Етапи перебудови та її наслідки для України - Страница 2

Історія України - О.Д. Бойко Історія України

Страница 2 из 2

Загалом, то було надто емоційне зібрання, багатьох учасників якого заполонила ейфорія. З його трибуни виголошувалася блискуча політична публіцистика, водночас бракувало прагматичного бачення.

НРУ зразу ж заявив себе як інтернаціональна організація. Його рішення засвідчили підкреслено коректне ставлення до неукраїнського населення.

З'їзд також виявив нерівномірність розвитку національно-демократичного руху в різних регіонах. На ньому домінували представники Західної України (до 50%), хоч уже тоді звучали застереження, що «доля України вирішиться не в Києві і не у Львові, а на Сході та Півдні». Ще однією проблемою, яку віддзеркалив з'їзд, була вузькість соціальної бази Руху — із 1109 делегатів 984 були представниками інтелігенції, непропорційно мало було селян та робітників.

Існування в НРУ двох течій — поміркованих та радикалів — суттєво ускладнювало процес організаційного становлення, але на цьому етапі суперечності вдавалося долати, оскільки відбувалася консолідація сил проти КПРС.

Розвиток політичного плюралізму сприяв розгортанню в республіці багатопартійності. Першою формально задекларованою політичною партією стала створена в жовтні 1989 р. у м. Львові Українська національна партія (УНП) на чолі з багаторічним політв'язнем Г. Приходьком. Тривалий час вона була напівлегальною, з початку свого існування не визнавала законів «окупаційної влади» і надалі єдиною серед політичних сил республіки бойкотувала вибори до Верховної Ради.

Одночасно в Україні виник незалежний масовий робітничий рух, якого живило невдоволення соціально-економічним становищем в індустріальних районах республіки. Своєрідним сигналом до нього став виступ шахтарів Кузбасу. В Україні першими застрайкували гірники шахти «Ясинуватська—Глибока» (15 липня 1989 р.) в Макіївці. Потім центр подій перемістився в Донецьк. Страйк підтримали, припинивши роботу, 182 шахти. Робітники вимагали надання економічної самостійності шахтам, підвищення заробітної плати, вирішення в шахтарських містах і селищах соціальних та житлово-побутових проблем. Страйкарі Стаханова, Червонограда, Павлограда висували й політичні вимоги, які зводилися до заміни місцевої державної та партійної влади. Страйк завершився 30 липня 1989 p., після того, як уряд спеціальною постановою задовольнив майже всі вимоги страйкарів. Цей страйк започаткував самостійний робітничий рух в Україні. У серпні 1989 р. на конференції представників страйкових комітетів шахт, об'єднань і міст Дніпропетровської, Донецької, Ворошиловградської та Ростовської областей було утворено Регіональну спілку страйкових комітетів Донецького вугільного басейну (РССКД).

Отже, поглиблення розмежування та наростаюча консолідація опозиційних щодо влади сил свідчили, що монополія КПРС у політичній сфері поступово витісняється реальним плюралізмом. Таке становище потрібно було закріпити формально, відмінивши 6 статтю Конституції СРСР, яка проголошувала керівну і спрямовуючу роль КПРС у суспільстві. Під тиском обставин на таке рішення змушений був піти лютневий (1990) Пленум ЦК КПРС, що відкривало новий етап перебудови.

V етап (лютий — грудень 1990 р.) — поступове зміщення вправо акцентів політики керівництва СРСР і радикалізація народних мас.У цей період ситуація в країні особливо загострилася. Спад в економіці був найвідчутнішим за останні роки. У 1990 р. в Україні валовий суспільний продукт знизився на 2,4% порівняно з 1989 p.; національний доход відповідно зменшився на 3,6%. Водночас грошові доходи населення республіки 1990 р. зросли на 15,7% порівняно з 1989 p., що спричинило небувалий тиск на товарний ринок.

