• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Стаття 17. Виконавчі документи за рішеннями, що підлягають примусовому виконанню державною виконавчою службою

Виконавчі документи за рішеннями, що підлягають примусовому виконанню державною виконавчою службою

Підвідомчість виконавчих проваджень відділам примусового виконання рішень

Місце виконання рішення

Підстави для відкриття виконавчого провадження

Вимоги до виконавчого документа

Виконавчі документи за рішеннями, що підлягають примусовому виконанню державною виконавчою службою

6. Строки пред’явлення виконавчих документів до виконання

7. Прийняття виконавчого документа до виконання

8. Початок примусового виконання рішень

9. Виконавчий збір

10. Час провадження виконавчих дій

1. Примусове виконання рішень здійснюється державною виконавчою службою на підставі виконавчих документів, визначених цим Законом.

2. Відповідно до цього Закону підлягають виконанню державною виконавчою службою такі виконавчі документи:

1) виконавчі листи, що видаються судами, і накази господарських судів, у тому числі на підставі рішень третейського суду та рішень Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті і Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті;

2) ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних, кримі­нальних справах та справах про адміністративні правопорушення у випадках, пе­редбачених законом;

3) ­судові накази;

4) виконавчі написи нотаріусів;

5) посвідчення комісій по трудових спорах, що видаються на підставі відповідних рішень таких комісій;

6) постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;

7) постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов’язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу;

8)рішення інших органів державної влади, якщо їх виконання за законом покладе­но на державну виконавчу службу

9) рішення Європейського суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Євро­пейського суду з прав людини».

Коментована стаття встановлює вичерпний перелік виконавчих документів, що є під­ставами для відкриття виконавчого провадження.

Судові рішення по цивільних справах, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, орга­нізацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій терито­рії України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’я­зковість яких надана Верховною Радою України, — і за її межами (ст. 14 Цивільного про­цесуального кодексу України від 18 березня 2004 p.).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апе­ляційне оскарження, якщо заяву про апеляційне оскарження не було подано.

Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений ст. 294 цього Кодексу, рішення суду набирає законної сили після закінчення цього строку.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом (частина перша ст. 223 ЦПК).

Відповідно до частини другої ст. 211 ЦПК окрему ухвалу суду може бути оскаржено осо­бами, інтересів яких вона стосується, у загальному порядку, встановленому цим Кодексом.

Рішення або ухвала апеляційного суду набирають законної сили з моменту їх проголошення (ст. 319 ЦПК), як і рішення та ухвали суду касаційної інстанції (частина перша ст. 349 ЦПК).

З моменту проголошення рішення або ухвали судом касаційної інстанції скасовані рі­шення та ухвали суду першої або апеляційної інстанції втрачають законну силу (частина друга ст. 349 ЦПК).

Відповідно до ст. 350 ЦПК суд касаційної інстанції може постановити окрему ухвалу, в якій зазначити порушення норм права і помилки, допущені судом першої або апеляцій­ної інстанції, які не є підставою для скасування їх рішення чи ухвали.

По деяких категоріях справ суд може допустити негайне виконання рішень. Допуска­ється негайне виконання рішень у справах про:

1) стягнення аліментів — у межах суми платежу за один місяць;

2) присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць;

3) відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смер­тю фізичної особи, — у межах суми стягнення за один місяць;

4) поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника;

5) відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона проживала;

6) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.

Суд, ухвалюючи рішення, може допустити негайне його виконання у разі стягнення всієї суми боргу при присудженні платежів, визначених пунктами 1, 2 і 3 частини першої цієї статті (ст. 367 ЦПК).

Якщо боржник не виконує добровільно судове рішення, ухвалу, постанову у визначений строк, а по яких допущене негайне виконання — негайно, вони виконуються примусово.

У примусовому порядку виконуються, як правило, рішення суду в цивільних справах, якими задоволені позовні вимоги про зобов’язання боржника до виконання певних дій.

