Теоретичні підходи до виявлення відхильної поведінки

Девіантна поведінка постійно привертає до себе увагу. Вона нестандартна, неоднозначна і часто незрозуміла. Вона є джерелом занепокоєння як для найближчого оточення девіанта, так і для всього су-спільства. Саме тому в науці робилися кількаразові спроби розібратися в суті цього явища, виявити його рушійні сили, пояснити причини.

Результатом наукових досліджень у сфері девіантної поведінки став ряд концепцій девіації, що говорить про домінант-пояснення тієї чи іншої теорії щодо природи девіації.

Біологічна (антропологічна) школа. Наприкінці ХІХ століття італійський психіатр і криміналіст Чезаре Ломброзо, вивчаючи механізми і причини злочинності, сконцентрував свою увагу на вивченні самого злочинця. У результаті він дійшов висновку про те, що люди можуть бути схильні до різних видів злочинної поведінки за своїм біологічним складом. Він вважав за можливе виявити ряд ознак, за якими можна було визначити не тільки злочинця взагалі, але здогадатися про те, до якого саме виду злочинів людина схильна.

Він стверджував, що в злочинній людині в силу закону спадковості, зберігаються, а іноді й активізуються психофізичні особливості ранніх біологічних предків. Впізнати цього «дикуна» можна за такими ознаками, як притуплена чутливість, пристрасть до татуювання, нерозвиненість морального почуття, що обумовлює нездатність до каяття, деградація почерку, який приймає ієрогліфічний характер.

Теорія Ч. Ломброзо неодноразово зазнавала критики, особливо ідея про існування особливого типу «злочинної людини», проте біологічне пояснення поведінки, яка відхиляється, зайняло своє місце в науці.

Ще один відомий дослідник, американський психолог і лікар Вільям Х. Шелдон, також як і Ломброзо, підкреслював важливість побудови тіла. Він виділив три основні типи людських рис, що, на його думку, впливають на здійснення вчинків, які характеризуються як відхильна поведінка: ендоморфний (округлість форм, зайва вага), мезоморфний тип (мускулистість, атлетичність), ектоморфний тип (тонке тіло, стрункість, худорлявість). Найбільш схильним до злочинних дій він вважав мезоморфа, однак визнавав, що далеко не всі носії зазначених рис обов’язково стають злочинцями.

Психологічний та психоаналітичний напрямок (Г. Тард, З. Фрейд). Як і прихильники біологічного підходу, психологи сконцентрували свою увагу насамперед на особистості людини, поведінка якої відхилялася від норми. Дана поведінка вивчалася насамперед судовими психологами, що до початку ХХ ст. працювали на описовому рівні, займаючись статичним фіксуванням рис злочинної особистості. Злочинну особистість описували такими словами, як «лінощі», «легковажність», «мінливість», «марнославство», «безтурботність», «помста», «жорстокість», «схильність до садизму», «відсутність каяття», «лукавство», «підступність» і т.д. Однак згодом даний рівень перестав влаштовувати дослідників. Новою сходинкою в розвитку цього напрямку стала спроба проникнути за допомогою психогенетичних методів в інстинкти і спонукання злочинця, дійти до підсвідомих почуттєвих глибинних шарів його особистості.

Велика заслуга в цьому належить З. Фрейдові, що вніс ряд суттєвих змін у колишній варіант психоаналізу. На його думку, у структурі людської особистості можна виділити три основних компоненти: 1) Ід («Воно») – найбільш примітивна частина людської особистості, що охоплює все природне, генетично первинне, спадкоємне тощо;2) Его («Я») – відповідає вимогам реальності, стає результатом індивідуального досвіду, виробляє механізми адаптації до навколишнього середовища; 3) Супер-Его («Над-Я») – є джерелом моральних і релігійних почуттів, виступає контролюючою і караючою інстанцією і є продуктом впливів інших людей. Розглядаючи взаємодію цих компонентів психіки людини, З. Фрейд виходить на поняття «тривожності», яка може бути викликана реальністю, а також виникнути під впливом Ід чи Супер-Его. При цьому виникає певна напруга, від якоі Его намагається позбутися за допомогою низки захисних механізмів – витиснення, регресії і сублімації. Витиснення означає активне, але не усвідомлене самим індивідом усунення зі свідомості почуттів, думок і прагнень до дії, що переміщаються у сферу несвідомого і продовжують мотивувати поведінку людини. Регресія – це перехід на більш примітивний рівень поведінки і мислення. Сублімація – це переведення сексуальної енергії на інші види діяльності, прийнятні і для індивіда, і для суспільства (наприклад, різновидом сублімації може бути творчість).

