• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 4. Суспільство як соціальна система

(2 год.)

План:

1. Суспільство: поняття та основні ознаки.

2. Системний аналіз суспільного життя.

3. Типології суспільств.

4. Характерні особливості сучасного суспільства.

1. Соціологія як наука постала для з’ясування фундаментального питання спільного людського буття: що таке суспільство, чому і як воно виникло, чому і як воно функціонує і, відповідно, як воно розвиватиметься далі.

Суспільство - це спільність, яку утво­рюють люди і в якій вони живуть. Воно існувало в усі епохи, навіть у ту далеку добу, коли не було ні країн, ні держав. Існують різні визначен­ня поняття суспільства. Тривалий час суспільство практично ототож­нювалося з державою. Нині на побутовому рівні під суспільством розуміють сукупність людей, які об'єднані спільною територією та державним устроєм. У соціології термін «суспільство» вживається у більш широкому розумінні. Як стверджував Г.Зіммель, це визна­чення набуває наукового сенсу лише тоді, коли його протиставля­ють арифметичній сумі окремих індивідів.

Таким чином, перш за все, слід розмежувати такі поняття, як «країна», «держава» та «суспільство» і дати відповідь на питання: чому саме «суспільство» займає центральне місце в системі категорій соціології.

Е.Дюркгейм трактує суспільство як надіндивідуальну духовну реальність, засновану на колективному уявленні.

М.Вебер розглядає суспільство як взаємодію людей, як продукт соціальних (тобто орієнтованих на інших) людських дій.

Т.Парсонс визначає суспільство як систему відносин між людь­ми, засновану на нормах і цінностях.

К.Маркс сприймає суспільство як сукупність відносин між лю­дьми, що складаються в історичному розвитку в процесі їхньої спі­льної економічної діяльності. За Марксом, суспільство є продуктом взаємодії людей.

Згідно з Н.Смелзером суспільство – це об’єднання людей, яке має певні географічні кордони, спільну законодавчу систему і певну національну (соціокультурну) ідентичність.

Узагальнюючи соціологічні уявлення про суспільство, відомий вітчизняний соціолог Наталія Черниш стверджує, що суспільство є найзагальнішою системою взаємозв’язків і взаємовідносин між людьми, соціальними групами, спільнотами та соціальними інститутами. Це сукупність усіх способів взаємодії та форм об’єднання людей, в якій знаходить прояв їхня взаємозалежність один від одно­го і які складаються історично.

Із наведених визначень випливає, що суспільство складається з ве­ликої множини індивідів, пов’язаних соціальними зв’язками, взаємодія­ми та відносинами. Але його не можна розглядати як просту суму цих складових. На рівні суспільства індивідуальні дії, зв’язки, відносини утворюють нову системну якість. Системна якість – це особливий якісний стан, коли суспільні взаємодії і відносини набирають надіндивідуального, надособистісного характеру. Інакше кажучи, суспільство - самостійна субстанція, яка стосовно індивіда є первинною.

Засадним у системному підході до вивчення суспільства є праг­нення об’єднати різні знання про суспільство в цілісну систему, яка б могла стати універсальною теорією суспільства.

Суспільство - це соціальна спільнота, що історично склалася в процесі життєдіяльності людства для задоволення його життєвих потреб. Суспільству притаманна низка ознак, які відрізняють його від інших спільнот:

- спільна територія, яка становить основу соціального просто­ру, що в ньому проживають, взаємодіють, формують і розвивають між собою взаємозв’язки члени суспільства. Зазвичай вона збігаєть­ся з державними кордонами;

- загальноприйнята система норм і цінностей, система куль­тури, що є основою зв’язків між людьми. Завдяки цьому суспільст­во має велику інтегруючу силу. Воно соціалізує кожну людину, ко­жне покоління людей, підпорядковуючи їхню поведінку чинним нормам і включаючи її до загальної системи зв’язків;

- здатність підтримувати й постійно відновлювати високу ін­тенсивність внутрішніх взаємозв’язків, забезпечувати стійкість со­ціальних утворень. Е.Дюркгейм вважав, що основою стійкості та єдності суспільства є колективна свідомість, наявність спільної волі, які можуть стримати розвиток згубної сили людського егоїзму. Стій­кість суспільства, на думку Р.Мертона, зберігається завдяки наявно­сті фундаментальних цінностей, які засвоюються спільнотою індиві­дів, а на думку Е.Шилза, – завдяки владі, що забезпечує контроль над усією територією і нав’язує відповідну систему цінностей;

- автономність, саморегуляція, саморозвиток, що забезпечують­ся тими інститутами й організаціями та на підставі тих норм, прин­ципів, традицій і цінностей, які виникають у самому суспільстві. Суспільство здатне без втручання зовнішніх сил створювати для лю­дей такі форми організації та умови їх життя, які необхідні для за­доволення їхніх потреб, їхнього самоствердження й самореалізації.