Рішення про відмову в позові, про визнання фактів і правовідносин та перетворення правовідносин не потребують примусового виконання, але ці рішення у частині стягнення судових витрат можуть виконуватися в примусовому порядку.

В іншій частині рішення про визнання і перетворення правовідносин не потребують примусового виконання і внаслідок їх загальнообов’язковості (ст. 14 ЦПК) є підставами для реалізації правовідносин іншим шляхом — реєстрацією компетентним органом держави фа­кту (видача свідоцтва про право власності на жилий будинок тощо) чи правового статусу громадянина (видача свідоцтва про розірвання шлюбу, про смерть громадянина та ін.).

Підлягають примусовому виконанню також ухвали суду, які вимагають примусового виконання, зокрема: про забезпечення позову (ст. 153 ЦПК); про поворот виконання (статті 380 — 382 ЦПК), а також ухвали апеляційної інстанції, ухвали і постанови каса­ційної інстанції, якими змінюється чи постановляється нове рішення (пункти 2,3 частини першої ст. 307, пункт 5 частини першої ст. 336 ЦПК).

Вироки, ухвали і постанови судів у кримінальних справах підлягають виконанню дер­жавною виконавчою службою у частині майнових стягнень.

Державна виконавча служба виконує покарання у виді штрафу і конфіскації майна у випадках та в порядку, передбачених Кримінально-виконавчим кодексом України та законами України (ст. 12 КВК).

У разі несплати засудженим штрафу у місячний строк після набрання вироком суду законної сили, його стягнення провадиться примусово державною виконавчою службою на підставі виконавчого листа, виданого судом, який постановив вирок, з такими особли­востями: в постанові про відкриття виконавчого провадження державний виконавець не встановлює строк для добровільного виконання вироку суду; засуджений звільняється від сплати виконавчого збору (частини перша та друга ст. 26 КВК).

Відповідно до ст. 48 КВК суд, який постановив вирок, що передбачає як додаткове по­карання конфіскацію майна, після набрання ним законної сили надсилає виконавчий лист, копію опису майна і копію вироку для виконання державній виконавчій службі, про що сповіщає відповідну фінансову установу У разі відсутності у справі опису майна засудженого надсилається довідка про те, що опису майна не проводилося. Виконання покарання у вигляді конфіскації майна здійснюється держа­вною виконавчою службою за місцезнаходженням майна відповідно до коментованого Закону.

Постановами судді чи суду в частині майнових стягнень у справах про адміністративні правопорушення як підставами примусового виконання є постанови, якими застосовані такі заходи адміністративної відповідальності:

— штраф (ст. 422 КУпАП — за заготівлю, переробку або збут радіоактивно забрудне­них продуктів харчування чи іншої продукції;

Ст. 44 КУпАП Щ за незаконне виробництво, придбання, зберігання, перевезення нар­котичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах; Ст. 51 КУпАП — за дрібне розкрадання державного або колективного майна, а також у випадках, передбачених іншими статтями КУпАП;

— конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення (ст. 461 КУпАП — конфіскація предметів, будівель­них матеріалів, устаткування, транспортних засобів та іншого, вивезених без дозволу із зони радіаційного забруднення;

Ст. 146 КУпАП — конфіскація радіоелектронних засобів та випромінювальних при­строїв будь-якого виду і призначення без належного дозволу чи ліцензії або з порушенням правил, які регулюють користування радіочастотним ресурсом України, а також у випад­ках, передбачених статтями 157,160,181 та іншими КУпАП).

Відповідно до ст. 45 Господарського процесуального кодексу (ГПК) України госпо­дарські суди здійснюють правосуддя шляхом прийняття обов’язкових до виконання на усій території України рішень, ухвал, постанов.

Примусове виконання постанови судді про накладення штрафу провадиться держав­ним виконавцем у разі несплати правопорушником штрафу в строк, установлений части­ною першою ст. 307 КУпАП.

Постанова про накладення штрафу надсилається для примусового виконання до від­ділу державної виконавчої служби за місцем проживання порушника чи місцем його робо­ти або за місцезнаходженням його майна в порядку, встановленому законом.

