Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Теоретична філософія

 

Метою теоретичної філософії є пізнання фундаментальних принципів буття.

 

Поняття теорії є надзвичайно значущим, дивовижно містким й змістовним[14]. У своєму центральному значенні, воно безпосередньо пов’язане з зоровим сприйняттям: теорія, у своєму первинному значенні – це споглядання[15].

 

Теоретична філософія – споглядання фундаментальних принципів сущого та мислення. Суще осягається думкою[16], тобто через мислення[17] («продуктом» якого і є думка). Відповідно до цього, можна сказати, що теоретична філософія виникає на межі фізичного та логічного, й провадить далі – шляхом абстрагування й узагальнення до найвищих й найпотаємніших засад сущого.

 

Відповідно до цього сходження, – від більш конкретного до більш загального, тобто від безпосередньої реальності предметного світу до вершин абстрактного розумового споглядання першопочатків й першопричин речей та світу, – теоретична філософія поділяється на фізику[18], математику[19] та першу філософію[20].

 

В історії філософії, розгортання теоретичної філософії відбувалося поступово.

 

Першим історичним типом філософії, за загальним визнанням, була Іонійська натурфілософія, представлена Мілетською школою, в особах Талеса з Мілету (бл. 640/624-548/545 рр. до н.е.), Анаксимандра (бл. 610-547/540 рр. до н.е.) та Анаксимена (бл. 585/560-525/502 рр. до н.е.). Головним предметом її дослідження (як свідчить й сама назва – натурфілософія або фізіологія) було дослідження природи, як першопочатку всього сущого.

 

Другим історичними типом філософії, що з’являється не набагато пізніше за перший, стала Італійська філософія, представлена Пітагором з Самосу (570-490 рр. до н.е.) та представниками заснованої ним школи – Пітагорейського союзу. Саме Пітагор та його учні[21] – у їхньому вченні про число, як першопочаток усього сущого – здійснили перехід від конкретності й чуттєвості світу речей до математичної абстракції космосу, як певного, нематеріального за своєю природою, ладу, що може бути осягнутий саме розумом (як число, міра, ритм), а не чуттям. Пізніше, вже на зорі Нового часу, відлуння цих прозрінь з новою силою прозвучить у словах Галілео Галілея (15.02.1564-08.01.1642 рр.), про те, що книга природи «написана мовою математики…»[22].

 

Певну синтезу першого та другого типів можна знайти у пізнішого представника Іонійської філософії – Геракліта з Ефесу (бл. 540-483 рр. до н.е.) у його вченні про постійну плинність й мінливість світу, та чуттєво-раціональний характер першопочатку – «вогняного λόγος-у», як «міри» всіх змін як окремих речей, так і світу в цілому.

 

Третім історичним типом філософії, котрий, врешті решт, набув характеру класичного, став тип філософії, скерований на пізнання самих засад сущого, тобто здобуття апріорного знання, що характеризується: 1) безумовною необхідністю; 2) абсолютною інтелігібільністю; 3) абсолютною достовірністю. Тобто, можна сказати, що теоретична філософія має на меті відкриття Істини.

 

Цей тип філософування пройшов доволі складний шлях емансипації, як від натурфілософії, так і від пітагорейської доктрини. Ця емансипація почалася у представників Елейської філософської школи – Ксенофана з Колофону (бл. 580/577-485/490 рр. до н.е.), Парменіда (бл. 540/520-450 рр. до н.е.), Зенона Елейського (бл. 490-430 рр. до н.е.), а остаточно здійснилася у діяльності мислителів, котрі за загальним визнанням є класиками давньогрецької філософії – Сократа (469-399 рр. до н.е.), Платона (427-347 рр. до н.е.) та Аристотеля (384-322 рр. до н.е.).

 

Представники Елейської філософської школи здійснили відкриття надзвичайної важливості – почавши з критики політеїзму давньогрецької релігії, через ствердження монотеїстичної ідеї (єдинобожжя), врешті решт, вони прийшли до відкриття сфери чистого мислення, проголосивши її тотожною зі сферою справжнього й істинного буття. Отже, починаючи від елеатів – Ксенофана, Парменіда й Зенона, у філософії стверджується ідея про те, що справжнє й істинне знання можна здобути тільки шляхом мислення.

