• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Після того як 22 липня 1942 року радянськими військами було залишене місто Свердловськ Ворошиловградської області закінчилися оборонні бої на території України. 6 страница

ІІ ( вересень 1657 – січень 1667 рр.) – визначається загостренням соціально-політичної боротьби, що переросла в громадянську війну й розколола Українську державу на два гетьманства, юридичним закріпленням цього поділу Польщею та Московським царством і крахом надій на возз’єднання України з допомогою цих держав.

ІІІ (лютий 1667 – вересень 1676 рр.) - охоплює спроби національно-патріотичних сил об’єднати Українську державу і, разом з тим, характеризується посиленням іноземного втручання, кризою та поразкою революції.

Слід мати на увазі, що в залежності від визначення характеру подій, що відбувалися в Україні в середині XVII ст., від акцентування тих чи інших аспектів їх розвитку в підручниках з історії України та спеціальній літературі зустрічаються й інші трактування хронологічних меж (1648-1654; 1648-1657;1648-1660) та періодизація боротьби. Це є нормальним відображенням процесу вивчення та оцінки такого складного явища, як національна революція, сучасними істориками після тривалого періоду недостатньої уваги до даної наукової проблеми.

2. Національно-визвольна та соціальна боротьба в 1648-1657 рр. Українська козацька держава. Початок і розвиток Української революції нерозривно пов’язані з діяльністю її лідера – Б.Хмельницького (1595-1657). Син шляхтича, чигиринського підстарости і сотника реєстровців Михайла Хмельницького, він отримав добру освіту і все життя провів на козацькій службі, набувши військового і політичного досвіду.

Особиста драма, яка розгорнулася на схилі літ Б.Хмельницького (польський урядовець Д.Чаплинський, відібрав у Хмельницького хутір Суботів, спалив дім і майно, мало не до смерті побив сина – і ні суд, ні король не захистили козацького сотника від магнатської сваволі), була своєрідним відображенням становища всього козацтва, що потерпало від Ординації 1638 р. і накопичувало невдоволення. В 1646-1647 рр. Б.Хмельницький зі старшинами (Ф.Вешняк, К.Бурляй, М.Кривоніс та ін.) почав підготовку повстання, але був зраджений. Допомога друзів врятувала Б.Хмельницького від розправи і в кінці 1647 р. він з групою козаків втікає на Запорожжя. 4 лютого 1648 р. за сприяння запорожців Б.Хмельницький оволодів Січчю ( там тоді розміщався польський гарнізон) і через кілька днів після цього був обраний запорозьким гетьманом. Ці події знаменували початок національної революції.

На відміну від попередніх повстань, Б.Хмельницький ретельно готував початок загальної боротьби ( згодом коронний гетьман М.Потоцький справедливо вбачав причину швидкого поширення руху у “змові з усіма козацькими полками і з усією Україною”) : розіслав універсали з закликом до населення збирати зброю і готуватися до виступу; таємно домовився з реєстровцями про їх перехід на бік повстанців; уклав угоду з татарами про допомогу проти поляків. Останнє мало велике значення, бо убезпечувало тил повстання, а татарська кіннота дозволяла пішому козацько-селянському війську успішно протистояти польській кавалерії.

Розпочавши переговори з М.Потоцьким, повстанці висунули вимоги відновлення всіх козацьких прав і вольностей, захисту православ’я та виведення з козацької України польських військ і урядовців, запровадження в Україні автономного старшинського управління. Вимоги були визнані неможливими й образливими для Речі Посполитої. В квітні польські жовніри разом з реєстровцями рушили на південь на придушення виступу.

У битвах під Жовтими Водами (15-16 травня) і Корсунем (26 травня) польські війська зазнали нищівної поразки. Рєестрові полки перейшли на бік повсталих, 8,5 тис. полонених поляків, в тому числі й гетьманів Потоцького й Калиновського, було передано татарам. Б.Хмельницький мав намір продовжити похід в центральні райони, але через примиренські настрої козацького війська та відмову кримського хана став табором в Білій Церкві й направив посольство до Варшави добиватися задоволення соціально-економічних вимог козацтва та повернення захоплених уніатами церков.