Г. Тард розробив теорію професійного злочинного типу і теорію злочинного наслідування. Він стверджував, що злочин – це ремесло, професійна дія. Професійний злочинець навчений спеціальним навичкам і прийомам, він довго навчається, оволодіваючи своєю професією. Величезну роль у поширенні девіації відіграє наслідування – як соціальна «форма руху, завдяки якій думка передається від одного мозку до іншого». Чим ближче люди сходяться один з одним, тим більше вони один одного наслідують.

Соціологічна школа: теорія соціальної аномії Едюркгейм, Р.Мертон.У той час, як психологія аналізувала особистість девіанта, соціологія зверталася до методики статистичних спостережень за масовими явищами, що необхідно для розуміння соціальних закономірностей.

Е. Дюркгейм вважав поведінку, яка відхиляється від норми, нормальною. Він заклав теорію аномії, відповідно до якої уникнути поведінки, що відхиляється від норми, не можна, оскільки в суспільстві спостерігається величезне розмаїття різних видів поведінки. Нормальною така поведінка вважається тому, що суспільство без девіації виявляється болісно законтрольованим. Якщо цілком усунути девіацію, то в суспільстві не буде прогресу і будь-яких соціальних змін. Основною причиною девіації, на думку Е. Дюркгейма, є аномія – стан без норм, без законів. У тому суспільстві, де панують людська солідарність і соціальна єдність – рівень девіації буде низьким. Процес соціальних змін, заснований на поділі праці й технічному прогресі послабляє об’єднуючі сили суспільства. Панівні принципи і норми, за якими це суспільство існувало – застарівають, втрачають своє значення. Водночас зникають рамки, що стримували людські пристрасті, починають панувати безладдя і соціальний хаос. Суспільство розпадається на дрібні частини, індивід стає безучасним до досвіду інших, не почуває ніяких зобов’язань щодо інших. Усе це порушує стабільність, приводить до нестійкості соціальних зв’язків, руйнування колективної свідомості і розростання поведінки, що відхиляється.

Мертон виходив з концепціїаномії, запропонованої вперше одним із засновників соціології Е. Дюркгеймом (1858-1917), і створив теорію девіацій, що одержала загальне визнання. Дюркгейм розвивав поняття аномії у зв'язку з тезою, що в сучасних суспільствах традиційні стандарти й норми руйнуються, не будучи замінені новими. Аномия виникає, коли в певних сферах соціального життя немає ясних стандартів поведінки. У цих обставинах, на думку Дюркгейма, люди відчувають тривогу, страх перед невизначеністю, тому аномія може стати одним із соціальних чинників, що впливають на схильність до самогубства.

Мертон модифікував поняття аномія для позначення напруженості, що виникає в поведінці індивіда в ситуації, коли прийняті норми вступають у конфлікт із соціальною реальністю. Так, в американському суспільстві загальноприйняті цінності орієнтують людину на просування вперед, на “роблення грошей”, тобто на матеріальний успіх. Як засоби для досягнення цієї мети передбачаються самодисципліна й інтенсивна робота. Згідно із цими положеннями, люди, що працюють дійсно інтенсивно, повинні домогтися успіху поза залежністю від своєї стартової позиції в житті. Насправді це не так, оскільки більшість людей, що споконвічно перебувають у несприятливому положенні, мають у своєму розпорядженні обмежені перспективи зростання. Ті, хто не “превстиг”, зіштовхуються з осудом своєї очевидної нездатності домогтися матеріального успіху. У такій ситуації виникає велика спокуса “просунутися” будь-якими засобами, законними або незаконними. Мертон виділяє п'ять можливих реакцій на напругу, що виникає у зв'язку з невідповідністю між соціально схвалюваними цінностями й обмеженістю засобівїх досягнення. “Конформісти” дотримуються загальноприйнятих цінностей і встановлених засобів їх реалізації, при цьому не має значення, досягли вони успіху чи ні. У цю категорію попадає більшість населення. “Інноватори” — ті, хто продовжує дотримуватися соціально прийнятих цінностей, але використовують майже незаконні або незаконні засоби для їх досягнення. Даний тип реакції характерний для злочинців, що досягли добробуту за допомогою протизаконних дій.

