Після того як 22 липня 1942 року радянськими військами було залишене місто Свердловськ Ворошиловградської області закінчилися оборонні бої на території України. 8 страница

Помилки і промахи М.С.Хрущова використали консервативні сили в партійно-державному керівництві, що згуртувалися навколо Л.І.Брежнєва. На жовтневому 1964 р. пленумі ЦК КПРС вони усунули М.С.Хрущова з посад першого секретаря ЦК КПРС, члена президії ЦК і голови Ради Міністрів СРСР. Першим секретарем ЦК КПРС (в 1966 р. ця посада отримала нову назву – генерального секретаря ЦК КПРС) був обраний Л.І.Брежнєв, а головою Ради Міністрів СРСР став О.М. Косигін.

Цими подіями закінчився період “хрущовської відлиги”, закінчився поразкою демократичних і перемогою консервативних сил в партійно-державному керівництві країни. Почалася поступова зміна політичного курсу в напрямку відрождення і консервації ідеологічних концепцій і політичних настанов періоду “казарменного” соціалізму. Новий політичний курс відбився в такій акції, як введення в серпні 1968 р. у Чехословаччину військ п’яти держав Варшавського договору з метою підтримання тих консервативних політиків у керівництві цієї країни, що злякалися розпочатої під проводом О.Дубчека спроби перетворити соціалізм в “суспільство з людським обличчям”.

У 1979 р. радянські війська були введені в Афганістан. То була не просто політична помилка тодішніх радянських керівників, а і великий злочин, який дорого коштував радянському народові: за 10 років війни було вбито 13310 і поранено 35478 чоловік, втрачено 60 млрд. карбованців.

Характерними рисами брежневського курсу на “стабілізацію”, а в подальшому – консервацію існуючого режиму, була підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудящих у Радах, обмеження їх реальної влади. Вибори до Рад проходили безальтернативно, на основі завчасно підготовлених списків, а самі Ради фактично виконували декоративну роль і реальної влади не мали. Одночасно відбувались розбухання бюрократичного апарату, узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою. Щорічно аппарат управління зростав на 300-500 тис.чол., досягнувши у 80-х рр. 18 млн. В УРСР лише за 1975-1985 рр. кількість союзно-республіканських і союзних міністерств, відомств і державних комітетів збільшилась приблизно на 20%. Вони випускали тисячі інструкцій, наказів та інших підзаконних актів, які суперечили не тільки один одному, а подекуди і чинному законодавству.

Була зведена нанівець самостійність суспільних організацій, сталось їх фактичне одержавлення. Разом з Радами вони фактично не керували країною, а створювали “демократичний фасад” народовладдя. Це стимулювало, з одного боку, падіння політичної активності людей, а з іншого боку – появу “неформальних” організацій і груп.

Посилювалося обмеження гласності. Якщо у 1960 році в Україні виходило 3280 газет, то в 1985 році – лише 1799. Набирає силу тенденція монополії на інформацію, яка деделі більше починає дозуватись.

Відбулося фактичне перетворення КПРС у стрижень державної структури із зосередженням в її руках усієї повноти влади. Інтенсивно йшов процес злиття функцій партійного і державного апарату, підміни партією держави та її органів влади. У 1985 році комуністи становили 68,3% складу народних депутатів Верховної Ради УРСР, а у 1987 році – 43,7% складу місцевих Рад республіки. З іншого боку, близько 47,5% складу міських і районних виборних партійних органів УРСР у 1985 році становили управлінські кадри – голови колгоспів, директори підприємств, працівники радянських установ та ін.

Партійні комітети поступово засвоїли стиль прямого і безпосереднього командування не тільки Радами, органами державного управління, а й профспілками, комсомолом, суспільними організаціями. Оголосивши себе у Конституції СРСР 1977 р. “ядром політичної системи суспільства”, КПРС намагалась домінувати у кожній ланці суспільного життя. Політичне життя в країні дедалі більше набуває закритого характеру, наростає відчудження партії від народу, посилюється ідеологічний диктат. У самій партії поглиблюється провалля, що відділяє верхівку від основної маси комуністів.

