• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Система гарантування вкладів фізичних осіб

Страхування (гарантування) вкладів– це комплекс заходів держави та центрального банку, спрямований на підтримку стійкості банківської системи. Всередині самої банківської системи склалися певні форми солідарності банків, для яких стійкість всієї системи є важливою умовою їх нормальної діяльності. Тому в деяких випадках банки самі організують страхування.

Втручання держави в такому випадку має спільні риси з втручанням в інші сфери, де повністю вільний ринок загрожує інтересам суспільства і повинен бути обмеженим. Проте стійкість банківської системи вважається одним з найважливіших пріоритетів економічної політики держави, від якої залежить макроекономічна стабільність та економічне зростання держави. Як законодавчо, так і в рамках традицій, держава несе відповідальність за стійкість банківської системи. Що стосується страхування вкладів, то досвід свідчить, що в більшості країн світу держава приймає на себе в тій чи іншій мірі відповідальність за приватні (комерційні) банки незалежно від наявності прямого законодавства, якщо банкрутство таких банків загрожує підриву стійкості всієї системи.

Практично у всіх країнах захист вкладників на законодавчій основі обмежується малими вкладами. Це досягається встановленням максимальної суми гарантованого вкладу. При захисті шляхом дискреційних заходів, що приймаються з розгляду уряду, перелік вкладів, які гарантуються, може бути ширшим, але переваги надаються малим вкладникам.

Пріоритет малих вкладів і виключення великих рахунків, які мають в банках клієнти, визначається рядом взаємопов’язаних факторів та цілей:

- оскільки значна частина національних заощаджень припадає на малих вкладників, захист їх вкладів має особливе значення для забезпечення достатньої загальнонаціональної норми накопичення;

- захист малих вкладників має очевидне значення з точки зору підтримки соціально-політичної стабільності;

- саме численність дрібних вкладників створює особливо критичні обставини банківських криз і паніки при масовому вилученні вкладів і підіймає хвилю, з якою важко справитись;

- дефект ринку значно впливає на поведінку малих вкладників, тому що вони, не володіючи повною інформацією, не можуть діяти раціонально;

- захист вкладників потребує значних фінансових ресурсів, зокрема, бюджетних коштів, що спонукає державу обмежувати розмір гарантованого мінімуму;

- більш повне охоплення вкладів пов’язане зі збільшенням розміру внесків банків в фонд гарантування.

Виділяють наступні підходи до страхування депозитів:

1) явна відмова від захисту вкладів (практикується в Новій Зеландії, де спеціальні вимоги відносно прозорості банківських операцій дозволяють потенційному вкладнику самому оцінити перспективи повернення своїх коштів, знаючи про стан банку);

2) визначення законом переважного права вимоги вкладників банку перед іншими вимогами при ліквідації банку-банкрута (Австралія, Монголія);

3) неясність у відношенні покриття;

4) неявна гарантія (спеціальні законі або фонди відсутні, кошти для фондів не резервуються, однак за минулим досвідом або за заявами відповідних осіб вклади громадян можуть бути відшкодовані, сума компенсацій залишається на розгляд влади);

5) обмежене покриття (гарантії розповсюджуються на частину вкладу, на окремі види вкладів, існує державний, змішаний або приватний страховий фонд – найбільш розповсюджена система);

6) повне покриття (застосовується в умовах системної кризи, після нормалізації, як правило, замінюється системою обмеженого покриття, як це було в Швеції та Фінляндії).

Ефективність першого підходу обмежена можливістю адекватно оцінювати стан банку. Іноді доволі складно оцінити якість кредитного портфелю банку, наслідком чого є падіння ринкової дисципліни (контроль вкладників над банком: при підвищенні ризиків вони наказують банк, вилучаючи кошти або вимагаючи підвищення процентів), прозорість фінансової системи залишається недостатньою.

У випадку відсутності позитивно виражених гарантій (перший-четвертий підхід) зростає можливість панічного вилучення коштів з банків.