Блискучі травневі перемоги козаків стали сигналом до масових виступів селян і міщан по всій Україні. Їх розгортанню сприяли розіслані Б.Хмельницьким в різні райони козацькі загони. Так, з’явившись на Брацлавщині з 4-ма сотнями козаків, черкаський полковник М.Кривоніс за півтора місяці створив 20-тисячне військо, яке не тільки подолало укріплення десятків міст, а й завдало поразки 10-12-тисячному війску І.Вишневецького, що жорстоко розправлялося з повстанцями. Після цього боротьба українців на Волині, Поділлі, в Галичині набула всенародного розмаху.

Повстанці по всій Україні громили маєтки, фільварки, вбивали шляхту , католицьке духовенство, орендарів, корчмарів, урядників. Найпередбачливіші з них ще навесні покинули Україну, решта всіма силами намагалися зробити це зараз або переховувалися за стінами фортець. Боротьба з обох сторін носила жорстокий, запеклий характер, гинули десятки тисяч людей, часто ні в чому не винних.

Вже влітку 1648 р. національно-релігійна та соціальна боротьба вийшла за межі звичайного великого повстання. Вперше в історії України вона охопила більшу частину її території; селянський рух спрямовувався не тільки проти польської, а й проти української шляхти і магнатів (саме один з них – брацлавський воєвода А.Кисіль вперше назвав його “жахливою селянською війною”). Повстанці все частіше стали говорили про наміри “дійти до Вісли”, “вдарити по Речі Посполитій”, “відокремити Русь від Корони”. На визволеній території влада переходила до козацької старшини, запроваджувались “козацькі порядки”. Масовий приплив селянства, що “покозачувалося”, дозволяв успішно формувати національну армію. На середину вересня Київське, Чернігівське, Брацлавське, Подільське воєводства, частина Волині звільнились від поляків.

За таких умов переговори не влаштовували ні повсталих, ні більшість шляхти. Армії зійшлися під Пилявцями на Волині 21 вересня 1648 р. 40-тисячне польське військо було повністю розгромлене, Б.Хмельницький закріпив за собою ініціативу у веденні воєнних дій і рушив на захід. Упав Високий Замок під Львовом, розпочалась облога Замостя. До середини листопада козацькі полки і місцеві повстанці звільнили всю Західну Україну, їм відкривався шлях на Варшаву.

Однак Б.Хмельницький чекав результатів виборів нового короля, сподіваючись на обрання більш прихильного до українців кандидата та можливість за його сприяння домогтися визнання автономного статусу Козацької України в Речі Посполитій. 21 листопада з новообраним Яном Казиміром було укладено перемир’я, за яким козацька армія відводилася у Подніпров’я.

Само по собі перемир’я було виправданим кроком: поріділе військо, в якому розпочалась епідемія чуми, не могло вести зимовий наступ вглиб Польщі. Але залишення Західної України стало великою помилкою Б.Хмельницького, яку, згодом усвідомивши, він так і не зміг виправити. Адже українці не просто втратили третину визволеної території, віддали ворогові вигідний плацдарм для концентрації польської армії і утримання її за рахунок місцевого населення. Було втрачено реальну можливість об’єднати українські землі в межах національної держави. Причиною цього було відставання політичної програми лідерів української революції від її розвитку. У Західній Україні повстанці вже почали впроваджувати полково-сотенний устрій, а гетьман все ще розглядав її визволення тільки як засіб тиску на польський уряд для досягнення автономії Південно-Східної України.

Переосмислення Б.Хмельницьким уроків боротьби 1648 р., палка зустріч киянами, які вітали його як “українського Мойсея”, визволителя від “лядської неволі”, сприяли повороту, що стався в політичних намірах гетьмана. На початку 1649 р. він чітко сформулював українську державну ідею – створення незалежної національної держави в етнографічних кордонах України.

Свідченням цього стали переговори з посольством А.Кисіля, яке в лютому 1649 р. привезло Б.Хмельницькому булаву і червону корогву з польським білим орлом – знаки гетьманської влади та згоду короля поновити права і привілеї реєстровців. Гетьман клейноди прийняв, але послам заявив, що “виб’є” “з лядської неволі народ весь руський…”, говорив про українську державу – “князівство своє по Львов, Холм і Галич”, де “не постоїть нога жодного князя і шляхотки”. Переговори зайшли у безвихідь: польський уряд не збирався йти на суттєві політичні поступки.