 

З огляду на це, правильне мислення стає головним завданням філософії. Філософія перестає бути здогадкою, особистим міркуванням, гадкою – віднині метою філософії є здобуття справжнього й істинного знання.

 

Особливого ствердження це здобуває у суперечці, що виникла між софістами й Сократом. Головним предметом цієї суперечки стало питання про істину. Чи існує багато істин, що суперечать одна-одній, чи істина єдина й має необхідний, а отже й абсолютний характер?

 

Софісти були переконаними релятивістами – вірили, що істина залежить від часу, місця, особи, обставин, тощо. Зрештою, на їх погляд, істина є тільки «зручним станом речей», при якому людина «почувається комфортно». Сократ, навпаки, наполягав на всезагальному й абсолютному характері істини, стверджуючи її об’єктивно необхідний характер.

 

Сократ доводив свою правоту використовуючи метод, який він називав маєвтика[23], тобто повивальне мистецтво. Метою маєвтики було відкриття істини, шляхом поступового розкриття та прояснення понять. Це досягалося у співбесіді, через систему послідовних питань, так зване «випробування»[24]. Через систему логічних наведень й допомогу уникнути можливих помилок, Сократ ніби допомагав співрозмовнику «народити» істину, навчаючи співрозмовників мислити.

 

Головною заслугою Сократа перед всіма поколіннями наступних мислителів є відкриття ним універсальної сфери загальних понять, що підкоряються певним необхідним й загальним законам – законам мислення. Ці ж загальність й необхідність, що детермінують сферу мислення і є головними атрибутами вселенської істини, котра, у свою чергу, має всезагальний й універсальний, а отже й абсолютний характер.

 

Іншим аспектом сократівського вчення, безпосередньо дотичним до попереднього, була переконаність у тому, що справжнє знання істини, необхідно має вихід у житті – не може людина, що спізнала істину не коритися їй, не вибудовувати власне життя у відповідності до неї. В історії філософії, ця позиція здобула найменування сократівського етичного раціоналізму.

 

Знаменитий учень Сократа – Платон блискучо продовжив лінію свого вчителя. З висхідного пункту, котрим було вчення Сократа про загальні поняття та об’єктивний та необхідний характер істини, Платон розгорнув цілу філософську систему, до якої органічно увійшли й найкращі здобутки всієї попередньої філософської традиції.

 

Філософська позиція, яку зайняв Платон, в історії філософії здобула назву об’єктивного ідеалізму. Вона полягала у визнанні онтологічною основою світу – ідеї, тобто неречовинного й нечуттєвого зразку, котрий і проголошувався справжнім й істинним буттям, тоді як емпірична даність підмісячного світу являє собою лише його віддзеркалення, відбиток, рефлект у «дзеркалі» без’якісної матерії, що являла собою протилежність буття. Ідучи шляхом наміченим ще представниками Елейської школи, Платон стверджував тотожність буття та мислення, проте, робив це у дещо відмінний, особливий спосіб. Платон проголошує все відмінне від мислення таким, що не є дійсним буттям, а існує тільки в силу відносної причетності єдиному, справжньому й істинному Буттю, яке Платон називав істиною, благом й Богом.

 

Головним завданням філософа, за Платоном, є осягнення справжнього й істинного Буття. Методом платонівського філософування є діалектика. Платонівська діалектика (що багато в чому нагадує сократівську маєвтику) спрямована на досягнення особливого філософського стану – стану споглядання вічних ідей. Це стає можливим через пригадування (анамнез), що реалізується через постановку філософських питань та намагання знайти на них відповідь – співбесіду з собою чи іншим.

 

Таке відкриття сфери ідеального й споглядання вічних ідей, за Платоном, має ще й практичну цінність. Через споглядання вічних ідей, як ніхто інший, філософ стає здатний на творчість – творче поєднання, комбінування ідей, а отже й створення чогось нового, чого до того не було.