Створення системи страхування депозитів (п’ятий та шостий підходи) несе в собі певні ризики та проблеми, причому повне покриття небезпечне не тільки значними витратами держави, але й посиленням деяких ризиків, характерних для страхування депозитів. Відповідно, повне покриття застосовується, як вже зазначалося, в умовах кризи, в той час як в нормальних умовах розвитку банківської системи МВФ рекомендує використовувати обмежене покриття.

За класифікацією МВФ системи страхування розподіляються на два основних види:

- експліцитний (формальний, відкритий);

- імпліцитний (неформальний, прихований).

Неформальний вид системи страхування депозитів характеризується, як правило, відсутністю:

по перше, законодавчих засад, що передбачають юридичну відповідальність (фінансова допомога здійснюється у відповідності до практики минулих років або за заявою офіційних осіб);

по друге, необхідних правил, пов’язаних з масштабами та видами компенсацій (фінансова допомога у випадку неплатоспроможності здійснюється вибірково);

по трете, конкретного фонду для надання фінансової допомоги

Переваги неформальної системи полягають в рівній захищеності дрібних та великих вкладників і відсутності необхідності для держави організовувати страховий фонд. До недоліків такого типу системи відносять: рішення про санацію банку залежить від долі державної участі в даному банку; приватним проблемним банкам допомога, як правило, не надається; платники податків несуть основну частину витрат на поновлення ліквідності банківської системи; уряд самостійно приймає рішення про банкрутства банків.

Формальна система страхування банківських депозитів чітко передбачає юридичні, адміністративні, фінансові умови в ряді законів та законодавчих актів. Звичайно, державою визначаються типи інститутів та депозити, що підлягають страхуванню, межі страхування (ліміти страхових внесків та виплат); право управління та участі; порядок фінансування; умови неплатоспроможності; порядок та процедуру банкрутства банку.

Більшість індустріально розвинених країн почали використовувати формальну систему страхування депозитів з 1980-х років, після ряду банківських криз. В країнах Африки захист депозитів здійснюється переважно в формі непрямих гарантій, головним чином з причини недостатнього розвитку фінансової системи та переважання державної системи власності. Тільки в Сенегалі та Гані передбачений механізм відшкодування коштів вкладників. Формальна система страхування вкладів впроваджена в Кенії, Нігерії, Танзанії, Уганді. В Азії більшість країн (Китай, Індонезія, Корея, Малайзія, Пакистан, Сінгапур, Таїланд, В’єтнам) мають неформальні системи страхування, в той час як в індустріально розвинених країнах вона існує тільки в Австралії. Більшість країн Середнього Сходу (Єгипет, Іран, Ірак, Ізраїль, Саудівська Аравія, Сирія) та половина країн Західної півкулі (Бразилія, Болівія, Коста-Ріка, Парагвай, Уругвай, Еквадор) також використовують неформальну систему страхування депозитів.

Впровадження формальної системи страхування потребує визначення депозитів, що підлягають захисту. Об’єктами страхового захисту, як правило, виступають депозити до запитання, строкові вклади; ощадні вклади; депозитні сертифікати. Як правило, виключаються з формальної системи страхування депозитів наступні види депозитів:

- міжбанківські депозити – банки мають можливість оцінки фінансового стану один одного, тому здатні мінімізувати ризики за міжбанківськими операціями;

- депозити в іноземній валюті – важко визначити межі коливань валютного курсу та обмежений вплив на платіжну систему при незначній питомій вазі в сумарних депозитах;

- депозити в філіях іноземних банків;

- депозити, розміщені в інших країнах – незначний вплив на платіжну систему країни.

При страхуванні вкладів завжди постає питання про співвідношення приватної та державної участі в цьому процесі. Теоретично приватна система страхування депозитів вважається економічно ефективною, політично незалежною та гнучкою. При нестачі коштів у приватного інституту страхування виникає необхідність державного втручання. Приватне страхування потребує жорсткого державного регулювання та державного нагляду. Найбільш привабливою рисою державного страхування в умовах стабільної економіки, а отже і дієздатної бюджетної системи, є найбільша довіра до нього з боку вкладників та держави. Державна система гарантування вкладів прийнята в більшості країн, в окремих країнах застосовується поєднання державного та приватного страхування.

