Вивчення вогнепальної зброї і наслідків її застосування для вирішення діагностичних та ідентифікаційних завдань.

Практика розслідування зазнавала значних трудностей в обліку та розпізнаванні рецидивістів. На кожного з них заводилися облікові картки, які згодом доповнювались фотографічними знімками, але розшук за цими матеріалами був вкрай важким.

Недоліки існуючих способів реєстрації злочинців побачив молодий помічник діловода паризької префектури поліції Альфонс Бертільйон, син відомого лікаря, антрополога і статистика Луї Адольфа Бертільйо-на. Працюючи з шаблонними описами прикмет злочинців і добре знаючи результати роботи свого батька, А. Бертільйон почав проводити антропологічні вимірювання ув'язнених. Йому були відомі ідеї бельгійського статистика А. Кентле, який стверджував, що в світі не існує двох людей з абсолютно однаковою будовою тіла, а ймовірність зустріти двох людей, однакових за зростом, становить 1:4.

А. Бертільйон вирішив збільшити кількість вимірюваних частин тіла, зменшуючи тим самим ймовірність випадкових збігів. Якщо для одного виміру ймовірність збігу дорівнює 1:4, то для чотирнадцяти вимірів це співвідношення становить уже 1 : 286 435 456. Він розробив єдину систему фіксації результатів вимірювань і класифікації реєстраційних карток та виготовив спеціальні інструменти для вимірів розмірів різних частин тіла людини. За три місяці виснажливої праці було створено 1800 карток злочинців, які виходили на свободу, а 20 лютого 1883 р. прийшов перший успіх — було викрито рецидивіста Мартена, який ховався за чужим прізвищем — Дюпон. Цей метод, який отримав назву «бертільйонажу», був доповнений «словесним портретом» злочинця (описанням його зовнішності за єдиною схемою) і створив основу сучасної галузі криміналістичної техніки, яка охоплює методи ідентифікації особи за зовнішніми ознаками.

Паралельно з бертільйонажем вивчалися можливості реєстрації злочинців за відбитками пальців. Уперше папілярні лінії на поверхнях долонь описав і вивчив італійський біолог Марчелло Мальпігі ще в 1686 p., але практичного застосування це відкриття не отримало. Згодом, більш як через півтора століття, чиновник англійської колоніальної адміністрації в Бенгалії Уільям Хершел звернув увагу на те, що китайські торговці на договорах ставлять відбиток зафарбованого тушшю великого пальця правої руки. Вивчаючи відбитки пальців майже 20 років, У. Хершел переконався в їх ідентифікаційній значущості і у 1879 р. відправився до Англії, сподіваючись там знайти застосування своєму відкриттю.

У цей же час у Токіо працював шотландський лікар Генрі Фолдс, який звернув увагу на відбитки пальців, що залишались на сирій глині при виготовленні посуду. Зібравши величезну кількість відбитків пальців, він вивчив різні типи папілярних узорів, намагався знайти загальні деталі в цих узорах людей різних рас і національностей. І якщо У. Хершел вважав за можливе використовувати відбитки пальців лише для реєстрації та ідентифікації раніше засуджених злочинців, то Г. Фолдс бачив значення слідів пальців, що залишаються на місці події, для доказування причетності осіб до вчиненого злочину. Результати своїх досліджень Г. Фолдс опублікував у журналі «Природа» 28 жовтня 1880 p., але керівництво Скотланд-Ярда через відсутність класифікації узорів у висновках автора не визнало за можливе використовувати відкриття на практиці.

Важливу роль у становленні дактилоскопії відіграв знаний англійський природознавець і мандрівник Френсіс Гальтон, двоюрідний брат Чарлза Дарвіна. Працюючи над проблемами фізичних і духовних здібностей та властивостей людини, Ф. Гальтон провів велику кількість антропометричних вимірів, детально ознайомився з роботами А. Бертільйона, публікаціями У. Хершела і Г. Фолдса, дійшов висновку про неповторність пальцевих узорів і здійснив їх систематизацію і класифікацію. Він вважав запропоновану ще в 1823 р. чеським професором Яном Пуркіньє систему типів пальцевих узорів неприйнятною і поклав в основу своєї класифікації кількість і розташування своєрідних папілярних трикутників, що зустрічалися у візерунках, назвавши їх дельтами за подібність до грецької літери А. Результати своїх досліджень він опублікував у журналі «Природа», а в 1892 р. випустив книгу «Відбитки пальців».