Деякі позитивні зрушення в радянському суспільстві розпочалися було після того, як генеральним секретарем ЦК КПРС став Ю.В.Андропов, який зайняв цю посаду після смерті Л.І.Брежнєва в листопаді 1982 р. При ньому була проведена низка експериментів у народному господарстві, вжиті заходи до наведення порядку на виробництві, розпочата боротьба з корупцією, почали складатися передумови для перебудови соціально-політичного і духовного життя країни. Але ці політичні процеси були короткочасними і перервалися у зв’язку зі смерттю Ю.В.Андропова в лютому 1984 р. З цього часу по березень 1985 р. генеральним секретарем ЦК КПРС був К.У. Черненко. Знову стали відроджуватися в партії і державі норми і традиції брежнєвського періоду, поглибилися негативні явища і атрибутність виборних кампаній, згустилася атмосфера застою. Газети замайоріли рапортами і реляціями, а тим часом планова економіка країни агонізувала.

Аналізуючи соціально-політичний розвиток України з середини 50-х до середини 80-х рр., треба торкнутися і такого специфічного явища, як дисиденський рух, активну участь в якому в різні часи брали Богдан і Михайло Горині, В.Мороз, М.Осадчий, В.Стус та інші представники української інтелігенції. Вони домагалися національних, політичних і культурних прав, особливо – розширення використання української мови в усіх сферах суспільного життя.

В 50 – 60-х рр. в республіці починають виникати підпільні групи, які домагалися не тільки демократичних прав, але й самостійності України, її виходу зі складу СРСР. Так, у 1958 р. в Львівській області була створена Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) – нелегальна організація, яка діяла під проводом Л.Лук’яненка. Члени УРСС вперше в повоєнні часи розробили програму українського руху, головною метою якого вважали боротьбу за незалежність України. Однак ця організація була викрита в січні 1961 р. Л.Лук’яненко, І.Кандиба та інші члени УРСС були засуджені на тривалі строки ув’язнення.

У 1962 р. відбувся судовий процес і над 20 членами іншої нелегальної організації – Українського національного комітету (УНК). Найбільш активні учасники організації – Коваль, Грицина, Гурний і Гнат – були засуджені до страти.

У 1964 – 1967 рр. в республіці діяв Український Національний фронт (УНФ), члени якого випускали самовидавом журнал “Воля і Батьківщина”. За активну участь в ній Зенона Красівського, Дмитра Квецька та інш. було засуджено на тривалі строки ув’язнення.

В 70-ті роки найбільш активними діячами дисидентського руху в Україні були В.Стус, І. Дзюба, Л.Лук’яненко, В.Чорновіл, Л.Танюк та інш. На початку 70-х рр. вони видавали підпільно періодичне видання – журнал “Український вісник”. В ньому друкувалися статті про демократичні свободи, про порушення національного суверенітету України, про становище українських політичних в’язнів і т.д.

У 1971-1972 рр. були здійснені нові масові арешти серед українських дисидентів, серед яких були, зокрема, В.Чорновіл, В.Стус, І.Дзюба, харків’яни Г.Алтунян, В.Недобора, П.Пономарьов, А.Левін та ін.

В 1975 р. керівництво СРСР підписало Гельсінську угоду, офіційно зобов’язавшись шанувати права своїх громадян. В деяких республіках СРСР дисиденти організували групи (комітети), які ставили за мету сприяти виконанню радянським керівництвом Гельсінських угод щодо дотримання прав людей. Перший Гельсінський комітет було засновано в Москві у травні 1976 р., пізніше – в Україні, Литві, Грузії та Вірменії.

Українська Гельсінська група (УГГ) була створена в листопаді 1976 р. До неї спочатку ввійшли відомий письменник-фантаст О.Бредник, правозахисники та колишні політв’язні О.Мешко, Л.Лук’яненко, І. Кандиба та ін. – всього 10 чол. Очолював УГГ письменник-фронтовик М. Руденко. Члени групи намагалися знайомити громадян УРСР з Декларацією прав людини ООН, збирали докази порушення прав людини в СРСР. Протягом 1977-1985 рр. з 37 членів групи 23 були засуджені та відправлені у табори і на заслання, шестеро – позбавлені радянського громадянства. Три члени УГГ – В.Стус, О.Тихий та Ю.Литвин загинули у таборах. В листопаді 1989 р. їх останки були перевезені в Україну і поховані в Києві.