З врахуванням сказаного можна дати наступне соціологічне визначення суспільства:

Суспільство - це сукупність людей, об’єднаних історично складеними формами їх взаємозв’язку і взаємодії з метою задоволення своїх потреб, що характеризується стійкістю і цілісністю, самовідтворенням і самодостатністю, саморегулюванням і саморозвитком, досягненням такого рівня культури, коли, з’являються особливі соціальні норми і цінності, що лежать в сонові взаємозв’язку і взаємодії людей.

Суттєві ознаки і характеристики суспільства, дають змогу трактувати його як соціальну си­стему, як цілісність, що має якості, котрих немає у жодній з її скла­дових. Соціологічне вивчення суспільства як соціальної системи розпочинається з виявлення його складових і принципів дії механіз­му, котрий їх пов’язує і забезпечує цілісність.

2. Суспільство неоднорідне і має свою внутрішню будову і склад, включаючи велику кількість соціальних явищ і процесів. Складовими елементами суспільства є люди, соціальні зв’язки і дії, соціальні взаємодії і відносини, соціальні інститути і організації, соціальні групи, спільності, соціальні норми і цінності та ін. Кожний з них знаходиться в більш чи менш тісному взаємозв’язку з іншими, займає специ­фічне місце і відіграє своєрідну роль в суспільстві.

Отже, під суспільством як соціальною системою в соціології розуміється велика упорядкована сукупність соціальних явищ і процесів більш чи менш міцно взаємопов’язаних і взаємодіючих один з одним і утворюю­чих єдине соціальне ціле.

В самій соціології структура суспільства розглядається в різноманіт­них ракурсах. Так, в такому випадку, коли виявляється детерміністський (причинно-наслідковий) зв’язок соціальних явищ і процесів, їх субординація, суспільство звичайно розглядається (напрямок в марксистський соціології) як цілісна система, що включає чотири основні сфери – економічну, соці­альну, політичну і духовну (ідеологічну). По відношенню до суспільства в цілому кожна з цих сфер суспільного життя виступає як його підсистема, хоч в іншому зв’язку вона сама може розглядатись як особлива система. При цьому кожна попередня цих систем впливає на послідуючі, які, в свою чергу, мають зворотний вплив на попередні.

В іншому зв’язку коли на перший план висуваються характер, тип соціальних зв’язків, суспільство як соціальна система включає слідуючи під­системи: соціальні спільності (групи), соціальні інститути і організації, соціальні ролі, норми і цінності. Кожна з них і тут представляє собою до­статньо складну соціальну систему, що має свої підсистеми.

За рівнем узагальнення матеріалу соціологічне вивчення суспільства як соціальної системи включає три взаємозв’язані аспекти:

а) вивчення «суспільства взагалі», тобто виділення всезагальних, універсальних ознак, зв’язків і станів суспільства (у тісному зв’язку з соці­альною філософію );

б) вивчення конкретно історичних типів суспільств, ступенів розвит­ку цивілізації;

в) вивчення окремих конкретних суспільств, тобто суспільств реаль­но існуючих країн і народів .

Основою суспільства як соціальної системи, як вже було вказано, є ін­дивіди, соціальні дії, взаємодії та відносини, що є стійкими і відтво­рюються в історичному процесі, переходячи з покоління в покоління.

Елементарною частиною будь-якої соціальної діяльності людей є соціальна дія. Термін цей запровадив у соціологію М.Вебер, який розумів соціальну дію як таку, що є усвідомленою і співвідносною з діями інших людей або орієнтованою на них.

Враховуючи те, що соціальна дія завжди усвідомлена, необхідно знати, що спонукає людину до неї. Тут постає питання про мотивацію.

Мотивація - це сукупність факторів, що спонукають до дії. В першу чергу це потреби, які можуть бути фізіологічними (їжа, відпочинок, секс та інші), а також потреби в безпеці, спілкуванні, визнанні, статусі тощо.