На початку літа 1649 р. шляхетське військо розгорнуло каральні операції на Волині. Козацька армія вирушила звільняти Західний регіон і, об’єднавшись з татарами, в липні почала облогу Збаража, де засіло до 15 тис. жовнірів.

Головні сили польської армії, що під проводом короля йшли на допомогу обложеним, Б.Хмельницький з частиною своїх загонів і татар перестрів на переправі під Зборовим. Втративши за один день третину війська, вночі король запропонував переговори кримському хану. Іслам-Гірей ніяк не бажав повної перемоги українців : тільки взаємне ослаблення Польщі й України дозволяло Криму відігравати провідну роль у Південно-Східній Європі. Хан прийняв пропозицію, і переговори завершились підписанням угоди про воєнно-політичний союз між Польшею і Кримом (їх договір обумовлював “вічну приязнь” і взаємодопомогу проти ворогів!).

Поставлений у безвихідь Б.Хмельницький мусив домагатися визнання поляками хоч би автономії козацької України. Укладений 18 серпня Зборівський договір передбачав: автономне гетьманське управління в Київському, Брацлавському й Чернігівському воєводствах (козацька держава втрачала територію шести полків Східного Поділля і Волині); 40-тисячний козацький реєстр; питання про скасування унії (на чому наполягав Хмельницький) відкладалося до рішення сейму; шляхта поверталася у свої маєтки.

Для дореволюційної України це були б нечувані поступки поляків. Але тепер вони ніяк не відповідали ні успіхам козацької зброї, ні настроям повстанців. Договір не задовольнив головні вимоги селянства й козацьких низів – вони мали повернутися до панів в “обиклоє послушенство”. Безчинствували татари, спустошуючи Галичину, Волинь і Поділля. Після затвердження договору сеймом на початку 1650 р. у свої маєтки посунула шляхта.

Б.Хмельницький домагався “скромного” поводження шляхти із підданими, не допустив її до складання козацьких списків і сам зволікав з новим реєстром, залишив при війську багатьох “випищиків”. З другого боку, не обмежившись універсалами для “втихомирення” населення, гетьман наказав старшині страчувати бунтівників.

Намагаючись нейтралізувати негативні наслідки кримсько-польського союзу, Б.Хмельницький вів переговори з Туреччиною і на кінець 1650 р. султан повідомив про згоду взяти Україну “під крила і протекцію неосяжної Порти”. Гетьман налагодив дружні стосунки з Трансільванією (Угорщина), Валахією, Венецією. Щоб примусити молдавського господаря В.Лупула відмовитися від підтримки Польщі влітку 1650 р. козацьке військо здійснило похід у Молдавію. В результаті між Україною і Молдавією було укладено союз, який мав скріпити шлюб сина Б.Хмельницького Тимоша із донькою господаря Розандою. Бурхливі дипломатичні переговори з кримським ханом, доповнені тиском султана, закінчилися обіцянкою Іслам-Гірея бути вірним союзові з козаками.

Умовами Зборівського договору не була задоволена й польська сторона: шляхта вважала його надто вигідним для “хлопів”. 20 лютого 1651 р. наступом 12-тисячної польської армії і запеклою битвою з брацлавським козацьким полком Д.Нечая в м. Красне розпочалася нова воєнна кампанія.

Вирішальна битва сталася 28-30 червня 1651 р. під Берестечком на Волині, де в триденній боротьбі зійшлися до 350 тис. воїнів. У вирішальний момент татарська кіннота вийшла з бою, відразу поставивши українців у скрутне становище і прихопивши в полон Б.Хмельницького, який кинувся до Іслам-Гірея щоб спинити відступ татар.

Оточене українське військо під керівництвом полковників Ф.Джеджалія та І.Богуна 10 днів обороняло табір на болотистому березі р. Пляшівки. 10 липня, за одну ніч навівши гаті через болота, основна частина козацьких полків прорвалася на схід. Але багато козаків і селян потрапили в оточення окремими загонами і мужньо оборонялися до останнього подиху. На полі бою і в околицях Берестечка загинуло до 50 тисяч українців.