Завдяки енергійним зусиллям генерального інспектора поліції Бенгалії Едварда Генрі ідеї Ф. Гальтона отримали розвиток і були з деякими удосконаленнями опубліковані Е. Генрі в книзі «Класифікація та використання відбитків пальців», а з 1897 р. запропонована Е. Генрі система ідентифікації почала працювати в Індії, з 1905 р. — в Англії, Шотландії, Ірландії, англійських домініонах і колоніях.

Систему Гальтона — Генрі, удосконалюючи, почали запроваджувати Вільгельм Ебер у Німеччині, Жоан Вучетич в Аргентині, а 1920 р. радянський судовий медик і криміналіст П. С. Семеновський запропонував удосконалену систему класифікації пальцевих узорів, яка практично без змін використовується до цього часу.

Наприкінці XIX ст., коли в цивільному і кримінальному судочинстві стала часто виникати потреба в установленні виконавця документа чи підпису або у виявленні підробки, почали формуватися наукові основи дослідження документів. Спочатку для проведення таких досліджень до суду запрошувались вчителі чистописання, каліграфії, які за інтуїцією створювали емпіричні методики дослідження почерку. Але це було лише позначенням наявності наукової та практичної проблеми, що полягала у необхідності створення галузі криміналістики, яку сьогодні ми називаємо судовим почеркознавством. А основні зусилля в той час спрямовувались на спроби встановити на підставі вивчення почерку людини її природні властивості та риси характеру. Вперше ці ідеї, які у сукупності отримали назву «графологія», висунув французький абат Мішон у книзі «Таємниці письма», що побачила світ у 1872 p., а розвинув їх італійський вчений Чезаре Ломброзо у книзі «Графологія» (1895). їх окремі положення одержали наукове обґрунтування у сучасній криміналістиці, проте в цілому вони не ґрунтуються на науково встановлених закономірностях.

А. Бертільйон запропонував застосовувати для досліджень почерку і підписів так званий прикметоописовий метод, побудований за аналогією з антропометричними вимірюваннями тіла людини, склавши таблиці ймовірності збігу відповідних «прикмет» окремих літер без зв'язку з рештою тексту. Французький криміналіст Едмон Локар у 1915 р. вперше застосував графометрію — вимірювання відношень різних елементів почерку і підписів.

Усі названі методи самі по собі були непридатними для надійного встановлення конкретного виконавця тексту або підпису, оскільки ґрунтувалися не на пізнаних закономірностях відображення людини в письмі, а на досить вільних суб'єктивних оцінках, що практично не піддавались верифікації, або на чисто кількісних ознаках, відірваних від розуміння психофізіологічного механізму писання. Водночас, окремі елементи прикметоописового і графологічного методів отримали своє місце у сучасній, науково зрілій, системі почеркознавства.

На взаємозв'язок фізіологічних особливостей людини та її почерку звернув увагу видатний російський криміналіст Євген Федорович Буринський, який зазначав, що завданнями почеркознавства є відкриття залежності між діяльністю органів, які створюють письмо, і результатом цієї діяльності — почерком. Ці зв'язки були відкриті, ідеї Є. Ф. Буринського розвинуті і розширені в працях багатьох вітчизняних криміналістів, які розкрили закономірності формування неповторного у кожної людини динамічного стереотипу у вигляді почерку, створили струнку систему класифікаційних ознак у їх взаємозв'язку, розробили надійні методики експертної ідентифікації виконавців рукописних текстів, підписів, цифрових записів, записів стилізованими письмовими знаками, виконаними незвичною рукою, ногою, зубами, в особливих умовах, позах, станах тощо. У цьому контексті не можна залишити поза увагою одну з піонерських робіт у галузі судового почеркознавства — С. Оттоленгі «Експертиза почерку і графічна ідентифікація» (1926).

Непересічна роль у формуванні криміналістики належить судовій фотографії. Ми повинні беззаперечно шанувати Є. Ф. Буринського як родоначальника цього нового напряму в криміналістиці, засоби і методи якого використовувалися для фіксації обстановки події, різних слідів, злочинців тощо. Застосування методів судово-дослідницької фотографії істотно розширило також; можливості вивчення об'єктів, що потрапляли до орбіти судочинства, перш за все документів. За допомогою розробленого Є. Ф. Буринським оригінального методу фотографічного підсилення контрасту («кольороподіл») можна було побачити і зафіксувати не видиме неозброєним оком. Так, він прочитав тексти на дуже давніх шкіряних грамотах, знайдених під час розкопок на території Московського Кремля. За ці дослідження Є. Ф. Буринського в 1898 р. нагороджено Великою золотою медаллю імені М. В. Ломоносова.