Жорстоких переслідувань в ті роки зазнали також відомі російські дисиденти – правозахистники, зокрема, всесвітньо відомий фізик-ядерник А.Сахаров, письменник О.Солженіцин, історик Р.Медведев, письменник Ю.Даніель, були позбавлені громадянства відомий музикант і диригент М. Ростропович, співачка Г. Вишневська та ін.

Слід зазначити, що дисидентство як суспільно-політичний рух, не набуло широкого расповсюдження ні в Україні, ні в Росії, ні в інших республіках СРСР. Воно мало досить вузьку соціальну базу і підтримувалось в цілому незначною частиною інтелігенції. За підрахунками західних дослідників, в дисидентському русі в Україні, наприклад, протягом 60-х – початку 70-х років брали участь близько 1 тис. чоловік. Канадський історик українського походження О.Субтельний називає декілька причин того, чому дисидентський рух не набув широкої підтримки в Україні:

1) Крім засудження радянського політичного режиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулювали виразної політичної програми, не порушували питань, що хвилювали більшість населення республіки, насамперед – робітників і колгоспників;

2) Дисидентам протистояли всі потужні сили радянської політичної системи, насамперед, органи КДБ, які ізолювали дисидентів від суспільства, примушували їх покаятися або замовкнути, а також засоби масової інформації, які змальовували дисидентів виключно у негативному світлі.

3) Відсутність або недостатність інформації про дисидентів та мету їх боротьби серед населення України.

Разом з тим, слід пам’ятати про те, що дисидентський, правозахисний рух мав велике значення в суспільно-політичному житті України 50-х – першої половини 80-х рр. На його базі в роки перебудови в Україні виникнуть так звані неформальні групи і об’єднання, політичні течії і партії, засновниками і активними діячами яких стануть такі відомі дисиденти як Л.Лук’яненко, В.Чорновіл, І.Дзюба та ін.

Таким чином, 50-ті – першу половину 80-х рр. можно охарактеризувати як період неодноразових спроб десталінізації суспільно-політичного житті в країні. На деякий час це давало позитивні результати, але консервативним силам в партійно-державному керівництві вдавалося поступово змінювати внутрішньо-політичній курс в напрямку відродження адміністративно-командних методів керівництва суспільствам.

2. Соціально-економічний розвиток СРСР та УРСР. Історичний досвід свідчить, що спроби зберегти незмінними старі методи як соціалістичного, так і капіталістичного господарювання неминуче призводять до серйозних економічних та соціальних втрат. Розуміло це і партійно-державне керівництво СРСР. Якщо визначити головний напрям економічної політики радянської держави 50 – першої половини 80-х років, то слід підкреслити, що головним тут були пошуки шляхів поступового просування вперед. Робились спроби зламати утверджені ще в 30-40-х роках командно-бюрократичні методи керівництва економікою, надати її розвитку більшого динамізму. Уже в середині 50-х років виявилися серйозні недоліки системи управління народним господарством, масштаби якого значно зросли. Партійне і державне керівництво країни почало пошуки нових підходів у економічній політиці, здійснило ряд заходів по перебудові управління народним господарством, прагнучи пристосувати його до потреб НТР, яка розпочалася на Заході.

У лютому 1957 року була розпочата реформа, головним завданням якої було забезпечення демократизації управління промисловістю, розширення господарських прав союзних республік, країв і областей, скорочення апарату міністерств, відомств і т.д. З цією метою галузеве управління промисловістью було замінено територіальним. Загальносоюзні галузеві міністерства були ліквідовані, замість них створювались адміністративно-економічні райони, які очолювались радами народного господарства (раднаргоспами). В Україні було створено 11 таких економічних адміністративних районів, а в СРСР – 105. Під контроль раднаргоспів України було передано понад 10 тис. підприємств, а під кінець 1957 року вони контролювали і направляли діяльність 97% заводів в республіці, тоді як в 1953 році урядові УРСР підпорядковувалися тільки 34% підприємств.

Активно підтримав хрущовські реформи перший секретар ЦК КПУ П.Ю.Шелест. Особливо це стосувалося створення раднаргоспів, планів республіканського госпрозрахунку, більшої незалежності республіканських структур у господарчих питаннях. Деякі дослідники вважають П.Ю.Шелеста прихильником українського автономізму, який домагався розширення прав республіки, не ставлячи під сумнів необхідність збереження цілісності СРСР. Ця тенденція зберігала свою силу аж до початку 70-х років і була, мабуть, найсильнішим виявом економічного автономізму України за 40 років існування Радянської влади.