 

Отже, можна сказати, що головною заслугою платонізму є відкриття й дослідження сфери ідеального й її зв’язку з існуванням емпіричного світу, встановлення певних закономірностей їхньої взаємодії. З іншого боку, головним недоліком платонівського ідеалізму (як і будь-якого іншого різновиду ідеалізму) є його майже цілковита зацикленість на ідеальній сфері – світі ідей, з ігноруванням важливості реального світу, що проголошувався майже ілюзією.

 

Нарешті, учень Платона, Аристотель знайшов певний баланс між крайнощами, якими позначилася попередня філософія. Філософія Аристотеля, одночасно, – і потужній, геніальний, творчий синтез всіх попередніх філософських систем, і крок уперед.

 

У філософії Аристотеля знайшли своє чільне місце й устремління натурфілософів, і проби математиків, й етичний імператив та прагнення єдиної істини і блага, яким була позначена філософська діяльність Сократа, і прозріння логіків та ідеалістів – передусім Парменіда, Зенона та Платона. В історії філософії позиція Аристотеля позначається як реалізм або реалістична філософія.

 

Висхідним пунктом Аристотелевої філософії є природа – безпосередня даність природного світу, як вона представлялася іонійцям та італікам, й як і зараз вона представляється більшості людей. Природа, за Аристотелем (на протилежність логіцизму елеатів та ідеалізму Платона), не є ілюзією, а є цілком реальною дійсністю й дійсною реальністю. Людина, з одного боку, є частиною цієї природи, з іншого – може підноситися, панувати над нею, в силу наявності у неї інтелекту та волі, тобто через власне мислення та практичну діяльність.

 

Головним інструментом філософського пізнання Аристотель, подібно до Платона, вважає діалектику (логіку), хоча й розуміє її дещо відмінно.

 

Пізнання, за Аристотелем (на відміну від Платона), не є і не може бути тільки пригадуванням – пригадування не дає нового знання, а є лише актуалізацією наявного у пам’яті. Пізнання починається з чуттєвого сприйняття, котре провокує увагу, спонукає суб’єкт до пізнання, дає йому перший поштовх, кидаючи йому пізнавальний виклик. Далі відбувається акт сприйняття, в якому відбувається абстрагування, тобто акт мисленого відділення форми речі від її матерії й сприйняття суб’єктом мисленої форми речі, що закарбовується в його свідомості (умі).

 

Абстрагування є переходом від пізнання, що здійснюється у царині природи (чуттєве пізнання) до пізнання у царині людської свідомості (логічне пізнання). У царині людської свідомості відбуваються вже суто мислені, логічні операції з абстрагованими формами: вони співвідносяться з рештою відомих суб’єктові форм, відбувається їх атрибутація – відбувається розрізнення між сутністю й другорядними ознаками, визначається чим річ є за своєю сутністю, її рід та вид.

 

Тобто можна сказати, що пізнання у будь-якому разі, це певна відповідь, реакція на зміни середовища, у якому перебуває суб’єкт – саме суще спонукає до справжнього мислення. З огляду на це, здатність до пізнання, осягнення дійсності, відкритість до нього є необхідною умовою життєздатності: й чим більші пізнавальні можливості, тим пропорційно більшою є життєздатність суб’єкту, тим успішнішим буде він у його житті.

 

Маємо зауважити, що філософське пізнання, за своїм характером, принципово відрізняється від решти різновидів пізнаннябуденного, релігійного, наукового, тощо. Врешті решт, вершиною філософського пізнання є інтуїтивне осягнення дійсності, тобто коли суб’єкт майже без затримки реагує на зміни. Проте, таке осягнення дійсності стає можливим тільки в результаті потужного філософського тренінгу пізнавальної здатності людини, що відбувається у кілька стадій: 1) ознайомлення; 2) відкриття та споглядання апріорних принципів; й тільки після цього стає можливим сходження на третю сходинку – 3) інтуїтивне осягнення дійсності.

 

Потрібно сказати, що на відміну від попередників, Аристотель доволі чітко розмежовує сфери теоретичного філософського пізнання: 1) фізичного й сущого; 2) фізичного й логічного; 3) сущого й логічного. Відповідно до цих розрізнень і постають три згадувані нами сфери філософського дослідження: 1) фізика; 2) математика; 3) перша філософія (теологія або метафізика).