Берестецька трагедія була посилена наступом литовського війська. Гетьман Я.Радзівілл вторгся в Україну через Білорусію, 26 червня майже повністю знищив чернігівський полк М.Небаби, що самовіддано намагався спинити цілу армію і, примусивши київських козаків А.Ждановича відійти вниз по Дніпру, 25 липня зайняв Київ.

Б.Хмельницькому, що повернувся з татарами, не вдалося перешкодити з’єднанню польських і литовських загонів. Українські вйська, які концентрувались під Білою Церквою, відбивали напади 70-тисячної армії. Одночасно в окупованих ворогом північних, центральних і західних районах Козацької України, на Волині і Поділлі наростала народна партизанська війна. Не втрачаючи духу, козацькі гумористи жартували “Ляхи наших облягли від Дніпра, а наші ляхів – від Вісли”.

Підписаний 28 вересня Білоцерківський договір фактично ліквідував автономію Української держави. Її територія обмежувалася Київським воєводством і тільки тут мали право жити козаки. Реєстр встановлювався у 20 тисяч; гетьман підпорядкувався коронному гетьману і позбавлявся права зовнішньополітичної діяльності; відновлювалися права шляхти щодо підданих.

Ще під час переговорів з поляками проти угоди рішуче виступили селянсько-козацькі повстанські загони, що зібралися під Білою Церквою. З початком повернення панів у свої маєтки незадоволення переросло у масовий селянський рух, спрямований не тільки проти поляків, а й проти української старшини. Селян підтримали козаки, що не потрапили до різко зменшеного реєстру. Настрої випищиків добре передає лист повстанців Дедюлі і Півторакожуха до Б.Хмельницького: “Ти, пане гетьмане, помирився з ляхами без нас і присягнув без нас, а для посулу, що тобі ляхи Чигирин дали, то ти нас всіх мужиками починив… Ми за кривду свою не тільки що з ляхами, а й з тобою готові битися”. На Лівобережжі з’явилися самозвані гетьмани; в оточенні Хмельницького посилилася опозиція його курсові. Рішенням ради за підозрою у змові проти гетьмана були страчені полковники М.Гладкий, С.Герасимов та ряд сотників. Ситуація виходила із-під контролю і загрожувала громадянською війною.

Вчасно зрозумівши небезпеку, Б.Хмельницький почав мобілізацію війська і в середині травня повів його на захід. Блискуча перемога над 20-тисячною польською армією під Батогом 2 червня 1652 р. підняла бойовий дух українців і викликала масове повстання населення Козацької України проти шляхти. До середини літа на всій її території відновлюється діяльність національних органів влади. Українська держава виборола фактичну незалежність, зміцнів авторитет Б.Хмельницького. Однак вимога гетьмана до польського уряду визнати незалежність України була відхилена, Річ Посполита готувалася до нового наступу.

Прагнучи розвинути досягнутий успіх, Б.Хмельницький направив частину війська у Молдавію і примусив В.Лупула виконати угоду 1650 р.: розірвати союз з Польщею і видати заміж дочку за свого сина Тимоша.

Втручання гетьмана в молдавські справи порушило геополітичну рівновагу в регіоні і виявилося помилкою: Валахія і Трансільванія пішли на зближення з Польщею. Проти дій України рішуче виступила Туреччина. Врешті місцеве боярство здійснило переворот і скинуло Лупула з престолу. Третій і четвертий молдавські походи козацького війська в квітні-серпні 1653 р. на допомогу В.Лупулу виявилися невдалими, поранений в Молдавії Тиміш в середині вересня помер.

Таким чином, молдавська політика гетьмана замість зміцнення міжнародних позицій України привела до утворення молдавсько-валасько-трансільвансько-польського союзу проти неї, погіршилися стосунки з Кримом і Портою. Все це відбилося на польській воєнній кампанії 1653 р.

Її головною подією стала облога козацькими військами майже 50-тисячної польської армії поблизу м.Жванець на Поділлі. Коли становище поляків стало критичним, хан в черговий раз домовився з ними за рахунок України. Жванецька угода передбачала тільки відновлення прав козацтва. Крим погодився на окупацію України Польщею, повернення панів і їх влади над підданими. Поляки платили “упоминки” і дозволили брати ясир в українських землях. Таким чином, воєнно-політичний союз з Кримом став не просто ненадійним – він вів до ліквідації Української держави.