Спочатку реформа дала певний ефект. В межах адміністративно-економічних районів України розширились можливості спеціалізації і кооперування, покращилось використання місцевих ресурсів, господарники певним чином звільнились від діктату колишніх загальносоюзних міністреств і відомств, почало розвиватись місцеве самоуправління. Але поступово ці процеси в республіках СРСР почали суперечити інтересам розвитку єдиного загальносоюзного народного господарства, а саме: з ліквідацією міністерств розладналось централізоване керівництво загальнодержавними галузями промисловості; раднаргоспи виявились неспраможними забезпечити єдність технічної політики, комплексно вирішувати науково-технічні проблеми розвитку галузей; порушились економічні зв’язки між підприємствами різних районів СРСР; стало важко здійснювати єдину економічну політику в країні. Щоб запобігти цим процесам, у 1962 р. раднаргоспи були укрупненні і створені республіканські раднаргоспи і Вища Рада народного господарства (ВРНГ) СРСР, але це не дало бажаних результатів. В кінцевому підсумку реформа 1957 року завдала тяжкого удару по єдиній технічній політиці в загальносоюзному народногосподарському комплексі СРСР. Тому поступово розпочалось повернення до колишньої системи управління промисловістю. У вересні 1965 року були знову створені понад 40 загальносоюзних та союзно-республіканських міністерств, які підпорядкували собі 90% підприємств України. На початку жовтня 1965 р. Верховна Рада СРСР прийняла рішення про ліквідацію всіх раднаргоспів, в т.ч. й республіканських.

Таким чином, спроба партійно-державного керівництва СРСР у 1957-1965 рр. подолати неефективність промисловості та її несприйнятливість до НТП шляхом заміни централізованого керівництва місцевим закінчилась невдачею. Вона була обумовлена і політичними причинами. Річ у тому, що незалежна економічна політика, яку стала проводити Україна та інші союзні республіки, немінуче торкнулася б національно-державних відносин в СРСР, поставила б питання про розширення прав і сфер діяльності союзних республік, перебудови радянської федерації як державно-правової форми їх існування і співробітництва. Все це привело до того, що повстало б питання про надання союзним республікам реального суверенітету. Але до таких рішень тодішне партійно-державне керівництво СРСР не було готове.

Пошуки реформування системи управління народним господарством продовжувались. До цього партійно-державне керівництво СРСР спонукали самі масштаби народного господарства, в т.ч. промисловості. В середині 60-х років в ній налічувалось більш як 300 галузей, близько 47 тис. підприємств, 13 тис. будівельних організацій і т.д. Керувати ними застарілими адміністративними методами стало неможливим, треба було шукати нові. Вони були накреслені березневим і вересневим (1965 р.) пленумали ЦК КПРС. На перше місце ставився розвиток економічної самостійності підприємств і галузей промисловості на госпрозрахунковій основі. Нова реформа передбачала, зокрема, вирішення слідуючих завдань: скорочення кількості планових показників, які доводилися до підприємств міністерствами; діяльність підприємств повинна була оцінюватися не за валовою, а реалізованою продукцію; на виробництвах створювались фонди матеріального стимулювання та ін. Окремі елементи нової реформи господарського механізму були експериментально перевірені протягом 1964-1965 рр. більш як на 100 підприємствах СРСР. Сама реформа в повному обсязі здійснювалась в роки VIII п’ятирічки (1965-1970 рр.). На відміну від попередніх реформ вона торкнулася одразу кількох галузей промисловості, будівництва, сільського господарства. Як головну форму державного планування було затверджено п’ятирічний план, в якому було передбачено розширення сфери дії госпрозрахунку на підприємствах та в галузях, накреслені заходи щодо вдосконалення системи стимулювання. Наголос робився на покращення використання основних виробничих фондів, посилення режиму економії, вдосконалення виробничих сил і структурної політики в цілому.