Підставами для виконання державною виконавчою службою є рішення, ухвали, постанови господарських судів України, що здійснюють правосуддя у спорах між підприємствами, уста­новами, організаціями, іншими юридичними особами (у тому числі іноземними), громадяна­ми, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установле­ному порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності (далі щ підприємства та організації), а у випадках, передбачених законодавчими актами України, також державними та іншими органами, громадянами, що не є суб’єктами підприємницької діяльності, які виника­ють при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також по спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, за ви­нятком спорів, вирішення яких чинними законами України, міждержавними договорами та угодами віднесено до відома інших органів, а також розглядають справи про банкрутство, справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції (статті 1 — 12 ГПК України).

При вирішенні господарського спору по суті (задоволення позову, відмова в позові по­вністю або частково) господарський суд приймає рішення (ст. 82 ГПК).

Відповідно до частини третьої ст. 85 ГПК рішення господарського суду набирає закон­ної сили після закінчення десятиденного строку з дня його прийняття, а у разі, якщо у су­довому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення, воно набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня підписання рішення, оформленого відповідно до ст. 84 цього Кодексу.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційною інстанцією (частина друга ст. 85 ГПК). Закон­ність і обґрунтованість рішення господарського суду може бути оскаржено у порядку, пе­редбаченому статтями 91 — 98 ГПК.

Господарський суд апеляційної інстанції (статті 102 — 104 ГПК) вмотивованою поста­новою має право змінити або постановити нове рішення (ст. 105 ГПК).

Тому постанова господарського суду апеляційної інстанції, що змінює рішення госпо­дарського суду, також є підставою для примусового виконання.

Рішення господарського суду, якими змінено рішення чи постанову в зв’язку із нововиявленими обставинами, теж можуть виконуватись у примусовому порядку.

Стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, якщо заборгованість або інша відповідальність боржника перед стягувачем має безспірний характер, підтвер­джений документами, провадиться на підставі виконавчих написів, які вчиняються нота­ріусами (статті 87,88 Закону «Про нотаріат» від 2 вересня 1993 p.).

Виконавчий напис — це розпорядження нотаріуса, виконане (вчинене) на документах, що встановлюють заборгованість, про примусове її виконання шляхом стягнення з борж­ника грошових сум або витребування майна.

Право вчинення виконавчих написів мають нотаріуси державних нотаріальних контор, приватні нотаріуси, консульські установи України (пункт 17 ст. 34, ст. 36, пункт 13 ст. 38 Закону «Про нотаріат»).

Виконавчі написи, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному по­рядку, вчиняються виключно на документах, перелік яких визначається Кабінетом Мініс­трів України (ст. 87 Закону «Про нотаріат»).

Такий перелік затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1998р. № 1172. До переліку включені різні документи, які засвідчують заборгованість, що виникає з цивільних, житлових, трудових, авторських, адміністративних та інших право­відносин, зокрема стягнення заборгованості:

1) за нотаріально посвідченими угодами, що передбачають сплату грошових сум, пере­дачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно;

2) що випливають з відносин, пов’язаних з авторським правом;

3) з батьків або осіб, що їх замінюють за утримання дітей у закладах освіти;

4) з орендної плати за користування державним та комунальним майном;

5) за неоплаченим чеком.

Відповідно до ст. 89 Закону «Про нотаріат» у виконавчому написі повинні зазначатися:

- дата (рік, місяць, число) його вчинення, посада, прізвище, ім’я, по батькові нотаріу­са, який вчинив виконавчий напис;

— найменування та адреса стягувача;

— найменування, адреса, дата і місце народження боржника, місце роботи (для грома­дян), номери рахунків в установах банків (для юридичних осіб);

— строк, за який провадиться стягнення;

— суми, що підлягають стягненню, або предмети, які підлягають витребуванню, в тому числі пеня, відсотки, якщо такі належать до стягнення;

— розмір плати, сума державного мита, сплачуваного стягувачем, або мита, яке підля­гає стягненню з боржника;

— номер, за яким виконавчий напис зареєстровано.