Під впливом наростаючої кризовості у політичного керівництва СРСР починають з'являтися думки щодо запровадження надзвичайних умов, надзвичайних тимчасових заходів, що на практиці означало відтягування, а за деякими напрямами і згортання реформ. Крім того, багатьох налякав і розмах діяльності демократичних народних рухів, політичні цілі яких у стрижневих питаннях стали розходитися з інтересами владної еліти. Тобто, «революція згори» (а саме так задумувалася перебудова) дедалі більше виходила з-під опіки центру, поштовхи «знизу» ставали все відчутнішими і нерідко випереджали реакцію «ініціаторів перебудови» на події. Саме тому запровадження поста Президента СРСР і відміна 6 статті Конституції СРСР майже збіглися в часі, адже Горбачову потрібно було втримати у своїх руках головний владний важіль для контролю за процесом перебудови. У березні 1990 р. на III з'їзді народних депутатів СРСР М. Горбачова обирають президентом Радянського Союзу.

Політичне життя в Україні на цьому етапі було особливо активним. Відчутний імпульс йому задано відзначенням роковин злуки УНР і ЗУНР 21 січня 1990 p., коли організований Рухом живий ланцюг (за різними даними, від 450 тис. до 5 млн. осіб) простягнувся від Києва до Львова.

Центральною подією в суспільному житті республіки були вибори в березні 1990 р. народних депутатів до Верховної Ради України та місцевих Рад народних депутатів. Вихід на політичну арену значної кількості нових громадських формувань суттєво змінив характер виборів, які вперше за радянських часів були альтернативними (на 450 мандатів до Верховної Ради УРСР претендувало майже 3 тис. кандидатів).

Вперше в історії України Верховна Рада республіки 15 травня 1990 р. почала працювати в парламентському режимі (сесія тривала не 1—2 дні, а 60 робочих днів).

У Верховній Раді України утворилися парламентська більшість («група 239»), у якій поряд з прагматиками, що адекватно реагували на різкі зміни обставин, було чимало відвертих консерваторів, та парламентська опозиція — Народна рада (125 депутатів), яка складалася з прибічників як поміркованих, так і радикальних, безкомпромісних поглядів. Першим головою українського парламенту було обрано В. Івашка, який до того, замінивши В. Щербицького, очолював ЦК Компартії України. Опозиція з перших днів роботи Верховної Ради відігравала помітну роль. Її представники (І. Юхновський, О. Ємець, Д. Павличко, Л. Танюк, В. Яворівський та ін.) очолили 7 з 23 постійних комісій. Саме з ініціативи Демократичного блоку 16 липня 1990 р. було прийнято Декларацію про державний суверенітет України.

У цей період дедалі організованішим і широкомасштабнішим стає робітничий рух, У червні 1990 р. в Донецьку відбувся перший з'їзд шахтарів СРСР (58% делегатів становили представники з України), який головною причиною застою в економіці визнає існуючу систему господарювання та управління на чолі з КПРС. Рішення та вимоги з'їзду були підтримані одноденним попереджувальним страйком, що прокотився Україною 11 липня 1990 р. Участь у ньому взяло 256 підприємств республіки. На мітингах висували вимоги щодо відставки діючого уряду та створення уряду національної довіри, деполітизації правоохоронних органів, виведення парткомів з підприємств, націоналізації майна КПРС.

Під тиском обставин КПРС та її численний загін КПУ дедалі більше втрачали монолітність. Непослідовне, половинчасте реформування народного господарства, невміння партії вести політичну боротьбу в умовах конкуренції, втрата партійним керівництвом контролю за процесом перебудови зумовлювали, з одного боку, посилення антикомуністичних настроїв у суспільстві, з іншого — появу руйнівних процесів у самій партії. Про кризовий стан КПУ свідчать статистичні дані: якщо за 1989 р. кількісний склад республіканської парторганізації зменшився на 0,25%, то за 1990 р. — на 10%. Однак КПУ ще втримувала досить міцні позиції в суспільстві (на час першого етапу XXVIII з'їзду (червень 1990 р.) вона налічувала понад 3 млн. осіб, а 85% депутатів Верховної Ради УРСР на момент їхнього обрання були комуністами).