Життя поставило гетьмана перед необхідністю негайно заручитися допомогою сильного союзника, пошук якого він почав вже давно. Такою державою могла бути або Росія, або Туреччина. Б.Хмельницький розглядав і готував обидва варіанти (перше посольство С.Мужиловського відбуло до Москви просити військової допомоги ще в 1648 р. і з того часу дипломатична активність гетьмана постійно зростала), все більше схиляючись до першого. Цьому вибору сприяли єдина православна релігія, відсутність антиросійських настроїв у населення, досвід взаємодії двох народів, близькість їх історії і культури та ін.

11 жовтня 1653 р. Земський собор вирішив прийняти Військо Запорозьке “під високу руку” московського царя. До України виїхало посольство В.Бутурліна для оформлення цього рішення.

Скликана 18 січня 1654 р. в м. Переяславі козацька рада прийняла рішення про перехід під зверхність Москви. Подальші переговори ледь не зірвалися через відмову посольства від імені царя присягнути у тому, що він не порушить права і вольності українців і буде захищати їх від Польщі. Певно, не стільки обіцянка В.Бутурліна майбутнього підтвердження царською грамотою вказаних умов, скільки безвихідність становища примусила козацьку старшину погодитись на однобічну присягу цареві як протектору. Її склали в місцевій церкві близько 200 чол.

Протягом січня-березня 1654 р. московські посланці приводили до присяги населення козацької України. Не скрізь їх приймали з радістю. Відмовились присягнути козаки Уманського і Брацлавського полків. У деяких селах Полтавського і Кропивненського полків царських представників навіть побили. Відмовилися від присяги й київські православні ієрархи на чолі з митрополитом С.Косівим. Але більшість із 127 тисяч міщан і козаків, що присягнули, зробили це добровільно, із щирою вірою в те, що Москва допоможе зберегти українські завоювання, перемогти їх найбільшого ворога – Річ Посполиту.

Остаточний договір представники України і російського царя уклали в Москві в березні 1654 р. (так звані “Березневі статті). Його точний зміст встановити важко, бо оригінали документів не збереглися. Однак він безсумнівно передбачав: визнання за Україною її території, політичного устрою, суду і судочинства, адміністративного поділу, соціально-економічних відносин, армії (60-тис. козацький реєстр); незалежність гетьмана, влада якого визнавалася дожиттєвою, у внутрішній політиці і деякі обмеження у зовнішній. Україна мала платити російській казні податки, які, втім, повинна була збирати українська адміністрація.

Ці умови, статус майже незалежної держави – свідчать про те, що Україна мала щось більше, ніж автономію чи протекторат. Сам Б.Хмельницький, як це видно із надісланих ним у Москву вимог, дивився на договір 1654 р. як на угоду протекції сильнішої держави слабшій для боротьби проти ворога. Тому значення Переяславської ради і укладеного на основі її рішення договору не в возз’єднанні України з Росією в єдиній Російській державі (як це трактувалося понад 300 років російськими і радянськими істориками), а в налагодженні союзницьких, конфедеративних стосунків при збереженній самостійності обох держав і протекції Росії козацькій Україні. Інша річ, що Москва вкладала в договір свій зміст, вважала його узаконеною формою залежності України, підставою для її майбутнього поневолення.

У 1654-1655 рр. для України на чільне місце висуваються завдання недопущення союзу Польщі і Криму та координації дій козацької та московської армій для військового розгрому Польщі і повного возз’єднання українських земель. Перше завдання виконати не вдалося – влітку Крим і Польща підписали “Вічний договір” про взаємодопомогу. Над Україною нависла загроза одночасного удару із заходу та з півдня.

Незважаючи на постійні прохання Б.Хмельницького прискорити направлення в Україну московського війська, цар зволікав, і найсприятливіший час для наступу було втрачено. В листопаді-грудні 1654 р. поляки встигли спустошити Поділля і з’єднались з татарською ордою. Лише в кінці січня 1655 р. українсько-московське військо вирушило на захід і відразу ж під Охматовим вступило у важкі бої з супротивником. Відійшовши на Брацлавщину, польсько-татарське вйсько за два місяці перетворило край на безлюдну руїну: як свідчили сучасники, було вбито не менше 10 тис. немовлят і 200 тис. чоловік взято в ясир. І тільки відхід татар в Крим дозволив звільнити цю територію від поляків.