"Ритуалізм" властив тим, хто продовжує додержуватися прийнятих стандартів, хоча відчуття змісту цінностей, що спрямовувала їх дії, вже втрачено. Правила виконуються заради них самих, без мети, ніби мимоволі. Ритуалісти, як правило, люди, що присвятили себе стомлюючій і нецікавій роботі, без перспектив і з незначною винагородою. “Ретріатисти” — ті, хто відкидає світогляд суперництва, тим самим не приймаючи ні домінуючих цінностей, ні санкціонованих засобів їх досягнення; як приклад можна привести членів незалежних самооплатних комун. І, нарешті, “бунтарі” відкидають існуючі цінності й нормативні засоби, але активно бажають затвердити нові цінності й перетворити соціальну систему. До цієї категорії ставляться члени радикальних політичних угруповань.

Власне кажучи, причиною відхильної поведінки він вважає неузгодженість між метою, висунутою суспільством, і засобами її досягнення.

Конфліктологічний підхід припускає розгляд девіації в зв’язку з конфліктами (як внутрішньоособистісними, так і соціальними). Ще більш яскраво виражений політичний підхід до девиации обраний групою соціологів, які називають себе "радикальними кримінологами". Вони відкидають всі теорії злочинності, що трактують її як порушення загальноприйнятих законів; затверджують, що такі концепції характеризують суспільство як абсолютно єдине ціле. Відповідно до розумння, створення законів і підпорядкування їм є частиною конфлікту, що відбуває в суспільстві між різними групами. Щоб пояснити суть цієї концепції, Остик Турк (1969) привів наступний довід: коли виникає конфлікт між владою й деякими категоріями громадян, влади звичайно обирають варіант примусових мір. Наприклад, співробітники поліції з більшою готовністю застосовують закони, що відповідають їхній власній субкультурі (скажемо, що забороняють гомосексуалізм), чим ті, які суперечать їй (наприклад, що захищають цивільні права). Крім того, поліція в першу чергу застосовує закони, спрямовані проти бідняків і не причетних до влади, тих, кого можна придушувати, не зустрічаючи опору.

Квинни (1977) розглядає дану проблему з марксистської точки зору. Він затверджує, що закони й діяльність правоохоронних органів - це знаряддя, які правлячі класи (владеющие засобами виробництва) використовують проти тих, хто позбавлений влади. Наприклад, в XII в. були прийняті закони, що забороняють бродяжництво, що було обумовлено прагненням землевласників, змусити бідняків працювати, тому що в той час кожний десятий працівник гинув від чуми або його забирали у відради хрестоносців (Чемблисс, 1964). Далі Квинни підкреслює, що навіть закони, що нібито суперечать інтересам правлячих класів (наприклад, прийняте в 30-е й 40-е г. XX в. законодавство, що підтримало вимогу профспілок), у дійсності служать цим інтересам. Адже якби таке законодавство не було прийнято, міг відбутися революційний вибух, що привело б до корінних змін соціального ладу.

Таким чином, "радикальна кримінологія" не цікавиться, чому люди порушують закони, а займається аналізом сутності самої законодавчої системи. Більше того, прихильники цієї теорії розглядають "девиантов" не як порушників загальноприйнятих правил, а скоріше як бунтарів, що виступають проти капіталістичного суспільства, що прагне "ізолювати й помістити в психіатричні лікарні, в'язниці й колонії для неповнолітніх безліч своїх членів, що нібито бідують у контролі" (Тэйлор і ін.,1973.С.269).

Ми переконалися в тім, що існують глибокі розходження між різними біологічними, психологічними й соціологічними поясненнями девиации. (Див. табл. 7-2). Але для всіх цих теорій характерна загальна тенденція, що ми розглянемо докладніше в 10-й і 18-й главах. Останнім часом стали надавати менше значення біологічним або психологічним факторам, "толкающим" людей до девіантного поводження. Новітні теорії, особливо "нова кримінологія", наголошують на характері суспільства й прагнуть виявити, якою мірою воно зацікавлено в створенні й збереженні девиации.

Новітні теорії набагато більше критичні до існуючого соціального пристрою, вони доводять необхідність виправлення не окремих людей, а всього суспільства в цілому.

Сучасні російські й українські дослідники проблеми девіантноїповедінки концентрують свою увагу насамперед на специфіці поведінки, що відхиляється, в умовах перехідних суспільств, де зазнають змін всі сфери громадського життя і відбувається девальвація колишніх норм поведінки. Нижче подані основні концепції девіації (табл. 14.1).

Таблиця 1

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Аналіз документів як метод соціологічного дослідження.	\|	Етносоціологія: предмет вивчення, специфіка

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.