Господарська реформа 1965-1970 рр. дала певний імпульс економічному розвитку країни. В Україні на нові методи планування та економічного стимулювання уже у 1966 році перейшло 1,5% , а у 1970 році – 85% підприємств республіки. Реформа розв’язала на деякий час ініціативу підприємств, стимулювала розширення виробництва. На думку економістів, УІІІ п’ятирічка (1965-1970 рр.) з усих найважливіших показників була найкращою серед радянських п’ятирічок. Основні промислові фонди СРСР за цей період зросли майже в 1,5 раза. Загальний обсяг капіталовкладень у народне господарство становив 342 млрд.крб., тобто майже стільки, скільки було вкладено за попередні вісім років. Обсяг промислового виробництва зріс на 50%, національний доход – на 41% замість 38% передбачених планом. Продуктивність праці підвищилась на 37% проти 29% за попередні п’ять років.

Господарська реформа 1965 р. показала, що ідеї, закладені в її основі, в багатьох своїх рисах відповідали потребам радянського суспільства на новому етапі розвитку. Вона націлювалась на формування механізму управління, який відповідав би новим умовам, була спробою вирватись з адміністративно-командної системи на простір госпрозрахунку, економічних стимулів, розв’язання ініціативи трудівників та керівників-господарників.

Але поступово ефективність господарської реформи почала знижуватися. Можно назвати декілька причин цього, а саме: реформа охоплювала не все народне господарство, а окремі його галузі; підприємства не отримували обіцяних прав; самофінансування не стало реальністю; збереглося планування “за валом”; продовжувалося коригування річних, квартальних і місячних завдань в бік їх зменшення; посилювався диктат міністерств та відомств як на республіканському, так і на всесоюзному рівнях і т.д. Успіхи УІІІ п’ятирічки були досягнуті за рахунок екстенсивних факторів – збільшення чисельності робітників, будівництва нових підприємств і цехів, збільшення кількості верстатів і т.д., а не за рахунок інтенсифікації виробництва.

У 70-ті роки в економічному та соціальному розвитку радянського суспільства з’явилися ознаки застою. Значно уповільнилися темпи зростання економіки, продуктивності праці, НТП, збільшилися диспропорції між галузями, погіршились і деякі інші показники ефективності суспільного виробництва. Наприклад, темпи зространня національного прибутку становили у УІІІ п’ятиріці 41%, у ІХ – 28%, у десятій – 17%; середньорічні темпи приросту національного доходу становили у УІІІ п’ятирічці 7,8%, у ІХ – 5,6%, у Х – 4,3%. Але найбільшою небезпекою для долі країни було зростаюче відставання в науково-технічному і технологічному прогресі від передових в цьому відношенні країн. Хоча у 70-ті роки було досягнуто значних успіхів в освоенні космосу, у вирішенні наукових і науково-технічних проблем ядерної енергетики, в цілому НТП розвивалася недостатньо. СРСР почав все більше втрачати статус однієї з провідних індустріально розвинутих країн.

На початку 80-х років з’явились ознаки кризових явищ в економіці. Середньорічні темпи приросту національного доходу в ХІ п’ятирічці (1981-1985 рр.) становили 3,6%. На 1985 рік частка СРСР у світовому валовому продукті впала до 14,7%, тим часом як у США зросла до 28,5%.

Економіка України залишалась складовою частиною народного господарства СРСР. Основними галузями української економіки у 70-ті – першій половині 80-х рр. були машинобудування, чорна металургія, хімічна, атомна промисловість, електроенергетика, видобутки нафти і газу, промисловість будівельних матеріалів та ін. На Україну припадало 17% промислового виробництва Радянського Союзу. Так, в Україні вироблялося понад 90% загальносоюзного випуску магістральних тепловозів, близько 50% металургійного устаткування та вантажних вагонів, приблизно 30% великих електричних машин та обладнання для тваринництва, 20% хімічного устаткування. На Харьківському турбінному заводі вироблялись турбіни для атомних електростанцій СРСР, на тракторному – трактори Т-150, на Ждановському заводі важкого машинобудування – потужні кисневі конвертори, роторні екскаватори та ін.