Аналіз практики страхування банківських депозитів дозволив виділити чотири основні організаційні форми системи страхування.

Перша форма передбачає 100% участь держави, де управління та фінансування здійснюється державою. Така форма має високу ступінь морального ризику, оскільки банки не розділяють витрат при банкрутстві інших банків.

Друга форма – система страхування через фонди, що керуються суспільними корпораціями та частково фінансуються банками.

Третя форма – фонди, що спільно керуються банками та державою, фінансуються, як правило, банками. Ця змішана форма дозволяє розширити можливості по формуванню власних коштів системи страхування, але, в той же час, зменшує стимули для сторонніх інвесторів.

Четверта форма – часткове управління зі схемою взаємного страхування, без участі держави. Вона перекладає частину витрат, що виникають при банкрутствах банків, на самі банки.

Багато з існуючих страхових систем відрізняє недостатній рівень капіталізації, в цьому випадку гарантування вкладів пов’язано з додатковими гарантіями для держави. Тому потрібно з особливою увагою віднестись до впровадження системи страхування депозитів в країнах з дефіцитом бюджету.

Порівняльна характеристика деяких систем страхування депозитів наведена в таблиці 9.1.

Таблиця 9.1 – Порівняльна характеристика систем страхування депозитів

* – в 1997 році ЄС зобов’язав всі країни члени (включаючи Німеччину, що голосувала проти) впровадити систему обов’язкового страхування внесків. Оскільки приватна система не підпадає під Директиву ЄС, вона продовжує страхування депозитів в сумі, що перевищує 20 тис. євро, а також депозитів, виключених директивою.

** – сострахування передбачає виплату внеску не повністю, а в певній пропорції, наприклад, перший транш 90%, другий – 70% та інше. Таким чином, вкладник приймає участь в сострахуванні свого вкладу (на 10%, на 30% та інше).

*** – для банків – учасників Асоціації німецьких банків членство в системі обов’язково.

**** – в Німеччині банки щорічно сплачують 0,03% від зобов’язань кредиторів, що відносяться до банківських операцій. Для нових членів передбачений разовий платіж в 0,09%, якщо очікується нестача коштів, премія подвоюється, при досягненні запланованого розміру фонду встановлюється нульова премія; якщо зібраних коштів недостатньо, можлива додаткова премія до 0,03 %; банки з підвищеними ризиками сплачують 250 % від звичайної премії.

***** – в США банки розподілені на 9 категорій за ступенем ризиковості операцій з різним розміром премії (від 0 до 0,27 % від залучених депозитів).

До 1995 року страхування вкладів в Україні здійснювалося в обмеженому обсязі. Формально ці обсяги визначалися Законом України «Про банки і банківську діяльність» від 1991 року. В ньому було записано, що держава гарантує захист цінних паперів і вкладів в Ощадному банку України. Цей закон передбачав, що банками для забезпечення надійності вкладів створюється міжбанківський фонд страхування депозитів; порядок його створення встановлюється Національним банком України.

З метою створення цілісної системи страхування депозитів населення в банках України, починаючи з другої половини 1995 року, Національним банком проводилась робота з розробки положення про міжбанківський фонд обов’язкового страхування вкладів фізичних осіб. НБУ розробив та ввів у дію з 1 липня 1997 року Тимчасовий порядок формування комерційними банками фонду страхування вкладів фізичних осіб за рахунок придбання ними державних цінних паперів та передачі їх на зберігання НБУ.

НБУ підготував також проект Указу Президента України про заходи щодо захисту прав фізичних осіб-вкладників комерційних банків. Паралельно з цим Національним банком було проведено роботу з підготовки законопроекту про фонд страхування вкладів фізичних осіб. У роботі над цим документом із фахівцями НБУ тісно співпрацювали спеціалісти-консультанти Фонду Сороса. Цей законопроект було внесено до розгляду в рамках заходів Світового банку.

