Набуття чинності договору. Дія (застосування) міжнародних договорів

Набуття договору чинності означає, що його сторони набувають прав та несуть обов’язки, що передбачені цим договором.

Договори набирають чинності з дати підписання, ратифікації, затвердження, прийняття, обміну ратифікаційними грамотами або здачі депозитарію певного числа ратифікаційних грамот. Наприклад, Конвенція ООН з морського права 1982 року вступила в силу через 12 місяців після здачі 60-ї ратифікаційної грамоти, Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань від 24 вересня 1996 року передбачив, що він набирає чинності через 180 днів після здачі ратифікаційних грамот всіма державами, що перелічені у додатку, але не раніше, ніж через два роки після відкриття його для підписання.

Як загальне правило, договір не має зворотної сили, але МП не зашкоджує державам домовитися про поширення дії договору на дії чи факти минулого.

Тимчасове застосування договорів або їх окремих положень до набуття чинності зазвичай може мати місце стосовно договорів, які передбачають ратифікацію, приєднання, прийняття, затвердження, якщо учасники про це домовились (ст.25).

Дія договору у часі, просторі і по суб’єктах.Вони можуть укладатися на певний термін, непевний термін, без указання на термін дії або з указанням на безстроковість дії. Подовження терміну дії договору називаєтьсяпролонгацією. Воно може здійснюватись до тих пір, поки один з учасників не денонсує договір або відмовиться від подовження.

В окремих випадках дія припиняється при досягненні договорами цілей. Так, Договір про правонаступництво щодо боргу колишнього СРСР від 4 грудня 1991 року передбачає припинення дії після врегулювання усіх розрахунків і платежів.

Безстроковими є, наприклад, Віденські конвенції 1969 і 1986 років, оскільки в них не указані ні термін, ні умови припинення дії.

Кожний договір має просторову або територіальну сферу дії. Загальне правило (ст.29) полягає у тому, що договір обов’язків для кожного з його учасників по відношенню для всієї його території, якщо інше не передбачено цим договором.

Договори породжують права і обов’язки для учасників. Як загальне правило, вони не утворюють прав і обвязків для третіх (не учасників договору) країн за виключенням, передбаченим ст.. 35, 36 Віденських конвенцій 1969 і1986 років.

Застосування попередніх і нових договорів, укладених з того ж самого питання зумовлюється, передусім, тим, що переважну силу мають зобов’язання за Статутом ООН.

Віденські конвенції 1969 і 1986 років встановлюють загальні правила для таких випадків (ст.30). За ними, самим договором встановлюється порядок застосування нових, попередніх і майбутніх договорів з одного і того ж питання. Наприклад, Віденська конвенція про консульські зносини 1963 року передбачає, що її положення ніяким чином не відбиваються на інших міжнародних договорах, не перешкоджають укладенню міжнародних угод, що підтверджують, додають, поширюють положення Конвенції.

Якщо учасники нового договору одночасно є учасниками і попереднього договору, положення такого попереднього договору будуть діяти тією мірою, якою вони сумісні з положеннями нового договору.

Якщо ж не всі учасники наступного договору є учасниками попереднього, попередній договір буде застосовуватись тією мірою, у якій його положення співпадають з положеннями нового договору. Що ж до учасників, то буде застосовуватись той договір, учасниками якого вони є.

Законним чином оформлені договори мають силу закону. Але цієї сили вони набувають за рахунок рецепції (від лат. receptio). Рецепція — це відтворення у внутрідержавних нормативних актах формулювань міжнародно-правових документів. Навіть конституційне визнання примату зовнішньої правової норми над внутрішньою не допускає її автоматичної дії у межах держави, хоча і даєможливість посилатися на неї в юридичних суперечках. Річ у тому, що тільки внутрішня норма створює механізм реалізації норми зовнішньої.

Договори обов'язкові тільки для його учасників. Цей принцип безперечний. Вони, проте, можуть зачіпати інтереси третіх країн і викликати протест з їх сторони. Так, за договорами 1841, 1856 і 1871 років протоки Босфор і Дарданелли були закриті для проходу військових суден. США енергійно протестували проти цього, але безрезультатно. Цікаве в цьому випадку також положення Швейцарії, яка не є членом ООН, але на території якої знаходяться численні установи цієї організації. Рішення ООН можуть (теоретично) зачіпати інтереси Швейцарії, але на практиці колізій не виникало.

Якщо третя держава визнала положення договору, то це не означає її участь в ньому. Скільки б Україна не визнавала положення Північноатлантичного пакту, членом його вона від цього не стане, оскільки по суті ми визнаємо не сам договір, а ситуацію, що виникає з нього. Загальний принцип в цьому випадку такий: «Договори не шкодять і не сприяють третім сторонам».

Дії третьої держави, спрямовані як на анулювання договору, так і на відшкодування збитків, допустимі тільки в тому випадку, якщо в самому договорі міститься будь-яке певне порушення прав цієї (третьої) держави.

З договору можуть виникнути не тільки негативні, але і сприятливі наслідки для третіх країн. Ці країни, проте, не можуть вимагати від сторін виконання договору, оскільки відносно них такі наслідки правової сили не мають.

Приклад з історії. За Паризьким договором 16 квітня 1856 р. Великобританія, Австрія і Франція зобов'язалися розглядати як casus belli (привід для війни) всяке порушення незалежності і цілісності Туреччини, з чиєї б сторони воно ні пішло. Але саме згадані держави, а не Туреччина, встановлювали факт, відповідно до якого набували чинності положення договору. На щастя, цього так і не відбулося.

_Пізніший приклад — дії США і інших країн на користь Кувейту в його протистоянні з Іраком. Знаходячись в згоді, ці держави самі визначали характер і час санкцій, застосовних до Іраку. На нещастя, сила була використана, а сама ситуація залишилася у стадії перманентної напруги. Кувейт був і залишається в положенні пасивного одержувача сприятливих наслідків.

Для того, щоб третя держава могла стати учасником договору, потрібне бажання договірних сторін вступити з цією державою в необхідні правовідносини.

Приєднання до договору— це ухвалення його частини.

Вступдо договору — ухвалення всього договору. На практиці це в основному співпадає. В договорі звичайно указуються порядок приєднання і держави, які можуть приєднатися. Якщо необхідне щось інше, учасники збираються ad hoc (для даного спеціального випадку).

Умова найбільшого сприяннявключається в текст договору як свого роду гарантія того, що в результаті домовленості сторін між собою вони одержать режим не гірше за той, який вони вже надають третім країнам. За допомогою його держава отримує для себе ті переваги, визначені в угодах, які укладені державою-контрагентом або які будуть укладені з третіми країнами. Зазвичай це відноситься до торгівлі, міграції населення і т.п.

Скажімо, якщо Україна отримає таку умову в торговому договорі з США, то останні повинні забезпечити для нашої країни такий режим торгових відносин, який вони мають, наприклад, з Канадою, якої вони понад усе сприяють. З іншого боку, ми повинні будемо надати США такі умови для торгівлі, які, наприклад, має у відносинах з нами Білорусь.

Умова найбільшого сприяння може бути як взаємною,так до односторонньою.

Вона може бути також абсолютною(за типом приведеного вище прикладу) або обмеженим, коли робиться посилання на переваги, надані певним державам. В нашому прикладі США могли б вказати, що Україні надається режим, рівний країнам Східної Європи, а Україна, з свого боку, зрівняла б США з країнами Західної Європи.

Слід підкреслити, що в даному випадку йдеться про переваги, що витікають з договору, а не з простого факту.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тлумачення міжнародних договорів	\|	Припинення і призупинення міжнародних договорів

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.