Соціальна дія є кроком до формування соціальної взаємодії. Здійснюючи соціальну дію особистість відчуває на собі дію інших, а отже, відбувається обмін діями, тобто соціальна взаємодія.

Соціальна взаємодія - це система взаємообумовлених соціальних дій. Вони пов’язані циклічною причинною залежністю, коли дії однієї особистості є одночасно причиною і наслідком відповідних дій іншої особистості. Найбільш загальними типами взаємодій є: співробітництво та суперництво.

Соціальні взаємодії пов’язані із взаємними очікуваннями того чи іншого типу поведінки по відношенню один до одного. Такі очікування можуть бути епізодичними, невизначеними, або стійкими і сталими.

Якщо взаємодії набувають стійкого характеру, взаємні очікування індивідів постійно змінюються і в той же час з’являються стійкі соціальні очікування, які надають взаємодії досить упорядкованого та передбачуваного вигляду.

Такі упорядковані та стійкі взаємодії називаються соціальними відносинами.

Необхідною передумовою соціальної інтеграції і стабільності суспільства є наявність загальносуспільної системи цінностей - спільної мови, спільних ідеалів, моральних норм, вірувань тощо.

Конкретним механізмом, що забезпечує соціальний порядок, інтеграцію, стійкість суспільства, його відтворення, є соціальні інститути.

Соціальні інститути - це стабільна та інтегрована сукупність соціальних зв’язків, норм, ролей і статусів, цінностей та вірувань, які регулюють всі сфери суспільного життя. Головним завданням соціальних інститутів є задоволення основних життєвих потреб.

3. Типології будь-яких соціальних явищ (наприклад, держав, партій, особистості, конфліктів), можна розглядати як метод наукового пізнання, який полягає у диференціації різних суспільств за певною ознакою з наступним їх групуванням та схожими рисами. Вдаючись до типологічного описання суспільств, дослідники мають можливість порівняти різні суспільства, систематизувати знання про них, досягаючи істини у процесі пізнання суспільної організації людського життя.

Серед різних типологій суспільств, яких нараховується не один десяток, виокремимо найбільш широко вживані та розповсюджені.

Марксистська типологія суспільств відома з середини XIX століття, згідно з якою існують п’ять типів суспільств, сутнісні риси яких зумовлені існуючим способом виробництва, і які поділяються на: первісні; рабовласницькі; феодальні; капіталістичні та комуністичні.

Технократична типологія суспільств, яка набула особливої популярності у другій половині XX століття. Згідно з нею, виділяють три типи суспільств: а) доіндустріальні, або традиційні, які ґрунтуються на сільськогосподарській цивілізації, а технологічну основу їх складає ручна праця; б) індустріальні, які ґрунтуються на індустріальній цивілізації, а технологічну основу їх складає машинна праця; в) постіндустріальні, які базуються на інформаційно-комп’ютерній цивілізації, а технологічну основу їх складають знання, інформація.

Термін «постіндустріальне суспільство» був введений в науковий обіг американським соціологом Д.Рісменом у 60-х роках XX століття, а широкого розповсюдження набув з виходом однойменної книги Д.Белла в 1973 році.

Постіндустріальне суспільство він розглядає як таке, в економіці якого пріоритетними стають не галузі виробництва товарів, а виробництво послуг, проведення наукових досліджень, розвиток освіти, підвищення якості життя. На думку Д.Белла, провідним класом у такому суспільстві стає новий клас, представлений технічними фахівцями, технократами, експертами, консультантами.

Прибічниками теорії постіндустріалізму виступають багато західних вчених, які використовують різну термінологію, зберігаючи єдність у розумінні сутнісних рис постіндустріального суспільства.

Так, Р.Дарендорф вживає термін «посткапіталістичне суспільство», А.Етціоні – «пост сучасне», Е.Тоффлер, Р.Арон – «інформаційне», З.Бжезинський – «технотронне».

Досить часто вживаною є історична типологія суспільств. У загальних рисах вона окреслена Е.Гіденсом. Згідно з нею, виокремлюють два типи суспільств: ранні (суспільства мисливців, збирачів, скотарські, аграрні, традиційні) та сучасні типи. Останні, у свою чергу, поділяються на:

- суспільства першого світу (від XVIII століття дотепер) – США, Західна Європа, Японія, Австралія, Нова Зеландія;

- суспільства другого світу (від початку XX століття до початку 90-х років XX століття) – СРСР, держави Східної Європи, які згодом, внаслідок політичних та економічних реформ, переходять до суспільств першого світу.