Виробляючи близько 40% усієї радянської сталі, 34% вугілля, 15% чавуну, 20% продукції машинобудування, Україна за своїм національним продуктом була рівна Італії. В 50-ті роки зростання промислового виробництва в УРСР перевищувало загальносоюзні показники. Але в 70-80-ті рр. темпи її промислового розвитку впали до 2-3% на рік. В деяких галузях народного господарства і областей республіки не використовувались усі можливості для прискорення інтенсифікації виробництва. Внаслідок цього завдання з виробництва деяких важливих видів продукції не були реалізовані. Значна кількість підприємств не виконувала договірних зобов’язань, планів собівартості і прибутку, якість багатьох видів продукції ще відставала від вимог часу. За період з 1961 по 1985 рр. майже удвічі зменшилась рентабельність підприємств. Швидко старіли основні виробничі фонди, оскільки частка старих підприємств в Україні була вищою, ніж загалом по країні. Рівень спрацьованності основних виробничих фондів у промисловості республіки зріс від 28% у 1961 р. до 43% у 1985 р.

Екстенсивна спрямованість виробництва вимагала залучення надлишкової кількості матеріальних ресурсів та робочої сили. Через недостатнє використання досягнень НТП на нових підприємствах діяли застарілі, екологічно небезпечні технології. В Україні період “застою” характеризувався бурхливим зростанням видобувних галузей, перетворенням багатьох місцевостей в екологічно небезпечні. Зопочаткована з дореволюційних часів однобічна орієнтація промисловості на так звані “базові галузі” призвела врешті-решт до того, що територія республіки забруднювалася відходами мінерально-сировинного комплексу вдесятеро інтенсивніше, ніж у Радянському Союзі загалом. Щорічне видобування з надр понад 1 млрд. т. корисних копалин супроводжувалося винесенням на поверхню 2,5 млрд.т. гірничих порід.

Інтенсивна експлуатація корисних копалин вичерпала найбагатші родовища. Особливо ускладнилися гірничо-геологічні умови видобутку у вугільній промисловості. Це позначалося на обсягах: у ІХ п’ятирічці Донбас давав щороку до 200 млн. т. вугілля, в Х – 190, а в ХІ – менше 180 млн. т. З кожною п’ятирічкою собівартість вуглевидобутку зростала: щоб дістати паливо, доводилося вводити в експлуатацію крутоспадні тонкі шари або йти дедалі глибше під землю. Погана технічна забезпеченість позначалася не лише на продуктивності, а й на умовах праці шахтарів, створювала загрозу їхньому життю.

У другій половині 50-х першій половині 60-х рр. було здійснено ряд заходів, спрямованих на піднесення сільського господарства, яке хронічно відставало від розвитку промисловості. Наприклад, між 1949 і 1952 рр. обсяг продукції промисловості зріс на 320%, а сільського господарства – лише на 10%. В Україні на початку 50-х рр. щорічний валовий збір і заготівля зернових не перевищувала 4,9 млрд. пудів при урожайності 7,7 цетнерів з гектара. Враховуючи ці обставини, майже щорічно проводились пленуми ЦК КПРС і ЦК Компартії України з проблем сільського господарства. В основу виробленного курсу на підняття сільського господарства були закладени три проекти.

Перший проект, реалізація якого була розпочата у 1954 році, передбачав використання близько 16 млн. га цілинних земель Казахстану і Сибіру. Виконання проекту вимагало величезних людських і матеріальних ресурсів. До 1956 року з України на цілину було перекинуто тисячі тракторів і 80 тис. досвідчених сільськогосподарських робітників. Водночас кожної весни на сезонні роботи в цілинні райони добровільно їхали сотні тисяч студентів українських вузів. Але завдяки використанню нових земель зернова проблема в країні була вирішена лише частково.

Другий проект передбачав вирішення проблеми кормів для тваринництва за рахунок засіву мільйонів гектарів землі кукурудзою і горохом. Посівні площі кукурудзи в СРСР досягли 28 млн.гектарів.

Третий проект був спрямований на розвиток тваринництва, вирішення проблеми забезпечення населення м’ясом, молоком, маслом та іншими продуктами. Ставилось за мету в найближчі три роки наздогнати і випередити США по виробництву цих видів продуктів на душу населення, а потім подвоїти і навіть потроїти їх виробництво.

Було вжито ще ряд заходів щодо покращення стану сільського господарства: ліквідовано машинно-тракторні станції (МТС), а їх техніка продана колгоспам і радгоспам; підвищена заробітна платня колгоспникам; здійснено укрупнення колгоспів і перетворення багатьох з них в радгоспи; почалася ліквідація “неперспективних” сіл; обмеження присадибних господарств колгоспників, щоб вони не “заважали” їм продуктивно працювати у громадському виробинцтві та ін.