У 1889 р. Є. Ф. Буринський створив на власний кошт судово-фотографічну лабораторію, яка не мала аналогів в інших країнах. Вона

стала в подальшому зразком для створення сучасних криміналістичних експертних установ. У цьому ж році він провів перше криміналістичне дослідження документів, довівши з демонстрацією в судовому засіданні фотографічних знімків можливість використання фотографічних методів для виявлення підробки підпису і відновлення змісту залитого тексту. На підставі проведених численних досліджень і теоретичних узагальнень у 1903 р. Є. Ф. Буринський видав капітальну працю «Судова експертиза документів, проведення її та користування нею».

З того часу разом з удосконаленням фотографічної техніки і становленням криміналістики як науки бурхливо розвивалася судова фотографія як надійний засіб фіксації ходу й результатів слідчих дій і, особливо, як сукупність методів дослідження речових доказів.

Якщо методи дослідження документів, зовнішності людини, слідів пальців почали розроблятись на ранніх етапах розвитку криміналістики, то методи дослідження вогнепальної зброї та слідів її дії ще досить довго залишались маловивченими, особливо тому, що традиційно ці об'єкти досліджували судові медики. Мабуть, саме з цієї причини низка серйозних праць у галузі судової балістики належить судовим медикам.

Потреба в проведенні судово-балістичних досліджень, у встановленні обставин виконання пострілу на підставі слідів, що залишились на місці події, в ототожненні зброї за стріляними кулями або гільзами виникла в період широкого розповсюдження серед населення вогнепальної зброї та зростання кількості випадків її застосування для вчинення злочинів.

У 1874 р. в Москві вийшла книга А. Наке «Судова хімія. Виявлення отрут, дослідження вогнепальної зброї, підробки документів, монет, сплавів, харчів і визначення плям», у якій автор описав прийоми дослідження різних видів вогнепальної зброї для вирішення питань щодо факту здійснення пострілу, його давності тощо.

У 1879 р. судовий медик Н. Щеглов опублікував книгу «Матеріал до судово-медичного дослідження вогнепальних ушкоджень». У цій роботі отримали відображення, поряд із судово-медичними питаннями, відомості про будову і принцип дії вогнепальної зброї, типи снарядів, особливості процесів, що відбуваються під час пострілу. Він вперше описав сліди на кулі, які утворюються полями нарізів у каналі ствола зброї. Причину появи цих слідів автор пояснив так: «Куля, зустрічаючи зі свого боку значну перешкоду руху, змінює форму, злегка сплющується, але, поступаючись тиску газів, вступає у нарізи. Тут частина свинцю, що складає кулю, зіскоблюється вищестоящими нарізами, внаслідок чого на ній утворюються жолобки, які відповідають вигнутим частинам нарізів».

Професор судової медицини Ліонського університету А. Лакас-сань у 1889 р. також звернув увагу на сліди у вигляді «борозенок», які спостерігалися на кулі, вилученій з трупа. Вивчивши кулю, він відзначив, що на ній відбились сім «борозенок» і дійшов правильного висновку про наявність семи нарізів у каналі ствола зброї, з якої було зроблено постріл. У стволі револьвера, знайденого під підлогою у будинку підозрюваного, виявилося шість нарізів. Потім, коли А. Лакас-саню надали кілька інших екземплярів револьверів, він знайшов серед них револьвер із сімома нарізами в каналі ствола і дійшов висновку, що потерпілого було вбито саме з цього револьвера. Безумовно, збігу кількості слідів від полів нарізів на кулі з кількістю нарізів у стволі зброї за нинішніми уявленнями експертів-балістів явно недостатньо для ототожнення зброї, але дослідження професора А. Лакассаня поклало початок науковій судовій балістиці і стало, по суті, однією з перших судово-балістичних експертиз.