Ще на початку 1990 р. у КПУ виникають осередки «Демократичної платформи». Перша конференція її прихильників відбулася 1 березня 1990 р. у Києві. Основну мету нове об'єднання вбачало в «демократизації КПУ зсередини» (відміна демократичного централізму, перетворення КПУ на парламентську партію тощо). Після того, як розтанули останні ілюзії щодо демократизації компартії, прихильники Демплатформи вийшли з неї. Частина їх у грудні 1990 р. утворила Партію демократичного відродження України (ПДВУ).

Поляризація і конфронтація політичних сил у республіці наростала, сягнувши піку в осінньому протистоянні опозиції та влади. 15 вересня 1990 р. нарада представників страйкових, робітничих та профспілкових комітетів України вирішила провести 1 жовтня Всеукраїнський попереджувальний одноденний політичний страйк. Уже 30 вересня в Києві відбулася організована опозицією грандіозна маніфестація, у якій взяло участь 100 тис. осіб. Було прийнято звернення із закликом негайного проведення круглого столу всіх політичних сил України, щоб «знайти шляхи до створення держави і уряду народного довір'я». Проте опозиція, очевидно, не розрахувала сили, і всеукраїнський страйк провалився. Але вона не потерпіла поразки. З 2 до 17 жовтня 1990 р. в Києві тривало голодування 158 студентів з 24 міст України. Студенти вимагали відставки уряду, надання Декларації про державний суверенітет України конституційної сили, оголошення нових виборів до Верховної Ради на багатопартійній основі, заборони відбування військової служби громадянами України за її межами, націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ на території республіки. Лише після відставки тодішнього голови уряду республіки В. Масола голодування було припинено.

Посилення кризових явищ у народному господарстві республіки, політизація суспільства впливали на радикалізацію Руху як політичної сили. На своєму II з'їзді (жовтень 1990 p.) він суттєво змінив політичні орієнтири, що засвідчило гасло: «Від народного руху за перебудову — до народного руху за відродження суверенітету України».

Наприкінці 1990 р. чітко визначилася розстановка нових політичних партій України: на правому фланзі — Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Українська Народно-Демократична партія (УНДП), Українська Республіканська партія (УРП), у центрі — Українська селянсько-демократична партія (УСДП), Партія зелених України (ПЗУ), Партія демократичного відродження України (ПДВУ), на лівому фланзі — Спілка трудящих України за соціалістичну перебудову (СТУ) та ін.

VI етап (грудень 1990 — серпень 1991 р.) — кінець перебудови. Відмова Горбачова підтримати проект переходу до ринку, підготовлений комісією Шаталіна-Явлінського, криваві події у Вільнюсі та ін. засвідчили наростаючу схильність горбачовського керівництва до союзу з консерваторами. На IV з'їзді народних депутатів СРСР намітився поворот від демократії до політики «міцної руки». У зв'язку з цим «команду Горбачова» покинули Е. Шеварнадзе та О. Яковлєв.

На думку істориків, політологів, таке становище зумовили певна втрата контролю за процесом перебудови, запізнення з реформуванням СРСР, відсутність міцного центристського руху, що міг би стати опорою нового політичного курсу, загальна організаційна слабкість демократичних сил, політичні вагання М. Горбачова.

Ускладнила ситуацію здійснена заміна Голови Ради Міністрів СРСР М. Рижкова на прем'єр-міністра В. Павлова (січень 1991 p.). Спад виробництва, темпи грошової емісії посилювали соціальне напруження в суспільстві. За даними республіканської статистики 1991 р. в Україні валовий суспільний продукт був на 11,3% меншим, ніж у 1990 p.; національний доход відповідно зменшився на 11,2%. Падіння показників розвитку промисловості республіки становило 4,8%, а сільського господарства — 13,2%. На тлі тотального спаду основних економічних показників зростають грошові доходи населення України (в 1991 р. — на 87,1% порівняно з 1990 p.). Проте їх поглинала інфляція.

У цей час поступово усувався контроль над економікою республіки з боку центральних відомств, загальносоюзна власність на території України була перетворена на республіканську, почали формуватися власна грошово-фінансова система, податкові й митні служби тощо. Але всі ці зміни були круто замішані на «економічному романтизмі». Насправді центр хоча і дещо втратив колишню силу, не випускав з-під контролю українську економіку. Наприклад, питома вага підприємств союзного і союзно-республіканського підпорядкування у випуску промислової продукції України становила 56%.