Спочатку в сільському господарстві з’явилися певні зрушення на краще, але поступово ефективність реформ почала знижуватися. Якщо з 1950 по 1958 рр. обсяг валової продукції сільського господарства України зріс на 65%, то в 1958-1964 рр. – лише на 3%. Вперше за радянських часів СРСР став імпортувати зерно. Сільське господарство залишалося найслабішою ланкою хронічно-хворої радянської економіки.

Черговою спробою піднесення сільськогосподарського виробництва стала реформа 1965 року. В її рамках були здійснені такі заходи: підвищені закупівельні ціни на сільгосппродукцію; збільшені капіталовкладення у розвиток сільського господарства (в СРСР їх питома вага зросла з 20 до 28% від загального обсягу капіталовкладень у народне господарство, а в Україні – з 21 – до 28%); з січня 1966 року були знижені ціни для колгоспів і радгоспів на трактори, автомашини і запчастини до них, а також тарифи на електроенергію для виробничих потреб та ін.

У 70-ті роки було зроблено досить багато для підвищення сільськогосподарського виробництва. В Україні запроваджувались масштабні програми механізації та хімізації сільського господарства, велика увага приділялася меліорації. Протягом десятиріччя у галузь було вкладено 27% усіх капіталовкладень в українську економіку. Однак усе це давало мізерний, а часом протилежний результат. Механізація перетворилась у постачання колгоспам і радгоспам низькоякісної техніки, хімізація вироджувалась у забруднення земель і сільськогосподарської продукції хімікатами, а меліорація призводила до підтоплення родючих земель і порушення екологічного балансу. Залишалась украй низькою ефективність використання людських ресурсів, найнаочнішим свідченням цього стали сезонні “мобілізації” працівників інших секторів народного господарства, освіти та науки на збирання врожаю. До цього додавалася відстала система переробки та зберігання сільськогосподарської продукції, в результаті чого щорічні втрати урожаю окремих культур сягали 30-33%. У ІХ п’ятирічці обсяг сільськогосподарського виробництва збільшився на 15,5% замість 20% за планом, а продуктивність праці зросла на 12% замість 35,7%.

Неспроможні забезпечити високопродуктивну працю в колгоспах і радгоспах, місцеві органи влади йшли на розширення посівних площ, у тому числі і в Україні. Ступінь розораності території республіки становила 57%, а у степовій зоні – 73%. Розораність безпосередньо сільськогосподарських угідь досягла 80% проти 25% у США і 48% у Франції. Це призводило до активізації ерозійних процесів. Україна щороку втрачала до 600 млн.т. родючих грунтів, якими завжди славилася.

Значно стабільнішим було виробництво у “приватному” секторі сільського господарства, тобто у власних підсобних господарствах селян. У 70-ті рр. саме цей сектор давав близько 30% продукції сільського господарства, хоча він нерідко ставав об’єктом всіляких адміністративних утисків.

На початку 80-х рр. аграрний комплекс СРСР опинився в такому стані, який вимагав негайного реагування. Травневий (1982 р.) пленум ЦК КПРС схвалив Продовольчу програму СРСР, розрахованну до 1990 року. Вона передбачала здійснення цілої низки заходів, спрямованих на забезпечення стабільного постачання населенню продуктів харчування, а промисловості- сільськогосподарської сировини. Було також передбачено створення єдиної системи управління сільсьским господарством та іншими галузями агропромислового комплексу на всіх рівнях.

В листопаді 1982 р. аналогічну програму було схвалено пленумом ЦК Компартії України. У ній були визначені обсяги виробництва всіх видів сільськогосподарської продукції та шляхи її надходження до споживачів. Для управління АПК в Україні була створена комісія президії Ради міністрів з питань АПК, а в районах в областях - районні і обласні агропрмислові об’єднання – РАПО і ОАПО. На 1 липня 1983 р. в республіці діяло 479 РАПО.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Після того як 22 липня 1942 року радянськими військами було залишене місто Свердловськ Ворошиловградської області закінчилися оборонні бої на території України. 6 страница	\|	Після того як 22 липня 1942 року радянськими військами було залишене місто Свердловськ Ворошиловградської області закінчилися оборонні бої на території України. 10 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.039 сек.