- суспільства третього світу (від XVIII століття, коли вони були колоніями, дотепер) – Індія, африканські та південноамериканські країни;

- «нові» індустріальні країни – Бразилія, Мексика, Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Малайзія, Тайвань.

Крім того, достатньо розповсюдженою є типологія суспільств світу за політичними режимами, згідно з якою виділяються демократичні, авторитарні та тоталітарні суспільства. Близькою до цієї є типологія, запропонована К.Поппером у книзі «Відкрите суспільство та його вороги». Він розподіляє всі суспільства на відкриті (демократичного типу, з пріоритетом прав людини) та закриті (тоталітарного та авторитарного типу з утиском прав та свобод людини).

Наприкінці XX століття набула популярності макросоціологічна концепція «золотого мільярду», згідно з якою існують високорозвинені суспільства за рахунок матеріального виробництва, перш за все, які здатні забезпечити своїм членам (а це приблизно мільярд населення Землі) гідне життя, і решта суспільств, що становлять джерело дешевої сировини і дешевої робочої сили для високорозвинених суспільств.

Підводячи підсумки розгляду даного питання підкреслимо, що кожна з наведених типологій суспільств має право на існування, базується на власних теоретико-методологічних засадах, має відповідний понятійний апарат, за допомогою якого можуть бути розкриті змістовні характеристики суспільств.

4. Сучасне постіндустріальне суспільство - це стадія суспільного розвитку, що приходить на зміну державно-монополістичному капі­талізму, індустріальному суспільству.

Характеризуючи цей тип суспільства потрібно підкреслити, що воно виробляє як аграрні, так і про­мислові товари, набагато перевищуючи власні потре­би. Крім надвиробництва, йому властиві ускладнення соціальних зв’язків, максимальний розвиток марке­тингу, спрямованість у майбутнє, динамічна міжособистісна комунікація, велика роль наукових до­сліджень, освіти, престиж освіченості.

Потрібно звернути увагу на те, що у постіндустріальний період відбуваються зміни в усіх системах та підсистемах суспільства. Якщо рані­ше земля, праця, капітал були ключовими елементами виробництва, то в постіндустріальну епоху в багатьох галузях виробництва головною складовою стає інфор­мація. У політичній сфері згасає роль національної держави, відбувається децентралізація політичної вла­ди, яка частіше делегується згори донизу. Класову структуру поступово змінює статусна ієрархія, яка формується на підставі освіти, рівня культури та цін­нісних орієнтацій.

Постіндустріальне суспільство також характеризується виникненням нових систем: телекомунікаційних тех­нологій та освіти. Телекомунікації визначають комунікаційну та інформаційну спроможності суспільства в цілому, створюють кожній людині можливість безпосереднього спілкування з іншими суб’єктами су­спільства, без посередництва жодних груп, ідеологій, підвищують роль кожної людини як особистості. Осві­та теж трансформується з інституту в самостійну сис­тему, яка визначально впливає на сферу праці та еко­номіки, є стратегічним ресурсом державних політич­них структур.

Стратегічними ресурсами і головними чинниками розвитку цього су­спільства є розумовий капітал, концентрація теоре­тичного знання, обробка інформації, освіта, кваліфі­кація і перекваліфікація. Виникає нова інфраструкту­ра - інформаційні мережі, банки, бази даних, масове виробництво інформації. Принципом управління ви­ступає погодження, а ідеологією - гуманізм.

Проте нові технології, що визначають особливості інформаційного суспільства, мають і негативні наслід­ки. З одного боку, прогрес і добробут, з іншого - скорочення робочих місць, забруднення довкілля, внаслідок чого суспільст­во стає беззахисним перед природними катастрофами та соціальними проблемами. Але сучасне суспільство, впроваджуючи новітні технології, створює нові ризи­ки, від яких дуже важко застрахуватися (ядерна енергія, виробництво хімікатів, генна технологія, ви­киди та відходи виробництва тощо).

Перехід від однієї якості суспільства до іншої отри­мав назву модернізації. Модернізація є системою науково-методичних засобів дослідження особливостей і на­прямів соціальних змін; механізмом забезпечення здатності со­ціальних систем до вдосконалення.