Виконавчий напис скріплюється підписом і печаткою нотаріуса (частина друга ст. 89 Закону «Про нотаріат»).

За наявності спору між стягувачем і боржником виконавчий напис не вчинюється, а вчинений може бути оспорений у судовому порядку.

Мають виконуватися державною виконавчою службою рішення третейських судів.

У статті 17 ЦПК передбачено право сторін цивільного процесу передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом. Частиною другою ст. 12 ГПК сторонам також надано можливість передати підвідомчий господарським судам спір на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб.

Порядок утворення та діяльності третейських судів в Україні регулює Закон «Про третейські суди» від 11 травня 2004 р. Відповідно до ст. 5 Закону «Про третейські суди» юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, пе­редбачених законом.

Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону. Третейські суди в порядку, пе­редбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивіль­них та господарських правовідносин, за винятком:

1) справ у спорах про визнання недійсними нормативно-правових актів справ у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні госпо­дарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб;

2) справ, пов’язаних з державною таємницею;

3) справ у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів (договорів);

4) справ про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом;

5) справ, однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самовряду­вання, їхня посадова чи службова особа, інший суб’єкт під час здійснення ним владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, державна установа чи організація, казенне підприємство;

6) справ у спорах щодо нерухомого майна, включаючи земельні ділянки;

7) справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення;

8) справ у спорах, що виникають з трудових відносин;

9) справ, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товари­ством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, пов’язаних із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цих товариств;

10) інших справ, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами за­гальної юрисдикції або Конституційним Судом України;

11) справ, коли хоча б одна із сторін спору є нерезидентом України;

12) справ, за результатами розгляду яких виконання рішення третейського суду по­требуватиме вчинення відповідних дій органами державної влади, органами місцевого са­моврядування, їх посадовими чи службовими особами та іншими суб’єктами під час здійс­нення ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Рішення третейського суду викладається у письмовій формі і підписується третейсь­ким суддею, який одноособово розглядав справу, або повним складом третейського суду, що розглядав справу, в тому числі і третейським суддею, який має окрему думку.

Рішення постійно діючого третейського суду скріплюється підписом керівника та кру­глою печаткою юридичної особи — засновника цього третейського суду.

Підписи третейських суддів третейського суду для вирішення конкретного спору на рішенні третейського суду посвідчуються нотаріально (частини перша та друга ст. 46 За­кону «Про третейські суди»).

Вимоги до змісту рішення третейського суду викладені у частинах третьої та четвертої ст. 46 цього Закону.

Відповідно до частини третьої ст. 55 Закону «Про третейські суди» виконання рішення третейського суду, якщо воно потребує вчинення дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх службовими особами, здійснюється за умови видачі ком­петентним судом виконавчого документа.

Заява про видачу виконавчого документа може бути подана до компетентного суду протягом трьох років з дня прийняття рішення третейським судом.

Така заява підлягає розгляду компетентним судом протягом 15 днів з дня її надхо­дження до суду.

Про час та місце розгляду заяви повідомляються сторони, проте неявка сторін чи одні­єї із сторін не є перешкодою для судового розгляду заяви При розгляді заяви про видачу виконавчого документа компетентний суд повинен ви­требувати справу з постійно діючого третейського суду, в якому зберігається справа, яка має бути направлена до компетентного суду протягом п’яти днів від дня надходження вимоги.

У такому випадку строк вирішення заяви про видачу виконавчого документа продов­жується до одного місяця (частини перша та друга ст. 56 згаданого Закону).

Також ст. 56 Закону «Про третейські суди» передбачає підстави для відмови в задово­ленні заяви про видачу виконавчого документу, а також порядок і строки апеляційного оскарження ухвали про відмову у видачі виконавчого документа.

Згідно з ст. 57 цього ж Закону рішення третейського суду, яке не виконано добровіль­но, підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому Законом «Про виконавче провадження».