З 10 жовтня 1998 року набрав чинності Указ Президента № 996/98 «Про заходи щодо захисту прав фізичних осіб-вкладників комерційних банків України». Згідно з цим Указом із Фонду гарантування вкладів фізичних осіб відшкодовували суми в розмірі вкладу, але не більше 500 гривень (сума еквівалентна 100 доларів США) кожному вкладнику комерційного банку, який сплачує збори і платежі до цього фонду. Сума відшкодування становила саме 500 гривень тому, що саме таким був середній обсяг вкладу фізичної особи на момент підписання указу. До речі, ним було передбачено (у разі зміни тенденції розвитку ринку ресурсів, залучених комерційними банками від вкладників) поступово збільшувати суму відшкодування.

На виконання Указу Президента Кабінетом Міністрів України та Національним банком України 21 січня 1999 року була прийнята спільна Постанова за № 70, якою затверджувалось «Положення про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб».

25 січня 1999 року Правління НБУ ухвалило Постанову № 29 «Про перерахування комерційними банками на рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, відкритий у НБУ, початкових зборів».

Відповідно до цієї Постанови впродовж 30 днів з дня її підписання усі комерційні банки, що мають ліцензію на залучення вкладів населення, повинні були перерахувати початковий збір до Фонду у розмірі 1% від зареєстрованого статутного капіталу. Загалом ця сума становила 19132 тис. грн. (учасники – 140 банків). Ще 20 млн. грн. у цей же термін було внесено НБУ як представником держави. За місяць після перерахування внесків Фонд розпочав виконувати свої функції.

До 1 січня 1999 року гарантією повернення вкладів фізичних осіб були заблоковані в кожному банку на депо-рахунку в НБУ державні облігації, що за номінальною вартістю становили 16,5 % від обсягу залучених депозитів. Причому, вони враховувались також при розрахунку нормативів обов’язкових резервів. Проте, такий вид гарантування швидше сприяв вирішенню проблеми поповнення державного бюджету шляхом адміністративного розміщення серед банків додаткової кількості ОВДП, аніж захисту інтересів вкладників. З початком 2000 року НБУ скасував врахування цих ОВДП при виконанні резервних вимог, однак залишив облігації заблокованими.

Згодом був розроблений проект перехідного порядку формування банками коштів для гарантування вкладів населення за рахунок ОВДП на період до повного формування Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Передбачалося, що ОВДП з цього резерву будуть розблоковуватися поетапно. Упродовж 1999 року планувалося довести обсяг заблокованих ОВДП до 8% від суми залучених депозитів, у 2000 році – до 6%, у 2001 році – до 4%, а приблизно у 2004 році – взагалі розформувати цей резерв.

Основним нормативним документом ФГВФО було Положення «Про порядок відшкодування Фондом гарантування вкладів фізичних осіб коштів вкладникам комерційних банків у разі їх ліквідації» затверджене постановою Правління НБУ №8 від 11.01.2001 р.

20 вересня 2001 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб», який набув чинності 24 жовтня 2001 року. Даним Законом було передбачено, що Фонд гарантує кожному вкладнику учасника (тимчасового учасника) Фонду відшкодування коштів за його вкладами, включаючи відсотки, в розмірі вкладів на день настання недоступності вкладів, але не більше 1200 гривень по вкладах у кожному із таких учасників. Зазначений розмір відшкодування коштів за вкладами, включаючи відсотки, за рахунок коштів Фонду міг бути збільшений за рішенням адміністративної ради Фонду залежно від тенденцій розвитку ринку ресурсів, залучених від вкладників учасників (тимчасових учасників) Фонду.

23 лютого 2012 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який набув чинності 22 вересня 2012 року. Цей Закон розширив повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, зокрема в частині щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації неплатоспроможних банків. Також Законом передбачено умови, при настанні яких банк може бути віднесено до категорії проблемних та неплатоспроможних. Банки, які перебували в статусі тимчасового учасника Фонду набули статусу учасників Фонду, оскільки Закон не передбачає переведення учасників Фонду до категорії «тимчасових учасників» Фонду, тим самим, скасовуючи поняття тимчасового учасника Фонду як такого. Учасниками Фонду є банки, участь яких у Фонді є обов’язковою, та які набувають статусу учасника Фонду в день отримання ними банківської ліцензії. Таким чином, банки, які мають банківську ліцензію, є учасниками Фонду, окрім АТ «Ощадбанк».