Поширеним є лінійне тлумачення модернізації як процесу трансформації суспільства від доіндустріального до індустріального, а потім до постіндустріального стану, який супроводжується кардинальними змінами в економічній, політичній, соціальній сферах.

У соціології розрізняють два види модернізації: органічну та неорганічну. Органічна модернізація відбувається завдяки ресурсам власного розвитку, підготовлена внутрішньою еволюцією суспільства (перехід Англії від феодалізму до капіталізму в результаті промислової революції XVIII ст.). Вона починається не з економіки, а з культури та зміни суспільної свідомості. Капіталізм у даному разі постає природним наслідком змін у традиціях, орієнтаціях, думках людей.

Неорганічна модернізація є реакцією на досягнення найбільш розвинутих країн, формою «доганяючого розвитку» з метою подолання історичної відсталості. Наприклад, Росія неодноразово намагалася наздогнати розвинуті країни (петровські реформи XVIII ст., сталінська індустріалізація 30-х років XX ст., перебудова 1985 р.). Така модернізація здійснюється завдяки заохоченню іноземних спеціалістів, навчанню за кордоном, залученню інвестицій, імпорту обладнання і патентів, відповідним змінам у соціальній та політичній сферах. Однак, в Японії за короткий час вона трансформувалася в органічну.

Неорганічна модернізація починається з економіки та політики, а не з культури. Її принципи не встигають охопити більшість населення, тому не мають достатньої підтримки. Саме такий вид модернізації властивий пострадянським країнам.

Теорія «модернізації» містить такі стрижневі ідеї:

а) розвинутою може вважатися тільки та країна, яка має значний рівень індустріалізації, стабільний економічний розвиток, віру суспільства у силу раціонального наукового знання як основу прогресу, високий рівень та якість життя, розвинуті політичні структури, вагому частку середнього класу в структурі населення;

б) суспільства, які не відповідають цим критеріям, належать або до «традиційних», або до «перехідних»;

в) зразком розвиненості є західні країни (саме тому теорію модернізації інколи називають теорією «вестернізації»);

г) модернізованість, розвиненість - комплексний феномен, який має технологічні, політичні, економічні, соціальні, психологічні аспекти; основою модернізації є науково-технічний і технологічний прогрес.

Пізніше виникла теорія «запізнілої модернізації», її автори виходять з того, що існує лінійний прогрес і поступовість стадій розвитку суспільства. Відповідно доіндустріальна фаза змінюється індустріальною, а потім - постіндустріальною. А запозичення «раціональних» соціально-економічних моделей найрозвинутіших країн, не підкріплене відповідними соціальними інститутами, структурами, соціальними якостями людини, призводить до «ірраціонально-індустріального» суспільства, яке поглинає більше соціальних ресурсів, ніж приносить соціальної віддачі.

Усі ці аспекти важливі при аналізі трансформаційних процесів в українському суспільстві. Слід брати до уваги й те, що:

- «запізніла модернізація» може поставити суспільство у зовнішню залежність;

- модернізація може бути успішною за різкого зростання чисельності середнього класу, його високої соціальної мобільності;

- успіх модернізації залежить від організаційних зусиль центральної влади, її вміння локалізувати, блокувати соціальні конфлікти;

- успішна модернізація потребує широкої соціальної опори, мобілізації соціального потенціалу, здатності населення спрогнозувати користь від неї, авторитету лідера.

В Україні набуття державної незалежності відбувалося одночасно із соціальним трансформуванням, перетворенням суспільних структур з авторитарно-бюрократичних на демократичні, плюралістичні. Незалежність часто сприймалася однобічно - як відокремленість від тодішньої спільності, а не як самостійність власного суспільного врядування, спрямованого на радикальне оновлення глибинних засад суспільного життя. Комплекс об'єктивних чинників, а також грубі помилки у суспільному врядуванні зумовили глибоку економічну кризу, зниження рівня життя людей, загострення соціальних проблем, занепад моральності. Негативно позначилися і відсутність концепції трансформації суспільства, недооцінка складності системної трансформації. Усе це спричинило соціальну аномію (розпад системи цінностей в українському суспільстві). Український соціум перебуває у стані так званого посттоталітарного синдрому. Його особливість полягає у гіпертрофовано запобігливому, підневільному, властивому авторитарно-тоталітарному суспільству, ставленні мас до влади і у владній інерції еліти розпоряджатися, контролювати та регулювати розвиток суспільства. На думку К.Фрідріха та 3.Бжезинського, посттоталітарний синдром характеризують:

- переважання ролі окремих інтересів над загальним ;

- встановлення ідеологічного вакууму;

- протести населення проти насильства та ігнорування натиску згори (як наслідок масового терору);

- демілітаризація суспільства (противага мілітаризації економіки, політики, свідомості за радянських часів);

- інформаційний плюралізм.