В липні українсько-московські війська почали похід в Галичину. Разгромивши головні польські сили під Городком, обложили Львів. Козацькі корпуси досягли Любліна. Здавалося, возз’єднання українських земель в одній державі здійснюється. Але цьому перешкодив наступ татар з півдня – Б.Хмельницький залишив Галичину, завдав татарам кількох поразок і примусив хана погодитись на мирний договор, що предбачав нейтралітет Криму в українсько-польській війні.

В цей час Польща, становище якої надвичайно ускладнилося (йшла війна між нею і Швецією, північ країни окупована, король виїхав за кордон), запропонувала Московії мир в обмін на обрання російського царя польським королем. Б.Хмельницький горяче переконував московський уряд в облудності цих обіцянок, направив своє посольство до Вільно, де велися переговори. Однак українців на них не допустили. Укладене всупереч волі гетьмана в жовтні 1656 Віленське перемир’я обходило мовчанням питання визнання польським урядом незалежності України: Москва фактично ігнорувала свої зобов’язання її захищати.

Розчарувавшись у політиці російського уряду, Б.Хмельницький розпочав пошук шляхів до створення антипольської коаліції із Швецією і Трансільванією. При цьому він домагався визнання за Українською державою “всієї України між Віслою і тутешніми місцями”, якої він “нікому не віддасть”. Особлива надія покладалася на успіх походу на Польщу ще одного претендента на королівський престол – трансільванського князя Ракоці, якому на допомогу було послано 20-тисячний козацький корпус А.Ждановича. Добившись спочатку значних успіхів і знову звільнивши Галичину, угорсько-українські війська влітку 1657 р. зазнали нищівної поразки в Південній Польщі й відступили. Провал походу означав крах надій тяжко хворого гетьмана на перемогу над Річчю Посполитою в союзі із Швецією і Трансільванією. Це прискорило смерть Б.Хмельницького, що сталася 6 серпня 1657 р.

Вона знаменувала собою завершення першого періоду Національної революції. Головними завоюваннями цього часу стали:

1. Ліквідація національного та релігійного гноблення на значній частині території України.

2. Перемога Селянської війни (1648-1652 р.), знищення великого і частково середнього феодального землевлодіння, фільварково-панщинної системи і кріпацтва і утвердження нової моделі соціально-економічних відносин, заснованої на козацькій і селянській земельній власності. Землі вигнаних магнатів, королівщин і католицької церкви перейшли у власніть державного скарбу. Феодальні відносини в козацькій Україні не були знищені, але були дуже послаблені.

3. Формування нових соціальних відносин. Провідна роль у суспільстві перейшла до козацтва, яке стало панівним станом і різко зросло чисельно. Козацька старшина і патріотично настроєна українська шляхта стали основою для створення нової національної еліти. Генеральна старшина за службу отримувала рангові землі, де селяни сплачували їй податок.

4. Значно поліпшилося становище селянства (воно здобуло особисту свободу, право власності на землю, можливість вступу до козацького стану), українського міщанства (до нього перейшла провідна роль в житті міст), православного духовенства.

5. Головним здобутком національної революції стало утворення Української держави – Війська Запорозького.

Процес її творення почався в ході повстання 1648 р. і в основному завершився на початок 1650 р. Українська держава формувалася за зразком політичної організації Запорозької Січі і за формою та устроєм була козацькою республікою.

Головним органом державної влади стала Старшинська рада. Вона вирішувала провідні економічні, політичні, військові питання, її ухвали були обов’язковими до виконання. “Що прийнято з узгодженого зі всією старшиною ухвалення, цього нам не можна порушити приватним чином” – підкреслював Б.Хмельницький.

Гетьман очолював уряд і державну адміністрацію, військо, організовував фінанси, скликав ради, керував зовнішньою політикою, мав право перегляду рішень Генерального суду. Б.Хмельницький досяг величезного авторитету і небаченого раніше зміцнення гетьманської влади.

Уряд – Генеральна канцелярія у складі обозного, судді, писаря, військового підскарбія, осавулів, хорунжого, генерального бунчужного, в своїй роботі спирався на місцеву адміністрацію – полковників, сотників, городових отаманів.

