність від си­туації, в межах якої відбувається спілкування; 2) порівняно високий рівень спонтанності комунікації; 3) більш-менш однакова участь всіх учасників; 4) реактивна роль учасників комунікації градуюєть­ся: від позиції адресата до позиції адресанта і може, за­лишаючись невербалізованою (спостерігач), впливати на розвиток полілогу своєю немовленнєвою дією; 5) велика амплітуда коливань смислового і фор­мального зв'язків реплік; 6) суттєве значення соціальних ролей учасників комунікації, а також етикетних правил ведення полілогу тощо.

Отже, спілкування людей відбувається у межах кон­кретних форм, яким властива специфічна організація засобів комунікативного коду.

Читайте також:

1. А/. Форми здійснення народовладдя та види виборчих систем.
2. Автоматизовані форми та системи обліку.
3. Аграрні реформи та розвиток сільського госпо- дарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.
4. Акредитив та його форми
5. Активні форми участі територіальної громади у вирішенні питань ММС
6. Аргументація як раціональна частина комунікації.
7. Бактеріофаг, його природа і практичне застосування. Вплив бактеріофага на мінливість мікроорганізмів.
8. Банк і його операції. Правова природа банківської діяльності
9. Банківський контроль та нагляд: форми та мета здійснення. Пруденційний нагляд: поняття, органи та мета проведення.
10. Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства.
11. Безособові дієслівні форми на –но, -то
12. Безробіття: суть, причини, форми та соціально-економічні наслідки

Переглядів: 5151