За роки розвитку криміналістики немало було зроблено в напрямі використання в доказуванні слідів взуття, транспортних засобів, знарядь злому та інструментів. Почалося все зі спроб надійної фіксації об'ємних слідів ніг, які, зрозуміло, було практично неможливо вилучати з місця події в натурі. У 1850 р. аптекар Тулонської ескадри Гюгулен оприлюднив спосіб фіксації слідів ніг за допомогою розтопленого стеарину. В 1867 р. військовий лікар із Забайкалля А. Борхман запропонував цю операцію виконувати за допомогою медичного гіпсу, використання якого для цих цілей вважається найбільш ефективним до наших днів.

Необхідно відзначити великий внесок у трасологію Е. Локара, який у 50-ті pp. минулого століття випустив шеститомне «Керівництво з криміналістики», де крім іншого детально описав прийоми дослідження слідів ніг людей і тварин, автомобільних шин, знарядь злому та інструментів, мікрооб'єктів. У цьому аспекті варто згадати і роботу шведських криміналістів А. Свенссона і О. Венделя «Розкриття злочинів. Сучасні методи розслідування кримінальних справ» (1957).

Класикою вчення про сліди вважається монографія Б. І. Шевченка «Наукові основи трасології», що побачила світ у 1947 р. У ній автор одним з перших виклав теоретичні основи ототожнення людини, тварин, а також; різних предметів — знарядь злочину на підставі залишених ними на місці події слідів.

На певних етапах накопичення емпіричного матеріалу і появи розрізнених узагальнень цілком природно виникала потреба в систематизації розрізнених відомостей про використання наукових прийомів і методів розслідування. Першим таку спробу здійснив відомий австрійський юрист Ганс Гросс (1847-1915). Після закінчення юридичного факультету університету в м. Граці (1869) Г. Гросс почав працювати судовим слідчим. Він самостійно вивчив основи фізики і хімії, ботаніки й зоології, серйозно зайнявся фотографією й мікроскопією і з накопиченням нових знань став використовувати їх у своїй роботі з розслідування злочинів. У 1898 р. Г. Гросс видає першу монографію із судової психології «Криміналістична психологія».

З 1897 до 1902 р. Г. Гросс працював професором кримінального права Чернівецького університету, потім був запрошений до Празького університету, а в 1905 р. повернувся до м. Граца. Тут Г. Гросс створив перший у світі музей криміналістики, а в 1898 р. заснував журнал «Архів кримінальної антропології та криміналістики» й залишався його головним редактором до 1915 р.

Основна праця Г. Гросса «Керівництво для судових слідчих як система криміналістики» (1893) російською мовою видавалася у 1895, 1896, 1897, 1908 і 1930 pp. У ній Г. Гросс проголосив появу нової самостійної науки про техніку розслідування злочинів, яку він назвав криміналістикою.Він переконливо доводив, що різноманітні досягнення природничих і технічних наук можуть бути успішно використані для розкриття злочинів. Ці доводи він підкріплював ефектними прикладами із своєї багатої слідчої практики.

На думку Г. Гросса, криміналістика має два завдання: практичне і теоретичне. Практичне полягає у встановленні істини у кожній кримінальній справі, теоретичне — у вивченні злочинця і пізнанні злочину. Г. Гросс вважав, що криміналістика має вивчати речові докази, вчинки і явища, пов'язані зі скоєнням злочину, характер, звички і способи дії учасників кримінального процесу, прийоми виявлення й дослідження різних слідів, підроблених документів тощо.

Робота Г. Гросса, яка ґрунтувалася на аналізі широкого спектра наукової літератури і двадцятирічному власному досвіді, послугувала поштовхом для розробки проблем використання криміналістичних методів у багатьох країнах.

Таким чином, у криміналістиці був накопичений величезний емпіричним матеріал, що із закономірною неминучістю зумовило настання етапу формування окремих криміналістичних теорій, паростки яких уже почали пробиватися в роботах названих нами вітчизняних і зарубіжних вчених. Надзвичайно важливу роль у завершенні формуванні криміналістичної теорії та становленні криміналістики як ще не зовсім зрілої, але цілком самостійної, юридичної науки міді грала розробка теорії криміналістичної ідентифікації.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Історія криміналістики.	\|	Поняття та предмет криміналістики.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.123 сек.

Вивчення вогнепальної зброї і наслідків її застосування для вирішен­ня діагностичних та ідентифікаційних завдань.

Вивчення вогнепальної зброї і наслідків її застосування для вирішення діагностичних та ідентифікаційних завдань.