Вклади фізичних осіб Державного ощадного банку України гарантуються державою [б и бд].

вклад - кошти в готівковій або безготівковій формі у валюті України або в іноземній валюті, які залучені банком від вкладника (або які надійшли для вкладника) на умовах договору банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або шляхом видачі іменного депозитного сертифіката, включаючи нараховані відсотки на такі кошти;

Фонду гарантування вкладів фізичних осіб є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.

Фонд є економічно самостійною установою, має самостійний баланс, поточний та інші рахунки в Національному банку України.

Фонд є установою, що не має на меті отримання прибутку.

Основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.

На виконання свого основного завдання Фонд у порядку, передбаченому цим Законом, здійснює такі функції:

1) веде реєстр учасників Фонду;

2) акумулює кошти, отримані з джерел, визначених статтею 19 цього Закону, здійснює контроль за повнотою і своєчасністю перерахування зборів кожним учасником Фонду;

3) інвестує кошти Фонду в державні цінні папери України;

4) здійснює заходи щодо організації виплат відшкодувань за вкладами в разі прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку;

5) здійснює регулювання участі банків у системі гарантування вкладів фізичних осіб;

6) бере участь в інспекційних перевірках проблемних банків за пропозицією Національного банку України;

7) застосовує до банків та їх керівників відповідно фінансові санкції і накладає адміністративні штрафи;

8) здійснює процедуру виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організовує відчуження активів і зобов’язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку;

9) здійснює перевірки банків щодо дотримання законодавства про систему гарантування вкладів фізичних осіб;

10) надає фінансову підтримку приймаючому банку;

11) здійснює прогнозування потенційних витрат Фонду на виведення неплатоспроможних банків з ринку та відшкодування коштів вкладникам.

Керівними органами Фонду є адміністративна рада та виконавча дирекція.

Адміністративна рада Фонду складається з п’яти осіб - один представник Кабінету Міністрів України, два представники Національного банку України, один представник профільного комітету Верховної Ради України та директор - розпорядник Фонду (за посадою).

Виконавча дирекція Фонду здійснює управління поточною діяльністю Фонду.

Виконавча дирекція Фонду складається з п’яти членів. Директор - розпорядник Фонду та його заступники входять до складу виконавчої дирекції Фонду за посадою.

Учасниками Фонду є банки. Участь банків у Фонді є обов’язковою. Банк набуває статусу учасника Фонду в день отримання ним банківської ліцензії. Банк зобов’язаний сплачувати до Фонду збори

Джерелами формування коштів Фонду є:

1) початкові збори з учасників Фонду (Банк - учасник Фонду протягом 30 календарних днів з дня одержання банківської ліцензії зобов’язаний сплатити до Фонду початковий збір у розмірі 1 відсотка свого статутного капіталу);

2) регулярні збори з учасників Фонду (Учасник Фонду зобов’язаний станом на останній робочий день кожного кварталу здійснювати нарахування регулярного збору до Фонду. Розмір базової річної ставки збору становить 0,5 відсотка бази нарахування в національній валюті та 0,8 відсотка бази нарахування в іноземній валюті. Базою нарахування є середньоарифметична за розрахунковий період сума щоденних балансових залишків на рахунках з обліку вкладів та відсотків за ними);

3) спеціальний збір до Фонду (Фонд має право прийняти рішення про встановлення спеціального збору до Фонду у разі, якщо поточні доходи Фонду є недостатніми для виконання ним у повному обсязі своїх зобов’язань щодо виплати відшкодування за вкладами та/або щодо обслуговування та погашення залучених кредитів);

4) доходи, одержані від інвестування коштів Фонду в державні цінні папери України;

5) доходи, одержані у вигляді процентів, нарахованих Національним банком України за залишками коштів на рахунках Фонду, відкритих в Національному банку України;