Територія держави змінювалась залежно від успішності воєнних дій та укладених договорів і мала полково-сотенний адміністративний устрій (від 36 до 10 полків). Ядром держави були 16 полків колишніх Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств (180-200 тис. кв. км., 1,4 – 1,6 млн. населення).

На 1650 р. сформувалася судова система (нові козацькі та сільські суди і незмінне міське судівництво), налагоджується функціонування податкових органів (Скарб Війська Запорозького). В містах більший розвиток отримало самоврядування (ратуші, магістрати). Українська держава приділяла увагу розвитку освіти, захисту бідняків і сиріт (створювалися спеціальні притулки), мала численну козацьку армію.

Розвиток і зміцнення державних інституцій були одним із головних напрямків діяльності Б.Хмельницького. Розуміючи небезпеку для держави боротьби старшинських угруповань, гетьман спочатку домігся внесення в договір з Москвою статті про пожиттєвість своєї влади, а в останній рік реалізував ідею її спадкоємності – в квітні 1657 р. гетьманом було обрано його сина Юрія. Перетворення держави у монархію в формі спадкаємного гетьманату і утвердження в ній династії Хмельницьких мало б позитивне значення, бо сприяло згуртуванню суспільства навколо державної ідеї, перешкоджало міжусобній боротьбі за булаву.

Разом з тим, в політичному житті Україні починала зростати роль старшини. Побоюючись гетьмана, її верхівка (особливо шляхетського походження) не виступала з претензіями на встановлення республікансько-олігархічної форми правління, але таємно схилялася саме до цього. Вона мріяла про утвердження в Україні політичних та соціально-економічних відносин за польським зразком, а себе бачила в ролі шляхти. Непомірне збагачення старшини, її сваволя на місцях привели до виступів козацьких низів на Запорожжі і у війську (квітень – липень 1657 р.). В Українській державі зав’язувався складний вузол соціально-політичних проблем, які потребували вирішення.

3. “Руїна”. Криза та поразка революції. Смерть загальнонаціонального лідера – Б.Хмельницького – боляче відбилася на розвитку української революції. Порушення принципу спадковості гетьманства було вигідно всім старшинським угрупованням, що розгорнули боротьбу за булаву. Переможцем вийшов досвідчений політик, генеральний писар І.Виговський. У вересні-жовтні 1657 р. старшинська рада обрала його гетьманом України.

І.Виговський прагнув до утвердження державності в Україні на зразок шляхетської Польщі. У зовнішній політиці цей курс спочатку привів нового гетьмана до ідеї входження України до Речі Посполитої як рівноправного третього учасника державного союзу, а з весни 1658 р. і до відповідних переговорів з Польщею.

Внутрішня політика І.Виговського ігнорувала інтереси селянства й міщан, рядового козацтва, запорожців: гетьман спробував відновити шляхетське землеволодіння на Лівобережжі, поширив на козацтво практику оренд і збільшення поборів, змістив кошового на Січі. Загальне незадоволення такими діями влади з березня 1658 р. переросло у масовий рух суспільних низів, що набув виразних рис анархії і громадянської війни. Десятки тисяч селян, міщан, козацької сіроми громили й грабували маєтки шляхти й старшини, вбивали їх власників, орендарів, урядовців, а сам гетьман був “у всіх у ненависті”. Центром руху стали Полтавський полк і Запорожжя, чим скористалися у власних цілях боротьби за владу полковник М.Пушкар та кошовий Я.Барабаш.

Не маючи опори в українському суспільстві, І.Виговський заручився підтримкою Криму і звернувся до московского царя з проханням допомогти “тих бунтівників і свавільників приборкати”. Допомоги Москви домагалися й Пушкар та Барабаш. Росія найкращим чином цим скористалася. Її представники зуміли в очах українського населення виступити в ролі миротворців, хоча спочатку саме вони розпалювали конфлікт.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. III. По території охоплення
3. L2.T4/1.Переміщення твердих речовин по території хімічного підприємства.
4. А – до відновлення, б – після відновлення.
5. А. В. Дудник 1 страница
6. А. В. Дудник 10 страница
7. А. В. Дудник 11 страница
8. А. В. Дудник 12 страница
9. А. В. Дудник 2 страница
10. А. В. Дудник 3 страница
11. А. В. Дудник 4 страница
12. А. В. Дудник 5 страница

Переглядів: 506