Виконавчий документ, виданий на підставі рішення третейського суду, може бути пред’явлений до примусового виконання в строки, встановлені Законом «Про виконавче провадження».

Порядок виконання рішень постійно діючих третейських судів визначається Законом «Про третейські суди» та окремими законами.

Так, Законом «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24 лютого 1994 р. та По­ложенням про Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій па­латі України (який за юридичною природою є третейським судом) передбачено, що на йо­го вирішення можуть за угодою сторін передаватися спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та ін­ших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном, а також спори підприємств з іноземними інвесторами і міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб’єктами права України.

Рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду виконується сторонами доб­ровільно у встановлені ним строки, а у разі невиконання у добровільному порядку — ви­конується державною виконавчою службою.

За Положенням про Морську арбітражну комісію при Торгово-промисловій палаті України її рішення виконуються в такому ж порядку, як і рішення Міжнародного комер­ційного арбітражного суду.

Комісія по трудових спорах є первинним органом щодо розгляду трудових спорів, що виникають на підприємствах, в установах, організаціях між працівником і власником або уповноваженим ним органом, незалежно від форми трудового договору, за винятком спо­рів, що підлягають розгляду безпосередньо районними (міськими) судами, вищестоящими у порядку підлеглості органами, а також інших спорів, визначених законом (статті 221, 224 КЗпП).

Рішення комісії по трудових спорах підлягає виконанню власником або уповноваже­ним ним органом у триденний строк по закінченні десяти днів, передбачених для його оскарження, якщо ним не встановлене негайне виконання.

Невиконане добровільно рішення комісії по трудових спорах може бути виконане примусово органами державної виконавчої служби на підставі посвідчення комісії по тру­дових спорах (ст. 230 КЗпП).

Підлягають виконанню постанови, винесені органами (посадовими особами), уповно­важеними законом розглядати справи про адміністративні правопорушення, у випадках, передбачених законом. КУпАП надано право стягувати без складання протоколу штрафи за вчинення адміні­стративного правопорушення органам внутрішніх справ, органам державних інспекцій та іншим органам (посадовим особам), уповноваженим на те зазначеним Кодексом (статті 213,222,225,229,235’,238,241,242-1).

У разі несплати правопорушником штрафу в строк, установлений частиною першою ст. 307 КУпАП, постанова про накладення штрафу надсилається для примусового виконання до відділу державної виконавчої служби за місцем проживання порушника, місцем його роботи або за місцезнаходженням його майна в порядку, встановленому законом (ст. 308 КУпАП).

Аналогічна постанова по справі про адміністративне правопорушення в частині від­шкодування майнової шкоди, не виконана добровільно у встановлений строк, є підставою для примусового виконання шляхом звернення стягнення на майно боржника в порядку виконавчого провадження (ст. 330 КУпАП).

Державним виконавцем виконується також постанова адміністративних органів про конфіскацію предмета, який став знаряддям або безпосереднім об’єктом адміністративно­го правопорушення (ст. 313 КУпАП).

Підставою для примусового виконання державним виконавцем державної виконавчої служби є також рішення іноземних судів і арбітражів у передбачених законом випадках.

Порядок визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню передбачено главою 1 розділу VIII ЦПК. Відповідно до ст. 390 цього розділу рішення іноземного суду визнається та виконується в Україні, якщо його визнання та виконання передбачено міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності за домовленістю ad hoc з іноземною державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні.

Питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду на клопотання стягувача розглядається судом за місцем проживання (перебування) або міс­цезнаходженням боржника.

Якщо боржник не має місця проживання (перебування) або місцезнаходження на те­риторії України або його місце проживання (перебування) або місцезнаходження невідо­ме, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду роз­глядається судом за місцезнаходженням в Україні майна боржника (ст. 392 ЦПК).

На підставі рішення іноземного суду та ухвали про надання дозволу на його примусо­ве виконання, що набрала законної сили, суд видає виконавчий лист, який надсилається для виконання в порядку, встановленому законом. Примусовому виконанню підлягають рішення державних органів з питань володіння і користування культовими будівлями та майном.