6) кредити, залучені від Національного банку України;

7) неустойка (штрафи, пеня), що стягується відповідно до цього Закону;

8) кошти, що були внесені Національним банком України в розмірі 20 мільйонів гривень на день створення Фонду;

9) кошти з Державного бюджету України (Для виконання покладених на нього функцій Фонд має право залучати кредити від Кабінету Міністрів України або отримати внесок держави на безповоротній основі на відповідний рік у разі, якщо з початку року обсяг коштів Фонду, що можуть бути використані Фондом на цілі, передбачені пунктами 1 і 4 частини другої статті 20 цього Закону, зменшується більше ніж на 70 відсотків);

10) доходи від надання фінансової підтримки приймаючому банку;

11) благодійні внески, гранти, технічна допомога, у тому числі від іноземних осіб;

12) кошти, отримані від виконання заходів, передбачених планом врегулювання, зокрема від продажу неплатоспроможного банку або перехідного банку, ліквідації банку.

Мінімальний обсяг коштів Фонду не може бути нижчим за 2,5 відсотка від суми гарантованих Фондом коштів вкладників у межах суми відшкодування з урахуванням суми зборів з учасників Фонду, які мають надійти протягом наступного кварталу. За умов досягнення мінімальної межі або ризику суттєвого зменшення обсягу коштів Фонду Фонд має право вжити заходів для поповнення коштів Фонду за рахунок джерел, визначених частиною першою цієї статті.

Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день прийняття рішення Національним банком України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних та початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200000 гривень. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами.

Фонд не відшкодовує кошти:

1) передані банку в довірче управління;

2) за вкладом у розмірі менше 10 гривень;

3) за вкладом, підтвердженим ощадним (депозитним) сертифікатом на пред’явника;

4) розміщені на вклад у банку особою, яка була членом спостережної (наглядової) ради, правління (ради директорів), ревізійної комісії банку, якщо з дня її звільнення з посади до дня прийняття Національним банком України рішення про віднесення такого банку до категорії неплатоспроможних не минув один рік;

5) розміщені на вклад у банку особою, яка надавала банку професійні послуги як аудитор, юридичний радник, суб’єкт оціночної діяльності, якщо ці послуги мали безпосередній вплив на виникнення ознак неплатоспроможності банку і якщо з дня припинення надання послуг до дня прийняття Національним банком України рішення про віднесення такого банку до категорії неплатоспроможних не минув один рік;

6) розміщені на вклад власником істотної участі банку;

7) розміщені на вклад особою, яка на індивідуальній основі отримує від банку проценти за вкладом на більш сприятливих договірних умовах, ніж звичайні, або має інші фінансові привілеї від банку;

8) за вкладом у банку, що є предметом застави та забезпечує виконання зобов’язань вкладника перед цим банком, в обсязі таких зобов’язань;

9) за вкладами у філіях іноземних банків.

Отже, Україною прийнята найпростіша з існуючих у світі модель страхування депозитів: страхування є обов’язковим, страхуванню підлягають тільки депозити фізичних осіб, ставка відрахувань є фіксованою, сума відшкодування депозиту обмежується.

Читайте також:

1. Active-HDL як сучасна система автоматизованого проектування ВІС.
2. II. Бреттон-Вудська система (створена в 1944 р.)
3. IV. Система зв’язків всередині центральної нервової системи
4. IV. УЗАГАЛЬНЕННЯ І СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ВИВЧЕНОГО
5. V. Систематизація і узагальнення нових знань, умінь і навичок
6. VI. Система навчаючих завдань для перевірки кінцевого рівня завдань.
7. VI. Система навчаючих завдань для перевірки кінцевого рівня завдань.
8. VI. Узагальнення та систематизація знань
9. VII. Закріплення нового матеріалу і систематизація знань.
10. Автоматизація водорозподілу на відкритих зрошувальних системах. Методи керування водорозподілом. Вимірювання рівня води. Вимірювання витрати.
11. Автоматизована система ведення державного земельного кадастру
12. Автоматична система сигналізації

Переглядів: 3383