Теоретична філософія, за Аристотелем, має на меті здобуття істинного знання, що здобувається у певний спосіб – через наведення, умовивід, демонстрацію (доказ), тощо, тобто логічними засобами. Ці засоби вперше були описані й систематизовані саме Аристотелем, у його Органоні, котрий складається з шести праць: «Категорії», «Про герменевтику» (або «Про інтерпретацію»), «Перша аналітика», «Друга аналітика», «Топіка» та «Про софістичні спростування».

 

Вищою й найфундаментальнішою сферою філософських досліджень є метафізика (котру сам Аристотель називав першою філософією або теологією). Метафізика має на меті знання про суще, тобто те, що дійсно існує. Таке знання є не чим іншим, як знанням першопочатків, причин, тобто апріорних засад буття природи, тих висхідних принципів з яких вона виходить, й які є вічносущими. Тобто метафізика є знанням про суще – нерухомі початки, котрі існують необхідно й самостійно, а отже істинно. Головною пізнавальною метою метафізики є пізнання істини, головною характеристикою якої є необхідність.

 

Тобто, можна сказати, що теоретична філософія шукає, у будь-якій з своїх частин – фізиці, математиці та метафізиці – передусім шукає чіткого бачення висхідних принципів, самих необхідних засад, виходячи з яких відбувається суще як таке, принципів його впорядкування як певного ладу, ґенеза (становлення) природи.

 

Головними сферами досліджень теоретичної філософії є епістемологія та метафізика. Епістемологія намагається прояснити принципи на яких стає можливою побудова цілісної системи знання. Метафізика намагається угледіти самі першопочатки й першопричини всього сущого, пізнати необхідність, тобто те, що є вічним й незмінним.

 

А тому, у центрі метафізичної цікавості знаходиться сутність – метафізика скеровує свою пізнавальну активність саме на пізнання сутностей. Метафізичне пізнання є сутнісним пізнанням, що прагне до максимального осягнення багатоманітної, поліваріантної реальності речі та її зв’язків з іншими речами.

 

Під реальністю, у даному контексті, розуміється те, як речі та їх зв’язки з іншими речами постають, даються, відкриваються у спогляданні, тобто у своїй суб’єктній даності. В результаті пізнавального акту, цілком конкретні речі стають предметом споглядання й судження, тобто переходять зі стану речей до царини фактичності – стають фактами, тобто переходять з царини фізичного до царини логічного.

 

Цей процес пізнання можна охарактеризувати, як процес абстрагування, так би мовити деконкретизації речі, в результаті чого відбувається її узагальнення. Саме атрибут конкретності відрізняє емпіричну річ від факту: емпірична річ є завжди конкретною, тоді як факт – абстрактним й таким, що позначається загальністю, властивою мисленим формам.

 

Епістемологія розділяється на безпосередню теорію пізнання (гносеологію) та критику пізнання.

 

Гносеологія намагається дослідити методи пізнання, оформити й постійно вдосконалювати його методологію.

 

Критика пізнання скеровує свою активність на те, щоб перевірити результати пізнання, з’ясувати наскільки адекватними були методи й чи є вірним одержаний результат.

 

Можна сказати, що теоретична філософія відбувається, стає дійсною на рівні мислення, коли свідомість інтуїтивно осягає істину, й результатом, плодом цього осягнення стає свобідна або добра воля – воля обирати добро. Тобто те, що відкривається як істина на рівні мислення, на рівні прагнення (волі) відкривається як добро (благо). Саме таке споглядання істини-блага й стає справжнім засновком істинної практичної філософії.

 


Читайте також:

  1. Академічна філософія кінця – XIX – поч. XX ст.
  2. Антична філософія
  3. Антична філософія.
  4. Антична філософія.
  5. Антропологічно-гуманістична філософія XX ст.
  6. Антропологічно-ірраціоналістична філософія
  7. Б ) Філософія епохи схоластики
  8. Гуманістична філософія епохи Ренесансу.
  9. Давньогрецька антична філософія
  10. Давньоіндійська філософія
  11. Давньоіндійська філософія.
  12. Давньокитайська філософія




Переглядів: 2883

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Філософія: уявна й реальна | Практична філософія

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

  

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.016 сек.