З часом трансформувалася суть перебудови. Загальні вибори на альтернативній основі; гарантування свободи друку; розвиток багатопартійності; розширення прав трудових колективів; розмежування функцій партійних і державних органів; утвердження в суспільстві спочатку ідейного, а невдовзі і політичного плюралізму; законодавче оформлення економічної свободи; розширення прав союзних та автономних республік наближали крах тоталітарної системи.

Важливою віхою в суспільному житті став березневий референдум. Намагаючись обмежитися косметичними змінами, противники реформ добилися того, щоб на референдум питання про майбутню долю країни було винесене в такому формулюванні: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності? » Український парламент після тривалих дебатів вирішив занести до бюлетенів додаткове питання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?» На перше питання «так» відповіли 70,2%, на друге — 80,2% громадян, що взяли участь у референдумі.

Навесні 1991 р. у Донбасі знову вибухає страйк, спровокований владою з метою «випускання пари» невдоволення економічною політикою та нанесення превентивного удару по демократичних силах України. Але він став яскравим виявом загострення політичного протистояння між консерваторами та демократичною опозицією. Хвиля шахтарських заворушень прокотилася навесні в Донецьку, Макіївці, Червоноармійську, Червонограді, у ході яких висувалися як економічні, так і політичні вимоги.

Після кількаденних страйків на місцях у середині квітня гірники вирушили до Києва з протестом, сподіваючись підняти на виступ трудівників усієї України. 16 квітня в Києві було утворено республіканський страйковий комітет. І хоча широкомасштабного страйку не відбулося, ці події мали широкий резонанс у республіці, сприяли активізації президента СРСР. 23 квітня М. Горбачов провів у Ново-Огарьово (під Москвою) зустріч з керівниками дев'яти республік (РСФРР, України, Білорусії, Узбекистану, Казахстану, Азербайджану, Киргизстану, Таджикистану, Туркменистану), яка стала спробою спільного пошуку компромісної формули нового Союзного Договору. Дефіцит часу для прийняття кардинальних рішень був надзвичайно гострим. До літа 1991 р. ситуація в країні суттєво ускладнилася. Але центр не встигав за подіями, демократи енергійніше виступали за радикальне реформування суспільства, поступово активізовувалися консерватори, і все це відбувалося на тлі погіршення соціально-економічної ситуації, що радикалізувало суспільно-політичну активність народних мас. 21—23 червня в Києві відбувся Установчий з'їзд Всеукраїнської організації солідарності трудящих (ВОСТ), на якому, поряд з економічними, були висунуті й політичні вимоги: вихід України із складу СРСР, розпуск КПРС, припинення урядом УРСР усіх фінансових відрахувань до центру, розпуск Верховної Ради УРСР та ін.

Значну загрозу для противників реформ становило призначене на 20 серпня 1991 р. підписання нового Союзного Договору, який передбачав федеративні засади державного устрою. За цих обставин вони вирішили вдатися до політичного реваншу, здійснивши 19—21 серпня 1991 р. державний переворот. Момент був переломним і це чудово розуміли протидіючі сили. Виступаючи в ці дні на засіданні Львівської ради обласної організації УРП, Б. Горинь так оцінив його: «Україна може скористатися... ситуацією і стати незалежною». Демократичним силам вдалося не тільки встояти, а й за підтримки народних мас перемогти заколотників. Події серпня 1991 р. зумовили суттєві зміни в державному і суспільному житті країни, надзвичайно посиливши відцентрові тенденції в СРСР. За цих умов прийняття Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність було цілком закономірним. Зважаючи на обставини, президія Верховної Ради за короткий час прийняла принципово важливі постанови: про департизацію державних органів, установ та організацій; про власність Компартії України та КПРС на території України; про припинення діяльності КПУ. Ці рішення стали свідченням краху перебудови в СРСР, розвалу Радянського Союзу.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Україна і процес перебудови в СРСР (квітень 1985 — серпень 1991 р.) 18.1 Головні чинники, що зумовили процес перебудови	\|	Україна на шляху незалежності 19.1 Стартові умови розгортання державотворчого процесу

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.002 сек.