Законом «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. передбача­ється, що релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами.

Культова будівля може передаватися в користування двом і більше релігійним грома­дам за їх згодою.

З кожною громадою укладається окремий договір, в якому визначаються порядок і черговість користування нею.

Договори про надання в користування релігійним організаціям культових та інших будівель і майна можуть бути розірвані або припинені в порядку і на підставах, передбаче­них цивільним законодавством України (статті 783,784 ЦК).

До примусового виконання органом державної виконавчої служби належать рішення Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень у передбачених за­коном випадках.

Відповідно до Закону «Про Антимонопольний комітет України» від 26 листопада 1993 р. він має здійснювати захист законних інтересів підприємців та споживачів шляхом за­стосування заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції, накладення стягнень за такі порушення в межах своїх повнова­жень (статті 3,7,8,13,14).

Рішення Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень, не виконані зобов’язаною особою добровільно, є підставою для їх примусового виконання.

Виконавчий збір — це зобов’язання майнового характеру, яке має виконати боржник у разі невиконання рішення в строк, встановлений для його самостійного виконання (ст. 28 коментованого Закону). Для стягнення виконавчого збору державний виконавець вино­сить постанову, яка в разі невиконання її добровільно, виконується примусово у визначе­ному цим Законом порядку шляхом звернення стягнення на заробітну плату, інші види доходів боржника чи його майно.

Прийнята державним виконавцем постанова про накладення штрафу на учасників ви­конавчого провадження, громадян і посадових осіб за невиконання покладених на них обов’язків щодо вчинення необхідних процесуальних дій у виконавчому провадженні та рішення про поновлення на роботі є підставою для примусового виконання шляхом звер­нення стягнення на заробіток чи інші доходи оштрафованої особи, а за їх відсутності — на її майно.

У разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин дер­жавний виконавець у тому ж порядку накладає штраф на боржника у подвійному розмірі.

При подальшому невиконанні рішення боржником державний виконавець порушує клопотання про кримінальну відповідальність боржника відповідно до закону.

До компетенції органів державної виконавчої служби належить також примусове ви­конання рішення інших органів державної влади у випадках, якщо за законом їх виконан­ня покладено на державну виконавчу службу. Такими є рішення комісії місцевої ради з питань поновлення прав реабілітованих (ст. 9 Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 p.). Згідно з ст. 5 названого Закону зазначені особи мають право на грошову компенсацію в установленому нею розмірі, на повернення по мо­жливості натурою вилучених будівель та іншого майна (якщо будинок не зайнятий, а майно збереглося).

За відсутності такої можливості заявнику відшкодовується вартість цих будівель та майна.

Рішення про грошову компенсацію, повернення будівель та майна чи їх вартості при­ймаються спеціально створеними для цього штатними комісіями районних, міських, обла­сних рад з питань поновлення прав реабілітованих.

Такі рішення, не виконані добровільно, є підставою для примусового їх виконання державною виконавчою службою.

Читайте також:

1. WEB-документи та CGI-інтерфейси
2. Аналіз витрат на підприємстві за їх елементами та статтями калькуляції.
3. Аналіз собівартості продукції за статтями витрат.
4. Асинхронні виконавчі двигуни і тахогенератори
5. БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС. ДОКУМЕНТИ БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ.
6. Бюджет – загальне поняття, що об’єднує різноманітні фінансові документи, які включають заплановані доходи і державні видатки на відповідний період.
7. Важливою методико-методологічною проблемою є періодизація історії економічної думки, визначення пріоритетів, що підлягають аналізу.
8. Взаємовідносини муніципальних органів з державною владою.
9. ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ОПЕРАЦІЙНИХ ВИТРАТ ЗА СТАТТЯМИ ТА ЕЛЕМЕНТАМИ
10. Визначення параметрів, що підлягають оцінюванню.
11. Визначення працівників, які підлягають звільненню
12. Виконавчі органи влади на місцях

Переглядів: 1562