Серед вітчизняних вчених відсутня єдина думка щодо сутності сучасного українського суспільства і напряму його трансформації. За словами А.Гальчинського, Україна поступово просувається до так званого соціалізованого капіталізму (Японія, Швеція). За іншими оцінками, сутністю українського суспільства є феодалізований капіталізм, який «поєднав у собі модернізовані відносини позаекономічного примусу, неринкові зв'язки як ознаки-атрибути феодальної системи з економічною міжіндивідуальною і міжкорпоративною конкуренцією та вільним ринком як ознаками класичного, ліберального капіталізму» (Є.Суїменко).

Попри різнобій оцінок, майбутнє України - в осягненні цивілізованих засад суспільного буття.

Питання для самоконтролю:

1. Чи є тотожними поняття «країна», «держава», «суспільство»?

2. Чи можна будь-яку малу групу вважати суспільством? А велику?

3. Чи є суспільство наслідком дії індивідів?

4. Чи грають соціальні конфлікти прогресивну роль в розвитку суспільства?

5. Як впливали війни на розвиток суспільства? Вони виконували прогресивну чи регресивну роль?

6. До якого типу суспільства можна віднести сучасну Україну?

Література:

1. Бєлєнок О.А. Соціальні процеси в Україні очима вітчизняних соціологів (наукове повідомлення) // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2004. – № 3. – С.204-210.

2. Белл Д. Будущее постиндустриальное общество. - М.: Аcademia. -2004.

3. Бурлачук В.Ф. Ще раз стосовно питання: «Що таке суспільство?» // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2006. – №1. – С.5-19.

4. Гіденс Е. Соціологія: пер. з англ. – К.: Основи, 1999.

5. Головаха Є.І. Соціальні зміни в Україні 1992-2008 рр. Висновки // Українське суспільство 1992-2008. Соціологічний моніторинг. – К.: ІС НАНУ, 2008. – С. 639-645.

6. Дворецька Г.В. Соціологія: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 1999.

7. Иноземцев В.Л.Современное постиндустриальное общество: природа, противоречия, перспективы. - М.: Логос.-2000.

8. Малюк А.М. Дискурс глобалiзацiї з точки зору свiт-системного аналiзу // Соцiологiя: теорiя, методи, маркетинг. – 2005. – № 2. – С.176-196.

9. Методичні вказівки до вивчення теми «Суспільство як соціальна система»/ К.С.Островський. – Хмельницький: ТУП, 1998.

10. Практикум з соціології: Навч. посібник /За ред. В.М.Пічі. – Львів: «Новий Світ –2000», 2004.

11. Пшеничнюк О.В., Романовська О.В. Соціологія: Посібник. – К.: Вид. Паливода А.В., 2002.

12. Руткевич М.Н. Общество как система: Социологические очерки. – СПб., 2001.

13. Смелзер Н. Социология: пер. с англ. – М.: Феникс, 1994.

14. Соціологія: Курс лекцій /За ред. В.М.Пічі. – Львів: «Новий світ – 2000», 2002.

15. Соціологія /За ред. В.Г.Городяненка – К.: Вид. Центр «Академія», 2002.

Читайте також:

1. Active-HDL як сучасна система автоматизованого проектування ВІС.
2. II. Бреттон-Вудська система (створена в 1944 р.)
3. IV. Система зв’язків всередині центральної нервової системи
4. IV. УЗАГАЛЬНЕННЯ І СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ВИВЧЕНОГО
5. V. Систематизація і узагальнення нових знань, умінь і навичок
6. VI. Система навчаючих завдань для перевірки кінцевого рівня завдань.
7. VI. Система навчаючих завдань для перевірки кінцевого рівня завдань.
8. VI. Узагальнення та систематизація знань
9. VII. Закріплення нового матеріалу і систематизація знань.
10. Автоматизація водорозподілу на відкритих зрошувальних системах. Методи керування водорозподілом. Вимірювання рівня води. Вимірювання витрати.
11. Автоматизована система ведення державного земельного кадастру
12. Автоматична система сигналізації

Переглядів: 5168